28 серпня 2025 року м. Чернівці
Справа № 714/392/25
Провадження №22-ц/822/673/25
Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача - Литвинюк І. М.,
суддів: Височанської Н. К., Перепелюк І. Б.
секретар - Собчук І. Ю.,
учасники справи:
позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Солвентіс»
відповідач - ОСОБА_1 ,
розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи цивільну справу за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Солвентіс» на рішення Герцаївського районного суду Чернівецької області від 22 травня 2025 року, головуючий у І-й інстанції - Єфтемій С. М.,
Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Пінг Понг» (далі - ТОВ «ФК «Пінг Понг») у березні 2025 року звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
В обґрунтування позовних вимог посилалося на те, що 10 лютого 2020 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Мілоан» (далі - ТОВ «Мілоан») та відповідачкою ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 1131603 (далі - Договір), відповідно до умов якого відповідачці було надано кредит у розмірі 5 000 грн строком на 15 днів зі сплатою процентів у сумі 3 % від фактичного залишку кредиту за кожен день строку користування кредитом.
У відповідності до договору факторингу №02/08 від 20 серпня 2020 року ТОВ «Мілоан» відступило ТОВ «Діджи фінанс» право вимоги за кредитними договорами, в т.ч. і відносно вищевказаного кредитного договору, укладеного з відповідачкою ОСОБА_1 .
У свою чергу, ТОВ «Діджи фінанс» 24 січня 2022 року уклало договір факторингу №1/15 із ТОВ «ФК «Пінг-Понг», тобто позивачем, до якого перейшло право вимоги за кредитними договорами, що існують на дату відступлення право вимоги, в т.ч. і щодо кредитного договору, укладеного із ОСОБА_1 .
У зв'язку з тим, що відповідачем не виконані належним чином кредитні зобов'язання, у неї утворилася заборгованість на загальну суму 17 650 грн, яка складається із заборгованості за сумою кредиту - 5 000 грн, заборгованості за відсотками - 11 250 грн, заборгованості за комісією - 1000 грн, та заборгованості за пенею в сумі 400 грн.
Просило стягнути з відповідача на користь позивача заборгованість за кредитним договором № 1131603 від 10 лютого 2020 року у розмірі 17 650 грн та судові витрати.
Рішенням Герцаївського районного суду Чернівецької області від 22 травня 2025 року в задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що на момент розгляду справи у матеріалах справи відсутні належні докази, які б підтверджували обґрунтованість заявлених позивачем вимог, а саме, як в частині укладення кредитного договору, так і фактичного отримання відповідачкою кредитних коштів. Позивачем не доведено перехід права вимоги за вказаним кредитним договором від ТОВ «Мілоан» до ТОВ «Діджі фінанс», а згодом до позивача, тобто ТОВ «ФК «Пінг-Понг».
На зазначене рішення суду позивач ТОВ «ФК «Пінг Понг» подало апеляційну скаргу.
В апеляційній скарзі просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити повністю.
Посилається на те, що суд першої інстанції ухвалив оскаржуване рішення з порушенням норм процесуального та матеріального права.
Вказує на те, що кредитний договір з додатками до нього було підписано ОСОБА_1 за допомогою електронного підпису одноразовим ідентифікатором, чим підтверджено укладання між нею та первісним кредитором такого правочину в електронній формі, оскільки без здійснення входу на сайт кредитора: https://miloan.ua/ за допомогою логіну та пароля до особистого кабінету, внесення свої персональних даних, номера телефону, договір з додатками до нього між сторонами не було би укладено.
Відсутність електронних доказів генерації одноразового ідентифікатора за кредитним договором не може бути підставою для відмови у позовних вимогах, оскільки відсутність кваліфікованого електронного підпису не зумовлює недостовірність певних даних в електронній формі та не ставить під сумнів достовірність електронного доказу.
Відповідач не був позбавлений можливості подати до суду першої інстанції, а також до суду апеляційної інстанції первинні бухгалтерські документи на спростування доводів позивача щодо перерахування кредитних коштів. Це можливо з урахуванням того, що відповідач має безперешкодний та повний доступ до таких даних чи/або інформації як клієнт банківської установи. Водночас позивачем надано суду копію платіжного доручення № 15052842 від 10 лютого 2020 року, яке підтверджує факт виконання первісним кредитором свого обов'язку щодо видачі кредитних коштів.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив.
Відповідно до частини 1 статті 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України.
За змістом частин 4, 6 статті 19 ЦПК України спрощене позовне провадження призначене для розгляду малозначних справ (справи, у яких ціна позову не перевищує тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб); справ, що виникають з трудових відносин, справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.
Відповідно до частини 1 статті 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження (ч. 4 ст. 274 ЦПК), розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Відповідно до частини 13 статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Враховуючи вищезазначене, розгляд даної справи з ознаками малозначності згідно із частинами 4, 6 статті 19, частини 1 статті 369 ЦПК України, здійснюється в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
Відповідно до частин 1, 2 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Заслухавши доповідь судді, перевіривши матеріали справи й обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на апеляційну скаргу, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково, виходячи з наступного.
За вимогами частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржуване судове рішення не відповідає зазначеним вимогам закону, виходячи з наступного.
Статтею 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно із статтею 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
З матеріалів справи вбачається, що 10 лютого 2020 року між ТОВ "Мілоан" (позикодавець) та ОСОБА_1 (позичальник) укладено кредитний договір №1131603 (індивідуальна частина), відповідно до умов якого позикодавець зобов'язується на умовах визначених цим договором, на строк, визначений п.1.3. договору, надати позичальнику грошові кошти (фінансовий кредит) у сумі, визначеній у п.1.2. договору (далі - кредит), а позичальник зобов'язується повернути позикодавцю кредит, сплатити комісію за надання кредиту та проценти за користування кредитом у встановлений п.1.4. договору термін та виконати інші зобов'язання у повному обсязі на умовах та в строки/терміни, що визначені договором (п.1.1. договору).
Відповідно до п.1.2. договору сума кредиту становить 5 000 грн.
Кредит надається строком на 15 днів з 10 лютого 2020 року.
Згідно з п. 1.4 кредитного договору термін (дата) повернення кредиту і сплати комісії за надання кредиту та процентів за користування кредитом 25 лютого 2020 року.
У п. 1.5.1 кредитного договору встановлено, що комісія за надання кредиту: 1000 грн, яка нараховується за ставкою 20.00 % від суми кредиту одноразово.
Згідно з пунктом 1.5.2. проценти за користування кредитом: 2 250 грн, які нараховуються за ставкою 3 відсотків від фактичного залишку кредиту за кожен день строку користування кредитом.
Пунктом 1.6. стандартна (базова) процентна ставка за користування кредитом становить 30 відсотків від фактичного залишку кредиту за кожен день користування кредитом.
Відповідно до п. 2.1 кредитного договору кошти надаються позичальнику шляхом переказу на картковий рахунок.
Відповідно до п. 2.4.1 Кредитного договору Позичальник зобов'язується повернути кредит, сплатити комісію за надання кредиту та проценти за користування кредитом не пізніше терміну, передбаченого п. 1.4 Договору. У випадку, якщо на дату закінчення строку користування кредитом (настання дати повернення кредиту) будуть існувати будь-які боргові зобов'язання Позичальника за цим Договором, у т.ч. але не виключно, плата за кредит, пеня та/або інші платежі на користь Позикодавця, встановлені умовами Договору, то така заборгованість повинна бути сплачена Позичальником одночасно з поверненням кредиту в термін, передбачений п.1.4 Договору (п.2.4.2 Договору).
Кредитний договір № 1131603 підписано ОСОБА_1 10 лютого 2020 року електронним підписом, відтвореним шляхом використання нею одноразового ідентифікатора, який надісланий на номер мобільного телефону НОМЕР_1 .
Згідно з розрахунком заборгованості за кредитним договором від 10 лютого 2020 року № 1131603, загальний розмір заборгованості ОСОБА_1 складає 17 650 грн, з яких: 5 000 грн - тіло кредиту; 11 250 грн - проценти за користування кредитом; 1 000 грн - заборгованість за комісією; 400 грн - заборгованість за пенею (а. с. 15).
Грошові кошти у сумі 5 000 грн на виконання умов кредитного договору перераховані ОСОБА_1 згідно з платіжним дорученням від 10 лютого 2020 року № 1131603 на картковий рахунок № НОМЕР_2 , який міститься в додатках до позовної заяви, яка подана через електронний суд.
20 серпня 2020 року між ТОВ «Мілоан» та ТОВ «Діджі фінанс» укладено договір факторингу № 02/08, відповідно до умов якого в порядку та на умовах, визначених у цьому договорі, ТОВ «Мілоан» (кредитор) передає відступає ТОВ «Діджі фінанс» (новому кредитору) за плату, а новий кредитор приймає належні кредиторові права грошової вимоги (права вимоги) до боржників за кредитними договорами вказаними у реєстрі боржників, укладеними між кредитором і боржниками.
Відповідно до пункту 4.1 договору перехід від кредитора до нового кредитора права вимоги відбувається в момент підписання сторонами цього договору.
Відповідно до витягу з додатку до договору факторингу від 20 серпня 2020 року № 02/08, до ТОВ «Діджі фінанс» перейшло право вимоги за кредитним договором від 10 лютого 2020 року № 1131603 на загальну суму 17 650 грн (а. с. 24).
24 січня 2022 року між ТОВ " Діджі фінанс» та ТОВ "ФК "Пінг-Понг" укладено договір факторингу № 1/15, відповідно до умов якого ТОВ «ФК «Пінг-Понг»» як Фактор зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження Клієнта за плату, а Клієнт ТОВ «Діджі фінанс» - відступити Факторові права грошової вимоги до боржників, зазначених у відповідних реєстрах прав вимоги.
Права грошової вимоги вважаються відступленими Фактору в день підписання відповідного реєстру, додаткового оформлення відступлення прав вимоги не вимагається. Після переходу прав вимоги до Фактора останній стає Кредитором по відношенню до боржника та набуває відповідні права вимоги. Таке відступлення прав вимоги не потребує вчинення будь-яких додаткових дій з боку Клієнта або підписання будь-яких документів.
Факт переходу права вимоги підтверджується витягом з Додатку до Договору факторингу № 1/15 від 24 січня 2022 року, підписаним сторонами, в якому зазначений боржник ОСОБА_1 за кредитним договором від 10 лютого 2020 року № 1131603 на загальну суму 17 650 грн.
З матеріалів справи вбачається, що на підставі рішення № 1778 єдиного учасника ТОВ «ФК «Пінг-Понг» від 01 липня 2025 року та відповідного наказу № 70-к від 01 липня 2025 року, з цієї дати змінено найменування ТОВ «ФК «Пінг-Понг» на ТОВ «ФК «Солвентіс».
Суд враховує, що зміна найменування юридичної особи тягне тільки правовий наслідок проведення державної реєстрації змін, пов'язаних зі зміною найменування, до відомостей про юридичну особу, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань. Тобто, зміна найменування юридичної особи не тягне за собою правонаступництва у зв'язку з відсутністю нового учасника цивільних відносин, якому мали б перейти права та обов'язки особи, яка вибула, та свідчить про юридичну незмінність учасника цивільних відносин.
Тому, оскільки організаційно - правова форма позивача не змінена, а змінено лише найменування, слід змінити найменування позивача з ТОВ «ФК «Пінг-Понг» на ТОВ «ФК «Солвентіс».
Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до частин першої, другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (статті 626, 628 ЦК України).
За змістом статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Верховний Суд у постанові від 12 червня 2019 року у справі № 2-6315/11 (провадження № 61-23326св18) звернув увагу на те, що невід'ємною складовою правильної правової кваліфікації судами спірних договірних відносин є визначення правової природи договору, який є основою їх виникнення.
Виходячи зі змісту статті 640 ЦК України, залежно від моменту виникнення цивільних прав і обов'язків у сторін договору, законодавець розрізняє договори консенсуальні і реальні.
Консенсуальний договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції.
Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України кредитний договір - це договір, за яким банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Кредитний договір за своєю юридичною природою є консенсуальним.
Він вважається укладеним з моменту досягнення згоди між сторонами щодо всіх істотних умов договору.
Істотними умовами кредитного договору, які визначені законом, є предмет, сума, строк повернення, розмір процентів за користування кредитними коштами.
Частиною другою, третьою статті 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом.
Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України).
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України. Так, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
У силу частини першої статті 638 ЦК України договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Особливості укладання кредитного договору в електронному вигляді визначені Законом України «Про електронну комерцію» від 03 вересня 2015 року № 675-VIII (далі - Закон № 675-VIII)
Згідно з пунктами 6, 12 частини першої статті 3 Закону № 675-VIII електронний підпис одноразовим ідентифікатором - це дані в електронній формі у вигляді алфавітно-цифрової послідовності, що додаються до інших електронних даних особою, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір, та надсилаються іншій стороні цього договору.
При цьому, одноразовий ідентифікатор - це алфавітно-цифрова послідовність, що її отримує особа, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір шляхом реєстрації в інформаційно-телекомунікаційній системі суб'єкта електронної комерції, що надав таку пропозицію. Одноразовий ідентифікатор може передаватися суб'єктом електронної комерції, що пропонує укласти договір, іншій стороні електронного правочину засобом зв'язку, вказаним під час реєстрації у його системі, та додається (приєднується) до електронного повідомлення від особи, яка прийняла пропозицію укласти договір.
Відповідно до частини третьої статті 11 Закону № 675-VIII електронний договір укладається шляхом пропозиції його укласти (оферти) однією стороною та її прийняття (акцепту) другою стороною. Електронний договір вважається укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти такий договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції в порядку, визначеному частиною шостою цієї статті.
Пропозиція укласти електронний договір (оферта) може бути зроблена шляхом надсилання комерційного електронного повідомлення, розміщення пропозиції (оферти) у мережі Інтернет або інших інформаційно-телекомунікаційних системах (частини четверта статті 11 Закону № 675-VIII).
Згідно із частиною шостою статті 11 Закону № 675-VIII відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти електронний договір, про її прийняття (акцепт) може бути надана шляхом: надсилання електронного повідомлення особі, яка зробила пропозицію укласти електронний договір, підписаного в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; заповнення формуляра заяви (форми) про прийняття такої пропозиції в електронній формі, що підписується в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; вчинення дій, що вважаються прийняттям пропозиції укласти електронний договір, якщо зміст таких дій чітко роз'яснено в інформаційній системі, в якій розміщено таку пропозицію, і ці роз'яснення логічно пов'язані з нею.
За правилом частини восьмої статті 11 Закону № 675-VIII у разі якщо укладення електронного договору відбувається в інформаційно-телекомунікаційній системі суб'єкта електронної комерції, для прийняття пропозиції укласти такий договір особа має ідентифікуватися в такій системі та надати відповідь про прийняття пропозиції (акцепт) у порядку, визначеному частиною шостою цієї статті. Такий документ оформляється у довільній формі та має містити істотні умови, передбачені законодавством для відповідного договору.
Електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному статтею 12 цього Закону, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі. Кожний примірник електронного документа з накладеним на нього підписом, визначеним статтею 12 цього Закону, є оригіналом такого документа.
Стаття 12 Закону № 675-VIII визначає порядок підписання угоди в сфері електронної комерції. Якщо відповідно до акту цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис», за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами електронного правочину; електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом; аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.
Укладання договору в електронному вигляді через інформаційно-комунікаційну систему можливе за допомогою електронного підпису лише за умови використання засобу електронного підпису усіма сторонами цього правочину.
В іншому випадку електронний правочин може бути підписаний сторонами електронним підписом одноразового ідентифікатора та/або аналогом власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.
Згідно зі статтю 2 Закону України «Про захист персональних даних» персональні дані - це відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути ідентифікована; суб'єкт персональних даних - фізична особа, стосовно якої відповідно до закону здійснюється обробка її персональних даних; згода суб'єкта персональних даних - будь-яке документоване, зокрема, письмове, добровільне волевиявлення фізичної особи щодо надання дозволу на обробку її персональних даних відповідно до сформульованої мети їх обробки.
Частиною п'ятою статті 6 Закону України «Про захист персональних даних» передбачено, що обробка персональних даних здійснюється для конкретних і законних цілей, визначених за згодою суб'єкта персональних даних, або у випадках, передбачених законами України, у порядку, встановленому законодавством.
Відповідно до частини шостої статті 6 Закону України «Про захист персональних даних» не допускається обробка даних про фізичну особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
У частині першій статті 11 Закону України «Про захист персональних даних» встановлено, що підставою виникнення права використання персональних даних є, зокрема, згода суб'єкта персональних даних на обробку його персональних даних; дозвіл на обробку персональних даних, наданий володільцю персональних даних відповідно до закону виключно для здійснення його повноважень; укладення та виконання правочину, стороною якого є суб'єкт персональних даних або який укладено на користь суб'єкта персональних даних чи для здійснення заходів, що передують укладенню правочину на вимогу суб'єкта персональних даних.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
У справі, яка переглядається, судом апеляційної встановлено, що кредитний договір № 1131603 підписано ОСОБА_1 10 лютого 2020 року електронним підписом, відтвореним шляхом використання нею одноразового ідентифікатора, який надісланий на номер мобільного телефону НОМЕР_1 .
У договорі зазначені всі дані про особу ОСОБА_1 , необхідні для її ідентифікації: реєстраційний номер облікової картки платника податків, паспортні дані, офіційно зареєстроване місце проживання, номер мобільного телефону.
Відповідачка через особистий кабінет на веб-сайті кредитодавця подала заявку на отримання кредиту за умовами, які вважала зручними для себе, після чого позикодавець надіслав за допомогою засобів зв'язку на вказаний ним номер телефону НОМЕР_1 (міститься в реквізитах договору) одноразовий ідентифікатор у вигляді смс-коду, який відповідачка використала для підтвердження підписання кредитного договору.
У цій частині знайшли своє підтвердження доводи апеляційної скарги про помилковість висновків суду першої інстанції щодо непідписання відповідачкою договору про кредитний договір від 10 лютого 2020 року № 1131603.
З урахуванням викладеного, колегія суддів приходить до висновку про укладеність кредитного договору та ознайомлення відповідачки з його умовами, оскільки без здійснення вказаних дій останньою кредитний договір не був би укладений сторонами, а тому цей правочин відповідно до Закону № 675-VIII вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі, та укладення цього договору у запропонованій формі відповідало внутрішній волі відповідачки.
Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, наведених у постанові від 04 грудня 2023 року у справі № 212/10457/21.
Щодо виконання кредитодавцем обов'язку щодо переказу (надання) кредитних коштів, слід зазначити наступне.
У справах про стягнення кредитної заборгованості кредитор повинен довести виконання ним своїх обов'язків за кредитним договором, а саме: надання грошових коштів (кредиту) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник - повернення грошових коштів у розмірі та на умовах, визначених договором.
Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, наведеними у постанові від 11 вересня 2024 року у справі № 752/17604/15-ц.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи. Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, якими суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою (див. постанову Верховного Суду від 22 квітня 2021 року у справі № 904/1017/20).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язку вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц; пункт 9.58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2021 року у справі №904/2104/19).
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (статті 79 ЦПК України).
Відповідно до статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Статтею 80 ЦПК України визначено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до частини 1 статті 13 Закону № 675-VIII розрахунки у сфері електронної комерції здійснюються відповідно до законів України «Про платіжні послуги», «;Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», інших законів та нормативно-правових актів Національного банку України.
Розрахунки у сфері електронної комерції можуть здійснюватися з використанням платіжних інструментів, електронних грошей, шляхом переказу коштів або оплати готівкою з дотриманням вимог законодавства щодо оформлення готівкових та безготівкових розрахунків, а також в інший спосіб, передбачений законодавством України, що регулює надання платіжних послуг.
Згідно з частиною 3 статті 13 Закону № 675-VIII продавець (виконавець, постачальник), надавач платіжних послуг, оператор платіжної системи або інша особа, яка отримала плату за товар, роботу, послугу відповідно до умов електронного договору, повинні надати покупцеві (замовнику, споживачу) електронний документ, квитанцію, товарний чи касовий чек, квиток, талон або інший документ, що підтверджує факт отримання коштів, із зазначенням дати здійснення розрахунку.
У постанові Верховного Суду від 06 травня 2020 року (справа № 372/223/17) міститься правовий висновок, згідно з яким факт отримання кредиту може бути доведено не лише заявою про видачу готівки, а й сукупністю інших доказів, зокрема: кредитним договором, меморіальними ордерами на видачу коштів, виписками про рух коштів по рахунку, заявами на переказ готівки, тощо.
Як вбачається з умов кредитного договору від 10 лютого 2020 року № 1131603, зокрема пункту 2.1 договору кредит у сумі 5 000 грн підлягає перерахунку на картковий рахунок позичальниці.
Судом апеляційної інстанції у ході дослідження матеріалів електронної справи здійснено завантаження файлу із назвою «Докази видачі коштів за кредитним договором» в підсистемі «Електронний суд», та у результаті його перегляду встановлено наявність платіжного доручення від 10 лютого 2020 року № 15052842, що підтверджує факт перерахування ОСОБА_1 на її картковий рахунок № НОМЕР_2 грошових коштів у сумі 5 000 гривень підтверджено платіжним дорученням від 10 лютого 2020 року № 15052842.
З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку про доведеність обставини перерахування ОСОБА_1 кредитних коштів за договором від 10 лютого 2020 року № 1131603.
Відповідно до пункту 10 Постанови Правління НБУ «Про затвердження Положення про додаткові вимоги до договорів небанківських фінансових установ про надання коштів у позику (споживчий, фінансовий кредит)» від 03 листопада 2021 року №113, передбачено, що договори, умови яких передбачають безготівкове перерахування кредитодавцем коштів у рахунок кредиту на рахунок споживача, включаючи використання реквізитів електронного платіжного засобу споживача, з урахуванням вимог пункту 9 розділу II цього Положення повинні містити номер такого рахунку споживача за стандартом IBAN, сформований відповідно до вимог нормативно-правових актів Національного банку України з питань запровадження міжнародного номера рахунку, та/або номер такого особистого електронного платіжного засобу споживача у форматі НОМЕР_5 (перші шість знаків і останні чотири знаки номера електронного платіжного засобу).
Відповідачкою не спростовано, що банківська картка з відповідним номером, на яку переведено кредитні кошти у визначеній сумі, їй не належить.
З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів вважає, що позивачем доведено факт переказу (надання) кредитних коштів відповідачу.
З огляду на надання відповідачу грошових коштів, апеляційний суд вважає, що кредитний договір укладений відповідачем, оскільки не можна вважати неукладеним договір після його часткового виконання сторонами (постанова Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі справа №926/2308/19).
Згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 квітня 2023 року у справі № 910/4518/16, вирішуючи виключну правову проблему щодо визначення періоду нарахування кредиторських вимог, що виникли у зв'язку з невиконанням договору банківського кредиту, які за своєю сутністю є процентами за користування кредитом, зробила такі висновки:
- припис абзацу другого частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно із частиною другою статті 1050 ЦК України (пункт 91 постанови);
- вказаних вище висновків Велика Палата Верховного Суду також дійшла у постановах від 28.03.2018 у справі № 444/9519/12 (пункти 53, 54) та від 04.02.2020 у справі № 912/1120/16 (пункт 6.19). Велика Палата Верховного Суду вважає, що підстав для відступу від таких висновків немає (пункт 92 постанови);
- якщо боржник не сплатив суму боргу, яка складається з тіла кредиту та процентів, нарахованих в певній сумі на час закінчення строку кредитування чи на час пред'явлення вимоги про дострокове погашення кредиту, то прострочення такого грошового зобов'язання не призводить до подальшої зміни його розміру, але в боржника виникає додатковий обов'язок щодо сплати річних процентів, нарахованих відповідно до статті 625 ЦК України (пункт 100 постанови);
- у разі порушення позичальником зобов'язання з повернення кредиту настає відповідальність - обов'язок щодо сплати процентів відповідно до статті 625 ЦК України у розмірі, встановленому законом або договором (пункт 103 постанови).
Відповідно до умов кредитного договору № 1131603 сторони погодили, що загальну суму кредиту у розмірі 5 000 гривень, строк кредитування в межах якого здійснюється нарахування процентів за користування кредитом, розмір процентів за користування кредитом та сплату комісії за надання кредиту.
Верховний Суд у постановах від 16 жовтня 2018 року у справі № 914/2567/17, від 19 листопада 2019 року у справі № 924/1014/18, від 28 січня 2020 року у справі № 924/1208/18, від 19 лютого 2020 року у справі № 639/4836/17 звернув увагу на те, що питання про належне чи неналежне виконання сторонами зобов'язань за договором кредиту, право вимоги за яким передавалося за оспорюваним договором, підлягає дослідженню у межах спору про стягнення заборгованості та не впливає на правомірність та дійсність договору про відступлення права вимоги. Сам по собі факт укладення договору відступлення права вимоги не створює для позичальника безумовного обов'язку сплатити борг саме у такому розмірі, який зазначено в оспорюваному договорі під час його виконання. У разі отримання відповідної вимоги від нового кредитора боржник не позбавлений права висловлювати свої заперечення проти такої вимоги на підставі наявних у нього доказів за основним зобов'язанням, що виникло на підставі кредитного договору.
Наявний в матеріалах справи розрахунок заборгованості на предмет його відповідності умовам кредитного договору перевірений судом апеляційної інстанції.
Обставин, які б вказували на помилковість вказаного розрахунку заборгованості апеляційним судом не встановлено.
Проте вимога про стягнення пені в розмірі 400 грн задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.
Відповідно до п. 4.1 договору у разі прострочення позичальником зобов'язань повернення кредиту та/або сплати процентів за його користування та/або інших платежів згідно з умовами договору, позичальник починаючи з дня, наступного за днем спливу терміну (дати), вказаного у п.1.4 цього договору з урахуванням угод про продовження строку користування/повернення кредиту та оновлених графіків розрахунків, що складаються у зв'язку з виконанням цих угод, зобов'язаний сплатити на користь Товариства пеню в розмірі 2,00 відсотка від суми невиконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення, але у будь-якому випадку не більше 50% від загальної суми кредиту, одержаного позичальником за цим договором. Вказана пеня розраховується по дату повного погашення простроченої заборгованості, включаючи день такого погашення або досягнення максимально можливого розміру, визначеного цим пунктом.
Згідно з п.15 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України у разі прострочення позичальником у період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на всій території України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19, або/та у тридцятиденний строк після дня завершення дії такого карантину виконання грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від обов'язків сплатити на користь кредитодавця (позикодавця) неустойку, штраф, пеню за таке прострочення.
Відповідно до п.18 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов'язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення.
Виходячи з вищевикладеного, судова колегія вважає, що відсутня підстава для стягнення з відповідача на користь позивача пені за прострочення виконання грошового зобов'язання, а тому в цій частині позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Враховуючи, що ОСОБА_1 взяті на себе зобов'язання за кредитним договором не виконала, стягненню з ОСОБА_1 на користь ТОВ "ФК "Солвентіс" підлягає сума заборгованості за кредитним договором від 10 лютого 2020 року № 1131603 - 17 250 грн, з яких: 5 000 грн - тіло кредиту; 11 250 грн - проценти за користування кредитом; 1 000 грн - заборгованість за комісією.
Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що рішення суду першої інстанції ухвалено з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, а тому його слід скасувати та ухвалити нове рішення про часткове задоволення позову.
Відповідно до частин першої, тринадцятої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
З матеріалів справи вбачається, що ТОВ «ФК «Солвентіс» у встановленому порядку та розмірі сплачено судовий збір за подання в електронній формі позовної заяви у сумі 2 422,40 грн та судовий збір за подання в електронній формі апеляційної скарги у сумі 3 633,60 грн.
Так, суд апеляційної інстанції прийшов до висновку про задоволення позову ТОВ «ФК «Солвентіс» на 97,73%
З урахуванням викладеного, з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ФК «Солвентіс» підлягають стягненню судові витрати зі сплати судового збору у сумі 5918, 75 грн ((2 422,40 + 3 633,60)*97,73).
Також ТОВ «ФК «Солвентіс» понесло витрати на правничу допомогу у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції.
Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Таке відшкодування судових витрат повинно здійснюватися відповідно до умов, підстав та у порядку, передбаченому Главою 8 Розділу I ЦПК України.
Згідно з частиною другої статті 141 ЦПК України інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до частини першої, другої статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Разом з тим, у частині третій статті 141 ЦПК України визначено критерії, керуючись якими, суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.
Зокрема, відповідно до вказаної норми закону під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
При цьому на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку /дії / бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.
Колегія суддів звертається до правової позиції, зазначеної у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21, у якій Велика Палата зробила наступні висновки.
Подання детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, не є самоціллю, а є необхідним для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат.
Саме лише незазначення учасником справи в детальному описі робіт (наданих послуг) витрат часу на надання правничої допомоги не може перешкодити суду встановити розмір витрат на професійну правничу допомогу (у випадку домовленості між сторонами договору про встановлений фіксований розмір обчислення гонорару).
Правомірне очікування стороною, яка виграла справу, відшкодування своїх розумних, реальних та обґрунтованих витрат на професійну правничу допомогу не повинно обмежуватися з суто формалістичних причин відсутності в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги, у випадку домовленості між сторонами договору про встановлений фіксований розмір обчислення гонорару.
Тому враховуючи принципи рівності і справедливості, правової визначеності, ясності і недвозначності правової норми як складові принципу верховенства права, визначення необхідного і достатнього ступеня деталізації опису робіт у цьому випадку є виключною прерогативою учасника справи, що подає такий опис.
З матеріалів справи вбачається, що на підтвердження витрат на правничу допомогу у суді першої та апеляційної інстанції ТОВ «ФК «Солвентіс» у встановлені процесуальним законом строки (до закінчення розгляду справи) надано: 1) договір про надання правничої допомоги від 01 листопада 2024 року, укладений між ТОВ «ФК «Пінг-Понг» та адвокатом Білецьким Б. М.; 2) Акт про підтвердження факту надання правничої допомоги адвокатом від 03 березня 2025 року, згідно якого правнича допомога адвоката у суді першої інстанції полягала у правовому аналізі спірних правовідносин (1,5 години - 2 250 грн), складанні позовної заяви (3 години - 3 000 грн), формування додатків до позовної заяви (1 година - 750 грн), а всього вартість послуг - 6 000 грн; 3) Акт про підтвердження факту надання правничої допомоги адвокатом від 23 червня 2025 року, згідно з яким правнича допомога адвоката у суді апеляційної інстанції полягала у аналізі чинного законодавства та судової практики (1 година - 750 грн), правовому аналізі спірних правовідносин (1,5 години - 2 250 грн), складання апеляційної скарги (3 години - 3 000 грн), а всього вартість послуг - 6 000 грн;
Визначаючись з розміром судових витрат, які підлягають стягненню з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ФК «Солвентіс», колегія суддів враховує, що обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Отже, процесуальним законодавством передбачено механізм зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу адвоката шляхом подання відповідного клопотання.
У додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 в справі № 755/9215/15-ц зазначено, що із запровадженням з 15 грудня 2017 року змін до ЦПК України законодавцем принципово по новому визначено роль суду у позовному провадженні, а саме: як арбітра, що надає оцінку тим доказам та доводам, що наводяться сторонами у справі, та не може діяти на користь будь-якої із сторін, що не відповідатиме основним принципам цивільного судочинства.
Відповідно до пунктів 1, 2, 4, 5, 6, 12 частини третьої статті 2 ЦПК України основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, верховенство права; повага до честі і гідності, рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом; змагальність сторін; диспозитивність; пропорційність; відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.
Зі змісту статей 10, 11, 12, 13 ЦПК України в узагальненому вигляді, при вирішенні цивільного спору, у тому числі і при вирішенні питання щодо розподілу судових витрат, суд керується Конституцією України, законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, застосовує інші правові акти, враховує завдання цивільного судочинства, забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами, особливості предмета спору та ціну позову, складність справи, її значення для сторін та час, необхідний для розгляду справи, покладення доведення обставин, які мають значення для справи, саме сторонами, права яких є рівними, як і покладення саме на кожну сторону ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій та з урахуванням меж заявлених вимог та заперечень та обсягу поданих доказів.
При розгляді справи судом учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань (частина перша статті 182 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Принцип змагальності знайшов свої втілення, зокрема, у положеннях частин п'ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов'язок обґрунтування наявність підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов'язок доведення їх неспівмірності».
У додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) вказано, що з аналізу частини третьої статті 141 ЦПК України можна виділити такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи. Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частин п'ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов'язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов'язок доведення їх неспівмірності, тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення. Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.
Однак, саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони. Принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частин п'ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов'язок обґрунтування наявність підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов'язок доведення їх неспівмірності.
Зазначене узгоджується із висновками Великої Палати Верховного Суду у постанові від 22 листопада 2023 року в справі № 712/4126/22.
Зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог щодо співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.
Так, ОСОБА_1 була належним чином повідомлена про розгляд справи у судах першої та апеляційної інстанцій, проте правом доводити неспівмірність заявлених до відшкодування позивачем витрат на правничу допомогу не скористалася, тобто реалізувала відповідне процесуальне право на власний розсуд.
За вказаних обставин, зі ОСОБА_1 на користь ТОВ «ФК «Солвентіс» пропорційно до розміру задоволених позовних вимог підлягають стягненню судові витрати на професійну правничу допомогу, понесені у зв'язку з розглядом справи, у сумі 11 728, 04 грн.
Керуючись статтями 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Солвентіс» задовольнити.
Рішення Герцаївського районного суду Чернівецької області від 22 травня 2025 року скасувати та ухвалити нове рішення.
Позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Солвентіс» задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_4 , на користь Товариства з обмеженою відповідальністю Фінансова компанія «Солвентіс» заборгованість за кредитним договором від 10 лютого 2020 року № 1131603 у сумі 17 250 гривень, з яких: 5 000 гривень - тіло кредиту; 11 250 гривень - проценти за користування кредитом; 1 000 - заборгованість за комісією.
Стягнути з ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_4 , на користь Товариства з обмеженою відповідальністю Фінансова компанія «Солвентіс» судові витрати зі сплати судового збору у сумі 5 918 гривень 75 копійок.
Стягнути з ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_4 , на користь Товариства з обмеженою відповідальністю Фінансова компанія «Солвентіс» 11 728 гривень 04 копійки в рахунок відшкодування витрат на правничу допомогу.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених ч. 3 ст. 389 ЦПК України.
Головуючий І. М. Литвинюк
Судді: Н. К. Височанська
І. Б. Перепелюк