20 серпня 2025 року
м. Київ
справа № 461/4367/23
провадження № 61-16290св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Ситнік О. М.
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В., Фаловської І. М.,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги представника ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_2 , - адвоката Зазуляка Йосипа Михайловича й представника Львівської міської ради - Тарасович Ольги Ігорівни на рішення Галицького районного суду м. Львова від 02 травня 2024 року в складі судді Кротової О. Б. та постанову Львівського апеляційного суду від 17 жовтня 2024 року в складі колегії суддів Савуляка Р. В., Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І.
в справі за позовом Львівської міської ради до ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_2 , про витребування майна з чужого незаконного володіння та
Короткий зміст позовної заяви
У травні 2023 року Львівська міська рада звернулася до суду з позовом, у якому просила витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 на користь Львівської міської територіальної громади в особі Львівської міської ради квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 108,2 кв. м, житловою площею 60,1 кв. м (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 1838491646101).
Обґрунтовуючи позовні вимоги, Львівська міська рада посилалася на те, що рада як власник волю на приватизацію квартири АДРЕСА_1 не виявляла, а тому вказана квартира вибула з володіння власника поза його волею, а саме без прийняття ним відповідного рішення.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
02 травня 2024 року рішенням Галицького районного суду м. Львова в задоволенні позову відмовлено.
17 жовтня 2024 року постановою Львівського апеляційного суду апеляційну скаргу Львівської міської ради залишено без задоволення, рішення Галицького районного суду м. Львова від 02 травня 2024 року залишено без змін.
Судові рішення мотивовано тим, що спірне нерухоме майно (квартира) вибуло із володіння Львівської міської ради поза волею власника, однак відсутні підстави для задоволення позовних вимог Львівської міської ради щодо витребування квартири з незаконного володіння, оскільки під час розгляду даної справи не встановлено обставин, які могли б свідчити про недобросовісність відповідача, а навпаки наявні докази вважати, що відповідач не міг передбачати наявності ризику, що його право власності на придбану квартиру за договором купівлі-продажу, може виявитись незаконним і буде скасоване. Перекладення на останньоговласника спірної квартири, який жодного порушення не вчинив, наслідків протиправних дій інших осіб та задоволення позову в цій справі матиме наслідком порушення справедливого балансу та покладатиме надмірний індивідуальний тягар на відповідача ОСОБА_3 , а, отже, буде непропорційним втручанням у права такої особи з боку держави.
Короткий зміст вимог касаційних скарг
05 грудня 2024 року представник Львівської міської ради - Тарасович О. І. засобами поштового зв'язку звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Галицького районного суду м. Львова від 02 травня 2024 року та постанову Львівського апеляційного суду від 17 жовтня 2024 року, в якій просить їх скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
07 грудня 2024 року представник ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_2 , - адвокат Зазуляк Й. М. засобами поштового зв'язку звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Галицького районного суду м. Львова
від 02 травня 2024 року та постанову Львівського апеляційного суду від 17 жовтня 2024 року, в якій просить їх скасувати, справу направити на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.
Доводи касаційної скарги Львівської міської ради
Касаційна скарга мотивована тим, що квартира АДРЕСА_1 вибула з комунальної власності поза волею Львівської міської ради, а тому спірна нерухомість підлягає витребуванню від останнього набувача. Недобросовісне заволодіння чужим майном не відповідає критерію мирного володіння.
Суди не врахували правові висновки, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року в справі № 183/1617/16, від 29 травня 2019 року в справі № 367/2022/15-ц, від 14 квітня 2021 року в справі № 200/9962/17-ц, від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц, в постановіВерховного Суду від 24 березня 2020 року в справі № 200/9962/17-ц, про те, що право власності дійсного власника презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна; власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі; власник може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача; кінцеві набувачі не позбавлені можливості відновити свої права на підставі статті 661 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України, пред'явивши вимогу до осіб, у яких вони придбали це майно, про відшкодування збитків.
Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 .
Касаційна скарга мотивована тим, що суди не врахували встановлених обставин щодо проживання в квартирі малолітнього інваліда дитинства, який на день укладення спірних правочинів був позбавлений батьківської опіки, тому за ним зберігається право користування житлом. Договір купівлі-продажу квартири між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 від 11 грудня 2020 року був укладений без урахування права ОСОБА_1 на користування житлом та обов'язкового збереження за ним такого права. Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 17 лютого 2023 року в справі № 461/7474/21 підтверджено право заявника на користування житлом. Правочини щодо відчуження квартири не могли вчинятися без згоди органу опіки та піклування. Відмова в задоволенні позову Львівської міської ради є очевидним та непропорційним втручанням у право ОСОБА_1 на житло.
Суди не врахували правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду від 20 березня 2019 року в справі № 1612/2343/12, від 20 листопада 2019 року в справі № 520/15250/15-ц, від 21 травня 2020 року в справі № 428/3476/17, від 09 вересня 2020 року в справі № 755/16152/16, від 10 лютого 2021 року в справі № 385/1589/18, від 23 грудня 2021 року в справі № 462/3421/20, про те, що:
- вчиненийбатьками малолітньої/неповнолітньої дитини правочин за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред'явлений позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини щодо житлового приміщення;
- не можна вважати не поважною причину не проживання дитини у спірному житлі її проживання в іншому місці, з одним із батьків, оскільки малолітня дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку. Не впливає на поважність причин не проживання дитини і наявність у того з батьків з ким вона фактично проживає права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у батьків дитини не може бути підставою для втрати її особистих житлових прав. Визначальним в цьому є забезпечення найкращих інтересів дитини;
- втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема, бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої уваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року;
- підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.
Відсутній висновок Верховного Суду щодо права власності та витребування майна від добросовісного набувача, встановлення добросовісності/ недобросовісності власника майна, що стосуються права неповнолітніх на власність; права на користування житлом, відчуження майна, на яке мають право власності або користування неповнолітні.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
З довідки Львівської міської ради від 10 травня 2023 року № 31-вих-56349 вбачається, що на ОСОБА_6 було видано ордер від 10 травня 1960 року № 540 Ленінським районним виконавчим комітетом, однак книги реєстрації договорів найму та ордерів на вселення у житло в Галицькій адміністрації відсутні.
З довідки з місця проживання від 04 липня 2011 року № 2375 вбачається, що основний наймач квартири АДРЕСА_1 - ОСОБА_6 померла, зареєстровані: ОСОБА_7 (невістка), ОСОБА_8 (внук), ОСОБА_1 (правнук), ОСОБА_9 (внучка).
30 липня 2014 року між ОСОБА_9 як наймачем квартири АДРЕСА_1 та ЛКП «Снопківське» укладено угоду № 14 щодо погашення заборгованості з квартирної плати.
З довідки Відділу житлового господарства ЛКП «Княже місто» від 04 травня 2023 року № 577 вбачається, що в квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_8 - з 29 вересня 1990 року, ОСОБА_1 - з 30 жовтня 2009 року, ОСОБА_9 - з 25 липня 1988 року.
Рішенням Виконавчого комітету Ленінської районної ради народних депутатів від 14 квітня 1987 року №222 затверджено реєстр житлових будинків, які належать місцевим радам уЛенінському районі м. Львова. Згідно із пунктом 129 додатку до вказаного рішення до реєстру включено будинок АДРЕСА_2 .
Відповідно до листа архівного відділу Львівської міської ради від 23 травня 2023 року № 4-110003-6828 надано копію розпорядження від 01 вересня 1994 року № 1173 «Про передачу квартир у власність громадян». Однак у додатках до зазначеного розпорядження відомостей щодо приватизації квартири АДРЕСА_1 не виявлено.
Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_3 .
Підставою для державної реєстрації квартири за останнім є договір купівлі-продажу від 11 грудня 2020 року, посвідчений приватним нотаріусом Юріяк М. І., зареєстрований за № 3624, згідно з яким продавець ОСОБА_4 передає у власність покупцю ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 .
Вказана квартира належала продавцю ОСОБА_4 на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого 27 травня 2019 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Куйбіда-Кришкевич Х. В., за реєстровим номером 174. Згідно із вказаним договором купівлі-продажу від 27 травня 2019 року продавець ОСОБА_5 передає у власність покупця ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_1 . Квартира належала продавцю ОСОБА_5 на праві приватної власності згідно із свідоцтвом про право власності № НОМЕР_1 , виданим Львівською міською адміністрацією 11 жовтня 1994 року на підставі розпорядження від 11 жовтня 1994 року № 1173, зареєстрованого Львівським міжміським бюро технічної інвентаризації та записано у реєстрову книгу за № 8734.
27 квітня 2023 року внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12023140000000754 за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених частиною третьою статті 358, частиною четвертою статті 358, частиною четвертою статті 190, частиною першою статті 209 Кримінального кодексу України. Згідно із постановою старшого слідчого відділу розслідування злочинів у сфері господарської та службової діяльності слідчого управління Головного управління Національної поліції у Львівській області Летнянка І. Р. від 26 квітня 2023 року визнано неповнолітнього ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , потерпілим у цьому кримінальному провадженні, оскільки було незаконно відчужено квартиру, у якій був зареєстрований неповнолітній. Окрім цього, постановою слідчого від 04 травня 2023 року визнано Львівську міську раду потерпілим у кримінальному провадженні.
Досудове розслідування проводиться за підозрою ОСОБА_5 у вчиненні кримінальних правопорушень, внаслідок вчинення яких було незаконно відчужено об'єкт нерухомого майна, а саме квартиру АДРЕСА_1 .
Позиція Верховного Суду
Касаційні провадження в справі відкрито з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України.
Згідно з пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційних скарг та виснував, що касаційну скаргу представника ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_2 , - адвоката Зазуляка Й. М. необхідно задовольнити, касаційну скаргу представника Львівської міської ради - Тарасович О. І. - задовольнити частково.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Суди встановили, що першому набувачеві - ОСОБА_10 квартира АДРЕСА_1 належала на праві приватної власності згідно із свідоцтвом про право власності № НОМЕР_1 , виданим Львівською міською адміністрацією 11 жовтня 1994 року на підставі розпорядження від 11 жовтня 1994 року № 1173, зареєстрованого Львівським міжміським бюро технічної інвентаризації та записано у реєстрову книгу за № 8734.
Відповідно до листа архівного відділу Львівської міської ради від 23 травня 2023 року № 4-110003-6828 надано копію розпорядження від 01 вересня 1994 року № 1173 «Про передачу квартир у власність громадян». Однак у додатках до зазначеного розпорядження відомостей щодо приватизації квартири АДРЕСА_1 не виявлено.
На підставі встановленого суди виснували, що жодних дій з відчуження (приватизації) квартири АДРЕСА_1 на користь фізичних чи юридичних осіб Львівська міська рада не вчиняла і майно вибуло з володіння власника поза його волею.
Ці обставини сторонами не оспорюються, зокрема й за доводами касаційних скарг.
У подальшому спірна квартира неодноразово відчужена за відплатними договорами, останнім власником якого є відповідач ОСОБА_3 .
Суди відмовили в позові про витребування майна в останнього набувача з підстав, що позовна заява Львівської міської ради не містить обставин, які б свідчили про добросовісність (недобросовісність) ОСОБА_3 під час придбання спірної квартири.
Із наведеними висновками Верховний Суд не погоджується, з огляду на таке.
Колегія суддів вважає слушними доводи касаційної скарги Львівської міської ради про те, що суди не врахували правові висновки, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року в справі № 183/1617/16, від 29 травня 2019 року в справі № 367/2022/15-ц, від 14 квітня 2021 року в справі № 200/9962/17-ц, від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц, в постанові Верховного Суду від 24 березня 2020 року в справі № 200/9962/17-ц, про те, що право власності дійсного власника презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна; власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі; власник може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача; кінцеві набувачі не позбавлені можливості відновити свої права на підставі статті 661 ЦК України, пред'явивши вимогу до осіб, у яких вони придбали це майно, про відшкодування збитків.
Верховний Суд зауважує, що добросовісність останнього набувача не є автоматичною підставою неможливості витребування в нього майна дійсним власником, адже стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна саме від добросовісного набувача.
Так, відповідно до частини першої вказаної норми в редакції, чинній на момент подання позовної заяви, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв'язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (сплатно чи безоплатно) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року в справі № 925/1351/19).
Отже, з урахуванням встановленихобставин щодовибуття квартири АДРЕСА_1 від власника - Львівської міської ради поза його волею спірнанерухомістьпідлягає витребуванню з володіння ОСОБА_3 на підставі пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України як від останнього власника цього майна.
Однак Верховний Суд зауважує, що 09 квітня 2025 року набув чинності Закон України від 12 березня 2025 року № 4292-ІХ «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» (далі - Закон № 4292-ІХ).
Законом № 4292-ІХ статтю 388 ЦК України викладено в такій редакції:
«Стаття 388. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача
1. Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:
1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;
2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;
3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
2. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо:
1) воно було продане або передане у власність у порядку, встановленому для виконання судових рішень;
2) воно було продане такому набувачеві на електронному аукціоні у порядку, встановленому для приватизації державного та комунального майна.
3. Держава, територіальна громада, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті, також не може витребувати майно від добросовісного набувача на свою користь, якщо:
1) з моменту реєстрації у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно права власності першого набувача на нерухоме майно, передане такому набувачеві з державної або комунальної власності у приватну власність, незалежно від виду такого майна, минуло більше десяти років;
2) з дати передачі першому набувачеві з державної або комунальної власності у приватну власність нерухомого майна, щодо якого на момент такої передачі законодавством не була встановлена необхідність державної реєстрації правочину або реєстрації права власності, минуло більше десяти років.
Зміна першого та подальших набувачів не змінює порядку обчислення та перебігу граничного строку для витребування майна, передбаченого цією частиною.
Дія положень цієї частини не поширюється на випадки, якщо майно на момент вибуття з володіння держави або територіальної громади належало:
а) до об'єктів критичної інфраструктури;
б) до об'єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави;
в) до об'єктів та земель оборони;
г) до об'єктів або територій природно-заповідного фонду, за умови наявності підтвердних документів про статус таких об'єктів (територій) на момент вибуття з володіння;
ґ) до гідротехнічних споруд, за умови наявності підтвердних документів про статус таких об'єктів на момент вибуття з володіння;
д) до пам'яток культурної спадщини, які не підлягали приватизації.
4. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках».
Статтю 390 ЦК України доповнено частиною п'ятою такого змісту: «5. Суд одночасно із задоволенням позову органу державної влади, органу місцевого самоврядування або прокурора про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади вирішує питання про здійснення органом державної влади або органом місцевого самоврядування компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві. Суд постановляє рішення про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади, за умови попереднього внесення органом державної влади, органом місцевого самоврядування або прокурором вартості такого майна на депозитний рахунок суду. Перерахування грошових коштів як компенсації вартості нерухомого майна з депозитного рахунку суду здійснюється без пред'явлення добросовісним набувачем окремого позову до держави чи територіальної громади. Держава чи територіальна громада, яка на підставі рішення суду компенсувала добросовісному набувачеві вартість майна, набуває право вимоги про стягнення виплачених грошових коштів як компенсації вартості майна до особи, з вини якої таке майно незаконно вибуло з володіння власника. Порядок компенсації, передбачений цією частиною, не застосовується щодо об'єктів приватизації, визначених Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду». Для цілей цієї статті під вартістю майна розуміється вартість майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви».
Відповідно до розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 4292-ІХ цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування. Положення цього Закону мають зворотну дію в часі в частині умов та порядку компенсації органом державної влади або органом місцевого самоврядування добросовісному набувачеві вартості нерухомого майна, оцінка (експертно- грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви, у справах, в яких судом першої інстанції не ухвалено рішення про витребування майна у добросовісного набувача на день набрання чинності цим Законом, а також у частині порядку обчислення та перебігу граничного строку для витребування чи визнання права щодо: нерухомого майна, право власності на яке зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно до дня набрання чинності цим Законом; нерухомого майна, щодо якого на момент його передачі першому набувачеві законом не була встановлена необхідність державної реєстрації правочину або реєстрації права власності і дата його передачі першому набувачеві передує дню набрання чинності цим Законом.
Закон № 4292-ІХ набув чинності 09 квітня 2025 року, тобто після розгляду справи судами попередніх інстанцій, однак, з огляду на ретроспективну дію підлягає застосуванню до спірних правовідносин.
Квартира АДРЕСА_1 належала первісному набувачеві - ОСОБА_5 на праві приватної власності згідно із свідоцтвом про право власності № НОМЕР_1 , виданим Львівською міською адміністрацією 11 жовтня 1994 року на підставі розпорядження від 11 жовтня 1994 року № 1173, зареєстрованого Львівським міжміським бюро технічної інвентаризації та записано у реєстрову книгу за № 8734.
Відповідно до частин першої, п'ятої статті 8 Закону України від 19 червня 1992 року № 2482-XII «Про приватизацію державного житлового фонду» (в редакції станом на 11 жовтня 1994 року) приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд. Передача квартир (будинків) у власність громадян з доплатою, безоплатно чи з компенсацією відповідно до статті 5 цього Закону оформляється свідоцтвом про право власності на квартиру (будинок), яке реєструється в органах приватизації і не потребує нотаріального посвідчення.
Інструкція про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затверджена Міністерством комунального господарства Української РСР від 31 січня 1966 року за погодженням з Верховним Судом Української РСР від 15 січня 1966 року, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин, передбачала обов'язкову реєстрацію в бюро технічної інвентаризації виконкомів місцевих Рад депутатів трудящих будинків з обслуговуючими їх будівлями і спорудами та домоволодінь у містах і селищах міського типу.
Тобто державна реєстрація права власності на квартири у містах не була встановлена станом на 11 жовтня 1994 року, що є датою видачі першому набувачеві свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 .
Упровадження державної системи реєстрації, обліку та оцінки вартості нерухомого майна, а також системи нагляду і контролю за його використанням та утриманням в Україні передбачено Концепцією розвитку житлово-комунального господарства в Україні, схваленою постановою Кабінету Міністрів України від 27 лютого 1995 року № 150.
На її підставі наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 13 грудня 1995 року № 56 було затверджено Правила державної реєстрації об'єктів нерухомого майна, що знаходяться у власності юридичних та фізичних осіб, якими визначено, що квартири багатоквартирних будинків належать до об'єктів нерухомого майна, що підлягають державній
реєстрації в бюро технічної інвентаризації місцевих органів державної виконавчої влади на підставі відповідних правовстановлюючих документів.
Цей наказ зареєстровано в Міністерстві юстиції України 19 січня 1996 року за № 31/1056.
03 серпня 2004 року набрав чинності Закон України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», яким визначено порядок державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, зокрема реєстрації права власності на нерухоме майно місцевими органами державної реєстрації прав.
ОСОБА_5 зареєстрував право власності на спірну квартиру в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно права власності 27 травня 2019 року (т. 1, а. с. 245-246) та з цього часу не минуло десяти років ( з 27 травня 2019 року до дати звернення з позовом у травні 2023 року), тому майно може бути витребувано в останнього набувача, проте з дотриманням його прав у випадку встановлення добросовісності.
Необхідно врахувати, що матеріали справи містять дані про те, що спірна квартира була надана у 1960 році ОСОБА_6 , після смерті якої у ній залишилися проживати й були зареєстровані ОСОБА_7 (невістка), ОСОБА_8 (внук), ОСОБА_1 (правнук), ОСОБА_9 (внучка). Станом на 2011, 2013, 2014 та 2015 роки наймачем квартири вказано ОСОБА_9 - матір ОСОБА_1 . Тому суди взагалі не звернули уваги на вказані обставини, не дослідили їх та не зробили відповідні правові висновки щодо розсудливості покупця спірної квартири з перевірки її належності, стану та наявності зареєстрованих осіб.
У справі встановленню підлягає розмір компенсації вартості витребуваного майна для дотримання вимог частини п'ятої статті 390 ЦК України.
Верховний Суд є судом права, а не судом факту, позбавлений можливості самостійно встановлювати обставини справи, не встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, а також досліджувати докази справи, змінюючи їх оцінку відповідно до статті 400 ЦПК України.
За таких обставин оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.
Стосовно доводів касаційної скарги ОСОБА_1 необхідно зазначити таке.
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суд не врахував установлених обставин щодо проживання в квартирі малолітнього інваліда з дитинства, який на день укладення спірних правочинів був позбавлений батьківської опіки, тому за ним зберігається право користування житлом. Договір купівлі-продажу квартири між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 від 11 грудня 2020 року був укладений без урахування права ОСОБА_1 на користування житлом та обов'язкового збереження за ним такого права. Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 17 лютого 2023 року в справі № 461/7474/21 підтверджено право заявника на користування житлом. Правочини щодо відчуження квартири не могли вчинятися без згоди органу опіки та піклування. Відмова в задоволенні позову Львівської міської ради є очевидним та непропорційним втручанням у право ОСОБА_1 на житло.
Доводи ОСОБА_1 не можуть бути самостійною підставою скасування оскаржуваних судових рішень.
Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом(частина четверта статті 82 ЦПК України).
Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 17 лютого 2023 року в справі № 461/7474/21 частково задоволено позов ОСОБА_3 до ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_1 та ОСОБА_9 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням. Визнано ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 такими, які втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 . У частині позовних вимог до ОСОБА_1 відмовлено.
Цим рішенням суду встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 30 жовтня 2009 року зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 за місцем реєстрації його матері - ОСОБА_9 . Відповідно до рішення виконавчого комітету Горохівської міської ради від 12 березня 2021 № 34 «Про надання статусу дитини, позбавленої батьківського піклування» малолітньому ОСОБА_1 надано статус дитини, позбавленої батьківського піклування. На підставі рішення виконавчого комітету Горохівської міської ради від 12 березня 2021 року № 33 «Про призначення опіки над дитиною, позбавленою батьківського піклування» малолітнього ОСОБА_1 влаштовано під опіку гр. ОСОБА_2 .
Суд у справі № 461/7474/21 виснував, малолітній ОСОБА_1 не має права вільно та самостійно обирати місце свого проживання і набуває право користування житлом за місцем проживання опікуна, з яким він проживає. На день укладення договору купівлі-продажу від 11 грудня 2020року він та його мати були зареєстровані за вказаною адресою, а, отже, мали право користування квартирою АДРЕСА_1 , тому в задоволенні позовних вимог в частині визнання ОСОБА_1 таким, що втратив право користування квартирою, необхідно відмовити.
Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 05 липня 2022 року в справі № 461/8453/21, яке залишено без змінпостановою Львівського апеляційного суду від 12 грудня 2022 року та постановою Верховного Суду від 31 липня 2023 року, відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_2 , яка діє в інтересах малолітнього ОСОБА_1 , до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 11 грудня 2020 року№ 3624. Суди мотивували висновки тим, що оскільки малолітній ОСОБА_1 не був стороною оспорюваного ним договору купівлі-продажу квартири, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , то обраний позивачем спосіб захисту не може бути ефективним для захисту майнових прав та інтересів малолітнього ОСОБА_1 й не призведе до відновлення його права, оскільки наслідком недійсності правочину відповідно до частини другої статті 216 ЦК України є те, що кожна сторона зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання такого правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Відтак, наслідком визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , є повернення сторін в попередній стан, спірна квартира підлягала б поверненню ОСОБА_4 , а не позивачу, що свідчить про обрання позивачем неефективного способу для захисту його права у цих правовідносинах.
Отже, наведеними судовими рішеннями підтверджено право неповнолітнього ОСОБА_1 на користування квартирою АДРЕСА_1 .
ОСОБА_11 в касаційній скарзі посилається на те, що суди не врахували правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду від 20 березня 2019 року в справі № 1612/2343/12, від 20 листопада 2019 року в справі № 520/15250/15-ц, від 21 травня 2020 року в справі № 428/3476/17, від 09 вересня 2020 року в справі № 755/16152/16, від 10 лютого 2021 року в справі № 385/1589/18, від 23 грудня 2021 року в справі № 462/3421/20, про те, що:
- вчиненийбатьками малолітньої/неповнолітньої дитини правочин за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред'явлений позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини щодо житлового приміщення;
- не можна вважати не поважною причину не проживання дитини у спірному житлі її проживання в іншому місці, з одним із батьків, оскільки малолітня дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку. Не впливає на поважність причин не проживання дитини і наявність у того з батьків з ким вона фактично проживає права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у батьків дитини не може бути підставою для втрати її особистих житлових прав. Визначальним в цьому є забезпечення найкращих інтересів дитини;
- втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема, бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої уваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року;
- підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.
Також ОСОБА_11 посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо права власності та витребування майна від добросовісного набувача, встановлення добросовісності/недобросовісності власника майна, що стосуються права неповнолітніх на власність; права на користування житлом, відчуження майна, на яке мають право власності або користування неповнолітні.
Верховний Суд вважає безпідставними такі доводи, адже в цій справі про витребування майна не постановлено вимог щодо виселення ОСОБА_12 з квартири АДРЕСА_1 чи визнання його таким, що втратив користування нею.
Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року в справі № 183/1617/16).
У цій справі позов про витребування заявлений дійсним власником квартири до останнього набувача, а за неповнолітнім ОСОБА_13 зберігається право користуватися цим житлом, оскільки він був зареєстрований у квартирі на момент її відчуження.
У ланцюзі правочинів щодо відчуження квартири, яка витребовується в цій справі, відсутній договір, який укладався батьками чи опікуном ОСОБА_1 та потребував би згоди органу опіки й піклування. Тобто для розгляду цього позову й кваліфікації спірних правовідносин згода органу опіки та піклування не потребується, адже докази про те, що квартира АДРЕСА_1 перебувала у власності ОСОБА_1 , його батьків чи опікунів, та була незаконно відчужена, відсутні.
Отже, оскаржуваними судовими рішеннями не порушено право ОСОБА_1 на користування житлом, у зв'язку з чим відсутні підстави для врахування висновків, викладених в постановах Верховного Суду від 20 березня 2019 року в справі № 1612/2343/12, від 20 листопада 2019 року в справі № 520/15250/15-ц, від 21 травня 2020 року в справі № 428/3476/17, від 09 вересня 2020 року в справі № 755/16152/16, від 10 лютого 2021 року в справі № 385/1589/18, від 23 грудня 2021 року в справі № 462/3421/20, щодо забезпечення прав неповнолітніх.
Висновки за результатами розгляду касаційних скарг
Відповідно до пунктів 2, 4 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані в справі докази.
Верховний Суд висновує, що оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню із направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції для встановлення істотних для її вирішення обставин, що входять до предмета доказування, а саме щодо вартості компенсації майна добросовісному останньому набувачеві.
Щодо розподілу судових витрат
Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141, 142 ЦПК України. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Тому розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення в справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат (висновок у постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731 /16-ц (провадження № 61-39028сво18)).
Отже, з урахуванням висновку щодо суті касаційних скарг розподіл судових витрат має здійснюватися тим судом, який ухвалить остаточне рішення в справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
Керуючись статтями 400, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_2 , - адвоката Зазуляка Йосипа Михайловича задовольнити, касаційну скаргу представника Львівської міської ради - Тарасович Ольги Ігорівни задовольнити частково.
РішенняГалицького районного суду м. Львова від 02 травня 2024 року та постанову Львівського апеляційного суду від 17 жовтня 2024 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: О. М. Ситнік
В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко
В. В. Сердюк
І. М. Фаловська