27 серпня 2025 року справа №360/228/25
м. Дніпро
Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: судді-доповідача Казначеєва Е.Г., суддів Компанієць І.Д., Гайдара А.В., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Луганського окружного адміністративного суду від 02 квітня 2025 р. у справі № 360/228/25 (головуючий І інстанції Т.В. Смішлива) за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії,-
ОСОБА_1 ( далі- позивач, ОСОБА_1 ), звернулась до Луганського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Військової частини НОМЕР_1 , в якій просила:
- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 , яка полягає у ненарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період шість місяців з 11.01.2023 по 11.07.2023 (включно);
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати і виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період шість місяців з 11.01.2023 по 11.07.2023 (включно), виходячи з грошового забезпечення за два повних останніх місяці перед звільненням, обчисленого з урахуванням індексації грошового забезпечення в розмірі 4036,85 грн та сум додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 № 168 “Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану».
Рішенням Луганського окружного адміністративного суду від 02 квітня 2025 року відмовлено у задавлені позовних вимог.
Позивач, не погодившись з судовим рішенням, звернувся з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, та у зв'язку з невідповідністю висновків суду обставинам справи, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовної заяви.
В обґрунтування скарги зазначає, що позивачку виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення військової частини НОМЕР_2 з 10.01.2023, а тому саме з вказаного моменту відповідні правовідносини щодо виплати грошового забезпечення перестали мати характер триваючих, оскільки саме в цей момент відповідач повинен був здійснити повний розрахунок з позивачкою.
З матеріалів справи судом першої інстанції встановлено, що відповідач провів фактичний розрахунок із позивачкою щодо виплати індексації грошового забезпечення 29.01.2025, тобто поза межами строку, встановленого статтею 116 КЗпП України.
Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Аналогічних правових висновків за результатами розгляду подібної справи дійшов Восьмий апеляційний адміністративний суд у постанові від 21.02.2025 в справі №380/875/24, П'ятий апеляційний адміністративний суд у постанові від 26.03.2025 в справі №420/12814/23.
Відповідно до частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Суд, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, здійснюючи апеляційний перегляд у межах доводів та вимог апеляційної скарги, відповідно до частини 1 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України, встановив наступне.
ОСОБА_1 , проходить військову службу за контрактом в Збройних Силах України.
Згідно з витягом з наказу командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 26.02.2018 № 58 солдат ОСОБА_1 , курсант Військової частини НОМЕР_3 , яка прибула для подальшого проходження служби з Військової частини НОМЕР_3 , АДРЕСА_1 , призначена наказом першого заступника начальника Генерального штабу Збройних Сил України (по особовому складу) від 21.02.2018 № 27-РС на посаду кухаря їдальні взводу матеріального забезпечення, була зарахована до списків особового складу та на всі види забезпечення Військової частини НОМЕР_1 з 26.02.2018.
Відповідно до витягу із наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 23.11.2018 № 326 позивача допущено бухгалтером фінансово - економічної служби.
Згідно з витягом з наказу командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 10.01.2023 № 11, старший солдат ОСОБА_1 , бухгалтер (2 категорії) фінансово-економічної служби, призначена наказом командира Військової частини НОМЕР_2 (по особовому складу) від 09.01.2023 № 9-РС на посаду провідного бухгалтера фінансово-економічної служби Військової частини НОМЕР_2 , виключена зі списків особового складу та всіх видів забезпечення Військової частини НОМЕР_1 з 10.01.2023 для подальшого проходження військової служби за контрактом.
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 29.03.2024 у справі № 200/773/24, залишеним без змін постановою Першого апеляційного адміністративного суду від 08.07.2024, адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково та зокрема, зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 26 лютого 2018 року по 28 лютого 2018 року включно, обчислену з врахуванням січня 2008 року місяцем підвищення доходу, в сумі 456 (чотириста п'ятдесят шість) гривень 29 копійок з відрахуванням військового збору і податку на доходи фізичних осіб з компенсацією сум податку на доходи фізичних осіб відповідно до п. 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року № 44; зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію-різницю відповідно до абз. абз. 3, 4, 6 п. 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року № 1078, за період з 01 березня 2018 року по 31 грудня 2022 року включно в сумі 234 137 (двісті тридцять чотири тисячі сто тридцять сім) гривень 30 копійок з відрахуванням військового збору і податку на доходи фізичних осіб з компенсацією сум податку на доходи фізичних осіб відповідно до п. 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року № 44.
На виконання рішення суду від 29.03.2024 у справі №200/773/24 відповідачем здійснено нарахування та виплату позивачці індексації у сумі 230575,24 гривень, яка проведена 29.01.2025, що підтверджується скріншотом з мобільного додатку "Приват24" та платіжною інструкцією № 382 від 28.01.2025.
Відповідно до довідки № 219/ФС від 17.03.2025 позивачу нараховано у листопаді 2022 року 17857,08 грн, в грудні 2022 року - 17858,08 грн.
Відповідно до розрахунку грошового забезпечення за неповний місяць позивачу у зв'язку з переведенням до в/ч НОМЕР_2 нараховано 38018,40 грн.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам апеляційної скарги, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право, зокрема, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Відповідно до частини 2 статті 1-2 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» у зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Згідно з ч.1 та 2 ст.9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» установлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Відповідно до частини 2 статті 12 Закону № 108/95-ВР, норми і гарантії в оплаті праці, передбачені частиною 1 цієї статті та Кодексом законів про працю України, є мінімальними державними гарантіями.
При наявності розбіжностей загальних і спеціальних (виняткових) норм, необхідно керуватися принципом Lex specialis (лат. - спеціальний закон, спеціальна норма), відповідно до якого при розбіжності загального і спеціального закону діє спеціальний закон, а також принципом Lex specialis derogat generali, суть якого зводиться до того, що спеціальний закон скасовує дію (для даної справи) загального закону; спеціальна норма має перевагу над загальною.
Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 25 травня 2022 року у справі № 120/1196/19-а .
Суд зауважує, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Непоширення норм КЗпП України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.
Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні зі служби (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати компенсації за невикористану відпустку) не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Це питання врегульовано КЗпП України.
Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд дійшов висновку про можливість застосування норм ст.117 КЗпП України як такої, що є загальною та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення.
Така позиція суду відповідає висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 01.03.2018 року у справі № 806/1899/17, від 31.05.2018 у справі № 823/1023/16, від 26 травня 2020 року у справі № 820/1267/16, та, в силу приписів ч. 5 ст. 242 КАС України, враховується судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.
Відповідно до ст. 47 КЗпП України, роботодавець зобов'язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.
Положення ст.116, 117 КЗпП України, входять до гл. VII КЗпП України - оплата праці.
Таким чином, приписи ст.116, 117 КЗпП України поширюються та встановлюють обов'язок для роботодавця виплатити компенсацію у разі допущення з їх вини затримки у здійсненні виплат, що пов'язані саме з оплатою праці.
Так, за приписами законодавства, особа, звільнена зі служби, має бути повністю забезпечена грошовим забезпеченням.
Строки проведення розрахунку при звільненні та відповідальність за недотримання таких строків визначені ст. 116 та 117 КЗпП України.
Вказаними нормами визначено обов'язок роботодавця провести розрахунок із працівником саме в день його звільнення; при цьому, у разі наявності вини власника або уповноваженого ним органу щодо невиплати працівникові належних йому сум при звільненні в такому разі при відсутності спору щодо розміру таких сум підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 № 2352-ІХ текст статті 117 Кодексу законів про працю України викладено в такій редакції:
«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.».
Вказана редакція статті 117 Кодексу законів про працю України набрала законної сили з 19.07.2022.
Верховний Суд України у постанові від 15 вересня 2015 року (справа № 21-1765а15) дійшов висновку, що передбачений частиною 1 статті 117 КЗпП обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені статтею 116 КЗпП, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
За правовою позицією Верховного Суду України, що викладена в справі № 6-144ц13, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.
Такий висновок також узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду від 31 жовтня 2019 року у справі № 825/598/17, від 29.07.2020 року у справі № 1.380.2019.003696, від 15 лютого 2021 року у справі № 580/2499/19, від28 січня 2021 року у справі № 580/2427/19
Велика Палата Верховного Суду у постановах від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17 та від 13.05.2020 у справі № 810/451/17 дійшла висновку про відсутність підстав вважати, що Європейський суд з прав людини (зокрема рішення Європейського суду з прав людини у справі «Меньшакова проти України») надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 Кодексу законів про працю України всупереч практиці Верховного Суду України. Рішення Європейського суду з прав людини не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15.09.2015 у справі № 21-1765а15, відповідно до якого положення статей 116 та 117 Кодексу законів про працю України поширюються на правовідносини, які виникли у зв'язку з прийняттям та виконанням судового рішення про виплату заборгованості із заробітної плати та відшкодування/компенсації.
Абзацом першим частини третьої статті 24 Закону № 2232-XII визначено, що закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Відповідно до розділу І п.7 Положення №1153/2008, військова служба закінчується в разі звільнення військовослужбовця з військової служби в запас або у відставку, загибелі (смерті), визнання судом безвісно відсутнім або оголошення померлим.
Пунктом 237 Положення 1153/2008 визначено, що у разі звільнення військовослужбовця з військової служби у зв'язку із закінченням строку контракту видання наказу про звільнення та здача посади військовослужбовцем повинні бути здійснені не пізніше дня закінчення строку контракту, якщо інше не передбачено законодавством.
Згідно з абз. 2 п. 242 Положення про проходження громадянами України військової служби, що затверджено указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008, особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
З вище наведених положень Закону № 2232-XII та Положення 1153/2008 слідує, що днем звільнення військовослужбовця з військової служби вважається день, зазначений у наказі про виключення військовослужбовця зі списків особового складу у зв'язку зі звільненням з військової служби в запас або у відставку, загибеллю (смертю), визнанням судом безвісно відсутнім або оголошенням померлим.
Так, відповідно до наказу командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 10.01.2023 № 11, позивач не звільнялась, а виключена зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення у зв'язку з вибуттям для подальшого проходження військової служби за контрактом у Військовій частині НОМЕР_2 .
Отже, станом на 10.01.2023 (дата виключення позивача зі списків особового складу та всіх видів забезпечення відповідача) звільнення позивача з військової служби не відбулось.
Аналіз положень ст. 116, 117 КЗпП України, свідчить про те, що вказані статті встановлюють вимоги щодо строку розрахунку при звільненні та відповідальність за затримку розрахунку при звільненні, а не переведенні або переміщенні.
Отже, відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення із ним розрахунку з боку роботодавця саме при звільненні особи.
З огляду на викладене вище, колегія суддів наголошує, що обов'язковою умовою виникнення правових підстав для застосування норм ст. 117 КЗпП України є саме факт звільнення працівника (у спірному випадку звільнення з військової служби військовослужбовця).
Колегія суддів наголошує на тому, що переміщення (переведення), яке передбачає зарахування до іншої ВЧ, все ж не може вважатися звільненням, тобто тим юридичним фактом, з яким законодавець пов'язує виникнення у відповідача обов'язку з проведення всіх необхідних розрахунків, недотримання якого має своїм наслідком відповідальність, передбачену ст. 117 КЗпП України.
Верховний Суд в постанові від 22.06.2023 № 240/9951/1, зазначив, що початок і закінчення проходження військової служби визначається статтею 24 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу». Так, закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України. Таке виключення зі списків особового складу частини оформлюється наказом військової частини (військового навчального закладу, установи тощо), в списках якої перебуває звільнений військовослужбовець. Крім того, за змістом пункту 37.1.1 розділу ХХХVIІ Інструкції №638/15329 включно по день виключення військовослужбовця зі списків особового складу йому виплачується грошове забезпечення. Отже, системний аналіз викладених законодавчих норм свідчить, що закінченням проходження військової служби є день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо), про що приймається наказ. Тобто, до моменту прийняття наказу про виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини, останній вважається таким, що проходить військову службу.
Подібна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 13 квітня 2023 року у справі №380/404/20 та від 10 грудня 2020 року у справі №810/2184/16 та є застосовною до спірних правовідносин.
Отже, оскільки позивач не був звільнений, а саме вибув (переведено/призначено) на посаду до іншої ВЧ для подальшого проходження військової служби і не звільнено відповідно до Закону, підстави для застосування положень ст. 116, 117 КЗпП України відсутні.
З урахуванням викладеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Доводи апеляційних скарг спростовуються встановленими судом обставинами, наявними в матеріалах справи доказами та нормами права, зазначеними в мотивувальній частині оскаржуваного рішення суду, які регламентують спірні правовідносини.
Статтею 316 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку, що рішення суду першої інстанції ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, з повним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, у зв'язку з чим підстави для скасування або зміни рішення суду першої інстанції відсутні, тому, при таких обставинах, апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду - без змін
Керуючись статтями 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Луганського окружного адміністративного суду від 02 квітня 2025 р. у справі № 360/228/25- залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню до Верховного Суду, крім випадків, встановлених п.2 ч.5 ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Повне судове рішення складено та підписано колегією суддів 27 серпня 2025 року.
Суддя-доповідач Е.Г. Казначеєв
Судді А.В. Гайдар
І.Д. Компанієць