28 серпня 2025 рокуЛьвівСправа № 380/19700/24 пров. № А/857/5434/25
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого судді: Глушка І.В.,
суддів: Довгої О.І., Запотічного І.І.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 31 грудня 2024 року, ухвалене в порядку спрощеного позовного провадження суддею Мричко Н.І. у м. Львові у справі №380/19700/24 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області, Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання протиправними дій, зобов'язання до вчинення дій, -
20 вересня 2024 року позивач - ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до відповідачів - Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області, Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області в якому просила:
- визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області та Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо відмови у проведенні розрахунку підвищення пенсії та невиплаті підвищення пенсії ОСОБА_1 , як особі, що необґрунтовано зазнала політичних репресій, у розмірі, передбаченому пунктом «г» статті 77 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 № 1788-ХІІ, із розрахунку 50 відсотків від мінімальної пенсії за віком;
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області здійснити перерахунок підвищення пенсії, нарахування та виплату ОСОБА_1 , згідно із пунктом «г» статті 77 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 № 1788-ХІІ, із розрахунку 50 відсотків від мінімальної пенсії за віком, починаючи з 20.08.2024.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 31 грудня 2024 року позов задоволено частково.
Визнано протиправним рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області від 27.08.2024 №913170146831 про відмову ОСОБА_1 в перерахунку пенсії.
Зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 підвищення до пенсії згідно із пунктом «г» статті 77 Закону України від 05.11.1991 № 1788-ХІІ «Про пенсійне забезпечення», із розрахунку 25 відсотків від мінімальної пенсії.
У задоволенні решти вимог відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області оскаржило його в апеляційному порядку. Вважає, що оскаржуване рішення ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права та підлягає скасуванню з підстав, викладених у апеляційній скарзі. Просить скасувати оскаржуване судове рішення та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що згідно п.п. 2 п.4 Постанови №654 «Про підвищення рівня пенсійного забезпечення громадян» встановлено: репресованим особам, яких у подальшому було реабілітовано, до пенсії підвищення проводиться у розмірі 54,4 грн., а членам їх сімей, яких було примусово виселено - 43,52 грн. Водночас, зміни до постанови №654 не внесено, а тому розміри підвищень не змінились.
Позивач правом подання письмового відзиву на апеляційну скаргу не скористалася, що в силу вимог ч.4 ст.304 КАС України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу за наявними у ній доказами та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які посилаються учасники справи, приходить до переконання, що рішення суду першої інстанції вимогам статті 242 КАС України відповідає частково.
Так, судом першої інстанції достовірно встановлено, матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 перебуває на пенсійному обліку у Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області як отримувач пенсії відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Згідно з довідкою Управління Внутрішніх справ Львівської області від 22.12.1992 №4/5-23582с мати позивача ОСОБА_2 виселена на спецпоселення, згодом - реабілітована.
Відповідно до свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 батьками позивача ОСОБА_3 є ОСОБА_4 , ОСОБА_2 .
Відповідно до свідоцтва про шлюб від 15.09.1973 серії НОМЕР_2 прізвище ОСОБА_5 після реєстрації шлюбу - ОСОБА_6 .
Згідно з довідкою від 21.05.2010 №12/13-311-10 ОСОБА_1 народились на спецпоселенні.
Згідно з рішенням від 10.12.2023 № 58, довідкою комісії з питань поновлення прав реабілітованих та соціального захисту жертв політичних репресій Львівської міської ради від 20.12.2013 ОСОБА_7 є реабілітованою.
Позивач звернулась до відповідача із заявою від 20.08.2024, в якій просила здійснити перерахунок пенсії з врахування підвищення до пенсії відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення».
Рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області від 27.08.2024 №913170146831 відмовлено у задоволенні заяви позивача, оскільки пунктом «г» статті 77 Закону України «Про пенсійне забезпечення» передбачено підвищення пенсії громадянам, які необґрунтовано зазнали політичних репресій і згодом були реабілітовані та членам їх сімей, яких було переселено. Заявниця не була примусово переселена, а народилась під час перебування матерів на засланні.
Вважаючи дії відповідачів щодо відмови як реабілітованій особі у проведенні перерахунку пенсії та виплаті підвищення до пенсії у розмірі, передбаченому пунктом «г» статті 77 Закону України «Про пенсійне забезпечення» протиправними, позивач звернулась з позовом до суду.
Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції враховує такі підстави.
Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
З метою відновлення історичної справедливості, встановлення порядку реабілітації репресованих осіб та осіб, які потерпіли від репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років, відновлення їхніх політичних, соціальних, економічних та інших прав, визначення порядку відшкодування шкоди, завданої таким особам унаслідок репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років, недопущення повторення злочинів тоталітарних режимів прийнято Закон України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» від 17.04.1991 № 962-XII (далі - Закон № 962-XII).
Відповідно до статті 1 Закону України від 17.04.1991 № 962-XII «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» вважати реабілітованими осіб, які з політичних мотивів були необґрунтовано засуджені судами або піддані репресіям позасудовими органами, в тому числі «двійками», «трійками», особливими нарадами і в будь-якому іншому позасудовому порядку, за вчинення на території України діянь, кваліфікованих як контрреволюційні злочини за кримінальним законодавством України до набрання чинності Законом СРСР «Про кримінальну відповідальність за державні злочини» від 25 грудня 1958 року, за винятком осіб, зазначених у статті 2 цього Закону
Визнати реабілітованими також громадян, засуджених за:
- антирадянську агітацію і пропаганду за статтею 7 Закону СРСР «Про кримінальну відповідальність за державні злочини» від 25 грудня 1958 року і статтею 62 Кримінального кодексу України (2001-05, 2002-05) в редакціях до прийняття Закону Української РСР від 28 жовтня 1989 року «Про затвердження Указу Президії Верховної Ради Української РСР від 14 квітня 1989 року «Про внесення змін і доповнень до Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів Української РСР»;
- поширення завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад, тобто за статтею 187-1 Кримінального кодексу Української РСР;
- порушення законів про відокремлення церкви від держави і школи від церкви, посягання на особу та права громадян під приводом справляння релігійних обрядів, якщо вчинені дії не були поєднані з заподіянням шкоди здоров'ю громадян чи статевою розпустою.
Підлягають реабілітації також особи, щодо яких з політичних мотивів застосовано примусові заходи медичного характеру.
Згідно з положеннями статті 1-2 Закону № 962-XII реабілітованими визнаються особи, зокрема, стосовно яких до 24 серпня 1991 року були здійснені репресії у формах, визначених статтею 2 цього Закону, за рішенням іншого репресивного органу, якщо встановлено факт здійснення репресій проти таких осіб з класових, національних, політичних, релігійних, соціальних мотивів.
Статтею 2 Закону № 962-XII формою репресії визнано, зокрема вислання.
Статтею 1-1 Закону №962-XII визначені наступні терміни, зокрема: вислання - примусове виселення особи з місця її проживання з встановленням заборони на проживання у визначеній місцевості або примусове виселення чи переселення особи з місця її проживання в іншу місцевість або за межі СРСР; депортація - примусове виселення народів, етнічних, етноконфесійних, соціальних або інших груп населення з місць їхнього постійного проживання з політичних, класових, соціальних, релігійних, національних мотивів; заслання - примусове переміщення особи з місця її проживання з обов'язковим поселенням у певній місцевості, спецпоселенні, встановленням обмеження на право пересування та заборони виїзду з місця спецпоселення; репресована особа - особа, яка зазнала репресій з мотивів та у формах, визначених цим Законом; члени сім'ї - чоловік або дружина репресованої особи, діти репресованої особи, у тому числі повнолітні або усиновлені, батьки, вітчим, мачуха репресованої особи, усиновлювач, опікун, піклувальник, а також інші родичі або особи, які на момент здійснення репресій проживали з репресованою особою однією сім'єю були пов'язані спільним побутом.
Відповідно до статті 1-3 Закону №962-XII потерпілими від репресій є діти репресованої особи, у тому числі усиновлені, які у віці до 18 років залишилися без батька, матері (усиновлювача) внаслідок здійснення репресій проти батька, матері (усиновлювача) або які народилися не пізніше ніж через 10 місяців з дня арешту батька, матері, або які народилися у місці позбавлення волі, на засланні, висланні під час перебування репресованої особи у місці позбавлення волі, на засланні, висланні, залишення репресованої особи для роботи у таборах Народного комісаріату внутрішніх справ у становищі вільнонайманого без права виїзду з прикріпленням до районів табору-будівництва, закріплення репресованої особи за будівництвом згідно з директивою Народного комісара внутрішніх справ та Прокурора СРСР від 29 квітня 1942 року № 185, або які народилися у матері, яку було примусово безпідставно поміщено до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, під час перебування матері у такому психіатричному закладі, або які у віці до 18 років перебували, незалежно від тривалості, у спецприймальниках чи розподільниках, спеціальних будинках малюка чи дитячих будинках репресивних органів, або які внаслідок здійснення репресії проти батька, матері були примусово позбавлені імен, включаючи родові імена.
Відповідно до пункту 6 Прикінцевих положень Закону №1058-IV до прийняття відповідного закону до пенсій, передбачених цим Законом, установлюються надбавки та здійснюється їх підвищення згідно із Законом України «Про пенсійне забезпечення».
Згідно з пунктом «г» статті 77 Закону України від 05.11.1991 №1788-XII «Про пенсійне забезпечення» (далі - Закон №1788-XII) призначені пенсії підвищуються репресованим особам, яких у подальшому було реабілітовано, призначені пенсії - на 50 процентів, а членам їх сімей, яких було примусово переселено, - на 25 процентів мінімальної пенсії за віком.
У постанові від 13.05.2024 у справі № 500/5507/23 Верховний Суд у подібних правовідносинах дійшов висновку про належність до членів сімей, яких було примусово переселено, дітей, які народилися на засланні і проживали з репресованою особою однією сім'єю та наявність у таких дітей права на підвищення пенсії на 25 процентів мінімальної пенсії за віком відповідно до пункту «г» статті 77 Закону №1788-XII з 11.07.2023.
Колегія суддів встановила, що позивач народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 на спецпоселенні батька, репресованого по політичних мотивах та є реабілітованою.
З матеріалів справи вбачається, що довідка про реабілітацію №12/13-311-10, видана Генеральною прокуратурою російської федерації 21.05.2010 ОСОБА_1, народженій ІНФОРМАЦІЯ_2 в Новокузнецьку (сталінську) Кемеровської області про те, що відповідно до ч.1 ст. 1-1 і ч.2 ст.2 Закону російської федерації «Про реабілітацію жертв політичних репресій», як особа, що народилася в місцях ссилки і знаходилась разом з матір'ю ОСОБА_2 на спецпоселенні в Кемеровській області 22.05.1958, ОСОБА_1 по заключенню Генеральної прокуратури російської федерації від 21.05.2010 визнана такою, що була піддана репресіям і реабілітована.
Відповідно до довідки, виданої Інформаційним центром Управління внутрішніх справ Львівської області від 22.12.1992 за №4/5-23582с, мати позивачки - ОСОБА_2 , 1932 року народження разом з ОСОБА_8 , 1907 року народження, ОСОБА_9 , 1927 року народження та ОСОБА_10 , 1946 року народження, 21.10.1947 із с. Черниця Миколаївського району Львівської області за рішенням особливої наради при МДБ СРСР були виселені на спецпоселення в Кемеровську область, з якого звільнені в лютому 1957 року та на підставі Закону Української РСР від 17.04.1991 «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» вищевказані особи - реабілітовані з поверненням конфіскованого майна або його вартості.
Згідно даних документів, ОСОБА_1 народилася на спецпоселенні, куди було виселено її матір ОСОБА_11 .
Аналізуючи вищенаведене, зазначені документи підтверджують факт, що позивачка є особою, яка зазнала політичних репресій, а згодом була реабілітована на підставі статті 3 Закону Української РСР від 17.04.1991.
За наведених обставин та враховуючи висновки Верховного Суду у справі №500/5507/23, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку що позивачка належить до категорії громадян, саме членів сім'ї, висланих з постійного місця проживання, позбавлених майна за рішенням органів державної влади і управління, з політичних, соціальних, національних, релігійних та інших мотивів під приводом боротьби з куркульством, противниками колективізації, так званими бандпособниками та їх сім'ями, реабілітованої по статті 3 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні.
Апеляційний суд зазначає, що позивачка має статус члена сім'ї громадянина, який необґрунтовано зазнав політичних репресій та була реабілітованою, відтак має право на підвищення до пенсії у розмірі, передбаченому пунктом «г» статті 77 Закону України «Про пенсійне забезпечення», із розрахунку 25 відсотків від мінімальної пенсії, а не як помилково вважає позивач 50 відсотків від мінімальної пенсії за віком.
Водночас, щодо задоволення позову в частині зобов'язання Головного управління Пенсійного фонду у Львівській області України в області здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 підвищення до пенсії згідно із пунктом «г» статті 77 Закону України від 05.11.1991 № 1788-ХІІ «Про пенсійне забезпечення», із розрахунку 25 відсотків від мінімальної пенсії, то суд апеляційної інстанції зазначає таке.
Згідно частини першої статті 44 Закону № 1058 заява про призначення (перерахунок) пенсії та необхідні документи подаються до територіального органу Пенсійного фонду або до уповноваженого ним органу чи уповноваженій особі в порядку, визначеному правлінням Пенсійного фонду за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення, особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально.
Порядок подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» затверджений постановою правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року № 22-1 (у редакції постанови правління Пенсійного фонду України від 07 липня 2014 року № 13-1), зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 27 грудня 2005 року за №1566/11846 (далі - Порядок № 22-1).
30 березня 2021 року набрала чинності постанова правління Пенсійного фонду України від 16 грудня 2020 року № 25-1 «Про затвердження Змін до деяких постанов правління Пенсійного фонду України», зареєстрована в Міністерстві юстиції України від 16 березня 2021 року за № 339/35961 (далі - Постанова правління ПФУ № 25-1).
Зміни, внесені до Порядку № 22-1 на підставі Постанови правління ПФУ № 25-1, передбачали застосування органами Пенсійного фонду України принципу екстериторіальному при опрацюванні заяв про призначення/перерахунок пенсії з 01 квітня 2021 року.
Запроваджена у зв'язку із змінами, внесеними до Порядку № 22-1, технологія передбачає опрацювання заяв про призначення/перерахунок пенсії бек-офісами територіальних органів Пенсійного фонду України в порядку черговості надходження таких заяв незалежно від того, де було прийнято заяви та де проживає пенсіонер.
Запровадження принципу екстериторіальності мало на меті досягнення таких результатів: єдиний підхід до застосування пенсійного законодавства; централізована прозора система контролю за діями фахівців, процесів призначення та перерахунку пенсій; мінімізація особистих контактів з громадянами; відв'язка звернень та їх опрацювання від територіального принципу; попередження можливих випадків зволікань у прийнятті рішення, а також оптимізація навантаження на працівників.
Відповідно до пункту 1.1 розділу І Порядку № 22-1 заява про призначення пенсії, подається заявником до територіального органу Пенсійного фонду України (далі - орган, що призначає пенсію) через структурний підрозділ, який здійснює прийом та обслуговування осіб (далі - сервісний центр).
Згідно пункту 4.2 розділу ІV Порядку 22-1 після реєстрації заяви та сканування копій документів засобами програмного забезпечення за принципом екстериторіальності визначається структурний підрозділ органу, що призначає (перераховує) пенсію, який формує атрибути сканованих документів (із зазначенням часу їх створення), електронну пенсійну справу.
Пунктом 4.3. розділу ІV Порядку 22-1 визначено, що рішення за результатами розгляду заяви підписується керівником органу, що призначає пенсію (іншою посадовою особою, визначеною відповідно до наказу керівника органу, що призначає пенсію, щодо розподілу обов'язків), та зберігається в електронній пенсійній справі особи.
Рішення за результатами розгляду заяви та поданих документів органом, що призначає пенсію, приймається не пізніше 10 днів після надходження заяви.
За приписами пункту 4.10 розділу ІV Порядку № 22-1 після призначення пенсії, поновлення виплати раніше призначеної пенсії, переведення з одного виду пенсії на інший електронна пенсійна справа засобами програмного забезпечення передається до органу, що призначає пенсію, за місцем проживання (реєстрації)/фактичного місця проживання особи для здійснення виплати пенсії.
Аналізуючи зазначені норми Порядку № 22-1, суд апеляційної інстанції зазначає, що:
- сутність принципу екстериторіальності полягає у визначенні структурного підрозділу органу, що призначає пенсію, який формуватиме електронну пенсійну справу та розглядатиме по суті заяву про призначення пенсії, незалежно від місця проживання/перебування заявника чи місця поданням ним відповідної заяви, тобто без прив'язки до території;
- після опрацювання електронної пенсійної справи та прийняття рішення за наслідками розгляду заяви про призначення пенсії структурний підрозділ органу, що призначає пенсію, (тобто територіального органу Пенсійного фонду України), визначений за принципом екстериторіальності, передає електронну пенсійну справу органу, що призначає пенсію, (тобто територіальному органу Пенсійного фонду України), за місцем проживання (реєстрації)/фактичного місця проживання особи для здійснення виплати пенсії (п. 4.10);
- виплату пенсії проводить орган, що призначає пенсію, (тобто територіальний орган Пенсійного фонду України) за місцем фактичного проживання/перебування особи.
Отже, суд апеляційної інстанції зауважує, що вимоги про здійснення перерахунку підвищення пенсії, нарахування та виплату пенсії за віком, були заявлені позивачем до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області України, проте за принципом екстериторіальності Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області вирішувало подану заяву з документами, приймало рішення, яке судом визнано протиправним, а відтак судом першої інстанції помилково вчинення дій зобов'язального характеру покладено на Головне управління Пенсійного фонду у Львівській області, а також обрано невірний спосіб захисту прав позивача.
Тому, з огляду на приписи п. п. 4.2, 4.10 розділу ІV Порядку № 22-1 та вимог ст.9 КАС України, належним відповідачем у спірних правовідносинах про призначення пенсії за віком та прийняття відповідного рішення є Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, яке як структурний підрозділ ПФ України визначений за принципом екстериторіальності, розглядав заяву та прийняв рішення про відмову у здійснені такого.
Скасування рішення про відмову у призначенні пенсії має наслідком повторного вирішення питань, які викладені у заяві позивача саме тим органом, який первинного розглядав його таку заяву.
За вище встановлених судом обставин рішення суду зобов'язального характеру щодо Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про призначення пенсії позивачу не є втручанням у дискрецію такого органу.
Частиною 2 статті 6 КАС України та статтею 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» передбачено застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права.
У пункті 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
З огляду на викладене, враховуючи положення статті 317 КАС України прецедентну практику ЄСПЛ, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що суд першої інстанції задовольняючи позов, неповно встановив обставини у справі та неправильно застосував норми матеріального права що має наслідком рішення суду в частині скасувати.
Відповідно до частини першої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Суд першої інстанції не виконав вказані вимоги процесуального закону, оскільки до спірних правовідносин не правильно застосував норми матеріального та процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення, яке підлягає скасуванню.
Відповідно до ч. 6ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства Україниякщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відповідно дост.322 КАС України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначається про новий розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді апеляційної інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення та про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
За правилами ч.1 ст.139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд, зокрема, враховує чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору (п.1, п.2 ч.9 ст.139 КАС України).
Таким чином, оскільки документально підтвердженими судовими витратами позивача є сплачений судовий збір, розмір якого є обґрунтованим та пропорційним до задоволених позовних вимог у розмірі 1211,20 грн, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про їх стягнення за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області.
Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України апеляційну скаргу розглянуто судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження).
Керуючись статтями 139, 242, 309, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства, суд,-
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області задовольнити частково.
Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 31 грудня 2024 року у справі №380/19700/24 в частині зобов'язання здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 підвищення до пенсії згідно із пунктом «г» статті 77 Закону України від 05.11.1991 № 1788-ХІІ «Про пенсійне забезпечення», із розрахунку 25 відсотків від мінімальної пенсії - скасувати та позов в цій частині задовольнити частково.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області призначити та виплатити ОСОБА_1 , згідно із пунктом «г» статті 77 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 № 1788-ХІІ, із розрахунку 25 відсотків від мінімальної пенсії.
В іншій частині рішення суду залишити без змін.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (ЄДРПОУ 21910427) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) судові витрати у розмірі 1211 (одна тисяча двісті одинадцять) грн 20 коп., понесені на сплату судового збору.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя І. В. Глушко
судді О. І. Довга
І. І. Запотічний