27 серпня 2025 року
м. Київ
cправа № 914/2511/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Студенець В.І. - головуючий, судді: Бакуліна С.В., Баранець О.М.
за участю секретаря судового засідання: Натаріної О.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради
на рішення Господарського суду Львівської області
(суддя - Кітаєва С.Б.)
від 12.02.2025
та постанову Західного апеляційного господарського суду
(головуючий суддя - Кравчук Н.М., судді: Матущак О.І., Скрипчук О.С.)
від 13.05.2025
у справі № 914/2511/24
за позовом Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради
до Публічного акціонерного товариства "Львівське автотранспортне підприємство - 14630"
про стягнення заборгованості у розмірі 3 084 620,67 грн,
за участю представників учасників справи:
позивача - не з'явилися
відповідача - не з'явилися
1. Короткий зміст позовних вимог
1.1. Департамент економічного розвитку Львівської міської ради звернувся до Господарського суду Львівської області з позовом до Публічного акціонерного товариства "Львівське автотранспортне підприємство - 14630" про стягнення заборгованості у розмірі 3 084 620,67 грн, з якої: 1 452 905,75 грн пайового внеску на створення і розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Львова, а також 289 148,15 грн пені, 1 289 630,49 грн інфляційних втрат та 52 936,28 грн 3% річних.
1.2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач допустив заборгованість перед позивачем за зобов'язаннями згідно умов договору про пайову участь, не оплативши пайового внеску на створення і розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Львова на суму 1 452 905,75 грн, що є порушенням умов договору. Також позивач просить стягнути з відповідача 289 148,15 грн пені, 52 936,28 грн 3% річних та 1 289 630,49 грн інфляційних втрат.
2. Зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
2.1. Рішенням Господарського суду Львівської області від 12.02.2025 у справі №914/2511/24 позов задоволено частково. Стягнуто з Публічного акціонерного товариства "Львівське автотранспортне підприємство - 14630" на користь Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради 1 452 905,75 грн основного боргу, 253 323,07 грн пені, 87 559,02 грн інфляційних втрат, 50 786,77 грн 3% річних. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
2.2. Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення, виходив з того, що між сторонами укладено договір №35 про пайову участь від 02.02.2017, згідно з умовами якого відповідач повинен був сплатити пайовий внесок на створення і розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Львова в розмірі 2 352 905,75 грн. Станом на 06.04.2023 відповідачем було сплачено 900 000,00 грн. Суд дійшов висновку, що відповідач свої договірні зобов'язання по сплаті пайового внеску не виконав належним чином, заборгувавши позивачу 1 452 905,75 грн.
Щодо стягнення пені, то судом враховано те, що датою виконання зобов'язання щодо сплати пайового внеску є момент введення об'єкта в експлуатацію 18.07.2023, однак, позивач здійснив нарахування пені з 01.07.2023, що є передчасним. Відтак, суд, здійснивши розрахунок пені, дійшов висновку, що позовні вимоги в частині стягнення з відповідача пені підлягають задоволенню частково у розмірі 253 323,07 грн.
Щодо стягнення 3% річних та інфляційних втрат судом встановлено, що такий розрахунок має здійснюватися з 19.07.2023. Здійснивши перевірку нарахування позивача щодо стягнення інфляційних нарахувань, суд дійшов висновку, що позивачем невірно визначено період нарахування, а відтак, задоволено до стягнення 50 786,77 грн 3% річних та 87 559,02 грн інфляційних втрат. В решті відмовлено за безпідставністю.
2.3. Постановою Західного апеляційного господарського суду від 13.05.2025 рішення Господарського суду Львівської області від 12.02.2025 у справі №914/2511/24 залишено без змін.
2.4. Суд апеляційної інстанції в частині стягнення інфляційних втрат (оскаржуваній частині рішення) погодився із висновками суду першої інстанції щодо часткового задоволення зазначених вимог з тих самих мотивів, що і суд першої інстанції.
3. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнений виклад позиції інших учасників справи
3.1. Не погоджуючись з рішенням Господарського суду Львівської області від 12.02.2025 та постановою Західного апеляційного господарського суду від 13.05.2025 у справі №914/2511/24, Департамент економічного розвитку Львівської міської ради подав касаційну скаргу, якою просить скасувати оскаржувані рішення місцевого господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення інфляційних втрат в сумі 1 202 071,47 грн, та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позовних вимог.
3.2. Підставами касаційного оскарження Департамент економічного розвитку Львівської міської ради визначив пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
3.3. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставою касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
3.4. Департамент економічного розвитку Львівської міської ради підставою касаційного зазначає пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України оскільки вважає, що судом апеляційної інстанції застосовано норми права без урахування висновків щодо їх застосування, викладених у постановах Верховного Суду від 23.01.2024 у справі № 910/9745/22 (щодо застосування частини першої статті 509, статті 526 Цивільного кодексу України; від 01.04.2024 у справі № 752/2455/21 (щодо застосування статті 530 Цивільного кодексу України).
3.5. Від позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи на іншу дату, мотивоване тим, що представник Департаменту не зможе прийняти участь у судовому засіданні, оскільки прийматиме участь в іншому судовому засіданні.
Відповідно до частини першої статті 216 Господарського процесуального кодексу України суд відкладає розгляд справи у випадках, встановлених частиною другою статті 202 цього Кодексу.
За змістом частини другої статті 202 Господарського процесуального кодексу України суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з таких підстав: 1) неявка в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання; 2) перша неявка в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними; 3) виникнення технічних проблем, що унеможливлюють участь особи у судовому засіданні в режимі відеоконференції, крім випадків, коли відповідно до цього Кодексу судове засідання може відбутися без участі такої особи; 4) необхідність витребування нових доказів, у випадку коли учасник справи обґрунтував неможливість заявлення відповідного клопотання в межах підготовчого провадження.
Розглянувши клопотання позивача про відкладення розгляду справи, Верховний Суд відмовляє у задоволенні цього клопотання з огляду на відсутність підстав для відкладення розгляду справи, визначених у частині другій статті 202 Господарського процесуального кодексу України. Крім того Верховний Суд зазначає про те, що позивач був належним чином повідомлений про дату, час і місце призначеного на 27.08.2025 засідання суду касаційної інстанції у цій справі, явка представників учасників справи у судове засідання у суді касаційної інстанції обов'язковою не визнавалась, позиція Департаменту викладена у касаційній скарзі. Крім того статтею 197 Господарського процесуального кодексу України передбачено право сторін на участь у судовому засіданні в режимі відеоконференцій.
Верховний Суд також звертає увагу, що відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Крім того, розумність строків розгляду справи судом є однією із основних засад (принципів) господарського судочинства.
4. Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій
Між Департаментом економічного розвитку Львівської міської ради та ПАТ "Львівське автотранспортне підприємство-14630" (замовник) 02.02.2017 укладено договір №35 про пайову участь, згідно з пунктом 1.1 якого замовник зобов'язується здійснити відрахування у створення і розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста шляхом сплати пайового внеску на умовах і у порядку, передбаченому цим договором.
Відповідно до пункту 2.1 договору замовник зобов'язаний здійснити будівництво об'єкта містобудування відповідно до погодженої проектно-кошторисної документації з дотриманням державних будівельних норм і правил та інших нормативних вимог у терміни: початок "лютий 2017 року" завершення "грудень 2018 року".
Замовник зобов'язаний сплатити пайовий внесок на створення і розвиток інженерно-транспортної соціальної інфраструктури м. Львова в сумі: 2 352 905,75 грн по 31.12.2017 (але не пізніше дати прийняття будівництва в експлуатацію) (пункт 2.2 договору).
Відповідно до пункту 2.3 договору у разі порушення термінів перерахування пайового внеску на створення і розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури замовник сплачує пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, яка діє на цей період, від суми коштів, що підлягають перерахуванню. Розмір несплаченої частки пайового внеску замовника коригується на індекс інфляції від дати його розрахунку.
В процесі своєї діяльності сторони укладали додаткові угоди №27 від 05.02.2018, №79 від 02.05.2018, №237 від 14.12.2018 строк виконання грошового зобов'язання якими продовжувався.
Також, 30.05.2019 сторонами укладено додаткову угоду №128 про внесення змін до договору про пайову участь від 02.02.2017 №35, відповідно до умов якої внесено зміни до пункту 2.2 договору про пайову участь 02.02.2017 №35, такий викладено у новій редакції: 2.2. Сплатити пайовий внесок на створення і розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Львова в сумі 2 352 905,75 грн по 31 травня 2022 року (але не пізніше дати введення об'єкта до експлуатації).
Згідно з інформацією з Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва 18.07.2023 Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю видано сертифікат про прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів №ЛВ122230712352.
Відповідачем 06.04.2023 сплачено пайовий внесок лише частково в сумі 900 000,00 грн, що не заперечується сторонами.
Отже, внаслідок неналежного виконання договірних зобов'язань щодо оплати пайового внеску, позивач просить суд стягнути з відповідача 1 452 905,75 грн основного боргу, 289 148,15 грн пені, 52 936,28 грн 3% річних та 1 289 630,49 грн інфляційних втрат.
5. Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої та апеляційної інстанцій з посиланням на норми права, яким керувався суд
5.1. Відповідно до положень статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
5.2. Верховний Суд у постанові від 17.01.2023 у справі №910/20309/21 зазначив, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження. При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, статтею 287 Господарського процесуального кодексу України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника.
5.3. Касаційна скарга Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради обґрунтована посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, оскільки за переконанням скаржника, судом апеляційної інстанції застосовано положення частини першої статті 509, статті 526 Цивільного кодексу України без урахування висновку щодо їх застосування, викладеного у постанові Верховного Суду від 23.01.2024 у справі №910/9745/22; та положення статті 530 Цивільного кодексу України без урахування висновку, викладеного в постанові від 01.04.2024 у справі №752/2455/21.
5.4. Положення статті 287 Господарського процесуального кодексу України спрямовано на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 визначила наступні критерії подібності правовідносин у розумінні норм процесуального законодавства.
Для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини другої статті 389 (пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України; пункту 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України) та пункту 5 частини першої статті 396 Цивільного процесуального кодексу України (пункту 5 частини першої статті 296 Господарського процесуального кодексу України; пункту 5 частини першої статті 339 Кодексу адміністративного судочинства України) таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями.
З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.
У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи (див. постанови від 27.03.2018 у справі №910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі №925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 у справі №910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі №243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі №372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах №522/2202/15-ц (пункт 22) і №522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі №706/1272/14-ц (пункт 22)). Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов'язаних із правами й обов'язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб'єктів (видової належності сторін спору) й об'єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).
Задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов'язують визначати подібність правовідносин (подібність відносин) Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 конкретизувала:
- висновок про те, що така подібність означає, зокрема, тотожність суб'єктного складу правовідносин, об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин) (викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 27.03.2018 у справі №910/17999/16 (пункт 32), від 25.04.2018 у справі №925/3/17 (пункт 38), від 11.04.2018 у справі №910/12294/16 (пункт 16), від 16.05.2018 у справі №910/24257/16 (пункт 40), у постановах Верховного Суду України від 21.12.2016 у справі №910/8956/15, від 06.09.2017 у справі №910/3040/16, від 13.09.2017 у справі №923/682/16 тощо);
- висновок про те, що під судовими рішеннями у подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, за змістом яких тотожними, аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин (викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15.05.2018 у справі №373/1281/16-ц, від 16.05.2018 у справі №760/21151/15-ц, від 29.05.2018 у справах №305/1180/15-ц і №369/238/15-ц (реєстровий номер 74842779), від 06.06.2018 у справах №308/6914/16-ц, №569/1651/16-ц та №372/1387/13-ц, від 20.06.2018 у справі №697/2751/14-ц, від 31.10.2018 у справі №648/2419/13-ц, від 12.12.2018 у справі №2-3007/11, від 16.01.2019 у справі №757/31606/15-ц тощо).
Здійснена Великою Палатою Верховного Суду конкретизація полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
При цьому, слід виходити також з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.
Відповідно, неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в інший спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.
5.5. Предметом касаційного оскарження, у справі, що переглядається, є рішення місцевого господарського суду та постанова суду апеляційної інстанції в частині часткової відмови у задоволенні вимоги щодо стягнення інфляційних втрат у розмірі 1 202 071,47 грн.
Суди першої та апеляційної інстанції, задовольняючи частково позовні вимоги щодо стягнення інфляційних виходили з наступного.
Відповідно до положень статті 209 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Статтею 627 Цивільного кодексу України встановлено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору, з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Частинами першою - третьою статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" (у редакції, чинній станом на час укладення договору) порядок залучення, розрахунку розміру і використання коштів пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту встановлюють органи місцевого самоврядування відповідно до цього Закону. Замовник, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов'язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті. Пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту полягає у перерахуванні замовником до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури.
Положеннями частини п'ятої статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" (у редакції, чинній станом на час укладення договору) встановлено, що величина пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту визначається у договорі, укладеному з органом місцевого самоврядування (відповідно до встановленого органом місцевого самоврядування розміру пайової участі у розвитку інфраструктури), з урахуванням загальної кошторисної вартості будівництва об'єкта, визначеної згідно з будівельними нормами, державними стандартами і правилами.
Як встановили суди, між сторонами виникли правовідносини з договору про пайову участь №35 від 02.02.2017.
У відповідності до вимог частин дев'ятої - десятої статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" (у редакції, чинній станом на час укладення договору), невід'ємною частиною договору є розрахунок величини пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту. Кошти пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту сплачуються в повному обсязі до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію єдиним платежем або частинами за графіком, що визначається договором. Кошти, отримані як пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, можуть використовуватися виключно для створення і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури відповідного населеного пункту.
Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Статтею 530 Цивільного кодексу України встановлено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Відповідно до вимог статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 Цивільного кодексу України).
Отже, судами встановлено, що, укладаючи 02.02.2017 договір, сторони діяли відповідно до названого закону та встановили обов'язок відповідача, передбачений законом. Окрім того, відповідно до пункту 2 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" договори про сплату пайової участі, укладені до 01 січня 2020 року, є дійсними та продовжують свою дію до моменту їх повного виконання.
Згідно з витягом з Реєстру документів ЄДЕССБ, 18.07.2023 Інспекцією державного архітектурно-будівельною контролю видано сертифікат про прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів "Будівництво публічним акціонерним товариством "Львівське автотранспортне підприємство-14630" багатоквартирного житлового будинку з вбудованими приміщеннями громадського призначення та підземним паркінгом зі знесенням існуючих будівель на вул. Городницькій, 47 (3 черга будівництва). Реєстраційний номер в ЄДЕССБ №ЛВ122230712352.
Згідно зі статтею 39 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" датою прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта є дата реєстрації декларації про готовність об'єкта до експлуатації або видачі сертифіката. Прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів залежно від класу наслідків здійснюється шляхом реєстрації відповідним органом державного архітектурно-будівельного контролю на безоплатній основі поданої замовником декларації про готовність об'єкта до експлуатації або на підставі акта готовності об'єкта до експлуатації шляхом видачі органами державного архітектурно-будівельного контролю сертифіката у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до додаткової угоди № 128 від 30.05.2019 сплата пайового внеску повинна бути проведена по 31.05.2022 (але не пізніше дати введення об'єкта в експлуатацію).
Об'єкт будівництва за адресою м. Львів, вул. Городницька, 47 прийнято в експлуатацію - 18.07.2023.
Відповідачем 06.04.2023 сплачено 900 000,00 грн заборгованості по договору, відтак, позивачем визначено заборгованість в сумі 1 452 905,75 грн.
Внаслідок неналежного виконання зобов'язання щодо оплати основного боргу, позивачем здійснено, зокрема, нарахування інфляційних втрат.
Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Задовольняючи частково позовні вимоги щодо стягнення інфляційних втрат, суди обох інстанцій виходили з того, що об'єкт будівництва за адресою м. Львів, вул. Городницька, 47 прийнято в експлуатацію 18.07.2023, а відтак, датою виконання зобов'язання щодо сплати пайового внеску є момент введення об'єкта в експлуатацію (18.07.2023), а відповідно прострочення виконання грошового зобов'язання з оплати пайового внеску повинно обчислюватися з 19.07.2023 (з наступного дня після введення об'єкта в експлуатацію). З огляду на зазначене суди відхилили твердження позивача про початок нарахування з 02.02.2017, оскільки строк виконання грошового зобов'язання 02.02.2017 ще не настав.
При цьому судами було враховано правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду у справі № 905/600/18 від 05.07.2019.
5.6. Проаналізувавши зазначені скаржником постанови Верховного Суду, колегія суддів зазначає наступне.
У справі №910/9745/22 Верховний Суд дійшов висновку, що суди попередніх інстанцій під час здійснення перерахунку інфляційних втрат не врахували правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 05.07.2019 у справі №905/600/18 та постанові Верховного Суду від 26.06.2020 у справі № 905/21/19 щодо застосування частини другої статті 625 Цивільного кодексу України. Так, вирішуючи спір у частині позовних вимог ТОВ "ГК "Нафтогаз Трейдинг" про стягнення інфляційних втрат, суди попередніх інстанцій не врахували того, що розрахунок інфляційних втрат повинен здійснюватися за методикою збільшення суми боргу на індекс інфляції за кожний місяць, при цьому для розрахунку кожного наступного періоду повинна бути використана сума боргу, збільшена на індекс інфляції попереднього місяця. Крім того зазначав, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 13.08.2020 у справі № 905/1302/18, оскільки не навели у судових рішеннях арифметичний розрахунок інфляційних втрат із зазначенням у мотивувальній частині рішень мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу.
Тоді як у справі, що переглядається, позивачем заперечується саме період розрахунку, оскільки за переконанням останнього розрахунок повинен бути здійсненим за період з 02.02.2017 (день укладення договору) по 16.09.2024.
У справі № 752/2455/21 предметом спору було стягнення нарахованих на грошове зобов'язання щодо повернення суми кредиту та сплати відсотків за користування кредитом, стягнуті відповідним судовим рішенням, 3% річних та інфляційних втрат. Верховний Суд, погоджуючись з висновком суду апеляційної інстанції, зазначав, що невиконання боржником грошового зобов'язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 Цивільного кодексу України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову. Оскільки боржником належним чином взяті на себе зобов'язання за кредитним договором не виконано, кредитну заборгованості стягнуту рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 16.10.2013 у справі № 2605/18536/12, з урахуванням змін, внесених рішенням апеляційного суду м. Києва від 06.03. 2014, не повернуто ТОВ "ФК "Інвест-Кредо" (новий кредитора за договором відступлення прав вимоги), унаслідок чого з нього на підставі положень частини другої статті 625 Цивільного кодексу України стягнуто 3% річних за прострочення виконання грошового зобов'язання та інфляційні втрати, розмір яких відповідає положенням закону.
З огляду на обставини, які були предметом розгляду у вказаній справі, справи, зазначені скаржником не є подібними до тієї, яка наразі переглядається судом касаційної інстанції за змістовими і об'єктними критеріями, що зумовлює різний зміст спірних правовідносин, і, як наслідок, виключає застосування вказаних скаржником правових висновків як нерелевантних для вирішення цього спору.
5.7. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Отже, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження.
З огляду на те, що підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не підтвердилася, касаційне провадження підлягає закриттю на підставі пункту 5 частини першої статті 296 Господарського процесуального кодексу України.
Керуючись статтями 234, 235, 296, 300 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради на рішення Господарського суду Львівської області від 12.02.2025 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 13.05.2025 у справі №914/2511/24.
Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий В. Студенець
Судді С. Бакуліна
О. Баранець