Справа № 161/23984/24 Головуючий у 1 інстанції: Кихтюк Р. М.
Провадження № 22-ц/802/852/25 Доповідач: Бовчалюк З. А.
25 серпня 2025 року місто Луцьк
Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - судді Бовчалюк З.А.,
суддів - Здрилюк О.І., Карпук А.К.,
з участю секретаря судового засідання Власюк О.С.,
представника позивача ОСОБА_1 ,
представника органу опіки та піклування Виконавчого комітету Луцької міської ради Перій С.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про позбавлення батьківських прав, за апеляційною скаргою ОСОБА_2 , в інтересах якого діє його представник ОСОБА_1 , на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 20 травня 2025 року,
ОСОБА_2 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_3 про позбавлення батьківських прав.
Свої вимоги обґрунтовує тим, що з відповідачем у справі перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірваний рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 25.07.2024 року, від якого вони мають малолітніх дітей: сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та дочку ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Вказує, що відповідач не бере участі у вихованні дітей, не провідує їх, не цікавиться станом їхнього здоров'я, морально та матеріально їх не підтримує. Вона пішла від дітей і живе своїм власним життям з іншим чоловіком.
Зазначає, що він є військовослужбовцем і несе службу у ЗСУ. При цьому, коли він на роботі, то догляд за дітьми здійснює бабуся дітей - ОСОБА_6 ..
Відповідач особисто і добровільно підписала 30.08.2024 року договір про виховання та утримання дітей, проте не виконувала свої обов'язки жодного разу.
На даний час він самостійно займається їх вихованням, купує їм одяг та їжу, бере активну участь у їх житті та вони всі разом проживають за однією адресою.
У зв'язку з чим, просить суд позбавити ОСОБА_3 батьківських прав відносно малолітніх дітей: сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та доньки ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 20 травня 2025 року в задоволенні позову відмовлено.
В апеляційній скарзі позивач, в інтересах якого діє його представник, покликаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати це рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.
Відповідач не скористалась своїм правом подати відзив на апеляційну скаргу.
Заслухавши представника позивача, представника органу опіки та піклування, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи скарги, законність та обґрунтованість рішення суду, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції вважав недоведеними доводи позивача про ухилення відповідача від обов'язку по вихованню дітей та дійшов висновку про недоцільність позбавлення її батьківських прав.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду, який ґрунтується на обставинах справи, доказах, які надані сторонами, та відповідає нормам матеріального права.
Судом встановлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 25.07.2024 року розірваний (а.с. 32-33).
Із свідоцтв про народження серії НОМЕР_1 від 09.12.2020 року та НОМЕР_2 від 21.06.2022 року вбачається, що сторони у справі є батьками малолітніх дітей ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с. 30, 31).
Судовим наказом Луцького міськрайонного суду від 03.01.2025 року із ОСОБА_3 стягуються аліменти в розмірі 1/4 від її доходу на користь ОСОБА_2 на утримання малолітніх дітей ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . При цьому в судовому засіданні встановлено, що дане судове рішення на виконанні не перебуває.
З матеріалів справи вбачається, що 30.08.2024 р. між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 уклали договір щодо місця проживання, виховання та утримання спільних дітей (а.с. 6-7).
З інформації КЗ «Луцький заклад дошкільної освіти (ясла-садок) №4 Луцької міської ради» від 13.01.2025 року вбачається, що ОСОБА_9 відвідує молодшу групу у вказаному закладі і за час перебування дитини в садочку, його вихованням займався тато та бабуся. При цьому, мама - ОСОБА_3 жодного разу не забирала сина із садочка, не цікавилася його розвитком, вихованням та навчанням.
Інформація, що викладена в довідці, на думку колегії суддів не відображає у повному обсязі даних щодо участі матері у житті сина, оскільки вона видана у січні 2025 року, при тому що дитина почала відвідувати вказаний заклад з вересня 2024 року (тобто довідка охоплює інформацію за три місяці).
Звертаючись до суду з даним позовом позивач стверджує, що відповідач ухиляється від виконання своїх батьківських обов'язків та не бере участі у вихованні дітей.
Статтею 51 Конституції України визначено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Частиною першою статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.
Відповідно до частини першої, другої статті 12 Закону України «Про охорону дитинства» виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Згідно з частиною першою статті 14 Закону України «Про охорону дитинства» діти та батьки не повинні розлучатися всупереч їх волі, за винятком випадків, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили.
Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов'язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини (частина друга статті 15 Закону України «Про охорону дитинства»).
Частиною сьомою статті 7 Сімейного кодексу України (далі - СК України) передбачено, що дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованою постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно з частинами першою-четвертою статті 150 СК України батьки зобов'язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини, піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя, поважати дитину.
Частинами першою, другою та четвертою статті 155 СК України передбачено, що здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Підстави позбавлення батьківських прав передбачені частиною першою статті 164 СК України. Зокрема, пунктом 2 частини першої статті 164 СК України визначено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини.
Аналіз зазначеної норми дає підстави для висновку, що ухилення від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.
Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Статтею 165 СК України визначено, що право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім'ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров'я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.
Згідно зі статтею 166 СК України позбавлення батьківських прав є винятковою мірою, яка тягне за собою надзвичайні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини.
Позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов'язків.
При вирішенні такої категорії спорів судам необхідно мати на увазі, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом вирішення сімейних питань, на який вони йдуть лише у виняткових випадках, і головне - за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особливості батька й матері як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров'я та психічного розвитку.
Таким чином, позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який необхідно розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків. Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо і лише за наявності вини у діях батьків.
Аналогічний правовий висновок викладений Верховним Судом у постановах від 29 квітня 2020 року у справі № 522/10703/18 (провадження № 61-4014св20), від 23 грудня 2020 року у справі № 522/21914/14 (провадження № 61-8179св19), від 22 листопада 2023 року у справі № 1915/2789/12 (провадження № 61-14726св23).
Позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та інші), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов'язків, а тому питання про його застосування необхідно вирішувати лише після повного, всебічного, об'єктивного з'ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей. Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.
У постанові Верховного Суду від 29 квітня 2020 року у справі № 522/10703/18 (провадження № 61-4014св20) зазначено, що під час вирішення судом питання щодо позбавлення батьківських прав визначальним є ставлення матері (батька) до дитини, бажання спілкуватися і брати участь у її вихованні. Та обставина, що на час розгляду справи матеріальним забезпеченням дитини, її вихованням і розвитком займається мати, не свідчить безумовно про те, що батько дитини не бажає брати участь у її утриманні і вихованні, тобто свідомо умисно нехтує батьківськими обов'язками.
Відповідно до частин п'ятої, шостої статті 19 СК України орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
Згідно з висновком служби у справах дітей Луцької міської ради № 82 від 27.03.2025 року, служба вважає недоцільним позбавлення відповідача батьківських прав відносно її малолітніх дітей зважаючи на нетривалий час проживання матері окремо від дітей, яка до цього належним чином виконувала свої батьківські обов'язки (а.с.63-65 ).
В суді апеляційної інстанції представник органу опіки та піклування, вказаний висновок підтримала, вказавши, що особисто спілкувалася з ОСОБА_3 . У неї склалось позитивне враження про відповідача, яка є особою молодого віку. Вказувала, що ОСОБА_3 повідомила, що бажає влаштувати особисте життя, оскільки відносини з позивачем не склалися, не заперечуючи про позбавлення її батьківських прав щодо неповнолітніх дітей, цікавилась чи зможе з ними бачитись та спілкуватись і чи зможе відновити в подальшому свої права на них. Представник зауважила, що оскільки питання про позбавлення ОСОБА_3 є неординарним, то рішення про доцільність такого позбавлення приймалось комісією з питань захисту прав дитини Луцької міської ради.
У спірних правовідносинах, які стосуються вкрай чутливої сфери та долі дітей, інтереси яких превалюють над формальним тлумаченням норм права, питання про застосування крайнього заходу впливу на батьків - позбавлення батьківських прав - слід вирішувати у контексті кожної конкретної справи без формального та уніфікованого підходу лише після повного, всебічного, об'єктивного з'ясування обставин справи, що мають значення для вирішення спору, та вивчення і дослідження усіх доказів як у сукупності, так і кожного доказу окремо.
Тому, врахувавши те, що матір не втрачала інтересу до своїх дітей, що свідчить підписаний договір, який укладений між сторонами про визначення місця проживання малолітніх дітей разом з батьком, який укладений у 30 серпня 2024 року, а позов поданий до суду 27 грудня 2024 року тобто через три місяці після підписання договору. В матеріалах справи відсутні докази того, що відповідач самоусунулась від обов'язків по вихованню та утримання своїх дітей, та що вона була притягнута до відповідальності.
Апеляційний суд погоджується, що позивач не довів навмисного ухилення відповідача від виконання своїх обов'язків та її винної поведінки, а тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав, передбачених частиною першою статті 164 СК України, для застосування до відповідача такого крайнього заходу як позбавлення її батьківських прав.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначив характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Суд першої інстанції правильно застосував до спірних правовідносин правові висновки Верховного Суду, викладені у згаданих постановах, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом впливу при доведеності винної поведінки одного із батьків, яка суперечить інтересам дитини, і неможливості змінити цю поведінку. Самі по собі встановлені факти, що батьки спілкуються з дитиною, забезпечують її матеріально, беруть участь у вихованні не достатньою мірою, не може бути підставою для позбавлення батьківських прав.
Особисті непорозуміння між батьками не можуть бути підставою для позбавлення батьківських прав, оскільки у рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинне мати першочергове значення і переважати над інтересами батьків. Позивач не обґрунтував, яким чином позбавлення батьківських прав матері щодо неповнолітніх дітей, сприятиме щонайкращим інтересам дітей. Твердження апелянта про те, що у випадку позбавлення батьківських прав матері він матиме можливість бути увільненим від військової служби та приділяти більше часу дітям, не впливають на правильність висновку суду першої інстанції. Позбавлення батьківський прав має на меті першочергово захист інтересів неповнолітніх дітей, а не досягнення інших цілей.
У даній справі позбавлення батьківських прав відповідача відносно дітей не відповідає інтересам дітей, оскільки обставини ухилення відповідача від виконання своїх батьківських обов'язків не знайшли свого підтвердження.
Отже, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанцій, оскільки докази, подані позивачем, не свідчать про свідоме ухилення відповідача від виконання батьківських обов'язків, а також про необхідність застосування такого виключного заходу саме в інтересах дітей.
Натомість необґрунтоване та передчасне (за відсутності застосування гнучких заходів впливу для спонукання матері до належного виконання своїх батьківських обов'язків) позбавлення батьківських прав (прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті кровної спорідненості з нею, не може вважатися таким, що відповідає інтересам дитини.
Розірвання сімейних зв'язків означає позбавлення дитини її коріння, а це можна виправдати лише за виняткових обставин (рішення Європейського суду з прав людини від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України», пункт 49). Наявності таких обставин у цій справі не доведено.
З огляду на зазначене, висновки суду першої інстанцій про недоцільність позбавлення батька батьківських прав щодо малолітніх дітей, з урахуванням встановлених у цій справі обставин, слід визнати обґрунтованими та такими, що не суперечать правовим висновкам Верховного Суду.
Посилання на те, що відповідач не виконує свої батьківські обов'язки не можуть бути підставною скасування судового рішення, оскільки простої бездіяльності з боку матері недостатньо для того, щоб зробити висновок про наявність виняткових обставин, за яких можливо позбавити її батьківських прав. Навіть якщо припустити, що саме бездіяльність матері призвела до розриву зв'язків між нею та дітьми, а не будь-яке ймовірне батьківське відчуження або психологічні маніпуляції над дітьми з боку їх батька, то ця обставина не є достатньою для позбавлення батька батьківських прав щодо його дітей.
Матеріали справи не містять належних, допустимих та беззаперечних доказів, які б характеризували ОСОБА_3 як особу, яка свідомо ухиляється від виконання своїх батьківських обов'язків, або ж негативно відноситься до дітей.
Апеляційний суд наголошує, що альтернативні заходи реагування держави до відповідача не вживалися, позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки, як для матері так і для дітей. Позбавлення батьківських прав допускається лише, коли змінити поведінку батьків в кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини в діях батьків.
Враховуючи наведене суд першої інстанції повно та всебічно дослідив надані докази та дійшов обґрунтованого висновку, що позивачем не надано суду належних та допустимих доказів свідомого ухилення відповідача ОСОБА_3 від виконання своїх батьківських обов'язків та свідомого нехтування нею своїми обов'язками, що є підставою для відмови у позові
Рішення суду ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстави для його скасування чи зміни відсутні.
Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судом першої інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у апеляційній скарзі скаржник.
Доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, які їх обґрунтовано спростував.
Відповідно до ст.375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд приходить до висновку про законність та обґрунтованість ухваленого по даній справі рішення та відсутність підстав для його скасування.
Керуючись ст. 367, 369, 374, 375, 381, 382, 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє його представник ОСОБА_1 , залишити без задоволення.
Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 20 травня 2025 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий-суддя:
Судді: