Іменем України
27 серпня 2025 рокум. ДніпроСправа № 360/1242/25
Суддя Луганського окружного адміністративного суду Качанок О.М., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін (у письмовому провадженні) справу за позовом адвоката Гребенара Олексія Володимировича в інтересах ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Луганській області про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії,
До Луганського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов адвоката Гребенара Олексія Володимировича в інтересах ОСОБА_1 (далі також - позивач, ОСОБА_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Луганській області (далі також - відповідач), в якому позивач просить:
- визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Луганській області щодо не здійснення виплати ОСОБА_1 пенсії за віком на пільгових умовах, яка призначена з 09.03.2025;
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Луганській області поновити виплату ОСОБА_1 пенсії за віком на пільгових умовах з моменту призначення пенсії - 09.03.2025.
Позовну заяву обґрунтовано тим, що 09.03.2025 через вебпортал електронних послуг Пенсійного фонду України з використанням електронного підпису звернувся ОСОБА_1 із заявою про призначення пенсії за віком на пільгових умовах (звернення № 3748).
Рішенням Головного управління Пенсійного фонду в Луганській області від 17.03.2025 № 121630011992 позивачу призначено пенсію за віком на пільгових умовах відповідно до пункту 1 частини другої статті 114 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 № 1058.
Однак, 28.03.2025 на електронну адресу позивача надійшов лист Головного управління Пенсійного фонду України в Луганській області № 1200-0209-8/7560, зі змісту якого вбачається, що оскільки ОСОБА_1 не надав заяву про виплату пенсії згідно з Порядком виплати пенсій та грошової допомоги через поточні рахунки в банках, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 30.08.1999 № 1596 зі змінами (додаток 1), нарахування поточної пенсії та заборгованості неможливо, для продовження виплати пенсії необхідно надати заяву про виплату пенсії згідно з додатком 1 до Порядку № 1596 із зазначенням виплатних реквізитів банківської установи.
Після додавання позивачем банківських реквізитів Головним управлінням Пенсійного фонду України в Луганській області було направлено лист від 15.04.2025 № 1200-0209-8/9330 про необхідність надання довідки про взяття на облік ВПО та вказано, що питання виплати пенсії буде вирішено після підтвердження документами фактичного місця проживання на території, контрольованій органами державної влади України.
Позивачем через вебпортал 04.05.2025 було направлено заяву про проведення виплати пенсії з моменту призначення пенсії - 09.03.2025.
Від відповідача 26.05.2025 отримано відповідь № 3472-3309/Є-02/8-1200/25, згідно з якою, для забезпечення виплати пенсії ОСОБА_1 необхідно надати документи, що підтверджують реєстрацію місця проживання або реєстрацію фактичного місця проживання на підконтрольній українській владі території з посиланням на те, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи.
Позивач вважає дії відповідача щодо не виплати йому пенсії протиправними.
Вказані обставини стали підставою для звернення позивача до суду.
Відповідач заперечував проти задоволення позовних вимог, про що 08.07.2025 надав відзив на позовну заяву, в якому просив відмовити у задоволенні позовних вимог, з огляду на таке.
Відповідач вказує, що за поданою засобами вебпорталу Пенсійного фонду України заявою від 09.03.2025, ОСОБА_1 призначено пенсію за віком відповідно до пункту 1 частини другої статті 114 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
При цьому, до заяви про призначення пенсії позивач не надав довідку про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи або будь-який інший документ, підтверджуючий фактичну адресу/місце проживання на підконтрольній території.
Водночас, в заяві про призначення пенсії від 09.03.2025, наданій засобами вебпорталу, ОСОБА_1 зазначено фактичне місце проживання: АДРЕСА_1 , що не підтверджено документами.
Позивач звернувся на вебпортал Пенсійного фонду України зі зверненням ВЕБ-12001-Ф-С-25-0804372 стосовно виплати пенсії, яке зареєстроване в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Луганській області за № 3309/Є-1200-25 та розглянуто.
Листом від 26.05.2025 № 3472-3309/Є-02/8-1200/25 Головним управлінням Пенсійного фонду України в Луганській області було роз'яснено позивачу порядок отримання пенсійних виплат та повідомлено, що для забезпечення виплати пенсії йому необхідно надати документи, що підтверджують реєстрацію місця проживання або реєстрацію фактичного місця проживання на підконтрольній українській владі території.
Отже, на думку відповідача, він діяв в межах своїх повноважень та відповідно до вимог чинного законодавства.
Ухвалою суду від 23.06.2025 позовну заяву залишено без руху.
Ухвалою суду від 30.06.2025 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі після усунення недоліків позовної заяви, призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Дослідивши матеріали справи, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог і наданих доказів, оцінивши докази відповідно до вимог статей 72-77, 90 Кодексу адміністративного судочинства України, судом встановлено таке.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 , є пенсіонером та перебуває на обліку як отримувач пенсії у Головному управлінні Пенсійного фонду України в Луганській області, що підтверджується копіями паспорта громадянина України, картки платника податків, а також сторонами в заявах по суті спору.
09.03.2025 позивач звернувся через вебпортал Пенсійного фонду України із заявою про призначення йому пенсії.
Рішенням відповідача від 17.03.2025 № 121630011992 призначено ОСОБА_1 пенсію з 09.03.2025, що не заперечується відповідачем.
Також не є спірним питанням у даній справі, оскільки вказується як позивачем у позові, так і визнається відповідачем у відзиві на позовну заяву, що виплату призначеної пенсії відповідачем фактично не розпочато.
Листом Головного управління Пенсійного фонду України в Луганській області від 28.03.2025 № 1200-0209-8/7560 повідомлено, що згідно заяви від 09.03.2025 за № 3748, яка була надана засобами вебпорталу, позивачу з 09.03.2025 призначено пенсію за віком. Проте, оскільки позивач не надав заяву про виплату пенсії згідно з Порядком виплати пенсій та грошової допомоги через поточні рахунки в банках, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 30.08.1999 № 1596 зі змінами (додаток 1), нарахування поточної пенсії та заборгованості неможливо. Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 26.02.2022 № 162 та порядком виплати пенсій та грошової допомоги через поточні рахунки в банках, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30.08.1999 № 1596 для подовження виплати пенсії позивачу необхідно надати заяву про виплату пенсії згідно з додатком 1 до Порядку № 1596 із зазначенням виплатних реквізитів банківської установи.
08.04.2025 позивач звернувся через вебпортал Пенсійного фонду України з відповідною заявою та доданими до неї документами, згідно з якими позивач надав реквізити його банківського рахунку та просив здійснювати перерахунок його пенсії на цей рахунок.
04.05.2025 позивач звернувся до відповідача із заявою, в якій просив проводити виплату пенсії, починаючи з моменту її призначення - 09.03.2025 відповідно до порядку, затвердженого постановою КМУ від 11.02.2025 № 299 за банківськими реквізитами, що надані на порталі ПФУ; надати докази призначення пенсії за віком, а саме рішення, розпорядження, тощо, про призначення позивачу пенсії за віком; вказати причини не виплати позивачу пенсії станом на момент подання вказаного звернення із посиланням на діючі норми права та у відповідності до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Листом Головного управління Пенсійного фонду України в Луганській області від 26.05.2025 № 3472-3309/Є-02/8-1200/25 повідомлено, що в заяві від 09.03.2025 про призначення пенсії, наданій засобами вебпорталу, позивачем було зазначено місце реєстрації: м. Отаманівка, Луганської області, що підтверджено паспортом громадянина України від 02.10.2019 № 003994395, та фактичне місце проживання м. Сіверськодонецьк, що не підтверджено документами. Також у листі зазначено, що для забезпечення виплати пенсії позивачу необхідно надати документи, що підтверджують реєстрацію місця проживання або реєстрацію фактичного місця проживання на підконтрольній українській владі території. Заяву від 08.04.2025 про виплату пенсії, подану засобами вебпорталу, опрацьовано та змінено спосіб виплати пенсії через банківську установу АТ «УНІВЕРСАЛБАНК».
Вирішуючи адміністративну справу по суті заявлених вимог, надаючи оцінку обставинам (фактам), якими обґрунтовано вимоги і заперечення учасників справи, суд виходить з такого.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 46 Конституції України, норми якої є нормами прямої дії, визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Статтею 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
Згідно з статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 26 червня 2014 року у справі «Суханов та Ільченко проти України» (Заяви № 68385/10 та № 71378/10) Європейський суд з прав людини зазначив, що стаття 1 Першого протоколу включає в себе три окремих норми: «перша норма, викладена у першому реченні першого абзацу, має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друга норма, що міститься в другому реченні першого абзацу, стосується позбавлення власності і підпорядковує його певним умовам; третя норма, закріплена в другому абзаці, передбачає право Договірних держав, зокрема, контролювати користування власністю відповідно до загальних інтересів. Проте ці норми не є абсолютно непов'язаними між собою. Друга і третя норми стосуються конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном, а тому повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закріпленого першою нормою» (параграф 30).
Щодо соціальних виплат, стаття 1 Першого протоколу не встановлює жодних обмежень свободи Договірних держав вирішувати, мати чи ні будь-яку форму системи соціального забезпечення та обирати вид або розмір виплат за такою системою. Проте якщо Договірна держава має чинне законодавство, яке передбачає виплату як право на отримання соціальної допомоги (обумовлене попередньою сплатою внесків чи ні), таке законодавство має вважатися таким, що передбачає майнове право, що підпадає під дію статті 1 Першого протоколу щодо осіб, які відповідають її вимогам (параграф 31).
Зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (параграф 52).
Суд повторив, що першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету «в інтересах суспільства». Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено «справедливий баланс» між загальними інтересами суспільства та обов'язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (параграф 53).
У рішенні Європейського суду з прав людини від 14 жовтня 2010 року у справі «Щокін проти України» (Заяви № 23759/03 та № 37943/06) Європейський суд з прав людини зазначив, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення «законів». Більш того, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції. Таким чином, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (параграф 50).
Статтею 8 Закону України від 09 липня 2003 року № 1058-IV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон № 1058-IV) передбачено право громадян України на отримання пенсійних виплат та соціальних послуг.
Частиною першою статті 4 Закону № 1058-IV визначено, що законодавство про пенсійне забезпечення в Україні, яке базується на Конституції України, складається з Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, цього Закону, Закону про недержавне пенсійне забезпечення, законів, якими встановлюються умови пенсійного забезпечення, відміни від загальнообов'язкового державного пенсійного страхування та недержавного пенсійного забезпечення, міжнародних договорів з пенсійного забезпечення, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також інших законів та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до законів про пенсійне забезпечення в Україні.
Частиною третьою статті 4 Закону № 1058-IV регламентовано, що виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються, зокрема: види пенсійного забезпечення, умови участі в пенсійній системі чи їх рівнях, пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат, джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення, умови, норми та порядок пенсійного забезпечення, організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.
Статтею 5 Закону № 1058-IV передбачено, що цей Закон регулює відносини, які виникають між суб'єктами системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом, зокрема, визначаються порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням, порядок використання коштів Пенсійного фонду та накопичувальної системи пенсійного страхування.
Статтею 46 Закону № 1058-IV встановлено, що нараховані суми пенсії, на виплату яких пенсіонер мав право, але не отримав своєчасно з власної вини, виплачуються за минулий час, але не більше ніж за три роки до дня звернення за отриманням пенсії. У цьому разі частина суми неотриманої пенсії, але не більш як за 12 місяців, виплачується одночасно, а решта суми виплачується щомісяця рівними частинами, що не перевищують місячного розміру пенсії. Нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів. Компенсація втрати частини пенсії у зв'язку з порушенням строків її виплати пенсіонерам здійснюється згідно із законом.
Абзацом першим частини першої статті 47 Закону № 1058-IV визначено, що пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.
Статтею 49 Закону № 1058-IV врегульовані питання щодо припинення та поновлення виплати пенсії.
Так, частиною першою статті 49 Закону № 1058-IV передбачено, що виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється:
1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;
2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України;
2-1) за заявою пенсіонера про припинення виплати пенсії у зв'язку з тимчасовим проживанням за кордоном;
3) у разі смерті пенсіонера, визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим у встановленому законом порядку;
3-1) у разі надання пенсіонеру статусу особи, зниклої безвісти за особливих обставин, відповідно до Закону України «Про правовий статус осіб, зниклих безвісти за особливих обставин»;
4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;
4-1) у разі непроходження фізичної ідентифікації у випадках, передбачених законодавством;
5) в інших випадках, передбачених законом.
Частиною другою цієї статі визначено, що поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому частиною третьою статті 35 та статтею 46 цього Закону.
З вищевказаних норм чинного законодавства слідує, що частиною першою статті 49 Закону № 1058-IV визначено вичерпний перелік підстав припинення виплати пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду України або за рішенням суду.
Водночас, як вбачається з матеріалів справи відповідач не приймав жодних рішень про припинення позивачу виплати пенсії.
Судом встановлено, що позивачу призначено пенсію з 09.03.2025, її виплата в порядку встановленому законодавством не припинялась, однак відповідач не виплачує позивачу пенсію з моменту її призначення, посилаючись на те, що йому необхідно підтвердити документами факт реєстрації на території, підконтрольній українській владі.
Щодо наведеного, суд зазначає таке.
Реалізація позивачем права на вільний вибір місця проживання в Україні, гарантоване Законом України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», а тому ніхто не може позбавляти її права на отримання призначеної пенсії за віком з підстав реєстрації чи не реєстрації на підконтрольній українській владі території.
Згідно з статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, гарантуються свобода пересування та вільний вибір місця проживання на її території, за винятком обмежень, які встановлені цим Законом.
У рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 07 лютого 2014 року, Європейський суд з прав людини вказав, що право на отримання пенсії, яке стало залежним від місця проживання заявника, свідчить про різницю у поводженні, яка порушувала ст. 14 Конвенції у поєднанні зі ст. 1 Першого протоколу.
Окрім того, суд вважає за необхідне зазначити, що спеціальний статус внутрішньо переміщеної особи не збігається та не може підміняти собою жоден із закріплених у Конституції України конституційно-правових статусів особи, та не є окремим конституційно-правовим статусом особи, а також не може бути виключною підставою для надання або позбавлення особи права на соціальних захист.
У рішенні Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 застосовано підхід, згідно з яким право на пенсію та її одержання не може бути пов'язане з місцем проживання людини.
Такий підхід можна поширити не тільки на громадян, що виїхали на постійне місце проживання до інших держав, а й на інших осіб, які мають постійне місце проживання на непідконтрольній Уряду України території.
У контексті справи, що розглядається, правовий зв'язок між державою і людиною, який передбачає взаємні права та обов'язки, підтверджується фактом набуття громадянства. До того ж, свобода пересування та вільний вибір місця проживання гарантується статтею 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України.
Окрім того, законодавством України не передбачено вищезазначених підстав для не виплати пенсії.
Також суд зазначає, що частиною 1 статті 6 КАС України визначено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Згідно з частиною 2 статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Так, у справі «Рисовський проти України» № 29979/04, рішення від 20 жовтня 2011 року, пункти 70, 71, Суд підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування», зазначивши, що він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (рішення у справах «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і «Тошкуце та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (рішення у справах «Онер'їлдіз проти Туреччини» (Oneryildiz v. Turkey), п. 128, та «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), п. 119).
Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), n. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58).
Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (див. зазначене вище рішення у справі «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), п. 74).
Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (зазначене вище рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), п. 58, а також рішення у справі «Ґаші проти Хорватії» (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі «Трґо проти Хорватії» (Trgo v. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року).
Водночас у практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23.09.1982, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21.02.1986, «Щокін проти України» від 14.10.2010, «Серков проти України» від 07.07.2011, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23.11.2000, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22.01.2009, «Трегубенко проти України» від 02.11.2004, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23.01.2014) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання держави у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: 1) чи є втручання законним; 2) чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; 3) чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.
Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу - втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення у справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»).
Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.
Повертаючись до обставин цієї справи, суд вважає недопустимою з точки зору верховенства права та принципу належного урядування ситуацію, за якої пенсійним органом призначено пенсію позивачу, але не здійснюється її виплата за відсутності законних на це підстав або будь-яких інших об'єктивних причин, чим свавільно втручається у право позивача на мирне володіння своїм майном та фактично безпідставно позбавляє належних пенсійних виплат, що є неприпустимим.
Також Конституційний Суд України в рішенні від 7 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 зазначив, що право на соціальний захист віднесено до основоположних прав і свобод. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел (частина друга статті 46 Основного Закону України) і забезпечується частиною другою статті 22 Конституції України, відповідно до якої конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.
Конституційне право на соціальний захист включає і право громадян на забезпечення їх у старості. Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв'язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею і є однією з форм соціального захисту. Цим визначається зміст і характер обов'язку держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії.
Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення статті 24 Конституції України, відповідно до яких громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що не виплата позивачу раніше призначеної пенсії з 09.03.2025 є протиправною.
Щодо інших обставин, якими сторони обґрунтовують свої вимоги та заперечення, суд вважає за необхідне зауважити, що у пункті 25 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» зазначено, що суд зобов'язаний надавати відповідь на кожен із специфічних, доречних та важливих доводів заявника. Виходячи з позиції цього суду, що висловлена в пункті 42 рішення «Бендерський проти України», судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються.
Вказані вимоги зобов'язують суди при вирішенні справи у кожному конкретному випадку вживати передбачені законом заходи з метою з'ясування всіх обставин у справі, що мають значення для вирішення спору, встановити та надати вичерпну оцінку фактичним обставинам у межах спірних правовідносин з метою з'ясування об'єктивних причин та факторів, що зумовили настання для платника негативних наслідків у вигляді порушеного права, що підлягає захисту, та в достатній мірі висвітлити мотиви прийняття конкретних рішень.
З урахуванням зазначеного суд не надає оцінку іншим доводам сторін, оскільки вищевикладені факти та обставини є безумовною підставою для висновків суду про протиправність бездіяльності відповідача, а інші доводи не мають суттєвого впливу на рішення суду за результатами вирішення цього спору.
Що стосується обраного позивачем способу захисту порушених прав, то суд зауважує, що статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Частиною другою статті 9 КАС України визначено, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
В рамках адміністративного судочинства:
дії - певна форма поведінки суб'єкта владних повноважень, яка полягає у здійсненні суб'єктом владних повноважень своїх обов'язків у межах наданих законодавством повноважень чи всупереч їм;
бездіяльність - певна форма поведінки суб'єкта владних повноважень, яка полягає у невиконанні ним дій, які він повинен був і міг вчинити відповідно до покладених на нього посадових обов'язків згідно із законодавством України;
рішення - нормативно-правовий акт або індивідуальний акт (нормативно-правовий акт - акт управління (рішення) суб'єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування; індивідуальний акт - акт (рішення) суб'єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк).
Враховуючи встановлені судом обставини, суд дійшов висновку, що відповідач безпідставно не здійснює виплату позивачу раніше призначеної пенсії з 09.03.2025, чим допускає бездіяльність, яка порушує права позивача, за захистом яких він звернувся до суду з цим позовом.
Відповідно, суд вважає за необхідне визнати таку бездіяльність протиправною, оскільки саме такий спосіб захисту відповідатиме об'єкту порушених прав позивача.
Таким чином, належним та ефективним способом захисту порушених прав позивача буде прийняття рішення про:
- визнання протиправною бездіяльності Головного управління Пенсійного фонду України в Луганській області щодо не виплати ОСОБА_1 пенсії, призначеної з 09.03.2025;
- зобов'язання Головного управління Пенсійного фонду України в Луганській області поновити нарахування та виплату ОСОБА_1 пенсії, призначеної з 09.03.2025.
Підсумовуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню з обранням належного способу захисту порушених прав позивача.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд виходить з такого.
Позивачем при зверненні до суду з даною позовною заявою було сплачено судовий збір в розмірі 968,96 грн, що підтверджується платіжною інструкцією № 2041-7619-8509-0249 від 23.06.2025.
Відповідно до частини першої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
З огляду на те, що позовні вимоги підлягають задоволенню, суд присуджує позивачу понесені ним і документально підтверджені витрати зі сплати судового збору у розмірі 968,96 грн за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Керуючись статтями 2, 8, 9, 19, 20, 32, 72, 77, 90, 94, 139, 241-246, 250, 255, 262, Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позов адвоката Гребенара Олексія Володимировича в інтересах ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Луганській області (ідентифікаційний код 21782461, місцезнаходження: Луганська область, м. Сіверськодонецьк, вул. Шевченка, буд. 9) про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити.
Визнати протиправною бездіяльності Головного управління Пенсійного фонду України в Луганській області щодо не виплати ОСОБА_1 пенсії, призначеної з 09.03.2025.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Луганській області поновити нарахування та виплату ОСОБА_1 пенсії, призначеної з 09.03.2025.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Луганській області на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору в розмірі 968,96 грн (дев'ятсот шістдесят вісім гривень 96 коп.).
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Першого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено 27.08.2025.
Суддя О.М. Качанок