з питання залишення позовної заяви без розгляду
28 серпня 2025 року м. Житомир справа № 240/22083/24
категорія 106030000
Житомирський окружний адміністративний суд у складі судді Приходько О.Г., розглянувши у порядку письмового провадження заяву відповідача про залишення позову без розгляду в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Української військово-медичної академії про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії,
встановив:
В провадженні Житомирського окружного адміністративного суду перебуває адміністративна справа за позовом ОСОБА_1 до Української військово-медичної академії про визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо невиплати індексації за період з 01 січня 2016 року по 30 березня 2017 року та зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити індексацію грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 30 березня 2017 року з урахуванням для обчислення індексації коефіцієнтів місяця підвищення тарифної ставки (окладу) січень 2008 року.
Відповідач подав заяву про залишення позову без розгляду мотивовану пропуском позивачем місячного строку звернення до суду з позовом у цій справі, встановленого частиною п'ятої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі - КАС України), позаяк з позовом до суду позивач звернувся через 7 років після виключення зі списків особового складу Української військово-медичної академії. Крім того зазначає, що під час дії воєнного стану Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" (далі - Закон України від 01 липня 2022 року № 2352-IX) обмежено строк звернення до суду у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, трьома місяцями.
Вирішуючи заяву відповідача суд враховує, що Конституційний Суд України у Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013 наголосив, що винагорода за виконану працівником роботу є джерелом його існування та має забезпечувати для нього достатній, гідний життєвий рівень. Це визначає обов'язок держави створювати належні умови для реалізації громадянами права на працю, оптимізації балансу інтересів сторін трудових відносин, зокрема, шляхом державного регулювання оплати праці. Держава передбачає заходи, спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати, тобто грошової винагороди за виконану роботу як еквівалента вартості споживчих товарів і послуг. Згідно з положеннями частини шостої статті 95 КЗпП України, статей 33,34 Закону України "Про оплату праці" такими заходами є індексація заробітної плати та компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати.
На підставі аналізу наведених положень законодавства Конституційний Суд України дійшов висновку, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку індексації заробітної плати та компенсації працівникам частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати, мають компенсаторний характер. Як складові належної працівникові заробітної плати ці кошти спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності заробітної плати у зв'язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги.
Таким чином, індексація грошового забезпечення військовослужбовців є складовою заробітної плати або формою матеріальної компенсації, що забезпечує збереження рівня їхніх доходів.
Визначаючись щодо нормативного регулювання строку звернення до суду у такій категорії адміністративних спорів суд враховує правові висновки Великої Палати Верховного Суду в постанові від 11 липня 2024 року у справі № 990/156/23, за якими положення статті 233 КЗпП України в частині, що стосуються строку звернення до суду у справах, пов'язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, мають перевагу в застосуванні над частиною п'ятою статті 122 КАС України. Такий підхід відповідає висновкам Конституційного Суду України, сформульованим у рішенні від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002, за змістом якого при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних зі спорами щодо проходження публічної служби, суд, встановивши відсутність у спеціальних законах норм, може застосовувати норми Кодексу законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівника.
Отже, під час визначення строків звернення до адміністративного суду для вирішення спорів, пов'язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, в тому числі і за позовами осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, згідно з позицією Великої Палати необхідно застосовувати приписи статті 233 КЗпП України, тому довід відповідача щодо застосування строку згідно з частиною п'ятою статті 122 КАС України не приймається судом.
Безпідставно відповідач покликається й на висновки Верховного Суду у постанові від 31 березня 2021 року у справі № 240/12017/19, оскільки ці висновки є застосовними у категорії справ щодо соціальних виплат, зокрема спорів з пенсійним органом щодо пенсійних виплат. При цьому застосування висновків Верховного Суду обумовлене подібністю правовідносин, що передбачає, зокрема, подібність суб'єктного складу учасників відносин, об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин).
Так само необґрунтованим є й посилання відповідача на постанову від 04 грудня 2019 року у справі № 815/2681/17, оскільки предмет спору у справі № 815/2681/17 склав середній заробіток за час затримки остаточного розрахунку при звільненні, а висновки Суду зроблено виходячи з проведеного 11 березня 2016 року остаточного розрахунку при звільненні позивача з публічної служби.
Своєю чергою, відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України у редакції до змін, внесених згідно із Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX, тобто до 19 липня 2022 року, у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, частини першу та другу статті 233 КЗпП України викладено в такій редакції:
"Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)".
За подібних зі спірними відносин та схожих фактичних обставин, визначаючись у питанні строку звернення до суду з позовом, Верховний Суд у постанові від 29 жовтня 2024 року у справі № 460/25695/23 виходив з такого, й суд уважає ці висновки застосовними при вирішенні заяви відповідача.
Так, Верховний Суд, переглядаючи у касаційному порядку справи за позовами осіб, які були звільнені з публічної служби до 19 липня 2022 року, але звернулися до суду за захистом своїх прав у спорах про оплату вже після 19 липня 2022 року (зокрема, справа № 160/759/23 та інші) розтлумачив цю правову ситуацію таким чином, що до 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Ця правова позиція підтримана Верховним Судом у складі cудової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 21 березня 2025 року у справі № 460/21394/23.
Варто зауважити, що Конституційний Суд України неодноразово висловлював позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів.
Так Конституційний Суд України у Рішенні від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99, надаючи тлумачення статті 58 Конституції України, зазначив, що при регулюванні суспільних відносин застосовують три способи дії нормативно-правових актів: негайний (безпосередня дія), через перехідний період (ультраактивна форма), або через зворотну дію (ретроактивна форма). Принцип неприпустимості зворотної дії закріплений у частині першій статті 58, за яким закон діє з моменту набрання чинності і не застосовується до подій, що відбулися раніше. Винятки стосуються випадків, коли закон пом'якшує або скасовує відповідальність (абзац 3 пункту Рішення від 09 лютого 1999 року, пункт 4 Рішення від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001). Конституційний Суд також наголосив на важливості юридичної (правової) визначеності як ключової складової принципу верховенства права, який вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності норм права, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності (абзац 6 пункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 20 грудня 2017 року № 2-р/2017). У Рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зпівід 05 квітня 2001року № 3-рп/2001зроблено аналогічні висновки про те, що закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
Тому, з огляду на вищеперелічені правові позиції Конституційного Суду України щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, Верховний Суд у згаданій постанові від 29 жовтня 2024 року у справі № 460/25695/23 дійшов висновку, що нові зміни в законодавстві, які обмежують термін звернення до суду з трудовими спорами до трьох місяців, не поширюються на події, які мали місце до 19 липня 2022 року. Зокрема, для стягнення заробітної плати, яка належала працівнику до цієї дати, залишається можливість звернення без обмежень у часі, згідно з попередньою редакцією закону.
Така позиція є сталою і послідовною. У рішенні від 06 квітня 2023 року у зразковій справі № 260/3564/22, яке залишене без змін постановою Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2023 року, Верховний Суд виклав таку ж правову позицію щодо поширення дії частини першої статті 233 КЗпП України в редакції Закону № 2352-IX лише на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою закону чинності. Ця позиція також підтримана і в постанові Верховного Суду від 30 січня 2025 року у справі № 640/18806/22.
Оскільки період заявлених позовних вимог щодо індексації грошового забезпечення з 01 січня 2016 року по 30 березня 2017 року охоплено дією норми частини другої статті 233 КЗпП України у редакції до 19 липня 2022 року, якою строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому при звільненні заробітної плати та всіх сум, що належать працівникові при звільненні у разі порушення законодавства про оплату праці не обмежувався будь-яким строком, відсутні підстави вважати пропущеним позивачем строк звернення до суду із позовом у цій справі.
При цьому суд звертає увагу відповідача, що при прийнятті позовної заяви до розгляду та відкритті провадження у цій справі суд в ухвалі від 18 листопада 2024 року вказав на відсутність підстав для висновку щодо пропущення строку звернення до суду з позовом у цій справі, й не знаходить цей висновок передчасним.
Тому заяву відповідача суд визнає необґрунтованою, яка, відповідно, задоволенню не підлягає.
Керуючись статтями 122, 240, 243, 248, 256 КАС України , суд,
ухвалив:
Відмовити у задоволенні заяви Української військово-медичної академії про залишення позову без розгляду у справі № 240/22083/24.
Ухвала суду набирає законної сили з моменту її підписання суддею.
Ухвала може бути оскаржена до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом п'ятнадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повна ухвала складена 28 серпня 2025 року.
Суддя О.Г. Приходько