20 серпня 2025 року
м. Київ
справа № 369/3812/22
провадження № 61-2768св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Сердюка В. В.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Ситнік О. М., Фаловської І. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
третя особа - Служба у справа дітей та сім'ї Бучанської міської ради Київської області,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу малолітнього ОСОБА_3 , законним представником якого є ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Старовойтова Дарина Андріївна,
на постанову Київського апеляційного суду від 06 лютого 2025 року у складі колегії суддів Кафідової О. В., Оніщука М. І., Шебуєвої В. А. та додаткову постанову Київського апеляційного суду від 21 лютого 2025 року у складі колегії суддів Кафідової О. В., Оніщука М. І., Шебуєвої В. А.,
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 ,
ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - Служба у справах дітей Білогородської сільської ради Бучанського району Київської області, про усунення перешкод власнику в користуванні та володінні житловим будинком.
Позов мотивовано тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 у віці 75 років померла мати позивача ОСОБА_5 , яка доводилася відповідачу ОСОБА_2 тіткою. Незадовго до своєї смерті, а саме ІНФОРМАЦІЯ_2 , мати надала свою згоду на реєстрацію місця проживання та фактичне проживання в належному їй на праві власності будинку АДРЕСА_1 відповідачу ОСОБА_2 та його сину ОСОБА_3 . Разом із ними в будинку стала проживати також ОСОБА_4 .
Позивач зазначав, що 07 лютого 2022 року державним нотаріусом Вишневої міської державної нотаріальної контори Київської області йому видано свідоцтво про право на спадщину за законом на житловий будинок з відповідними господарськими будівлями та спорудами під АДРЕСА_1 (зареєстроване в реєстрі за № 2-131) та свідоцтво про право на спадщину за законом на земельну ділянку за тією ж адресою з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий номер 3222485801:01:018:0004 (зареєстроване в реєстрі за № 2-134).
Таким чином, починаючи з 07 лютого 2022 року позивач став власником житлового будинку АДРЕСА_1 .
Позивач вказував, що відносини між ним та відповідачами стали псуватися незадовго до смерті його матері ОСОБА_5 , а після її смерті зіпсувалися остаточно.
Зазначав, що відповідачі неодноразово вдавалися до вчинення протиправних дій, спочатку привласнюючи правовстановлюючі документи на будинок, в якому проживали, та викрадаючи з кімнати його матері коштовності, а потім і до побиття приятельки позивача ОСОБА_6 . З приводу цих обставин до відділу поліції № 1 Бучанського РУП ГУ НП в Київській області були подані заяви. Крім цього, позивачу довелось відновлювати правовстановлюючі документи на будинок для оформлення спадщини після смерті матері.
Вказував, що 17 лютого 2022 року на ім'я відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 позивач надіслав вимоги про необхідність зняття з реєстраційного обліку місця проживання та виселення з будинку, а ОСОБА_4 надіслав вимогу про виселення з будинку. Вказані вимоги отримані 19 лютого 2022 року та 30 березня 2022 року відповідно.
Однак станом на 11 травня 2022 року відповідачі не вчинили жодних дій по виконанню зазначених позивачем вимог, продовжують бути зареєстрованими в належному йому будинку, проживати в ньому, тим самим чинити перешкоди власнику майна в користуванні належним йому майном.
На підставі вищевикладеного, уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просив суд:
- усунути перешкоди у володінні та користуванні житловим будинком шляхом виселення ОСОБА_2 з житлового будинку з відповідними господарськими будівлями та спорудами АДРЕСА_1 ;
- усунути перешкоди у володінні та користуванні житловим будинком шляхом виселення ОСОБА_3 з житлового будинку з відповідними господарськими будівлями та спорудами АДРЕСА_1 ;
- усунути перешкоди у володінні та користуванні житловим будинком шляхом виселення ОСОБА_4 з житлового будинку з відповідними господарськими будівлями та спорудами АДРЕСА_1 ;
- судові витрати покласти на ОСОБА_2 та ОСОБА_4 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Києво-Святошинський районний суд Київської області рішенням від 11 липня
2024 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позбавлення права користування житловим будинком та виселення відповідачів з житла без надання іншого житлового приміщення у цій справі буде невиправданим втручанням у право особи на житло, право особи на повагу до житла, оскільки не переслідує легітимну мету, передбачену пунктом 2 статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, та не є необхідним у демократичному суспільстві.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Київський апеляційний суд постановою від 06 лютого 2025 року рішення
Києво-Святошинського районного суду Київської області від 11 липня 2024 року скасував та постановив нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнив.
Усунув перешкоди ОСОБА_1 у володінні та користуванні житловим будинком шляхом визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим будинком з відповідними господарськими будівлями та спорудами на
АДРЕСА_1 .
Виселив ОСОБА_2 з житлового будинку з відповідними господарськими будівлями та спорудами на АДРЕСА_1 .
Визнав ОСОБА_3 таким, що втратив право користування житловим будинком з відповідними господарськими будівлями та спорудами на АДРЕСА_1 .
Виселив ОСОБА_3 з житлового будинку з відповідними господарськими будівлями та спорудами на АДРЕСА_1 .
Виселив ОСОБА_4 з житлового будинку з відповідними господарськими будівлями та спорудами на АДРЕСА_1 .
Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та
ОСОБА_4 проживають у спірному будинку, власником якого є позивач, без належних на те правових підстав, чим створюють позивачу перешкоди у здійсненні права користування своїм майном. За таких обставин суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для усунення ОСОБА_1 перешкод у користуванні власністю шляхом виселення відповідачів з належного йому будинку без надання їм іншого житлового приміщення. Апеляційний суд вважав, що у цій справі буде виправданим втручанням у право особи на повагу до приватного життя та право на житло, передбачене законом, виселення відповідачів без надання їм іншого житлового приміщення переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
Київський апеляційний суд додатковою постановою від 21 лютого 2025 року заяву ОСОБА_1 про ухвалення додаткового судового рішення задовольнив.
Стягнув зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги в розмірі 7 443,00 грн.
Стягнув зі ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги в розмірі 4 962,00 грн.
Додаткову постанову мотивовано тим, що за результатами перегляду справи в суді апеляційної інстанції позовні вимоги було задоволено, то 4 962,00 грн судових витрат підлягають стягненню за вимогами до ОСОБА_2 , оскільки в суді першої інстанції щодо нього заявлені 2 вимоги немайнового характеру; 2 481,00 грн судових витрат підлягають стягненню за вимогами до ОСОБА_4 , оскільки в суді першої інстанції щодо неї заявлено 1 вимогу немайнового характеру; 4 962,00 грн судових витрат підлягають стягненню солідарно зі ОСОБА_4 та ОСОБА_2 за пред'явлені позивачем вимоги до їх малолітнього сина - ОСОБА_3 , враховуючи, що позивачем у суді першої інстанції заявлені 2 позовні вимоги немайнового характеру до малолітньої дитини ОСОБА_3 . Апеляційний суд дійшов висновку про стягнення з відповідача ОСОБА_2 користь позивача судових витрат зі сплати судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги у розмірі 7 443,00 грн та про стягнення з відповідачки ОСОБА_4 на користь позивача судових витрат зі сплати судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги у розмірі 4 962,00 грн.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги
04 березня 2025 року адвокат Старовойтова Д. А., яка діє в інтересах малолітнього ОСОБА_3 , законним представником якого є ОСОБА_2 , подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 06 лютого 2025 року та додаткову постанову Київського апеляційного суду від 21 лютого 2025 року у цій справі, у якій представник заявника, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 06 лютого 2025 року та додаткову постанову Київського апеляційного суду
від 21 лютого 2025 року і передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційній скарзі представник заявника посилається на:
- пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував статтю 391 ЦК України без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 15 січня 2020 року
у справі № 754/613/18, від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц,
від 22 листопада 2018 року у справі № 591/4595/16-ц, від 16 грудня 2020 року
у справі № 204/4028/18 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17;
- на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема зазначає, що судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою та третьою статті 411 ЦПК України (справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою; суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи).
Зазначає, що суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки висновку Служби у справах дітей Білогородської сільської ради Бучанського району Київської області № 82 щодо недоцільності визнання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , таким, що втратив право користування житловим приміщенням, та тривалому проживанню відповідачів за спірною адресою. Також апеляційний суд не надав належної оцінки наявності іншого житла у відповідачів.
Звертає увагу, що суд апеляційної інстанції вийшов за межі позовних вимог, незважаючи на подану заяву про зменшення позовних вимог, апеляційний суд визнав малолітнього ОСОБА_3 таким, що втратив право користування житловим приміщенням.
Щодо підстав для скасування додаткової постанови вказує, що додаткова постанова ухвалена з порушенням вимог частини третьої статті 270 ЦПК України, оскільки ухвалена не в тому самому порядку, що й судове рішення.
Доводи відзиву на касаційну скаргу
У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 в інтересах якого діє ОСОБА_7 вказує на правильність висновків суду апеляційної інстанції, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення без змін.
Провадження у суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 24 квітня 2025 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою, витребував матеріали справи та надав строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
Підставами відкриття касаційного провадження є пункти 1, 4 частини другої статті
389 ЦПК України.
15 травня 2025 року на адресу Верховного Суду надійшли витребувані матеріали справи.
Верховний Суд ухвалою від 28 липня 2025 року призначив справу до судового розгляду в складі колегії з п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що відповідно до свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 виданого 26 листопада 2020 року Києво-Святошинським районним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , актовий запис № 159.
Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 07 лютого 2022 року, посвідченого державним нотаріусом Вишневої міської державної нотаріальної контори Київської області Білінець О. П., спадкоємцем зазначеного у цьому свідоцтві майна ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 є її син - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 . Спадщина, на яку видано це свідоцтво, складається з житлового будинку з відповідними господарськими будівлями та спорудами під АДРЕСА_1 , належного померлій ОСОБА_5 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого виконавчим комітетом Петрівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області 30 серпня 2011 року на підставі рішення виконавчого комітету Петрівської сільської ради від 15 серпня 2011 року за № 158/1, зареєстрованого у Бюро технічної інвентаризації 08 вересня 2011 року під реєстровим № 611 в книзі 2, дублікат якого виданий Білгородською сільською радою Бучанського району Київської області 13 січня 2022 року на підставі рішення Білгородської сільської ради Бучанського району Київської області від 13 січня 2022 року № 6.
Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 07 лютого 2022 року № 298317713 житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , належить на праві приватної власності ОСОБА_1 .
Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 07 лютого 2022 року, посвідченого державним нотаріусом Вишневої міської державної нотаріальної контори Київської області Білінець О. П., спадкоємцем зазначеного у цьому свідоцтві майна ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 є її син - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 . Спадщина, на яку видано це свідоцтво, складається з земельної ділянки, площею 0,2264 га, цільове призначення - для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 3222485801:01:018:0004, належної померлій ОСОБА_5 на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 178224, виданого Києво-Святошинським районним відділом земельних ресурсів Київської області 07 вересня 2006 року на підставі рішення 22 сесії 4 скликання Петрівської сільської ради від 06 березня 2006 року, зареєстрованого в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010632900579.
Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 298318185 від 07 лютого 2022 року земельна ділянка, кадастровий номер 3222485801:01:018:0004, площею 0,2264 га, належить на праві приватної власності ОСОБА_1 .
За відповіддю ЦНАП Білогородської сільської ради Бучанського району Київської області від 09 лютого 2022 року №04-19/1031 ОСОБА_1 відмовлено у знятті з реєстрації місця проживання ОСОБА_2 та малолітньої дитини ОСОБА_3 у зв'язку із поданням не в повному обсязі передбачених законом документів.
17 лютого 2022 року на ім'я ОСОБА_2 та ОСОБА_3 позивачем надіслані вимоги про необхідність зняття з реєстраційного обліку місця проживання та виселення
з будинку, а ОСОБА_4 надіслана вимога про виселення з будинку. Вказані вимоги отримані ОСОБА_2 та ОСОБА_4 19 лютого 2022 року, а ОСОБА_3 30 березня
2022 року, що підтверджується роздруківками з АТ «Укрпошта» щодо відстеження поштових відправлень за трек-номерами 0411956632706, 0411956632692 i 0411956632714.
Відповідно до акту обстеження житлово-побутових умов проживання від 12 січня 2022 року, складеного депутатом сільської ради Іващуком Р. Г., ОСОБА_2 проживає та зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , з 2011 року в будинку своєї тітки
ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , з якою вів спільне господарство та опікувався нею до часу смерті.
Згідно з довідкою про реєстрацію місця проживання особи від 21 липня 2020 року № 08-2/923 ОСОБА_3 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 .
За відповіддю ЦНАП Білогородської сільської ради Бучанського району Київської області від 26 травня 2022 року № 04-19/1578 місце проживання ОСОБА_2 зареєстровано 21 липня 2020 року за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі заяви особи та за згоди власниці житлового будинку ОСОБА_5 .
Згідно з висновком Служби у справах дітей Білогородської сільської ради Бучанського району Київської області про визначення недоцільності визнання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , таким, що втратив право користування житловим приміщенням, затвердженого рішенням виконавчого комітету Білогородської сільської ради від 15 червня 2023 року № 82, виконавчий комітет Білогородської сільської ради Бучанського району Київської області вважає за недоцільне визнання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , таким, що втратив право користування житловим приміщенням.
Згідно з витягами з реєстру територіальної громади № 2024/000031863 та № 2024/000031941 від 02 січня 2024 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 знято з місця реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 , 02 січня 2024 року.
Києво-Святошинський районний суд Київської області рішенням від 09 листопада 2023 року у справі № 369/2211/22, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 13 лютого 2024 року, позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа, Вишнева міська державна нотаріальна контора, про встановлення факту родинних відносин, зміну черговості у праві на спадкування за законом, визнання права на спадкування за законом, як спадкоємця першої черги, залишив без задоволення.
Позиція Верховного Суду
Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
За положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов такого висновку.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Обов'язком суду під час розгляду справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
Зазначеним вимогам постанова суду апеляційної інстанції в повній мірі не відповідає.
Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (стаття 41 Конституції України).
Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду (стаття 47 Конституції України).
Ніхто не може бути виселений із займаного житлового приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій (стаття 9 ЖК України).
Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватися в судовому порядку.
За положеннями статті 3 СК України передбачено, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Відповідно до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Згідно зі статтею 156 ЖК України члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім'ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім'ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно. До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
Аналогічну норму містить стаття 405 ЦК України.
Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що право членів сім'ї власника квартири користуватися жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім'ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім'ї.
Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Право користування чужим майном врегульовано статтями 401-406 ЦК України.
У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
Частина перша статті 402 ЦК України визначає, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).
У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Так, сервітут припиняється, зокрема, у разі припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
Виходячи з порівняльного аналізу статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України, положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на житлове приміщення, будинок, квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім'ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника житлового приміщення та членів його сім'ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім'ї власника без поважних причин понад один рік.
У постановах Верховного Суду від 04 грудня 2024 року у справі № 760/13960/22 (провадження № 61-6521св24), від 22 січня 2025 року у справі № 754/15791/21 (провадження № 61-10276св24), від 29 січня 2025 року у справі № 623/3462/19 (провадження № 61-9056св24) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
Водночас під час розгляду справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, заява № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).
«Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв'язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, заява № 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, заява № 30856/03, § 41, 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).
Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності
на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи
на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ
і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу, мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі
№ 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) зауважила, що при вирішенні справи про виселення особи чи визнання її такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності
та є співмірним із переслідуваною законною метою.
Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, виходив з того, що позбавлення права користування житловим будинком та виселення відповідачів
з житла без надання іншого житлового приміщення у цій справі буде невиправданим втручанням у право особи на житло, право особи на повагу до житла, оскільки не переслідує легітимну мету, передбачену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є не необхідним у демократичному суспільстві.
Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги, вказав, що ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 проживають у спірному будинку, власником якого є позивач, без належних на те правових підстав, чим створюють позивачу перешкоди у здійсненні права користування своїм майном, тому існують правові підстави для усунення ОСОБА_1 перешкод у користуванні власністю шляхом виселення відповідачів з належного йому будинку без надання їм іншого житлового приміщення.
Суд апеляційної інстанції вважав, що у цій справі буде виправданим втручанням у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, виселення відповідачів без надання їм іншого житлового приміщення переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції.
У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п'ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити (частина перша статті 264 ЦПК України).
Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається з мотивувальної частини із зазначенням, зокрема мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу.
У ційсправі суди встановили, що відповідач ОСОБА_2 є племінником померлої ОСОБА_5 та двоюрідним братом позивача ОСОБА_1 , відповідач ОСОБА_3 є малолітнім сином ОСОБА_2 та вони вселилися з у спірному будинку з дозволу покійної власниці.
Матеріали справи не містять відомостей про те, чи наявне у відповідачів інше житло. Крім того, з пояснень відповідача ОСОБА_2 , наданих у судовому засіданні, іншого житла у нього немає, він із сім'єю ОСОБА_4 та ОСОБА_3 проживають в орендованому житлі.
Таким чином, апеляційний суд:
не врахував, що позови про виселення та про визнання особи такою, що втратила право користування житлом, є видами негаторного позову, метою яких є усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном, та під час вирішення таких позовів належить враховувати баланс інтересів сторін спору, керуючись загальними засадами цивільного законодавства, зокрема, такими як справедливість, добросовісність і розумність, та умовами, за яких втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету та є необхідним у демократичному суспільстві;
не звернув уваги на те, що відповідачі вселилися до спірного житлового будинку за згодою члена сім'ї колишнього власника цього будинку, а матеріали справи не містять доказів наявності у відповідачів іншого житла;
не послався на докази, які свідчать що відповідачі чинять перешкоди позивачу у користуванні своїм майном;
не вмотивував своє рішення в частині пропорційності втручання у право на житло та не навів обґрунтованих мотивів на спростування протилежних висновків суду першої інстанції в цій частині.
Одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява № 4909/04; «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року, заява № 63566/00) і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції.
Суд апеляційної інстанції не виклав у судовому рішенні в достатній мірі мотиви, на яких воно базується, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України» від 03 липня 2014 року, заява № 4436/07; «Суомінен проти Фінляндії», від 01 липня 2003 року, заява № 37801/97).
Отже, ухвалене апеляційним судом судове рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, тому касаційна скарга підлягає задоволенню, а постанова апеляційного суду підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Оскільки додаткове рішення є невід'ємною складовою основного судового рішення, Верховний Суд скасовує також і додаткову постанову суду апеляційної інстанції від 21 лютого 2025 року.
Щодо клопотань про зупинення провадження у справі
17 червня 2025 року представник ОСОБА_2 адвокат Старовойтова Д. А. звернулася до Верховного суду з клопотанням про зупинення касаційного провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України у зв'язку з перебуванням ОСОБА_2 у Збройних Силах України.
Відповідно пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України суд зобов'язаний зупинити провадження у справі у разі перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції.
Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру (пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).
ЄСПЛ зауважив, що розумність тривалості провадження повинна оцінюватись з урахуванням обставин справи та таких критеріїв як складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також важливості спору для заявника (FRYDLENDER v. FRANCE, заява № 30979/96, § 43, ЄСПЛ, від 20 червня 2000 року).
У постанові Верховного Суду України 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1367цс15 зазначено, що зупинення провадження у справі - це тимчасове припинення судом вчинення процесуальних дій під час судового розгляду із визначених у законі об'єктивних підстав, які перешкоджають подальшому розгляду справи і щодо яких неможливо передбачити їх усунення. Межі зупинення провадження у справі не повинні призводити до зменшення розумного строку розгляду справи.
Суд касаційної інстанції є судом права, а не факту та здійснює розгляд справи в межах, визначених статтею 400 ЦПК України, який виключно перевіряє правильність застосування судами попередніх інстанцій норм права, формує єдину судову практику, не має права встановлювати обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду.
За таких обставин колегія суддів не вбачає підстав для зупинення провадження
у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу по суті, постанова суду апеляційної інстанції набрала законної сили з дати її ухвалення, водночас перебування ОСОБА_2 у Збройних Силах України не перешкоджає суду касаційної інстанції, діючи в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевірити правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права.
01 серпня 2025 року представник ОСОБА_2 адвокат Старовойтова Д. А. звернулася до Верховного Суду з клопотанням про зупинення провадження у справі до розгляду Великою Палатою Верховного Суду цивільної справи № 754/947/22.
Клопотання мотивовано тим, що вирішення питання про зупинення провадження з підстав пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України залежить від розгляду Великою Палатою Верховного Суду цивільної справи № 754/947/22.
Відповідно до пункту 10 частини першої статті 252 ЦПК України у випадку перегляду судового рішення у подібних правовідносинах (у іншій справі) у касаційному порядку палатою, об'єднаною палатою, Великою Палатою Верховного Суду, суд може за заявою учасника справи, а також з власної ініціативи зупинити провадження у справі.
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 04 червня 2025 року передав справу № 754/947/22 на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки вважав, що задля розвитку судової практики необхідно відступити від висновку, викладеного у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 листопада 2022 року у справі № 753/19628/17, від 29 березня 2023 року у справі № 756/3462/20, від 13 березня 2025 року у справі № 557/1226/23, Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 11 березня 2025 року у справі № 904/4027/22 та Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 25 квітня 2024 року у справі № 852/2а-1/24 (провадження № А/990/24).
Висновки Верховного Суду, з якими не погоджується колегія суддів, сформовані щодо застосування приписів пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України, згідно з якими суд зобов'язаний зупинити провадження у справі у разі перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у складі Збройних Силах України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції.
Оскільки Верховний Суд дійшов висновку про відмову у задоволенні клопотання про зупинення провадження у справі з підстави, наведеної у пункті 2 частини першої статті 251 ЦПК України, колегія суддів виснує про відмову у задоволенні клопотання про зупинення провадження з підстав, передбачених пунктом 10 частини першої статті 252 ЦПК України.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України, підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Суд апеляційної інстанції не встановив у повному обсязі фактичних обставин справи, що мають суттєве значення для її вирішення, та переглядаючи справу в апеляційному порядку, не надав належної оцінки висновкам місцевого суду.
Враховуючи, що недоліки, допущені судом апеляційної інстанції під час перегляду справи не можуть бути усунуті під час касаційного розгляду справи, постанова апеляційного суду підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Під час нового розгляду суду апеляційної інстанції належить врахувати викладене, надати належну оцінку щодо доводам відповідача щодо легітимного втручання
у житловтручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету та є необхідним у демократичному суспільстві та розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права і ухвалити законне та справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Колегія суддів не вбачає підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
У задоволенні клопотання представника ОСОБА_2 адвоката Старовойтової Дарини Андріївни про зупинення провадження у справі відмовити.
Касаційну скаргу ОСОБА_3 , законним представником якого є ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Старовойтова Дарина Андріївна, задовольнити.
Постанову Київського апеляційного суду від 06 лютого 2025 року та додаткову постанову Київського апеляційного суду від 21 лютого 2025 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач В. В. Сердюк Судді В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко О. М. Ситнік І. М. Фаловська