Рішення від 29.08.2025 по справі 916/5668/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

65119, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua

веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"29" серпня 2025 р.м. Одеса Справа № 916/5668/24

Господарський суд Одеської області у складі судді Цісельського О.В.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження справу № 916/5668/24

за позовом: Акціонерного товариства «Укртелеком» (01601, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, буд. 18, код ЄДРПОУ 21560766) в особі Одеської філії Акціонерного товариства «Укртелеком» (65001, м. Одеса, вул. Павла Зеленого (Коблевська), буд. 39, код ЄДРПОУ ВП 01186691)

до відповідача: Управління соціального захисту населення Ізмаїльської районної державної адміністрації (68601, Одеська обл., м. Ізмаїл, просп. Незалежності, буд. 62, код ЄДРПОУ 33799311)

про стягнення 27387,10 грн,

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень.

26.12.2024 Акціонерне товариство «Укртелеком» в особі Одеської філії Акціонерного товариства «Укртелеком» звернулось до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до Управління соціального захисту населення Ізмаїльської районної державної адміністрації, в якій просить суд стягнути з відповідача 27387,10 грн заборгованості по відшкодуванню вартості телекомунікаційних послуг, наданих позивачем протягом 2023 року пільговим категоріям громадян, які проживають на території Ренійської міської громади.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає що ним як оператором телекомунікаційних систем згідно закону у заявленому періоді надані послуги зв'язку на пільгових умовах жителям Ренійської міської громади, що включені до Єдиного державного автоматизованого реєстру осіб, які мають право на пільги, у зв'язку з чим позивачем внаслідок надання таких послуг понесені витрати в сумі 27387,10 грн.

Водночас, позивач додає, що надання послуг зв'язку пільговій категорії громадян є його обов'язком і він не перебуває у залежності від наявності бюджетних коштів для відшкодування відповідних витрат, а визначається виключно статусом відповідної категорії споживачів, наданого державою. В свою чергу, бюджетне законодавство України відносить витрати з послуг зв'язку до видатків місцевих бюджетів згідно з пунктом 20-4 частини 1 статті 91 Бюджетного кодексу України.

Позивач також зауважує, що наведені ним положення законодавства закріплюють реалізацію державних соціальних гарантій певним категоріям громадян, а також встановлюють, що визначеному законодавчо обов'язку оператора електронних комунікацій надавати послуги зв'язку тим категоріям громадян, які мають встановлені законодавством пільги з їх оплати, відповідає обов'язок органів місцевого самоврядування (їх виконавчих органів) відшкодувати вартість наданих послуг суб'єкту господарювання, який їх надає, тобто, оператору електронних комунікацій. При цьому, зобов'язання сторін виникають безпосередньо із законів України і не залежать від їх бажання, а єдиним органом соціального захисту населення на території Ренійської міської громади Одеської області є Управління соціального захисту населення Ізмаїльської районної державної адміністрації.

Таким чином, як вважає позивач, головним розпорядником коштів місцевого бюджету на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення, в тому числі щодо відшкодування витрат АТ «Укртелеком» на послуги зв'язку, надані пільговим категоріям громадян, які проживають на території Ренійської міської громади, є відповідач, видатки бюджету якого відповідають критеріям максимально можливого наближення надання публічних послуг до їх безпосереднього споживача.

Також позивач наголошує, що з метою відшкодування витрат АТ «Укртелеком» на послуги зв'язку, надані пільговим категоріям громадян, він подавав відповідачу на паперових та електронних носіях розрахунки щодо вартості послуг зв'язку, наданих пільговикам протягом 2023 року, а саме щомісяця відповідні розрахунки видатків на відшкодування витрат з поіменними списками абонентів-пільговиків, надсилались позивачем на електронну адресу відповідача у вигляді файлу DВF-формату та в письмовому вигляді на поштову адресу відповідача, з вказанням сум, які підлягають відшкодуванню (компенсації).

Окрім того, з метою підтвердження розміру витрат позивача на надання послуг зв'язку на пільгових умовах та суми заборгованості відповідача з відшкодування цих витрат, позивач щомісяця протягом 2023 року складав акти звіряння розрахунків за надані пільговикам послуги та направляв для підписання відповідачу в двох екземплярах, проте останній такі підписані акти позивачу не повернув. При цьому, ані факт, ані обсяг наданих послуг у розглядуваний період відповідачем не оспорювався та не спростовувався, у тому числі, з підстав відсутності пільг у зазначених позивачем споживачів послуг зв'язку.

Відтак, за висновком позивача, між сторонами виникли правовідносини з надання послуг зв'язку окремим категоріям населення на пільговій основі, у яких відповідач, як розпорядник відповідних коштів, зобов'язаний здійснювати розрахунки з позивачем, як суб'єктом господарювання (постачальником), що надає послуги особам, які згідно з чинним законодавством мають право на соціальні пільги. При цьому, чинне законодавство не передбачає обов'язковості укладення договору про розрахунки з постачальником таких послуг, оскільки зобов'язання сторін у таких відносинах виникають безпосередньо із законів.

За ствердженням позивача, витрати, понесені позивачем внаслідок надання послуг зв'язку на пільгових умовах протягом 2023 року, відповідачем не були відшкодовані, внаслідок чого утворилась заборгованість в розмірі 27387,10 грн.

Відповідач у відзиві на позов (вх. № 2485/25 від 23.01.2025) зазначив, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, оскільки ЗУ «Про Державний бюджет України на 2023 рік» не передбачена субвенція з державного бюджету місцевим бюджетам на надання пільг з оплати телекомунікаційних послуг окремим категоріям громадян, тому в Управління відсутня вина в несвоєчасному виконанні зобов'язань Ренійською міською громадою Ізмаїльського району Одеської області перед Одеською філією АТ «Укртелеком».

Окрім того, відповідач зауважив, що договір між сторонами про відшкодування витрат позивача на надані ним телекомунікаційні послуги пільговим категоріям громадян за період з січня по грудень 2023 року не укладався, а тому, на думку відповідача, в Управління не виникли зобов'язання з відшкодування таких витрат.

В свою чергу, посилаючись на проведення адміністративно-територіальної реформи та відповідні зміни у чинному законодавстві України, відповідач зазначає, що саме Ренійська міська рада Ізмаїльського району Одеської області відповідальна за затвердження та забезпечення здійснення видатків на відшкодування підприємствам - надавачам послуг витрат, пов'язаних з наданням окремим категоріям громадян пільг з оплати послуг зв'язку.

Отже, на переконання відповідача, розпорядником коштів бюджетного фінансування соціальних пільг в Ренійській міській громаді Ізмаїльського району Одеської області на момент надання послуг пільговим категоріям громадян (з 01.01.2023 по 31.12.2023) здійснювала повноваження Ренійська міська рада Ізмаїльського району Одеської області, а отже, на підставі зазначених вище норм законодавства, відшкодування витрат, понесених АТ «Укртелеком» внаслідок надання телекомунікаційних послуг пільговим категоріям громадян Ренійської міської громади Ізмаїльського району Одеської області, має здійснюватися Ренійською міською радою Ізмаїльського району Одеської області за рахунок коштів місцевих бюджетів.

Крім того, відповідач додає, що перелік осіб, які мають право на пільги за соціальною ознакою, міститься у Єдиному державному реєстрі осіб, які мають право на пільги, що є автоматизованим банком даних, що створений для забезпечення єдиного державного обліку осіб, що мають право на пільги за Законами. Проте, згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 16.09.2022 № 1041 з 01.12.2022 функції щодо ведення обліку пільговиків у вказаному реєстрі передано від органів соціального захисту населення до органів Пенсійного фонду України.

Інші заяви по суті до суду не надходили.

2. Процесуальні питання, вирішені судом.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 26.12.2024 позовна заява вх.№5814/24 була передана на розгляд судді Цісельському О.В.

30.12.2024 ухвалою Господарського суду Одеської області позовну заяву (вх.№ 5814/24 від 26.12.2024) прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі. Справу № 916/5668/24 постановлено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження, в порядку ст.ст.247-252 ГПК України без виклику сторін. Відповідачу запропоновано у відповідності до вимог ст. 165 ГПК України надати суду відзив на позов.

Крім того, роз'яснено сторонам про можливість звернення до суду у строк визначений ч. 7 ст. 252 ГПК України з клопотанням про призначення проведення розгляду справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Так, частиною 11 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що якщо учасник справи має електронний кабінет, суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в електронній формі виключно за допомогою Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи чи її окремої підсистеми (модуля), що забезпечує обмін документами. У разі відсутності в учасника справи електронного кабінету суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення.

Ухвала Господарського суду Одеської області про відкриття провадження у справі від 30.12.2024 була надіслана учасникам справи до їх електронних кабінетів та доставлена їм 30.12.2024, що підтверджується наявними в матеріалах справи довідками про доставку електронного документу.

Особи, які зареєстровані в ЄСІТС, мають змогу знайомитися з матеріалами справи в електронному вигляді, оскільки всі внесені до автоматизованої системи діловодства судів документи та повідомлення по справі надсилаються до Електронних кабінетів користувачів в автоматичному порядку.

Відповідно до відомостей, наявних у матеріалах справи, Управління соціального захисту населення Ізмаїльської районної державної адміністрації є користувачем ЄСІТС, зареєстроване в «Електронному суді» та має власний «кабінет» в «Електронному суді».

Відповідно до п. 2 ч. 6 ст. 242 ГПК України, днем вручення судового рішення є день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи.

Якщо судове рішення надіслано до електронного кабінету пізніше 17 години, судове рішення вважається врученим у робочий день, наступний за днем його відправлення, незалежно від надходження до суду повідомлення про його доставлення.

Ухвала суду була надіслана відповідачу до його електронного кабінету в підсистемі «Електронний суд» та відповідно доставлена йому, а відтак, в силу п. 2 ч. 6 ст. 242 ГПК України відповідач повідомлений належним чином.

Отже, судом дотримані вимоги процесуального закону щодо належного та своєчасного повідомлення учасників про розгляд даної справи.

23.01.2025 через систему «Електронний суд» від Управління соціального захисту населення Ізмаїльської районної державної адміністрації до суду надійшов відзив на позов (вх. № 2485/25), за змістом якого відповідач, серед іншого просив продовжити йому строк для подання відзиву у справі № 916/5668/24.

Суд, розглянувши клопотання відповідача про продовження строку на подання відзиву на позов, зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 113 Господарського процесуального кодексу України строки, в межах яких вчиняються процесуальні дії, встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені, - встановлюються судом.

Приписами ч. 1 ст. 118 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку.

Згідно з ч. 2 ст. 119 Господарського процесуального кодексу України, встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.

Відповідно до ч. 1 ст. 119 Господарського процесуального кодексу України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.

Слід зазначити, що вирішення питання щодо поновлення строку, відповідно до ч. 1 ст. 119 Господарського процесуального кодексу України, перебуває в межах дискреційних повноважень суду, який за заявою сторони чи зі своєї ініціативи може визнати причину пропуску встановленого законом процесуального строку поважною і відновити пропущений строк, крім випадків, передбачених Господарським процесуальним кодексом України.

Частиною четвертою статті 119 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що одночасно із поданням заяви про поновлення процесуального строку має бути вчинена процесуальна дія (подані заява, скарга, документи тощо), стосовно якої пропущено строк.

Вирішуючи питання про поновлення або продовження процесуальних строків, суд має враховувати зміст заяви (клопотання) учасника та вчинених ним дій, уникаючи як надмірного формалізму, який буде впливати на справедливість процедури, так і зайвої гнучкості, яка призведе до нівелювання процедурних вимог, встановлених законом.

З огляду на наведені відповідачем обставини, беручи до уваги те, що відповідач одночасно із клопотанням про продовження строку подав відзив, з метою недопущення порушення права на доступ до правосуддя, враховуючи норми статей 7, 13 Господарського процесуального кодексу України, а також завдання та основні засади (принципи) господарського судочинства, визначені статтею 2 Господарського процесуального кодексу України, суд вважає можливим поновити пропущений відповідачем процесуальний строк, встановлений законом на подання відзиву на позов, та долучити його до матеріалів справи.

30.07.2025 позивачем були подані до суду додаткові пояснення (вх. № 23978/25), які судом були долучені до матеріалів справи.

Клопотань про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням /викликом/ сторін в порядку ч.ч.5, 7 ст. 252 ГПК України від учасників справи до суду не надходило.

Відповідно до частини 1, пункту 10 частини 3 статті 2 та частини 2 статті 114 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Основними засадами (принципами) господарського судочинства є розумність строків розгляду справи судом, а строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.

Розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.

При цьому, такий розумний строк визначений у статті 248 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає, що суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.

Разом з цим, на підставі Указу Президента України №64/2022 від 24.02.2022 «Про введення воєнного стану в Україні» та подальших Указів Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» починаючи з 24.02.2022 на території України діє режим воєнного стану.

За змістом статей 10, 12-2 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» правосуддя в Україні в умовах воєнного стану має здійснюватися у повному обсязі, тобто не може бути обмежено конституційне право людини на судовий захист. В умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України. Повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.

При цьому, згідно Рекомендацій прийнятих Радою суддів України щодо роботи судів в умовах воєнного стану, при визначенні умов роботи суду у воєнний час, рекомендовано керуватися реальною поточною обстановкою, що склалася в регіоні. У випадку загрози життю, здоров'ю та безпеці відвідувачів суду, працівників апарату суду, суддів оперативно приймати рішення про тимчасове зупинення здійснення судочинства певним судом до усунення обставин, які зумовили припинення розгляду справ.

У зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 34, 38, 39, 41 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Разом з цим, відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

При цьому, суди повинні забезпечувати безпеку учасників судового провадження, запобігти створенню перешкод для реалізації ними права на судовий захист та визначених законом процесуальних прав в умовах воєнного стану, коли реалізація учасниками справи своїх прав і обов'язків є суттєво ускладеною. Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб.

Право особи на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення від 07.07.1989 Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії».

За приписами статті 8 Конституції України та статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожній фізичній або юридичній особі гарантується право на розгляд судом упродовж розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, в якій вона є стороною.

Європейський суд з прав людини щодо критеріїв оцінки розумності строку розгляду справи визначився, що строк розгляду має формувати суд, який розглядає справу. Саме суддя має визначати тривалість вирішення спору, спираючись на здійснену ним оцінку «розумності строку» розгляду в кожній конкретній справі, враховуючи її складність, поведінку учасників процесу, можливість надання доказів тощо.

Поняття розумного строку не має чіткого визначення, проте розумним слід уважати строк, який необхідний для вирішення справи відповідно до вимог матеріального та процесуального законів.

Європейський суд щодо тлумачення положення «розумний строк» в рішенні у справі «Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства» роз'яснив, що строк, який можна визначити розумним, не може бути однаковим для всіх справ, і було б неприродно встановлювати один строк в конкретному цифровому виразі для усіх випадків. Таким чином, у кожній справі виникає проблема оцінки розумності строку, яка залежить від певних обставин.

Окрім того, Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства» зазначив, що [..] очевидно, для кожної справи буде свій прийнятний строк, і встановлення кількісного обмеження, чинного для будь-якої ситуації, було б штучним. Суд неодноразово визнавав, що неможливо тлумачити поняття розумного строку як фіксовану кількість днів, тижнів тощо (рішення у справі «Штеґмюллер проти Авторії»).

У справі «Bellet v. France» Суд зазначив, що «стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права».

У своїй практиці Європейський суд неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у 6 § 1 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак Суд повинен прийняти в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати ст. 6 § 1, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами та поставленою метою (Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany).

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово вказував на те, що «при застосуванні процедурних правил, національні суди повинні уникати як надмірного формалізму, який буде впливати на справедливість процедури, так і зайвої гнучкості, яка призведе до нівелювання процедурних вимог, встановлених законом» (див. рішення у справі «Walchli v. France», заява № 35787/03, п. 29, 26 липня 2007 року; «ТОВ «Фріда» проти України», заява №24003/07, п. 33, 08 грудня 2016 року).

Здійснюючи тлумачення положень Конвенції, ЄСПЛ у своїх рішеннях указав, що право на доступ до правосуддя не має абсолютного характеру та може бути обмежене: держави мають право установлювати обмеження на потенційних учасників судових розглядів, але ці обмеження повинні переслідувати законну мету, бути співмірними й не настільки великими, щоб спотворити саму сутність права (рішення від 28 травня 1985 року у справі «Ашингдейн проти Великої Британії»).

При цьому, ворожі війська постійно здійснюють масований ракетний обстріл по об'єктам енергетичної інфраструктури України і через це в багатьох містах України, зокрема і у місті Одесі, де розташований Господарський суд Одеської області, періодично відсутнє електропостачання та, відповідно, інтернет-зв'язок. Поновлення постачання електроенергії та інтернет-зв'язку потребує додаткового часу.

Водночас, у місті Одесі періодично оголошуються повітряні тривоги, під час яких суддя та працівники апарату суду мають перебувати в укриттях з метою уникнення загрози життю та здоров'ю.

На підставі вищевикладеного, суд звертає увагу, що враховуючи наявність загрози, у зв'язку зі збройною агресією збоку РФ, на підставі чого введено в Україні воєнний стан, поточну обстановку, що склалася в місті Одесі, постійні повітряні тривоги, які впливають на виготовлення процесуальних документів, наявної беззаперечної та відкритої інформації щодо постійних обстрілів всієї країни, відсутність електроенергії у зв'язку з пошкодженням обладнання, після масованих ракетних обстрілів, з метою всебічного, повного, об'єктивного розгляду справи, задля забезпечення сторонам конституційного права на судовий захист, приймаючи до уваги наведені положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, задля ефективної реалізації сторонами своїх процесуальних прав, необхідності забезпечення реалізації процесуальних прав та обов'язків учасників справи, їх належного та безпечного доступу до правосуддя, суд був вимушений вийти за межі граничного процесуального строку розгляду даної справи встановленого ст. 248 ГПК України, здійснивши її розгляд у розумний строк, застосувавши ст.ст. 2, 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 3 Конституції України та ст.ст. 2, 11 ГПК України.

З урахуванням викладеного, за об'єктивних обставин розгляд даної позовної заяви був здійснений судом без невиправданих зволікань настільки швидко, наскільки це було можливим за вказаних умов, у межах розумного строку в контексті положень Господарського процесуального кодексу України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Матеріали справи свідчать про те, що судом було створено всім учасникам судового процесу належні умови для доведення останніми своїх правових позицій, надання ними доказів, які, на їх думку, є достатніми для обґрунтування своїх вимог та заперечень. Окрім того, судом було вжито всіх заходів, в межах визначених чинним законодавством повноважень, щодо всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи.

Таким чином, суд продемонстрував достатню старанність, щоб дозволити сторонам, які повинні знати про правила, що застосовуються до надіслання судових повідомлень учасникам справи, визначитися з провадженням у відкритій господарській справі та скористатись своїми правами і обов'язками, передбаченими статтями 42, 46 ГПК України, вважає їх повідомленими належним чином.

Під час розгляду справи по суті судом були досліджені всі письмові докази, що містяться в матеріалах справи.

У відповідності до ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, розгляду справи без повідомлення /виклику/ учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

29.08.2025 судом було ухвалено та підписано рішення у відповідності до ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, без його проголошення.

3. Обставини, встановлені судом під час розгляду справи.

Відповідно до п. 1.2 Статуту АТ «Укртелеком» Товариство є правонаступником усіх прав та обов'язків державного підприємства «Українське державне підприємство електрозв'язку «Укртелеком», відкритого акціонерного товариства «Укртелеком» та всього майна, прав та обов'язків дочірнього підприємства «Утел» відкритого акціонерного товариства «Укртелеком».

Як вбачається з інформації, зазначеної в розрахунках видатків на відшкодування витрат, пов'язаних з наданням пільг за послуги зв'язку (далі - розрахунки видатків), за період з січня по грудень 2023 року включно позивачем надано пільговим категоріям споживачів, які проживають на території Ренійської міської територіальної громади послуги зв'язку на загальну суму 27387,10 грн, а саме: у січні 2023 року - 2750,32 грн; у лютому 2023 року - 2657,50 грн; у березні 2023 року - 2508,71 грн; у квітні 2023 року - 2310,00 грн; у травні 2023 року - 2310,00 грн; у червні 2023 року - 2613,56 грн; у липні 2023 - 2376,64 грн; у серпні 2023 року - 2275,79 грн; у вересні 2023 року - 2016,50 грн; у жовтні 2023 року - 1853,33 грн; у листопаді 2023 року - 1855,97 грн; у грудні 2023 року - 1858,78 грн. Вказані розрахунки видатків містять поіменний список пільгової категорії громадян за адресами їх реєстрації та розмір пільг за надані послуги зв'язку за вище зазначені періоди.

Матеріалами справи підтверджено, що позивачем щомісячно надсилались засобами поштового зв'язку та на електронну адресу як відповідача, так і Ренійської міської ради листи з поіменними та зведеними за категоріями пільг розрахунками видатків на відшкодування витрат, пов'язаних з наданням пільг за спірний період, в паперовому та електронному вигляді, які містять відомості, за якими можливо ідентифікувати особу, перелік її пільг, період їх отримання, місце проживання особи тощо та актами звіряння розрахунків за надані послуги на пільгових умовах.

Листом № 10575/0/2-23/56 від 01.08.2023 Міністерство соціальної політики України повідомило позивача, що в програмному комплексі Єдиної інформаційної системи соціальної сфери (далі - ЄІССС) надано доступ органам соціального захисту населення до інформації, що міститься в Реєстрі осіб, які мають право на пільги, як частини Єдиного соціального реєстру, про усі категорії пільговиків. При цьому, органи соціального захисту населення за зверненням пільговика можуть генерувати витяг з Реєстру, а також формувати статистичні звіти стосовно надання пільговим категоріям громадян визначених законодавством гарантій та у серпні поточного року буде доступна можливість верифікувати дані про пільговиків за формою, попередньо узгодженою з ПАТ «Укртелеком», для компенсації наданих пільговикам телекомунікаційних послуг. Атрибути даних в такій формі відповідають набору даних, що раніше були у формі № 1-пільга (наказ Мінсоцполітики від 21.04.2003 № 100, яким було затверджено форму № 1-пільга, втратив чинність згідно з наказом Мінсоцполітики від 05.12.2022 № 332).

Листом № 48/4216-4684л/л від 21.11.2023 Виконавчий комітет Ренійської міської ради Ізмаїльського району Одеської області зазначив позивачу, що відшкодування витрат наданих послуг зв'язку на пільгових умовах категоріям громадян, що включені до Єдиного державного автоматизованого реєстру осіб, які мають право на пільги, здійснюються із Державного бюджету України, тому із-зі відсутності субвенцій із Державного бюджету місцевому бюджету на 2023 рік на здійснення державних прогам соціального захисту у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, в громаді відсутня Програма фінансування витрат на надання пільг окремим категоріям громадян за послуги зв'язку.

Також, матеріали справи містять листи Виконавчого комітету Ренійської міської ради Ізмаїльського району Одеської області № 48/5060-857л/п та № 48/270-858л/п від 30.01.2024, якими останній повідомив позивача, що наразі у Ренійській міській територіальній громаді відсутня Програма фінансування витрат на надання пільг окремим категоріям громадян за послуги зв'язку.

У зв'язку з тим, що відповідачем не було здійснено оплату вартості означених вище послуг, позивач звернувся з даним позовом до суду і просить суд стягнути з відповідача заборгованість за надані послуги пільговим категоріям населення у спірному періоді в розмірі 27387,10 грн.

4. Норми права, з яких виходить господарський суд при прийнятті рішення.

За приписами пункту 6 ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім'ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров'я; екологічної безпеки.

Частиною першою статті 173 Господарського кодексу України встановлено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених Господарським кодексом України, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (стаття 174 Господарського кодексу України).

Відповідно до ч. 1 ст. 193 ГК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. При цьому до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України.

Відповідно до частини 2 статті 2 Цивільного кодексу України учасниками цивільних відносин є, зокрема держава Україна.

За змістом ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти. Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду.

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Частиною 1 ст. 16 ЦК України визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно із частиною 1 статті 167 Цивільного кодексу України держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

Відповідно до статті 170 Цивільного кодексу України держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Згідно з приписами статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку; зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, у тому числі і з договорів.

Згідно із приписами статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

За правилами статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Приписами п. 3 ч. 1 ст. 7, ч. 6 ст. 48 Бюджетного кодексу України встановлено, що одним з основних принципів Бюджетної системи України є принцип самостійності. Держава коштами державного бюджету не несе відповідальності за бюджетні зобов'язання органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування. Органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування коштами відповідних місцевих бюджетів не несуть відповідальності за бюджетні зобов'язання одне одного, а також за бюджетні зобов'язання держави. Самостійність бюджетів забезпечується закріпленням за ними відповідних джерел доходів бюджету, правом відповідних органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування визначати напрями використання бюджетних коштів відповідно до законодавства України, правом Верховної Ради Автономної Республіки Крим та відповідних місцевих рад самостійно і незалежно одне від одного розглядати та затверджувати відповідні місцеві бюджети.

Бюджетні зобов'язання щодо виплати субсидій, допомоги, пільг з оплати спожитих житлово-комунальних послуг та послуг зв'язку (в частині абонентної плати за користування квартирним телефоном), компенсацій громадянам з бюджету, на що згідно із законами України мають право відповідні категорії громадян, обліковуються Казначейством України незалежно від визначених на цю мету бюджетних призначень.

За змістом статті 81 Бюджетного кодексу України міжбюджетні відносини - відносини між державою, Автономною Республікою Крим та територіальними громадами щодо забезпечення відповідних бюджетів фінансовими ресурсами, необхідними для виконання функцій, передбачених Конституцією України та законами України. Метою регулювання міжбюджетних відносин є забезпечення відповідності повноважень на здійснення видатків, закріплених законодавчими актами за бюджетами, та фінансових ресурсів, які мають забезпечувати виконання цих повноважень.

Відповідно до статей 82-85 Бюджетного кодексу України видатки бюджетів поділяються на:

1) видатки на забезпечення конституційного ладу, державної цілісності та суверенітету, незалежного судочинства, а також інші передбачені цим Кодексом видатки, які не можуть бути передані на виконання Автономній Республіці Крим та місцевому самоврядуванню;

2) видатки, які визначаються функціями держави і можуть бути передані на виконання Автономній Республіці Крим та місцевому самоврядуванню з метою забезпечення найбільш ефективного їх виконання на основі принципу субсидіарності;

3) видатки на реалізацію прав та обов'язків Автономної Республіки Крим та місцевого самоврядування, які мають місцевий характер і визначені законами України.

Видатки, визначені пунктом 1 частини 1 статті 82 цього Кодексу, здійснюються за рахунок коштів Державного бюджету України.

Видатки, визначені пунктами 2 і 3 частини 1 статті 82 цього Кодексу здійснюються за рахунок коштів місцевих бюджетів, у тому числі трансфертів з Державного бюджету України. Відповідні органи державної влади забезпечують здійснення видатків, визначених пунктом 1 частини 1 статті 82 цього Кодексу.

Місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних місцевих рад забезпечують здійснення видатків, визначених пунктами 2 і 3 частини першої статті 82 цього Кодексу.

Держава може передати органам місцевого самоврядування право на здійснення видатків лише за умови відповідної передачі фінансових ресурсів у вигляді закріплених за відповідними бюджетами загальнодержавних податків і зборів або їх частки, а також трансфертів з Державного бюджету України.

Місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних місцевих рад зобов'язані забезпечити здійснення видатків, визначених пунктами 2 і 3 частини першої статті 82 цього Кодексу, з відповідних місцевих бюджетів з додержанням розподілу цих видатків між бюджетами, визначеного статтями 89-91 цього Кодексу та законом про Державний бюджет України.

За пунктом 204 частини 1 статті 91 Бюджетного кодексу України до видатків місцевих бюджетів, що можуть здійснюватися з усіх місцевих бюджетів віднесено видатки на пільги з послуг зв'язку.

Державні соціальні гарантії - встановлені законами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, встановлені законами пільги, розміри інших видів соціальних виплат, встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами, які забезпечують рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму (ст. 1 Закон України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії»).

Згідно зі ст. 18 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії», законами України з метою надання соціальної підтримки населенню України в цілому та окремим категоріям громадян встановлюються державні гарантії, зокрема, щодо забезпечення пільгових умов задоволення потреб у товарах та послугах окремим категоріям громадян, які потребують соціальної підтримки.

Статтею 19 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії», який визначає правові засади формування та застосування відповідних соціальних стандартів і нормативів, спрямованих на реалізацію закріплених Конституцією України та законами України основних соціальних гарантій, встановлено, що пільги щодо оплати житлово-комунальних, транспортних послуг і послуг зв'язку та критерії їх надання визначаються виключно законами України. Державні соціальні гарантії є обов'язковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності. Органи місцевого самоврядування при розробці та реалізації місцевих соціально-економічних програм можуть передбачати додаткові соціальні гарантії за рахунок коштів місцевих бюджетів.

Надання державних соціальних гарантій здійснюється за рахунок бюджетів усіх рівнів, коштів підприємств, установ і організацій та соціальних фондів на засадах адресності та цільового використання (ч. 1. ст. 20 Закон України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії»).

5. Висновки господарського суду за результатами вирішення спору.

Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Вказаний вище підхід є загальним і може застосовуватись при розгляді будь-яких категорій спорів, оскільки не доведеність порушення прав, за захистом яких було пред'явлено позов у будь-якому випадку є підставою для відмови у його задоволенні.

Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина перша статті 16 Цивільного кодексу України).

Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Водночас позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту, при цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Чинне законодавство визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права.

Акціонерне товариство «Укртелеком», відокремленим підрозділом якого є Одеська філія АТ «Укртелеком», є оператором телекомунікацій, яке надає телекомунікаційні послуги споживачам відповідно до вимог Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України, Закону України «Про телекомунікації», Правил надання та отримання телекомунікаційних послуг, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2012 № 295, інших законодавчих актів України.

Обов'язок надання послуг зв'язку населенню на пільгових умовах передбачено Законами України «Про електронні комунікації», «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», «Про жертви нацистських переслідувань», «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист», «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні», «Про охорону дитинства» та «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», якими встановлені пільги з оплати за послуги зв'язку для відповідних категорій осіб.

В перелічених законах закріплені норми, що реалізують державні гарантії певним категоріям громадян та є нормами прямої дії, якими встановлено безумовний обов'язок оператора телекомунікацій надавати пільги визначеним категоріям громадян, якому кореспондує безумовний обов'язок держави в особі її органів відшкодувати такі пільги.

Відтак, відповідно до змісту вищенаведених законодавчих актів України, надання телекомунікаційних послуг громадянам - жителям Ренійської міської територіальної громади, які мають право на пільги, є обов'язком позивача.

В Україні діє Єдиний державний автоматизований реєстр осіб, які мають право на пільги, який затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 29.01.2003 за № 117, з метою удосконалення обліку цих осіб.

За визначенням пунктів 1, 3 Положення про Єдиний державний автоматизований реєстр осіб, які мають право на пільги, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 117 від 29.01.2003, Єдиний державний автоматизований реєстр осіб, які мають право на пільги (далі - Реєстр), - автоматизований банк даних, створений для забезпечення єдиного державного обліку фізичних осіб, які мають право на пільги за соціальною ознакою згідно із законами України, отримують пільги, передбачені для педагогічних, медичних, фармацевтичних працівників, працівників бібліотек, музеїв, спеціалістів із захисту рослин та працівників культури в сільській місцевості і селищах міського типу (далі - пільговики).

Структурні підрозділи з питань соціального захисту населення районних, районних у мм. Києві та Севастополі держадміністрацій (військових адміністрацій), виконавчих органів з питань соціального захисту населення міських, районних у містах (у разі їх утворення) рад/органи Пенсійного фонду України (далі - уповноважені органи): організовують збирання, систематизацію і зберігання зазначеної в пункті 2 цього Положення інформації та забезпечують її автоматизоване використання для розрахунку розміру пільг та їх виплати; ведуть облік пільговиків шляхом формування на кожного пільговика персональної облікової картки, в якій використовується реєстраційний номер облікової картки платника податків; вносять до Реєстру відповідні уточнення в разі визнання такими, що втратили чинність, чи зупинення дії окремих норм законодавчих актів, на підставі яких пільговики отримують пільги; надають консультації пільговикам, постраждалим учасникам масових акцій громадського протесту та членам їх сімей, підприємствам та організаціям, що надають послуги.

Для забезпечення наповнення Реєстру із січня 2023 року Пенсійним фондом України державне підприємство «Інформаційно-обчислювальний центр Міністерства соціальної політики» здійснює міграцію Реєстру станом на 1 січня 2023 року.

Відповідно до пунктів 1, 3 Положення про Реєстр осіб, які мають право на пільги, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 117 від 29.01.2003 (в редакції чинній на дату розгляду справи) Реєстр осіб, які мають право на пільги (далі - Реєстр), - інформаційно-комунікаційна система, що забезпечує збирання, накопичення, захист, облік, відображення, оброблення реєстрових даних і надання реєстрової інформації про фізичних осіб, які мають право на пільги за соціальною ознакою відповідно до законів України, отримують пільги, передбачені для педагогічних, медичних, фармацевтичних працівників, працівників бібліотек, музеїв, спеціалістів із захисту рослин і працівників культури в сільській місцевості (далі - пільговики). Реєстр є структурною підсистемою Єдиного соціального реєстру як складової частини Єдиної інформаційної системи соціальної сфери (далі - Єдина система).

Структурні підрозділи з питань соціального захисту населення районних, районних у мм. Києві та Севастополі держадміністрацій (військових адміністрацій), виконавчі органи з питань соціального захисту населення міських, районних у містах (у разі їх утворення) рад та у випадках, передбачених цим Положенням, органи Пенсійного фонду України (далі - структурні підрозділи з питань соціального захисту населення) забезпечують у межах повноважень формування реєстрових даних Реєстру та здійснюють інші повноваження створювачів із урахуванням вимог, передбачених Законом України «Про публічні електронні реєстри» та цим Положенням.

Органи Пенсійного фонду України:

- організовують збирання, систематизацію і зберігання зазначеної в пункті 2 цього Положення інформації та забезпечують її автоматизоване використання для розрахунку розміру пільг та їх виплати;

- ведуть облік пільговиків шляхом формування на кожного пільговика персональної облікової картки, в якій використовується реєстраційний номер облікової картки платника податків;

- забезпечують протягом робочого дня наповнення Реєстру отриманими відомостями про пільговиків шляхом електронної інформаційної взаємодії;

- вносять до Реєстру відповідні уточнення в разі визнання такими, що втратили чинність, чи зупинення дії окремих норм законодавчих актів, на підставі яких пільговики отримують пільги;

- надають консультації пільговикам, постраждалим учасникам масових акцій громадського протесту та членам їх сімей, підприємствам та організаціям, що надають послуги.

Згідно із п. 63 Правил надання та отримання телекомунікаційних послуг, затверджених постановою Кабінету Міністрів України № 295 від 11.04.2012 (чинних станом на момент виникнення спірних правовідносин), установлені законами пільги з оплати послуг надаються споживачеві відповідно до законодавства за місцем його проживання з дня пред'явлення ним документа, що підтверджує право на пільги.

Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» відповідно до Конституції України визначає систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування.

Відповідно до ч. 1 ст. 140 Конституції України місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Частиною 3 статті 143 Конституції України передбачено, що держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансово підтримує місцеве самоврядування. Витрати органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади, компенсуються державою.

За положеннями частини 1, 2 статті 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» органи місцевого самоврядування є юридичними особами і наділяються цим та іншими законами власними повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність відповідно до закону. Органам місцевого самоврядування законом можуть надаватися окремі повноваження органів виконавчої влади, у здійсненні яких вони є підконтрольними відповідним органам виконавчої влади.

Отже, повноваження органів місцевого самоврядування поділяються на власні (самоврядні) та делеговані (ст. 143 Конституції України, ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Здійснення зазначених соціальних виплат відносяться саме до делегованих повноважень і мають супроводжуватись відповідним фінансуванням з боку держави, як того вимагають положення ч. 3 ст. 142 Конституції України, відповідно до якої держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансово підтримує місцеве самоврядування. Витрати органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади, компенсуються державою.

До відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить встановлення за рахунок власних коштів і благодійних надходжень додаткових до встановлених законодавством гарантій щодо соціального захисту населення (п. «а» ч. 1 ст. 34 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Тобто, встановлення органами місцевого самоврядування додаткових до встановлених законодавством гарантій щодо соціального захисту населення є власними повноваженнями, які мають фінансуватися виключно з місцевого бюджету.

Зазначене повністю відповідає положенням ч. 3 ст. 19 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» щодо права органів місцевого самоврядування встановлювати додаткові соціальні гарантії за рахунок коштів місцевих бюджетів.

Водночас, відповідно до пп. «є» п. 9 ч. 1 ст. 87 Бюджетного кодексу України до видатків, що здійснюються з Державного бюджету України (з урахуванням особливостей, визначених п. 5 ч. 2 ст. 67-1 цього Кодексу) належать видатки на інші програми в галузі соціального захисту та соціального забезпечення, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 30.12.2022 № 1474 затверджено Порядок використання коштів, передбачених у державному бюджеті для забезпечення соціального захисту дітей та сім'ї, яким скасовувався Порядок №1101.

Відповідно до пункту 2 вказаного Порядку головним розпорядником бюджетних коштів та відповідальним виконавцем бюджетної програми є Мінсоцполітики.

За положеннями пункту 3 Порядку № 1474 (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня за напрямами, зазначеними у підпунктах 1-10 пункту 4 цього Порядку, є: Рада міністрів Автономної Республіки Крим та структурні підрозділи з питань соціального захисту населення обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій (далі - регіональні органи соціального захисту населення); структурні підрозділи з питань соціального захисту населення районних, районних у мм. Києві та Севастополі держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі їх утворення) рад (далі - місцеві органи соціального захисту населення), центри з нарахування та здійснення соціальних виплат, які відповідають вимогам пункту 47 частини першої статті 2 Бюджетного кодексу України. Розпорядником бюджетних коштів нижчого рівня за напрямом, зазначеним у підпункті 11 пункту 4 цього Порядку, є Нацсоцслужба.

Відповідно до пункту 5 Порядку 1474 (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) розподіл бюджетних коштів за напрямами, зазначеними в пункті 4 цього Порядку, здійснюється Мінсоцполітики відповідно до потреби у видатках, сформованої на підставі пропозицій розпорядників нижчого рівня та наявних даних у базах даних державного підприємства «Інформаційно-обчислювальний центр Міністерства соціальної політики», а також з урахуванням необхідності виконання бюджетних зобов'язань минулих років, узятих на облік в органах Казначейства, у разі їх відповідності паспорту бюджетної програми.

За приписами пункту 6 Порядку 1474 (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) Бюджетні кошти спрямовуються:

1) регіональним органам соціального захисту населення за напрямами, зазначеними у підпунктах 1-10 пункту 4 цього Порядку, - на підставі узагальнених заявок щодо потреби в бюджетних коштах для виплати деяких видів допомоги, грошового забезпечення, винагороди, оплати витрат та оплати послуг окремим категоріям населення, поданих місцевими органами соціального захисту населення та центрами з нарахування та здійснення соціальних виплат.

Місцеві органи соціального захисту населення та центри з нарахування та здійснення соціальних виплат подають щомісяця до 25 числа на наступний місяць та до 8 числа на поточний місяць регіональним органам соціального захисту населення заявки щодо потреби в бюджетних коштах для виплати деяких видів допомоги, грошового забезпечення, оплати витрат та оплати послуг окремим категоріям населення, крім виплати одноразової винагороди жінкам, яким присвоєно почесне звання України «Мати-героїня».

Регіональні органи соціального захисту населення узагальнюють отримані від місцевих органів соціального захисту населення та центрів з нарахування та здійснення соціальних виплат заявки щодо потреби в бюджетних коштах для виплати деяких видів допомоги, грошового забезпечення, винагороди, оплати витрат та оплати послуг окремим категоріям населення та не пізніше ніж протягом двох робочих днів подають Мінсоцполітики узагальнену заявку за встановленою таким Міністерством формою в розрізі адміністративно-територіальних одиниць.

Мінсоцполітики не пізніше п'яти робочих днів після надходження від регіональних органів соціального захисту населення узагальнених заявок щодо виплати деяких видів допомоги, винагород, грошового забезпечення, оплати витрат та оплати послуг окремим категоріям населення перераховує бюджетні кошти регіональним органам соціального захисту населення.

Регіональні органи соціального захисту населення не пізніше наступного робочого дня перераховують бюджетні кошти на рахунки місцевим органам соціального захисту населення та центрам з нарахування та здійснення соціальних виплат.

Місцеві органи соціального захисту населення та центри з нарахування та здійснення соціальних виплат протягом двох робочих днів перераховують бюджетні кошти на рахунки одержувачів деяких видів допомоги, винагород, оплати послуг, грошового забезпечення, відкриті в установі уповноваженого банку, або через виплатні об'єкти АТ «Укрпошта».

Належним представником держави у спірних правовідносинах є той суб'єкт, який визначений законом про державний бюджет головним розпорядником бюджетних коштів, прийнятим законодавцем у році, що відповідає спірному періоду, за який понесені позивачем витрати за надання послуг зв'язку пільговим категоріям громадян підлягають компенсації.

Відповідна правова позиція з питань встановлення соціальних пільг і гарантій та суб'єктів, які зобов'язані фінансувати такі пільги, наведена у численних постановах Верховного Суду від 20.01.2022 у справі № 904/138/21, від 01.02.2022 у справі №904/141/20, від 27.07.2022 у справі №904/7875/21, від 09.06.2023 у справі №916/3938/21, №922/1418/22 від 07.08.2023, №916/2523/22 від 28.09.2023 та зводиться до того, що пільги, введені законами України, мають компенсуватися з державного бюджету з огляду на їх введення органом державної влади, і саме держава, як замовник послуг, є боржником у цих правовідносинах.

Враховуючи вищеописані норми, суд погоджується з твердженням позивача та вважає, що забезпечення реалізації державної політики у сфері соціального захисту населення, яке проживає на території Ренійської міської територіальної громади, у спірний період належить до компетенції регіонального органу соціального захисту населення - Управління соціального захисту населення Ізмаїльської районної державної адміністрації, оскільки саме управління є розпорядником бюджетних коштів нижчого рівня, який підзвітний головному розпоряднику бюджетних коштів та відповідальним виконавцем бюджетної програми - Мінсоцполітики.

Відтак, суд вважає хибними твердження відповідача, що відшкодування витрат позивача має здійснюватися Ренійською міською радою Ізмаїльського району Одеської області, оскільки стороною зобов'язання з компенсації витрат позивачу за надані послуги зв'язку пільговим категоріям громадян є держава, а тому Ренійська міська рада не може бути боржником за таким зобов'язанням. Задоволення позову за рахунок видатків місцевих бюджетів було б можливим лише за наявності субвенцій із державного бюджету місцевому бюджету на здійснення державних програм соціального захисту у порядку, визначеному Кабінетом міністрів України.

Щодо посилань відповідача на відсутність між ним та позивачем укладеного договору про відшкодування відповідних витрат суд зауважує, що законодавство України не передбачає обов'язковості укладення договору про відшкодування витрат за надані послуги зв'язку пільговим категоріям громадян, оскільки зобов'язання сторін у даній справі виникають безпосередньо із законів України і не залежать від їх бажання (відповідна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 16.01.2020 у справі № 911/1165/19).

При цьому, суд вважає, що незалежно від джерела фінансування видатків на пільги з послуг зв'язку, розрахунки за надані позивачем телекомунікаційні послуги пільговим категоріям громадян повинні проводитись саме відповідачем, враховуючи таке:

Згідно з частиною 2 статті 97 Бюджетного кодексу України, порядок та умови надання субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетам визначаються Кабінетом Міністрів України.

Держава, запроваджуючи певний механізм правового регулювання відносин, зобов'язана забезпечити його реалізацію. У протилежному випадку всі негативні наслідки відсутності правового регулювання покладаються на державу.

Суд підкреслює, що до видатків місцевих бюджетів, що можуть здійснюватися з усіх місцевих бюджетів, належать й, зокрема, пільги з послуг зв'язку, інші передбачені законодавством пільги, що надаються особам, визначеним пунктом 204 частини першої статті 91 БК України. Тобто, стаття 91 Бюджетного кодексу України передбачає видатки, які можуть здійснюватися з усіх місцевих бюджетів, але не передбачає прямого обов'язку всіх місцевих бюджетів на відшкодування послуг зв'язку. Тобто кожна рада сама вирішує, на що саме вона буде витрачати кошти з урахуванням вимог Бюджетного кодексу України, зокрема тієї ж статті 91.

Аналогічна правова позиція викладена в пункті 8.18 постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 20.01.2022 у справі № 904/138/21.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 02.03.2021 у справі № 640/21817/18 норма статті 91 БК України трактується подібним чином. Також вказано: якщо з місцевого бюджету будуть здійснюватися видатки на фінансування пільг з послуг зв'язку, інших передбачених законодавством пільг, то орган місцевого самоврядування обов'язково має прийняти відповідне рішення про здійснення видатків з місцевого бюджету на покриття гарантованих державою пільг з послуг зв'язку та інших пільг. Органи місцевого самоврядування можуть робити це виключно з огляду на фінансову спроможність відповідного місцевого бюджету.

Між тим, відповідно до пунктів 1.1 - 1.3 Положення про Управління соціального захисту населення Ізмаїльської районної державної адміністрації, яке затверджене розпорядженням головою Ізмаїльської районної військової адміністрації від 27.05.2021 № 103/А-2021 (надалі - Положення про Управління 2021 року), Управління утворюється головою Ізмаїльської районної державної адміністрації Одеської області відповідно до Закону України «Про місцеві державні адміністрації», для забезпечення здійснення заходів щодо соціального захисту населення в межах Ізмаїльського району.

Управління обслуговує населення Кілійської міської територіальної громади, Ренійської міської територіальної громади, Вилківської міської територіальної громади, Суворовської селищної територіальної громади, Саф'янівської сільської територіальної громади та є структурним підрозділом Ізмаїльської районної державної адміністрації Одеської області, основним завданням якого є забезпечення реалізації державної соціальної політики з питань соціального захисту населення.

Одними із основних завдань Управління у межах реалізації державної соціальної політики у сфері соціального захисту населення на відповідній території є призначення та виплата соціальної допомоги, адресної грошової допомоги, компенсацій та інших соціальних виплат, установлених законодавством (пункт 2.2 Положення про Управління 2021 року).

Відповідно до підпунктів 3.1.1, 3.1.3, 3.1.4, 3.1.5 пункту 3.1. Положення, Управління виконує наступні функції з організаційних питань: організовує виконання Конституції і законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, наказів Мінсоцполітики та забезпечує контроль за їх реалізацією; бере участь у підготовці пропозицій до проектів програм соціально-економічного розвитку Ізмаїльського району; вносить пропозиції щодо проекту Ізмаїльського районного бюджету; забезпечує ефективне та цільове використання відповідних бюджетних коштів.

Відповідно до пунктів 4.1, 4.4. Положення, Управління має право: отримувати в установленому законодавством порядку від інших структурних підрозділів Ізмаїльської районної державної адміністрації Одеської області, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності та від їхніх посадових осіб інформацію, документи і матеріали, необхідні для виконання визначених для цього завдань; користуватись в установленому порядку інформаційними базами органів виконавчої влади, системами зв'язку та комунікації, мережами спеціального зв'язку та іншими технічними засобами.

Для здійснення своїх повноважень з метою надання передбачених законодавчими актами пільг, Управління соціального захисту населення Ізмаїльської районної державної адміністрації наділене правом отримувати від органів Пенсійного фонду України, Міністерства соціальної політики інформацію, яка міститься в Реєстрі осіб, які мають право на пільги, що передбачено пунктом 4 «Положення про Реєстр осіб, які мають право на пільги», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.01.2023 № 117.

Отже, звіряння інформації, одержаної від надавача послуг є обов'язком відповідача в силу того, що на нього покладено обов'язок розрахунку розміру пільг та їх виплати.

Таким чином, до компетенції Управління соціального захисту населення Ізмаїльської районної державної адміністрації належало забезпечення реалізації державної політики у сфері соціального захисту населення, яке проживає на території Ізмаїльського району, в тому числі, і на території Ренійської міської територіальної громади, у спірний період, а тому саме через нього держава діяла у спірних правовідносинах, та саме воно було зобов'язане проводити розрахунки з позивачем як організацією - надавачем послуг зв'язку за надані особам, які мають пільги з їх оплати, послуги.

Держава, як специфічний суб'єкт правовідносин, здійснює свої обов'язки в відносинах з особою в певній сфері суспільних відносин через свої органи.

Враховуючи, що в спірних правовідносинах державу представляють органи, які уповноважені на реалізацію державної політики в сфері соціального захисту населення, то саме вони повинні нести відповідальність від імені держави. Отже, в справах щодо виплати компенсації вартості послуг зв'язку, предметом спору є акти (діяльність, бездіяльність) суто тих суб'єктів, які були відповідальні за здійснення розрахунків з організаціями-надавачами послуг за надані пільги окремим категоріям громадян.

Відтак, суд, враховуючи приписи законодавства, чинного на момент виникнення спірних правовідносин, вважає, що саме відповідач має законодавчо встановлений обов'язок по відшкодуванню або фінансуванню пільг з послуг зв'язку, наданих у спірному періоді. Відповідач, як розпорядник відповідних коштів, зобов'язаний здійснювати розрахунки з організаціями, що надають послуги особам, які згідно з чинним законодавством мають право на соціальні пільги.

В свою чергу, з огляду на вказані норми законодавства, у АТ «Укртелеком» виникло цивільне право на відшкодування фактичних витрат, внаслідок надання послуг зв'язку особам, які згідно із чинним законодавством мають право на соціальні пільги, а в Управління як органу, через який діє держава в цивільних відносинах, - цивільний обов'язок здійснити з позивачем розрахунок за надані цим особам послуги, оскільки: по-перше, держава діє в цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (частина перша статті 167 ЦК України); по-друге, держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади в межах їхньої компетенції, встановленої законом (стаття 170 цього Кодексу).

Таким чином, головним розпорядником коштів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення, в тому числі щодо відшкодування витрат АТ «Укртелеком» на послуги зв'язку, надані пільговим категоріям громадян, які проживають на території Ренійської міської територіальної громади, є Управління соціального захисту населення Ізмаїльської районної державної адміністрації.

Матеріалами справи підтверджується, що за період з січня по грудень 2023 року включно позивачем надано пільговим категоріям споживачів, які проживають на території Ренійської міської територіальної громади послуги зв'язку на загальну суму 27387,10 грн.

Суд установив, що позивач подавав відповідачу на паперових та електронних носіях розрахунки щодо вартості послуг зв'язку, наданих пільговикам протягом спірного періоду.

Суд враховує правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 07.08.2023 у справі №922/1418/22, де зазначено, що стороною зобов'язання з компенсації витрат позивачу за надані послуги зв'язку пільговим категоріям громадян є держава, а тому орган місцевого самоврядування не може бути боржником за таким зобов'язанням.

Чинним законодавством України не передбачено обов'язковості укладення договору про розрахунки з постачальниками послуг, наданих особам, які мають право на пільги, оскільки зобов'язання сторін у таких відносинах виникають безпосередньо із законів України.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про те, що відповідач має законодавчо встановлений обов'язок відшкодування або фінансування пільг з послуг зв'язку, наданих у спірному періоді.

Щодо посилання відповідача на зміни в законодавстві щодо передачі Пенсійному фонду України повноважень, то суд звертає увагу на те, що постановою Кабінету Міністрів України від 16.09.2022 № 1041 «Деякі питання надання житлових субсидій та пільг на оплату житлово-комунальних послуг, придбання твердого та рідкого пічного побутового палива і скрапленого газу Пенсійним фондом України» з 01.01.2023 органам Пенсійного фонду України передано функції в частині призначення, нарахування і виплати житлових субсидій і пільг на житлово-комунальні послуги, крім пільг з оплати послуг зв'язку.

В той же час, суд зазначає, що ні Законом України «Про телекомунікації», ні Правилами надання та отримання телекомунікаційних послуг, не передбачено жодного обмеження щодо надання послуг у разі відсутності коштів на зазначені цілі (аналогічна правова позиція наведена у постанові Верховного Суду від 26.06.2018 у справі № 924/781/17).

Конституційний Суд України неодноразово висловлював правову позицію щодо неможливості поставити гарантовані законом виплати, пільги тощо у залежність від видатків бюджету (рішення від 20.03.2002 № 5-рп/2002, від 17.03.2004 № 7-рп/2004, від 01.12.2004 № 20-рп/2004, від 09.07.2007 № 6-рп/2007). Зокрема, у п. 3.2 рішення від 09.07.2007 № 6-рп/2007 Конституційний Суд України наголосив, що невиконання державою своїх соціальних зобов'язань щодо окремих осіб ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави, що закономірно призводить до порушення принципів соціальної, правової держави.

Згідно з практикою ЄСПЛ, держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату надбавок з державного бюджету, однак свідома відмова в цих виплатах не допускається, доки відповідні положення є чинними. Органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань (рішення від 08.11.2005 у справі «Кечко проти України»).

У рішеннях ЄСПЛ від 18.10.2005 у справі «Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України» та від 30.11.2004 у справі «Бакалов проти України» також зазначено, що відсутність бюджетних коштів, передбачених у видатках Державного бюджету України, не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання.

Враховуючи викладене, відповідач відповідає за своїми зобов'язаннями, які виникли безпосередньо із закону, і така відповідальність не може ставитись у залежність від дій чи бездіяльності будь-яких третіх осіб. Телекомунікаційні послуги на пільгових умовах надавались позивачем не за власною ініціативою, а на виконання імперативних законодавчих вказівок. Як наслідок, уповноважений на те державою орган (відповідач), в силу закону, має відшкодувати такі витрати позивачу за рахунок бюджетних коштів.

Із урахуванням того, що відповідач не виконав своїх зобов'язань з відшкодування пільгової вартості послуг зв'язку за період з січня по грудень 2023 у розмірі 27387,10 грн, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

При цьому господарський суд вважає за необхідне зауважити наступне.

Завданням суду при здійсненні правосуддя, в силу ст.2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» є, зокрема, захист гарантованих Конституцією України та законами, прав і законних інтересів юридичних осіб.

Реалізуючи передбачене ст. 64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Відповідно до ч.ч.1 та 3 ст.13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, якими суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.

За приписами ст.ст. 73, 74 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Відповідно до ст.ст. 76-79 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Виходячи з наведеного, потрібно зазначити, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язку вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.

Покладений на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність передбачає, що висновки суду можуть будуватися на умовиводах про те, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були. При цьому кожна із сторін судового спору самостійно визначає докази, які, на її думку, належним чином підтверджують або спростовують заявлені позовні вимоги. Суд з дотриманням вимог щодо всебічного, повного, об'єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів визначає певну сукупність доказів, з урахуванням їх вірогідності та взаємного зв'язку, які, за його внутрішнім переконанням, дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, що входять до предмета доказування. Сторона судового спору, яка не погоджується з доводами опонента, має їх спростовувати шляхом подання відповідних доказів, наведення аргументів, надання пояснень тощо.

Аналогічні висновки щодо застосування норм процесуального права, які враховуються за правилами ч.4 ст.236 ГПК України, зроблено в постанові Великої Палати Верховного суду від 21.06.2023 по справі № 916/3027/21.

Відтак, суд встановив, що доводи позивача щодо неналежного виконання відповідачем зобов'язань з відшкодування пільгової вартості послуг зв'язку за період з 01.01.2023 по 31.12.2023 у розмірі 27387,10 грн знайшли своє підтвердження та під час розгляду справи відповідачем не спростовані.

Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Згідно з усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v.Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v.Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року) (рішення Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України»).

Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» зазначив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

На підставі повного, всебічного та безпосереднього дослідження наявних в матеріалах справи доказів в сукупності з урахуванням всіх обставин справи, що входять до предмету доказування у цій справі та стосуються кваліфікації спірних відносин, зважаючи на встановлені факти та вимоги вищезазначених правових норм, враховуючи, що відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України, статей 193, 198 Господарського кодексу України, зобов'язання повинні виконуватися належним чином у встановлений строк згідно вимогам закону, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться, приймаючи до уваги викладені обставини, оскільки судом не виявлено на підставі наявних доказів у справі інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, а відповідач не надав суду доказів, які б підтверджували сплату спірної заборгованості, суд вважає позовні вимоги щодо стягнення з відповідача заявленої заборгованості правомірними, законними та обґрунтованими, такими, що не спростовані відповідачем, і підлягають задоволенню в повному обсязі.

Згідно п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Приймаючи до уваги задоволення в повному обсязі позовних вимог позивача, сплачений останнім при поданні позову судовий збір в розмірі 3028,00 грн підлягає відшкодуванню за рахунок відповідача.

Керуючись ст.ст. 2, 13, 76, 79, 86 129, 233, 237-240 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позов - задовольнити повністю.

2. Стягнути з Управління соціального захисту населення Ізмаїльської районної державної адміністрації (68601, Одеська обл., м. Ізмаїл, просп. Незалежності, буд. 62, код ЄДРПОУ 33799311) на користь Акціонерного товариства «Укртелеком» (01601, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, буд. 18, код ЄДРПОУ 21560766) в особі Одеської філії Акціонерного товариства «Укртелеком» (65001, м. Одеса, вул. Павла Зеленого (Коблевська), буд. 39, код ЄДРПОУ ВП 01186691) заборгованість по витратах, понесених внаслідок надання послуг зв'язку на пільгових умовах в розмірі 27 387 (двадцять сім тисяч триста вісімдесят сім) грн 10 коп та витрати на оплату судового збору в розмірі 3 028 (три тисячі двадцять вісім) грн 00 коп.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст.241 ГПК України.

Наказ видати відповідно до ст.327 ГПК України.

Повне рішення складено 29 серпня 2025 р.

Суддя О.В. Цісельський

Попередній документ

129840702

Наступний документ

129840704

Інформація про рішення:

№ рішення:	129840703
№ справи:	916/5668/24
Дата рішення:	29.08.2025
Дата публікації:	02.09.2025
Форма документу:	Рішення
Форма судочинства:	Господарське
Суд:	Господарський суд Одеської області
Категорія справи:	Господарські справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, щодо недоговірних зобов’язань, з них

Стан розгляду справи:

Стадія розгляду:	Відкрито провадження (06.10.2025)
Дата надходження:	17.09.2025
Предмет позову:	про стягнення 27387,10 грн.