Дата документу 26.08.2025 Справа № 336/1859/20
Єдиний унікальний № 336/1859/20 Головуючий у 1-й інстанції: Щаслива О.В. Провадження №22-ц/807/1089/25 Суддя-доповідач: Подліянова Г.С.
26 серпня 2025 року м. Запоріжжя
Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого,судді-доповідача суддів: за участю секретаря Подліянової Г.С., Кухаря С.В., Полякова О.З., Остащенко О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Перший Український міжнародний банк» на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 23 січня 2024 року у справі за позовом Акціонерного товариства «Перший Український міжнародний банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - районна адміністрація Запорізької міської ради по Шевченківському району як орган опіки та піклування, про усунення перешкод у здійсненні права власності, виселення, зняття з реєстраційного обліку -
У квітні 2020 року Акціонерне товариство «Перший Український міжнародний банк» звернулося до суду із позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - районна адміністрація Запорізької міської ради по Шевченківському району як орган опіки та піклування, про усунення перешкод у здійсненні права власності, виселення, зняття з реєстраційного обліку.
В обґрунтування позову зазначено, що 17 вересня 2008 року між Закритим акціонерним товариством «Перший Український Міжнародний Банк», правонаступником якого було Публічне акціонерне товариство «Перший Український Міжнародний Банк», на час подачі позову є АТ «ПУМБ» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 6299482, за умовами якого остання отримала кредит строком до 17 березня 2017 року у розмірі 60 000 доларів США на споживчі потреби.
В цей же день в забезпечення виконання зобов'язань за договором кредитування сторони уклали договір іпотеки № 6299565, предметом якого став будинок АДРЕСА_1 .
Через невиконання зобов'язань за кредитним договором на підставі рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 12 червня 2013 року, яке набрало законної сили, з ОСОБА_1 стягнуто заборгованість за договором кредиту по тілу кредиту та процентах в сумі 64 879,67 доларів США, по штрафам та пені - в сумі 116 678, 82 грн, а також 3 441 грн судового збору.
Оскільки вказане рішення не виконувалось, а виконавчий лист неодноразово повертався стягувачу без виконання через відсутність у боржниці іншого майна, крім як заставлений будинок, позивач прийняв рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку у відповідності до статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку» шляхом набуття його у власність на підставі застереження у пункті 4.7.1 договору іпотеки.
24 липня 2017 року державним реєстратором Запорізької обласної філії комунального підприємства «Центр державної реєстрації» за позивачем зареєстровано право власності на будинок АДРЕСА_1 .
Проживання та реєстрація відповідачів в належному позивачеві будинку перешкоджає йому в реалізації права власності, яке підлягає захисту.
Враховуючи вищевикладене банк просив суд виселити відповідачів з будинку АДРЕСА_1 з наданням іншого житла - квартири АДРЕСА_2 зі зняттям з реєстраційного обліку, стягнути судові витрати.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 23 січня 2024 року позов залишено без задоволення.
Не погоджуючись з рішенням суду, Акціонерне товариство «Перший Український міжнародний банк» подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 23 січня 2024 року скасувати, ухвалити по справі нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі, стягнути судові витрати.
Узагальненими доводами апеляційної скарги є те, що суд першої інстанції не врахував, що в анкеті-заяві на надання кредиту ОСОБА_1 зазначила, що в предметі іпотеки проживають двоє осіб - вона та її чоловік. В договорі іпотеки вказано, що малолітні та неповнолітні особи не зареєстровані та не проживають у квартирі, права користування не мають. Також заявник вказує, що державна реєстрація права банка на предмет іпотеки є дійсною та не оскаржена відповідачем, що свідчить про згоду на задоволення банком вимог основного зобов'язання за рахунок предмет іпотеки. Отже, проживання відповідачів у належному банку будинку порушує його права та перешкоджає у реалізації права власності. Посилається на те, що майно, яке надається банком відповідачам, відповідає санітарним та технічним вимогам. Крім того, у договорі іпотеки передбачено та погоджено особисто ОСОБА_2 зобов'язання про добровільне звільнення предмета іпотеки (пункт 4.5 статті 4 договору). Також вказує, що відповідачем в договорі іпотеки погоджено, що предмет іпотеки не є для іпотекодавця та членів його сім'ї єдиним місцем можливим місцем проживання.
Відповідно до відзиву на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 - ОСОБА_5 зазначає, що під час розгляду справи судом першої інстанції надано належну правову оцінку правовідносинам, що склалися між сторонами у справі, з'ясовано їх правову природу та як наслідок ухвалено обґрунтоване та законне рішення, а доводи апеляційної скарги є безпідставними та необґрунтованими. В зв'язку з наведеним, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Постановою Запорізького апеляційного суду від 01 травня 2024 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Вирішено питання про стягнення судових витрат.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції та постановою суду апеляційної інстанції, Акціонерне товариство «Перший Український міжнародний банк» подало касаційну скаргу безпосередньо до Верховного Суду
Постановою Верховного Суду від 02 квітня 2025 року касаційну скаргу Акціонерного товариства «Перший Український міжнародний банк» задоволено частково. Постанову Запорізького апеляційного суду від 01 травня 2024 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суд апеляційної інстанції.
ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа районна адміністрація Запорізької міської ради по Шевченківському району як орган опіки та піклування, будучи належним чином повідомленими про дату, час і місце розгляду справи, що підтверджується наявними в матеріалах справи рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення (судової повістки) до апеляційного суду не з'явилися, про причини неявки суд не повідомили, будь яких клопотань про відкладення розгляду справи не надали.
Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
При цьому, колегія суддів зауважує, що Європейський суд з прав людини у справі "Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії" ("Alimentaria Sanders S.A. v. Spain", рішення від 7 липня 1989 року, заява №11681/85, п. 35) зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Апеляційний суд виходить з того, що якщо сторони та/або їх представники не з'явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін чи їх представників, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Отже, неявка учасника судового процесу у судове засідання, за умови належного повідомлення сторони про час і місце розгляду справи, не є підставою для скасування судового рішення, ухваленого за відсутності представника сторони спору.
Оскільки ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа районна адміністрація Запорізької міської ради по Шевченківському району як орган опіки та піклування, були належним чином повідомленні про дату, час та місце розгляду справи, та, зважаючи на межі розгляду справи в суді апеляційної інстанції (стаття 367 ЦПК України), апеляційний суд вважає за потрібне розглянути справу в даному судовому засіданні за відсутності зазначених учасників справи.
Заслухавши суддю - доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Згідно з ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно з ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до частини першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судове рішення зазначеним вимогам відповідає.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що на приміщення, яке банк просив виділити відповідачам у користування, не може розповсюджуватися поняття житла, що має відповідати санітарним та технічним умовам. Крім того, судом враховано, що вказане житло, яке позивач пропонує надати відповідачам при виселенні у вказаній справі, банком запропоновано для проживання іншим особам у справі N 336/1810/20.
З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів погоджується, виходячи з наступного.
Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.
Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до положень ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа, має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Судом встановлено, що 17 вересня 2008 року між закритим акціонерним товариством "Перший Український Міжнародний банк", правонаступником якого є позивач, та ОСОБА_1 було укладений кредитний договір N 6299482, за умовами якого позичальник отримала кредит строком до 17 березня 2017 року у розмірі 60 000 доларів США (т.1 а.с.10-12).
В цей же день в забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між закритим акціонерним товариством "Перший Український Міжнародний банк", правонаступником якого є позивач, та ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки N 6299565, предметом якого став жилий будинок АДРЕСА_1 (т.1 а.с.19-22).
Договір іпотеки N 6299565 від 17 вересня 2008 року посвідчений Білою Т.С., приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу, зареєстровано в реєстрі за №4792 та накладено заборону відчуження зазначеного в договорі житлового будинку, що належить ОСОБА_2 , до припинення чи розірвання договору. Заборона приватного нотаріуса зареєстрована за №4793/58 (т.1 а.с.23).
Через невиконання зобов'язань за кредитним договором на підставі рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 12 червня 2013 року, яке набрало законної сили 25 червня 2013 року, позов ПАТ "Перший Український Міжнародний Банк" до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ "Перший Український Міжнародний Банк" заборгованість за кредитним договором N 6299482 від 17 вересня 2008 року у сумі 64 879,67 доларів США та 116 678,82 грн. у тому числі: 52 918,01 доларів США - заборгованість за кредитом, 11 961,66 доларів США - заборгованість за процентами за користування кредитом за період з 17 липня 2011 року по 24 березня 2013 року, 67 214,82 грн - пені, 4 795,80 грн - штрафу за порушення обов'язку дострокового повернення кредиту, передбаченого п. п. 4.3.5 кредитного договору, 44 668,20 грн - штрафу за порушення умов страхування.
Звернуто стягнення на користь ПАТ "Перший Український Міжнародний Банк" на предмет іпотеки за договором іпотеки N 6299565 від 17 вересня 2008 року, посвідченим Білою Т.С., приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу, за реєстровим N 1630, а саме: будинок АДРЕСА_1 , який належить ОСОБА_2 для задоволення вимог за кредитним договором N 6299482 від 17 вересня 2008 року у сумі 64 879,67 доларів США та 116 678,82 грн. у тому числі: 52 918,01 доларів США - заборгованість за кредитом, 11 961,66 доларів США - заборгованість за процентами за користування кредитом за період з 17 липня 2011 року по 24 березня 2013 року, 67 214,82 грн - пені, 4 795,80 грн - штрафу за порушення обов'язку дострокового повернення кредиту, передбаченого п. п. 4.3.5 кредитного договору, 44 668,20 грн - штрафу за порушення умов страхування.
Встановлено спосіб реалізації будинку АДРЕСА_1 шляхом проведення прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження.
Встановлено початкову ціну реалізації будинку АДРЕСА_1 згідно з експертною оцінкою суб'єкта оціночної діяльності, залученого органом державної виконавчої служби у ході виконавчого провадження.
В іншій частині позовних вимог відмовлено (т.1 а.м.24-26).
Крім того, у пункті 4.7 договору іпотеки N 6299565, укладеного між ЗАТ "Перший Український Міжнародний банк", правонаступником якого є позивач, та ОСОБА_2 , передбачено, що звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється, зокрема, шляхом позасудового врегулювання відповідно до передбаченого цим договором застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки. Зазначене застереження, яке вважається договором про задоволення вимог іпотекодержателя, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки (пункт 4.7.2. договору іпотеки).
24 липня 2017 року державним реєстратором Запорізької обласної філії комунального підприємства "Центр державної реєстрації" Безсмолим О.В. за ПАТ "Перший Український Міжнародний Банк" зареєстровано право власності на будинок АДРЕСА_1 (т.1 а.с.7-9).
Відповідачами рішення про державну реєстрацію права власності позивача на іпотечне майно не оспорено, це рішення є дійсним, а підстави набуття позивачем права власності - такими, що відповідають вимогам закону.
Будинок АДРЕСА_1 набутий ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 05 квітня 2008 року, посвідченого Гришиною В.І. приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу, зареєстровано у реєстрі за N 1129 (т.1 а.с.7-9).
Підставою звернення до суду із вказаним позовом АТ "ПУМБ" стало те, що проживання та реєстрація відповідачів в належному позивачеві будинку перешкоджає банку в реалізації права власності.
Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту (частина перша статті 527 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Частиною першою статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Частиною першою статті 546 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
Згідно з частиною першою статті 575 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.
Статтею 1 Закону України "Про іпотеку" визначено, що іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Згідно з частиною першою статті 12 Закону України "Про іпотеку" у разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.
Відповідно до частин першої, третьої статті 33 Закону "Про іпотеку" в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання (частина перша статті 37 Закону "Про іпотеку").
Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Маккенн проти Сполученого Королівства" від 13 травня 2008 року, пункт 50, "Кривіцька та Кривіцький проти України" від 02 грудня 2010 року).
Концепція житла за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановлених у законному порядку. "Житло" - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є "житлом" місце конкретного проживання, що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі "Баклі проти Сполученого Королівства" від 11 січня 1995 року, пункт 63).
Відповідно до частини першої статті 109 ЖК України виселення із займаного житлового приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
Громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, одночасно надається інше постійне житлове приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне житлове приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частина друга статті 109 ЖК України).
У частині третій наведеної статті деталізується порядок виселення осіб, які проживають у переданому в іпотеку житловому приміщенні після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на житло шляхом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін (у договірному порядку) без звернення до суду. У такому випадку після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передане в іпотеку житло всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя добровільно звільнити приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк.
Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
У цьому випадку частина третя статті 109 ЖК України відсилає до частини другої цієї статті, у якій зазначається про потребу надання громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, іншого постійного житлового приміщення (за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку), із зазначенням такого постійного житлового приміщення в рішенні суду.
Тобто порядок звернення стягнення на предмет іпотеки (шляхом позасудового врегулювання чи в судовому порядку) не впливає на встановлені законом гарантії надання іншого житлового приміщення при вирішенні судом спору про виселення з іпотечного майна, передбачені частиною другою статті 109 ЖК України. Визначальним у цьому випадку є встановлення, за які кошти придбано іпотечне майно, - за рахунок чи не за рахунок кредитних коштів.
Загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення, передбачене частиною другою статті 109 ЖК України, стосується не тільки випадків виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку, а й у разі виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, коли мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, тобто не досягнуто згоди щодо виселення між новим власником і попереднім власником чи наймачами житлового приміщення.
Це передбачено й у частині першій статті 109 ЖК України, у якій зазначено, що виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
Отже, у разі, якщо іпотечне майно набуто не за кредитні кошти і на нього звертається стягнення в позасудовому порядку та якщо мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, то виселення цих осіб повинне відбуватися на підставі рішення суду в порядку статті 40 Закону України "Про іпотеку" та частин першої-третьої статті 109 ЖК України, тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення.
Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане особою за рахунок кредиту (позики), повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення. У цьому випадку виселення громадян проводиться у порядку, передбаченому частиною четвертою статті 109 ЖК України, тобто з наданням цим особам житлових приміщень з фондів житла для тимчасового проживання відповідно до статті 132-2 цього Кодексу.
Подібні правові висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду у постанові від 22 березня 2023 року у справі N 361/4481/19 (провадження N 14-109цс22).
Водночас стаття 109 ЖК України не може беззаперечно використовуватися боржниками проти правомірних вимог кредиторів про виселення у всіх випадках, коли предметом іпотеки виступають житлові приміщення, призначені для постійного або тимчасового проживання, оскільки зазначена правова норма спрямована на регулювання суспільних відносин, коли виселення відбувається з єдиного житла боржника і не може бути застосована, коли боржник має декілька місць, придатних для проживання. У протилежному випадку така поведінка боржника призвела б до порушення меж здійснення цивільних, у тому числі житлових, прав, оскільки при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, а також не допускати дії, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах, що передбачено пунктом шостим частини першої статті 3, частинами другою, третьою статті 13 ЦК України.
Дія статті 109 ЖК України спрямована на захист житлових прав фізичних осіб, які мають лише єдине місце постійного проживання. Частина друга статті 109 ЖК України не може бути підставою для відмови у виселенні особи, яка має більше одного місця проживання, і не може бути підставою для звуження правомочностей власника.
Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 16 вересня 2020 року у справі N 442/328/19-ц.
Гарантія надання іншого постійного житлового приміщення поширюється на осіб, для яких житло, з якого вони підлягають виселенню у зв'язку із зверненням стягнення на предмет іпотеки, є єдиним об'єктом житлової нерухомості, що перебуває у їхній власності або користуванні. За наявності в особи у власності іншого (інших) об'єкту житлової нерухомості, яким вона має право безперешкодно користуватись, така особа може підлягати виселенню з іпотечного житла без надання іншого житлового приміщення, оскільки така особа в результаті виселення не стає безхатченком, у неї відсутня потреба у забезпеченні житлом. Отже, відсутні підстави вважати, що на таку особу буде покладено надмірний тягар. Інше тлумачення положень частини другої статті 109 ЖК України допускало б покладення індивідуального надмірного тягаря на іпотекодержателя (нового власника), могло б поставити його у набагато гірше становище порівняно з особою, яка підлягає виселенню, і свідчило про порушення справедливо балансу між правами учасників спору (постанова Верховного Суду від 08 грудня 2021 року у справі N 209/2032/14-ц).
При вирішенні питання застосування частини другої статті 109 ЖК України Верховний Суд наголошував на необхідності встановлення відповідності такого виселення вимогам пропорційності в розумінні положень статті 8 Конвенції, співмірності втручання у право на мирне володіння майном і дотримання справедливого балансу між правом власності позивача на майно та правом користування цим майном відповідачами (постанови Верховного Суду від 16 вересня 2020 року у справі N 442/328/19-ц, від 29 вересня 2021 року у справі N 344/12708/19, від 08 грудня 2021 року у справі N 209/2032/14-ц, від 15 лютого 2023 року у справі N 127/7630/20).
Принцип пропорційності є одним із основних принципів, яким керується ЄСПЛ при вирішенні спорів та який передбачає дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 06 вересня 2023 року у справі N 496/5343/18 (провадження N 61-5351св23), від 27 вересня 2023 року у справі N 756/5928/20 (провадження N 61-2232св22), від 31 липня 2024 року у справі N 206/2041/23 (провадження N 61-3904св24).
В постанові від 02 квітня 2025 року у справі, яка наразі переглядається в апеляційному порядку, Верховний Суд зазначив, що
«оскаржуючи рішення місцевого суду, банк в апеляційній скарзі посилався на те, що ОСОБА_2 , підписуючи договір іпотеки, гарантував банку, що предмет іпотеки не є для нього та членів його сім'ї єдиним можливим місцем проживання та/або сукупний дохід членів сім'ї іпотекодавця достатній для придбання або найму іншого житла у разі звернення стягнення на предмет іпотеки. Крім того, вказував, що договором іпотеки передбачено та погоджено особисто ОСОБА_2 зобов'язання про добровільне звільнення предмета іпотеки (пункт 4.5).
Разом із тим, суд апеляційної інстанції наведеним доводам банку не надав належної оцінки, не встановив, чи є спірний будинок єдиним житлом відповідачів, чи забезпечені вони іншим житловим приміщенням».
Згідно з інформаційних довідок з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек. Єдиного реєстру заборони відчуження об'єктів нерухомого майна від 29 квітня 2025 року щодо суб'єкта, яким є відповідачі вбачається, що у ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 відомості щодо об'єктів нерухомого майна відсутні. ОСОБА_2 на праві власності належить нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_1 , що є предметом іпотеки ( т. 3 а.с. 200- 203).
Відповідно до довідки Департаменту реєстраційних послуг Запорізької міської ради від 26 лютого 2021 року № 0112/0610 ОСОБА_3 з 24 травня 2017 року, ОСОБА_1 з 06 грудня 2006 року, ОСОБА_1 з 29 серпня 2002 року, ОСОБА_2 з 29 серпня 2002 року по теперішній час зареєстровані за адресою; АДРЕСА_1 .
Таким чином, зазначені обставини свідчать про те, що у відповідачів іншого придатного для проживання житла, за виключенням вищезазначеного спірного будинку немає. Спірний житловий будинок є єдиним житлом боржника та членів його сім'ї.
Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного жилого приміщення, є стаття 109 ЖК України, в частині першій якої передбачені підстави виселення.
Як було зазначено вище, що відповідно до частини другої статті 109 ЖК України громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду.
Таким чином, частина друга статті 109 ЖК України встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян із жилих приміщень, придбаних не за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, забезпеченого іпотекою цього приміщення, без одночасного надання іншого постійного жилого приміщення.
Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення
Як встановлено судом першої інстанції, що будинок АДРЕСА_1 набутий ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 05 квітня 2008 року, що посвідчений Гришиною В.І., приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу, зареєстровано у реєстрі за № 1129, тобто до укладення кредитного та іпотечного договорів. Отже, право власності на нього виникло не у зв'язку з використанням кредитних коштів банку на купівлю, а з інших підстав, цей будинок використовується як місце постійного проживання відповідача ОСОБА_2 та членів його сім'ї.
Отже, особам, яких виселяють із житлового будинку (житлового приміщення), що є предметом іпотеки і придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку одночасно надається інше постійне житло. При цьому згідно з положеннями частини другої статті 109 ЖК України таке постійне житло вказується у рішенні суду.
При виселенні в судовому порядку з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла, відсутність постійного житлового приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.
Виселення громадян з іпотечного майна, придбаного за рахунок кредитних коштів, є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання (частина четверта статті 109 ЖК України).
Викладене узгоджується з правовими висновками, висловленими у постановах Верховного Суду України від 18 березня 2015 року у справі № 6-39цс15, від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1049цс15, від 30 вересня 2015 року у справі № 6-1892цс15, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16.
Саме позивач повинен довести наявність умов, за яких закон передбачає можливість виселення осіб із іпотечного майна, зазначивши житло, в яке відповідачі можуть бути переселені (постанова Верховного Суду від 15 червня 2020 року у справі № 344/5278/13).
З матеріалів справи вбачається, що у спірному будинку станом на час подачі позову (08.04.2020) разом із відповідачами зареєстрована неповнолітня дитина ОСОБА_3 з 24 травня 2017 року ( т. 1 а.с. 122).
Відповідно до пункту 2 Порядку формування фондів житла для тимчасового проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 31 березня 2004 року № 422 (далі - Порядок № 422), житлові приміщення з фондів житла для тимчасового проживання повинні відповідати санітарним і технічним вимогам та знаходитися, як правило, у межах одного й того ж населеного пункту за місцем попереднього проживання громадян (крім біженців та внутрішньо переміщених осіб). Потреба в житлових приміщеннях з фондів житла для тимчасового проживання визначається у розмірі не менш як 6 кв. м на одну особу (пункт 3 Порядку № 422).
Згідно з положеннями статті 18 Закону України "Про охорону дитинства" держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку.
Звертаючись до суду із цим позовом, позивач вказував на те, що має у власності квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , Цю квартиру позивач пропонував надати відповідачам для проживання у зв'язку з виселенням із спірного житлового будинку.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).
Поняття житла міститься в статті 379 ЦК України, згідно із якою житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.
Житловим будинком є будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначена для постійного у ній проживання (статті 380 ЦК України).
Зважаючи на наведене, нерухомість, яку можна кваліфікувати як житло, повинна бути призначеною і придатною для постійного проживання, відповідати санітарним і технічним вимогам, і надаватися у розмірі не менш як шість квадратних метрів на одну особу, тобто облаштованою необхідними комунікаціями, оснащеною місцями для відпочинку, приготування та прийняття їжі, вбиральнею, іншими приміщеннями, необхідними для реалізації усіх життєвих потреб особи.
З наведених положень слідує, що житло, яке надається при виселенні, має відповідати санітарним і технічним вимогам, тобто мати статус житла в розумінні наведених статей 379, 380 ЦК України.
Судом встановлено, що в провадженні Шевченківського районного суду м. Запоріжжя перебувала аналогічна справа за позовом Акціонерного товариства «Перший Український міжнародний банк» до ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в особі законного представника ОСОБА_6 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , в особі законного представника ОСОБА_8 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , третя особа - районна адміністрація Запорізької міської ради по Шевченківському району як орган опіки та піклування, про усунення перешкод у здійсненні права власності, виселення. Рішенням суду від 12 жовтня 2023 року у задоволенні вказаного позову було відмовлено.
В матеріалах цієї справи міститься акт обстеження житлової квартири АДРЕСА_2 та прилеглої земельної ділянки, проведеного комісією районної адміністрації Запорізької міської ради по Шевченківському району, з якого слідує, що житлова однокімнатна квартира АДРЕСА_2 має загальну площу в 30,8 квадратних метри, житлову площу - 18,2 квадратних метри, відключена від центральної системи газопостачання та водопостачання, не оснащена приладом обліку електроенергії, вікна забиті фанерними щитами, вхідні двері забиті дошками та цвяхами, перебуває в занедбаному стані, не є придатною для проживання неповнолітніх, потребує капітального ремонту; прилегла до житлового будинку територія потребує благоустрою та вивезення сміття.
Вказане свідчить про те, що запропонована квартира не відповідає санітарним і технічним нормам, не є придатною для проживання в ній, не відповідає статусу житла.
Крім того, судом першої інстанції також встановлено, що квартиру АДРЕСА_2 пропонує надати при виселенні відповідачів і в іншій справі, що розглядається судом, за тими ж самими вимогами (справа № 336/1810/20 за позовом акціонерного товариства «ПУМБ» до ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 про виселення).
Відповідно до звіту проектно-інжинірингованого бюро «Настрой» провідного експерта будівельника О.А. Маркова про проведення обстеження квартири АДРЕСА_2 вбачається, що при проведенні обстеження будівельних конструкцій зазначеної квартири станом на липень 2025 року виявлені пошкодження внутрішнього оздоблення та інженерних мереж. Квартира не придатна до експлуатації через стан оздоблення та внутрішніх мереж. Після виконання рекомендацій п.п. 3-6 , квартира може нормально експлуатуватись ( п. 2 висновку). З огляду на те, що будівля має тріщини в стінах через нерівномірні деформації основи під фундаментом будинку, водозахист основи є основним гарантом безпечної експлуатації будівлі, в зв'язку з цим необхідно передбачити наступне: введення випуск і прокладання водогінних комунікацій виконувати відповідно до чинних нормативних документів будівництва та експлуатації водогінних комунікацій на просідаючих грунтах; водонепроникне вимощення навколо будинку повинно бути не менше 1, 5 м при цьому місця стику вмощення зі стіною будівлі повинні бути ретельно загерметизовані. Будівлю зведено на території з просідаючими грунтами. Внутрішнє оздоблення рекомендується виконувати з урахуванням можливого розкриття тріщин в тримальних стінах. Для нормальної експлуатації квартири необхідно виконати ремонт внутрішнього оздоблення, відновити пошкоджені дверні блоки, замінити сантехнічні прилади та інженерні мережі, передбачити опалення квартири. Технічний стан вікон оцінений як непридатний до нормальної експлуатації. Необхідно відновити скління. Опір теплопередачі склопакету повинен бути не менше 0,7 м-2 к/вт ( п.п. 3, 4, 5, 6). До звіту долучені фотознімки ( т. 4 а.с. 66-80).
Отже, без виконання рекомендацій зазначених у висновку вищезазначеного звіту п.п. 3-6 квартира АДРЕСА_2 , яку позивач АТ «ПУМБ» пропонує надати при виселенні відповідачів не придатна до безпечної експлуатації.
В суді апеляційної інстанції представник позивача АТ «ПУМБ» підтвердив, що зазначені в звіті експерта рекомендації щодо приведення зазначеної квартири до нормальної експлуатації, не здійсненні.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погоджується й суд апеляційної інстанції, враховуючи вказані норми матеріального права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, враховуючи баланс прав та інтересів сторін спору, дійшов правильного висновку, що позовні вимоги не можуть вважатися обґрунтованими, оскільки у справі, що переглядається предмет іпотеки було придбано не за кредитні кошти банку, а тому виселення відповідачів із спірного будинку не можливе без надання іншого постійного жилого приміщення, яке відповідно до вимог статті 109 ЖК України має бути надане особам одночасно з їхнім виселенням.
На підставі ату обстеження житлової квартири АДРЕСА_2 та прилеглої земельної ділянки, звіту ТОВ « Настрой» про проведення технічного обстеження зазначеної квартири на виконання укладеної банком угоди від 30 липня 2025 року встановлено, що житлова однокімнатна квартира, розташована на першому поверсі двоповерхового будинку, що має загальну площу 30,8 кв. м, житлову площу - 18,2 кв. м, не відповідає нормі забезпечення житлом кожного з чотирьох відповідачів не менш, ніж 6 кв. м на одну особу. Житлове приміщення відключене від центральної системи газопостачання та водопостачання. Не оснащена приладом обліку електроенергії, вікна забиті фанерними щитами, вхідні двері забиті дошками та цвяхами, перебуває в занедбаному стані, не є придатною для проживання, потребує капітального ремонту; прилегла до житлового будинку територія потребує благоустрою та вивезення сміття. Тобто квартира не придатна до експлуатації
Із урахуванням зазначеного, враховуючи відсутність у відповідачів іншого житла, непридатність запропонованого позивачем житла до проживання, суд не встановив підстав для втручання у право відповідачів на повагу до житла, з метою захисту прав позивача, як власника житла, який при набутті права власності на квартиру знав про права відповідачів щодо користування нею.
Що стосується посилання в апеляційній скарзі, що ОСОБА_2 підписуючи договір іпотеки, гарантував банку, що предмет іпотеки не є для нього та членів його сім'ї єдиним можливим місцем проживання таабо сукупний дохід членів сім'ї іпотекодавця достатній для придбання або найму іншого житла у разі звернення стягнення на предмет іпотеки. Крім того, в договорі іпотеки передбачено та погоджено особисто ОСОБА_2 , зобов'язання про добровільне звільнення предмета іпотеки ( пункт 4.5), то колегія суддів зазначає, що цей пункт договору не спростовує висновки суду першої інстанції про відсутність правових підстав для виселення відповідачів, оскільки відповідачі відмовляються добровільно звільнити спірний житловий будинок, який є єдиним їх житлом, тому виселення відповідачів повинне відбуватися на підставі рішення суду в порядку статті 40 Закону України "Про іпотеку" та частин першої-третьої статті 109 ЖК України, тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення.
Колегія суддів, надаючи оцінку судовому рішенню на предмет його законності у межах доводів апеляційної скарги, погоджується з висновками суду першої інстанції, оскільки суд, за встановлених у цій справі обставин, правильно застосували норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, та дійшли цілком обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.
Висновки суду першої інстанції з урахуванням обставин цієї справи та наданої правової оцінки наявним у матеріалах справи доказам у їх сукупності не суперечать висновкам Верховного Суду, на які заявник посилався в обґрунтування доводів апеляційної скарги.
Інші доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції, які обгрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення та не дають підстав вважати, що судом було допущено порушення норм матеріального та процесуального права, про що зазначає в апеляційній скарзі заявник.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 06 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "РуїсТоріха проти Іспанії" (RuizTorijav. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
З огляду на те, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, апеляційний суд дійшов висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення - без змін.
Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України, суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Оскільки у задоволенні апеляційної скарги належить відмовити, судові витрати покладаються на позивача.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 390 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Перший Український міжнародний банк» - залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 23 січня 2024 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повна постанова складена 28 серпня 2025 року.
Головуючий, суддя СуддяСуддя
Подліянова Г.С.Кухар С.В. Поляков О.З.