20 серпня 2025 року
м. Київ
справа № 335/31/24
провадження № 61-17031св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Ситнік О. М.
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко О. О., Сердюка В. В., Фаловської І. М.,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Сідельнікової Олени Леонідівнина рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 06 серпня 2024 року в складі судді Мінаєва М. М.та постанову Запорізького апеляційного суду від 12 листопада 2024 року в складі колегії суддів Кухаря С. В., Кочеткової І. В., Онищенка Е. А.
в справі за позовом ОСОБА_1 до Комунального підприємства «Готель «УКРАЇНА» Запорізької обласної ради, Комунального підприємства «УНІВЕРС» Запорізької обласної ради про стягнення в солідарному порядку заборгованості з заробітної плати, компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплат, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, компенсації за невикористані дні щорічної відпустки, вихідної допомоги, суми індексації заробітної плати, відшкодування моральної шкоди та
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути з Комунального підприємства (далі - КП) «Готель «УКРАЇНА» Запорізької обласної ради та КП «УНІВЕРС» Запорізької обласної ради: заборгованість із заробітної плати за період з 22 січня до 27 травня 2022 року в розмірі 111 956,37 грн; компенсацію втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням терміну виплати заробітної плати за період з 01 грудня 2021 року до 27 травня 2022 року в розмірі 3 969,48 грн; середній заробіток за час затримки розрахунку з 28 травня 2022 року до дня ухвалення рішення в справі, розмір якого станом на 31 грудня 2023 року становив 533 860,32 грн; компенсацію за невикористані дні щорічної відпустки в розмірі 90 539,27 грн; суму вихідної допомоги в розмірі 26 499,30 грн; суму індексації заробітної плати в розмірі 9 376,50 грн; моральну шкоду в розмірі 5 000,00 грн.
В обґрунтування вимог позивач посилався на те, що відповідно до рішення Запорізької обласної ради сьомого скликання від 30 листопада 2017 року № 1 він з 01 грудня 2017 року призначений на посаду директора КП «Готель «УКРАЇНА» Запорізької обласної ради.Між Запорізькою обласною радою та ним 01 грудня 2017 року строком на 5 (п'ять) років укладено відповідний контракт, яким встановлено посадовий оклад у розмірі 11 583,52 грн. У подальшому між Запорізькою обласною радою та ним було укладено шість додаткових угод до контракту, якими, окрім інших змін, збільшувався розмір посадового окладу, що за додатковою угодою до контракту від 01 квітня 2020 року № 6 склав 26 499,30 грн.
Згідно з пунктом 8 рішення Запорізької обласної ради восьмого скликання від 15 лютого 2022 року № 10 про припинення КП «Готель «УКРАЇНА» Запорізької обласної ради шляхом приєднання до КП «УНІВЕРС» Запорізької обласної ради його звільнено із займаної посади за пунктом 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) 27 травня 2022 року.
У період з 01 лютого 2020 року до 27 травня 2022 року він жодного разу не отримував заробітну плату, розрахунок при звільненні з ним не проведено.
31 травня 2022 року заочним рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя в справі № 334/1062/22 стягнуто з КП «Готель «УКРАЇНА» Запорізької обласної ради на його користь заборгованість із заробітної плати за період з 01 лютого 2020 року до 21 січня 2022 року в розмірі 623 279, 21 грн з подальшим утриманням податків та обов'язкових платежів; компенсацію втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплат за період з 01 лютого 2020 року до 30 листопада 2021 року в розмірі 39 548,92 грн; моральну шкоду в розмірі 5 000,00 грн.
Станом на грудень 2023 року розрахунок при звільненні з ним не проведено.
У зв'язку з цим, на думку позивача, з урахуванням положень статей, 40, 83, 116, 117, 233, 237-1 КЗпП України, Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати», Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159, Закону України «Про індексацію грошових доходів населення», Рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 у справі № 1-5/2012, відповідної практики Верховного Суду він має право на отримання від відповідачів в солідарному порядку вказаних вище виплат.
Щодо вимоги про відшкодування моральної шкоди позивач посилався на те, що тривале емоційне напруження через невиплату присуджених судом грошових коштів призвело до його моральних переживань та виникнення потреби докласти додаткових зусиль для організації життя. Все це було спричинено внаслідок порушення відповідачами його законних прав на своєчасне отримання відповідних грошових коштів за трудовим законодавством. Затримка у виплаті заробітної плати та інших належних виплат при звільненні призвела до погіршення життєвих умов позивача та моральних страждань. Він був позбавлений свого законного джерела доходу, а, отже, засобів для існування, що також завдало йому моральної шкоди, яку він оцінює в 5 000,00 грн.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
06 серпня 2024 року рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Стягнуто з КП «УНІВЕРС» Запорізької обласної ради на користь ОСОБА_1 111 956,37 грн заборгованості із заробітної плати за період з 22 січня до 27 травня 2022 року (без урахування податків та обов'язкових платежів); 602,88 грн індексації заробітної плати за період з лютого 2020 року до травня 2022 року (без урахування податків та обов'язкових платежів);
26 499,30 грн вихідної допомоги (без урахування податків та обов'язкових платежів); 3 969,48 грн компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (з урахуванням податків та обов'язкових платежів); 160 228,90 грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (без урахування податків та обов'язкових платежів). У задоволенні інших позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
12 листопада 2024 року постановою Запорізького апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 06 серпня
2024 року залишено без змін.
Судові рішення мотивовані тим, що вимогу про виплату позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні останній пред'явив 31 грудня 2023 року. Відповідно до статті 117 КЗпП України (у редакції, викладеній відповідно до Закону України від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі - Закон № 2352-ІХ)) у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. Наведена редакція статті 117 КЗпП України набрала чинності з 19 липня 2022 року.Тому спірний період стягнення середнього заробітку в цій справі умовно варто поділити на дві частини: до набрання чинності Законом № 2352-ІХ і після цього. Період до 19 липня 2022 року (до набрання чинності Законом № 2352-ІХ) регулюється редакцією статті 117 КЗпП України без обмеження строком виплати у шість місяців. До цього періоду, у разі наявності в суду, який розглядає спір, переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив роботодавець, і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати, суд може застосувати принцип співмірності і зменшити таку виплату. Проте період з 19 липня 2022 року регулюється чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями. Суд першої інстанції під час визначення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні врахував період виникнення спірних відносин, законодавство, що діяло на час таких правовідносин, судову практику, та зробив обґрунтований висновок щодо стягнення 160 228,90 грн, тобто задоволення вимог позову в цій частині частково.
Заявляючи вимоги щодо стягнення компенсації за невикористану відпустку, позивач має довести той факт, що він не використав право на відпустку і, відповідно, має право на її компенсацію при звільненні.Обставини за яких, відповідач не спростував подібних тверджень позивача, за відсутності доказів в цій частині не є підставою для задоволення таких вимог.
Щодо вимог про відшкодування моральної шкоди суди вказали, що позивачем не надано доказів на існування обставин, які б істотно змінили уклад його життя та (або) змушували б його докладати важких зусиль для відновлення становища, що існувало до звільнення. Не надано судом й доказів того, що він використав своє право на відпустку під час роботи директором КП «Готель «УКРАЇНА» Запорізької обласної ради. Суд зробив висновок про те, що в задоволенні цієї частини вимог слід відмовити через їх недоведеність.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
17 грудня 2024 року ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 06 серпня 2024 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 12 листопада 2024 року, в якій просить їх скасуватив частині відмови в задоволенні позову, ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі.
В іншій частині вирішення позову (про його задоволення) Верховний Суд справу не переглядає з огляду на межі касаційного оскарження.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що він позбавлений можливості довести факт невикористання відпустки, спростовувати такі обставини мав роботодавець.
Підставою відшкодування моральної шкоди є факт порушення прав працівника у сфері трудових відносин. Йому заподіяна моральна шкода невиплатою заробітної плати в установлені строки. Відмова судів у відшкодуванні моральної шкоди є незаконною.
Обмеження середнього заробітку за час затримки розрахунку шістьма місяцями не може застосовуватися в спірних правовідносинах, що виникли до набрання чинності Законом № 2352-ІХ. Цей закон значно звужує обсяг існуючого права позивача на захист трудових прав. Суди помилково виснували про неспівмірність розміру середнього заробітку за затримку розрахунку порівняно із заборгованістю із заробітної плати, адже з моменту звільнення з роботи 27 травня 2022 року відповідачі не погашають борг, тому відсутні підстави для пропорційного зменшення розміру середнього заробітку.
Суди не врахували правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду від 30 травня 2018 року в справі № 461/6803/16-ц, від 13 листопада 2019 року в справі № 207/1385/16-ц, від 19 серпня 2020 року в справі № 761/36549/18, від 23 червня 2023 року в справі № 638/6855/20, від 29 лютого 2024 року в справі № 460/42448/22, про те, що в справах з трудових відносин тягар доказування правомірності прийнятих рішень покладається на роботодавця; щодо застосування статей 117 та 237-1 КЗпП України; про те, що статті 116, 117 КЗпП України підлягають застосуванню вредакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин.
Орієнтовний розмір витрат на професійну правничу допомогу у Верховному Суді становить 5 000,00 грн.
Позиція інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Відповідно до рішення Запорізької обласної ради сьомого скликання від 30 листопада 2017 року № 1 він з 01 грудня 2017 року ОСОБА_1 призначений на посаду директора КП «Готель «УКРАЇНА» Запорізької обласної ради. Між Запорізькою обласною радою та ним 01 грудня 2017 року строком на 5 (п'ять) років укладено відповідний контракт, яким встановлено посадовий оклад у розмірі 11 583,52 грн. У подальшому між Запорізькою обласною радою та ним було укладено шість додаткових угод до контракту, якими, окрім інших змін, збільшувався розмір посадового окладу, що за додатковою угодою до контракту від 01 квітня 2020 року № 6 склав 26 499,30 грн.
Пунктом 1 рішення № 10 Запорізької обласної ради восьмого скликання восьмої позачергової сесії від 15 лютого 2022 року № 10 припинено КП «Готель «УКРАЇНА» Запорізької обласної ради, код ЄДРПОУ 05907549, шляхом приєднання до КП «УНІВЕРС» Запорізької обласної ради, код ЄДРПОУ 136222546. Пунктом № 2 цього рішення визначено КП «УНІВЕРС» Запорізької облаcної ради правонаступником майна та усіх прав і обов'язків КП «Готель «УКРАЇНА» Запорізької обласної ради.
Згідно з пунктом 8 рішення Запорізької обласної ради восьмого скликання від 15 лютого 2022 року № 10 про припинення КП «Готель «УКРАЇНА» Запорізької обласної ради шляхом приєднання до КП «УНІВЕРС» Запорізької обласної ради ОСОБА_1 звільнено із займаної посади за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України 27 травня 2022 року.
У день звільнення позивач був відсутній на робочому місці, у зв'язку з чим розрахунок з ним в порядку статті 116 КЗпП України проведений не був.
На початку липня 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Запорізької обласної ради, КП «Готель «УКРАЇНА» Запорізької обласної ради про визнання незаконним та скасування пункту рішення, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, розгляд якого відбувся в межах справи № 334/2260/22.
Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 11 січня 2024 року в справі № 334/2260/22 відмовлено в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Запорізької обласної ради, КП «Готель «УКРАЇНА» Запорізької обласної ради про визнання незаконним та скасування пункту рішення, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Позиція Верховного Суду
Касаційне провадження в справі відкрито з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги та виснував, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю,
що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Частиною першою статті 47 КЗпП України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)визначено, що роботодавець зобов'язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.
Згідно зі статтею 116 КЗпП України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити неоспорювану ним суму.
Щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні
У разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору (стаття 117 КЗпП України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)
Відповідно до статті 117 КЗпП України (у редакції, викладеній відповідно до Закону № 2352-ІХ) у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Ця редакція статті 117 КЗпП України набрала чинності 19 липня 2022 року.
У частині стягнення середнього заробітку суди мотивували висновки тим, що вимогу про виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивач пред'явив 31 грудня 2023 року, тобто через більше ніж півтора року після звільнення і в період, коли стаття 117 КЗпП України діє в новій редакції.
Суди застосували до спірних правовідносин нову редакцію статті 117 КЗпП України та визначили, що сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, право на яку має позивач, не може перевищувати розміру такого заробітку за шість місяців.
ОСОБА_1 заперечує правильність вирішення справи судами в цій частині та зазначає, що обмеження середнього заробітку за час затримки розрахунку шістьма місяцями не може застосовуватися в спірних правовідносинах, що виникли до набрання чинності Законом № 2352-ІХ. Цей закон значно звужує обсяг існуючого права позивача на захист трудових прав. Суди помилково виснували про неспівмірність розміру середнього заробітку за затримку розрахунку порівняно із заборгованістю із заробітної плати, адже з моменту звільнення з роботи 27 травня 2022 року відповідачі не погашають борг, тому відсутні підстави для пропорційного зменшення розміру середнього заробітку. Суди не врахували правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду від 23 червня 2023 року в справі № 638/6855/20, від 29 лютого 2024 року в справі № 460/42448/22, про те, що статті 116, 117 КЗпП України підлягають застосуванню в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин.
Верховний Суд уважає слушними наведені доводи касаційної скарги, з огляду на таке.
У постанові Верховного Суду від 29 лютого 2024 року в справі № 460/42448/22 встановлено, що розрахунок з позивачем було проведено 22 серпня 2022 року, то він має право на середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні з 24 квітня 2021 року (наступного після звільнення) до 23 жовтня 2021 року, що становить 183 календарних дні. Відшкодування за час затримки, передбачене частиною другою статті 117 КЗпП України, необхідно розраховувати із принципів розумності, справедливості та пропорційності. Середньоденна заробітна плата позивача становить 469,43 грн, а тому середній заробіток за час затримки розрахунку становить 85 905,69 грн, проте з урахуванням визначених Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 червня 2019 року в справі № 761/9584/15-ц та Верховним Судом у постанові від 30 жовтня 2019 року в справі № 806/2473/18 критеріїв зменшення розміру спірної виплати, стягненню підлягає сума 8 590,00 грн.
У постанові від 23 червня 2023 року в справі № 638/6855/20 Верховний Суд погодився з висновком суду апеляційної інстанції про те, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, необхідно зменшити суму відшкодування з 2 020 637,80 грн до 1 151 500,00 грн, оскільки сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є очевидно неспівмірною зі невиплаченою при звільненні матеріальної допомоги.Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції застосував
статті 116, 117 КЗпП України в попередній редакції без урахування змін до законодавства, які відбулись 01 липня 2022 року на підставі Закону № 2352-ІХ, є безпідставними, адже суд апеляційної інстанції керувався нормами права у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (середній заробіток за час затримки розрахунку заявлений з 15 травня 2020 року до дня ухвалення рішення суду), тобто до набрання чинності вказаних змін.
Тобто стаття 117 КЗпП України в редакції, викладеній відповідно до Закону № 2352-ІХ, підлягає застосуванню до правовідносин, у яких факт звільнення, що зумовлює відповідальність роботодавця за статтею 117 КЗпП України у випадку несвоєчасного розрахунку, настав до набрання чинності Законом № 2352-ІХ.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26 червня 2019 року всправі № 761/9584/15-ц сформулювала висновок щодо застосування статті 117 КЗпП України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, зазначила,що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Суди в цій справі неправильно застосували статтю 117 КЗпП Українив редакції після 19 липня 2022 року, не врахували правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду від 23 червня 2023 року в справі № 638/6855/20, від 29 лютого 2024 року в справі № 460/42448/22, про те, що статті 116, 117 КЗпП України підлягають застосуванню в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; не вирішили спір щодо стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні з урахуванням визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, а тому справа підлягає направленню до суду першої інстанції для нового розгляду.
Щодо стягнення компенсації за невикористані дні щорічної відпустки
ОСОБА_1 у позовній заяві посилався на те, що в період з 01 січня 2019 року до 27 травня 2022 року (день звільнення) не перебував у щорічній відпустці, у зв'язку з чим на його користь підлягає стягненню компенсація за 82 невикористані дні щорічної відпустки в розмірі 90 539,27 грн.
Згідно зі статтею 75 КЗпП України працівникові надається щорічна основна відпустка тривалістю не менше як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору.
Аналогічна норма міститься й у статті 6 Закону України від 15 листопада 1996 року № 504/96-ВР«Про відпустки» (далі - Закон про відпустки).
Пунктом 3.5 контракту, укладеного між Запорізькою обласною радою та ОСОБА_1 від 01 грудня 2017 року, встановлено щорічну оплачувану відпустку тривалістю 24 календарних днів.
Відповідно до частини першої статті 83 КЗпП України у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітейабо повнолітню дитину-інваліда з дитинства підгрупи А I групи.
Аналогічна норма міститься й у статті 24 Закону про відпустки.
Суди відмовили позивачу в стягненні компенсації за невикористані дні щорічної відпустки, мотивувавши висновки тим, що саме позивач має довести той факт, що він не використав право на відпустку і, відповідно, має право на її компенсацію при звільненні. ОСОБА_1 не надав доказів того, що він використав своє право на відпустку під час роботи директором КП «Готель «Україна» Запорізької обласної ради.
Із такими висновками погодитися не можна.
У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п'ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказуванняне може ґрунтуватися на припущеннях.
У постанові Верховного Суду від 13 листопада 2019 року в справі № 207/1385/16-ц, на яку посилається заявник у касаційній скарзі, в постанові Верховного Суду від 19 листопада 2024 року в справі № 759/17721/21, зазначено про те, що в справах, що випливають з трудових відносин тягар доказування правомірності прийнятих рішень, вчинених дій покладається, як правило, на роботодавця.
Відповідно до КЗпП України та Закону України «Про оплату праці» обов'язок доказування відсутності заборгованості перед позивачем, зокрема щодо виплати належних працівникові сум, покладається на роботодавця, а не на позивача (робітника) (постанова Верховного Суду від 15 липня 2024 року в справі № 758/9515/23).
Роботодавець не доводив перед судом, зокрема відомостями з табелів обліку робочого часу, обставини про те, щоОСОБА_1 у період з 01 січня 2019 року до 27 травня 2022 року використав право на щорічну оплачувану відпустку тривалістю 24 календарних днів, тому суди безпідставно поклали тягар доказування таких обставин на позивача. У цій частині позов вирішено з порушенням процесуальних норм та без встановлення необхідних обставин.
Крім того, невиплачена сума компенсації за невикористані дні щорічної відпустки підлягає врахуванню судом під час вирішення питання щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тому і в цій частині справу необхідно передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Щодо відшкодування моральної шкоди
Відповідно до статті 237-1 КЗпП України відшкодування роботодавцем моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.
Щодо вимог про відшкодування моральної шкоди суди вказали, що позивачем не надано доказів на існування обставин, які б істотно змінили уклад його життя та (або) змушували б його докладати важких зусиль для відновлення становища, що існувало до звільнення.
Касаційна скарга ОСОБА_1 в цій частині мотивована тим, що підставою відшкодування моральної шкоди є факт порушення прав працівника у сфері трудових відносин. Йому заподіяна моральна шкода невиплатою заробітної плати в установлені строки. Відмова судів у відшкодуванні моральної шкоди є незаконною. Суди не врахували правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду від 30 травня 2018 року в справі № 461/6803/16-ц, від 19 серпня 2020 року в справі № 761/36549/18, щодо застосування статей 117 та 237-1 КЗпП України.
У наведених заявником постановах Верховного Суду від 30 травня 2018 року в справі № 461/6803/16-ц, від 19 серпня 2020 року в справі № 761/36549/18 зазначено, що порядок відшкодування моральної шкоди у сфері трудових відносин регулюється статтею 237-1 КЗпП України, яка передбачає відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. За змістом вказаного положення закону, передумовою для відшкодування працівнику моральної шкоди на підставі статті 237-1 КЗпП України є наявність порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Верховний Суд зауважує, що КЗпП України не містить будь-яких обмежень чи винятків для компенсації моральної шкоди в разі порушення трудових прав працівників, а стаття 237-1 цього Кодексу передбачає право працівника на відшкодування моральної шкоди, розмір якої суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, їх тривалості, тяжкості вимушених змін у його житті та з урахуванням інших обставин.
Отже, компенсація завданої моральної шкоди не поглинається самим фактом відновлення становища, яке існувало до порушення трудових правовідносин (шляхом присудження невиплачених сум чи виконання рішення суду про їх стягнення), а має самостійне юридичне значення.
Тобто за умови порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконної невиплати належних йому грошових сум тощо) відшкодування моральної шкоди на підставі статті 237-1 КЗпП України здійснюється в обраний працівником спосіб, зокрема у вигляді одноразової грошової виплати.
Вимоги про відшкодування моральної шкоди позивач обґрунтовував тим, що тривале емоційне напруження через невиплату присуджених судом грошових коштів призвело до його моральних переживань та виникнення потреби докласти додаткових зусиль для організації життя. Все це було спричинено внаслідок порушення відповідачами його законних прав на своєчасне отримання відповідних грошових коштів за трудовим законодавством. Затримка у виплаті заробітної плати та інших належних виплат при звільненні призвела до погіршення життєвих умов позивача та моральних страждань. Він був позбавлений свого законного джерела доходу, а, отже, засобів для існування, що також завдало йому моральної шкоди, яку він оцінює в 5 000,00 грн.
Вирішення позову в частині відшкодування моральної шкоди залежить від вирішення позовних вимог про стягнення невиплачених сум на користь звільненого працівника.
Частково задовольняючи позов, суди керувалися тим, що позивачеві в період з 22 січня 2022 року до 27 травня 2022 року не була виплачена заробітна плата в розмірі 111 956,37 грн, 602,88 грн індексації заробітної плати,
26 499,30 грн вихідної допомоги (без урахування податків та обов'язкових платежів), 3 969,48 грн компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати.
Зазначений період неналежного розрахунку після звільнення - 22 січня 2022 року до 27 травня 2022 року - не охоплений заочним рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 31 травня 2022 року в справі № 334/1062/22, яким стягнуто з КП «Готель «УКРАЇНА» Запорізької обласної ради на користь ОСОБА_1 заборгованість із заробітної плати за період з 01 лютого 2020 року до 21 січня 2022 року в розмірі 623 279, 21 грн з подальшим утриманням податків та обов'язкових платежів; компенсацію втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплат за період з 01 лютого 2020 року до 30 листопада 2021 року в розмірі 39 548,92 грн; моральну шкоду в розмірі 5 000,00 грн.
Суди не звернули уваги на те, що зазначені обставини призвели до вимушених змін у життєвих стосунках позивача і такі дії є втручанням у право на майно, зробили помилковий висновок про відсутність підстав для відшкодування моральної шкоди.
У частині відшкодування моральної шкоди судові рішення підлягають скасуванню із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до пунктів 2, 4 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані в справі докази.
Верховний Суд висновує, що судові рішення підлягають скасуванню в оскаржуваній частині про вирішення вимог щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, компенсації за невикористані дні щорічної відпустки, відшкодування моральної шкоди із направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції для встановлення істотних для її вирішення обставин, що входять до предмета доказування.
Щодо судових витрат
Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141, 142 ЦПК України. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Тому розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення в справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат (висновок у постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731 /16-ц (провадження № 61-39028сво18)).
Отже, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги розподіл судових витрат має здійснюватися тим судом, який ухвалить остаточне рішення в справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
З наведених підстав Верховний Суд скасовує оскаржувані судові рішення й у частині розподілу судових витрат для належного вирішення цього питання після остаточного розгляду позовних вимог.
Керуючись статтями 389, 400, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Сідельнікової Олени Леонідівни задовольнити частково.
Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 06 серпня 2024 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 12 листопада 2024 року скасувати в частині вирішення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, компенсації за невикористані дні щорічної відпустки, відшкодування моральної шкоди та розподілу судових витрат, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: О. М. Ситнік
В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко
В. В. Сердюк
І. М. Фаловська