ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
"26" серпня 2025 р. справа № 300/2585/25
м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський окружний адміністративний суд в складі головуючого судді Микитюка Р.В., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області про визнання дій протиправними та зобов'язання до вчинення дій
Представник ОСОБА_1 (далі також - позивачка, ОСОБА_1 ) звернулася в суд з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області (далі - відповідач, ГУ ПФУ в Івано-Франківській області) в якому просить:
визнати протиправним та скасувати рішення № 926210183403 від 17.10.2024 щодо поновлення ОСОБА_1 виплати пенсії за віком в частині визначення дати поновлення виплат з 04.10.2024;
зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області поновити виплату пенсії позивачці з 01.12.2021 відповідно до положень статті 46 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" та здійснити виплату відповідної пенсії.
Позовні вимоги мотивовані тим, що позивачка отримує пенсію за віком та перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Івано-Франківської області. Пенсія за віком призначена з 30.05.2005 відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування." У зв'язку із тимчасовою зміною місця проживання позивачка не мала змоги отримувати нараховувану їй пенсію у поштовому відділенні по місцю паспортної реєстрації. Одночасно, через тимчасову зміну місця проживання позивачка не здійснила особистого звернення до сервісного центру органів Пенсійного фонду для подання заяви про виплату пенсії через банківську установу. За період часу з 01 грудня 2021 року по 31 травня 2022 року нараховувана позивачці пенсія надходила на відділення поштового зв'язку, але не виплачувалась у зв'язку із відсутністю пенсіонерки. Рішенням № 321 відповідач припинив виплату пенсії позивачці з червня 2022 року. Відтак за період з 01.12.2021 по 31.05.2022 пенсійну виплату позивачка не отримувала, а після 01.06.2022 виплата пенсії не здійснювалась, відповідно до вищезазначеного рішення про припинення виплати пенсії. Отже, в період часу з 01 листопада 2021 року по 04 жовтня 2024 року пенсія позивачці нараховувалась, але не виплачувалась. За період з 01.12.2021 року по 31 травня 2022 року - кошти позивачкою не були отримані. Після 01 червня 2022 року виплати не здійснювались. Повернувшись на своє попереднє місце реєстрації проживати, позивачка 04.10.2024 звернулася до пенсійного органу із заявою про поновлення виплати пенсії за віком та виплату нарахованої пенсії за минулий час. Позивачці, працівник пенсійного органу пояснили, що частину неотриманої пенсії в сумі за 12 місяців вона одержить одноразовою виплатою, а решта суми щомісяця рівними частинами, проте жодних виплат ОСОБА_1 не отримала. На запит представника позивачки відповідач, листом повідомив, що оскільки позивачка підтвердила факт реєстрації/декларування 04.10.2024 витягом з реєстру Коломийської територіальної громади, то поновленню підлягає виплата пенсії з 04.10.2024 відповідно до ст. 49 Закону № 1058". 23.01.2025 представником було направлено повторний запит із проханням надати інформацію щодо виплат пенсії за минулий період, У відповідь на запит було отримано листа від 28.01.2025 відповідно до якого надано витяг з засобів автоматичних систем Пенсійного фонду України від 27.01.2025, у якому відображено оскаржуване рішення № 926210183403 від 17.10.2024 щодо ОСОБА_1 . В рядку "Вид перерахунку" зазначено "Поновлення виплати (стаття 46)". Проте, датою поновлення виплати пенсії зазначено 04.10.2024, а не 01.12.2022 - період часу, з якого позивачка не отримувала пенсію. Позивачка не погоджується із таким рішенням та вважає його протиправним та просить поновити їй виплату пенсії за віком з 01.12.2021 (з дати коли припинилась виплата пенсії) відповідно до 46 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", відтак звернулася із даним позовом до суду.
Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 18.04.2025 відкрито провадження в даній адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
07.05.2025 на адресу суду від відповідача надійшов відзив від 02.05.2025 за №0900-0802-8/23654, в якому представник відповідача просив суд в задоволенні позову відмовити, оскільки згідно з листом ПАТ КБ "Приватбанк" від 28.10.2021 щодо осіб, які одержують пенсію за довіреністю більше як рік або не отримують пенсію з поточного рахунку більше як один рік зазначено, що зняття коштів з картки позивачки отримуються по довіреності більше як один рік. Після опрацювання даної інформації на адресу позивачки надіслано повідомлення з проханням звернутись в Пенсійний фонд для подання заяви про підтвердження виплат на рахунок відкритий у банківській установі. Даний лист ОСОБА_1 проігноровано. Оскільки позивачка не зверталась особисто до вказаного терміналу, то виплата пенсії була переведена на відділення поштового зв'язку за місцем проживання, однак пенсія з поштового відділення поверталась як невиплачена, а тому з червня 2022 року, про що листом відповідача від 31.05.2022 №0900-0501-8/17730 позивачку повідомлено про припинення виплати пенсії. Відповідач зазначила, що позивачка підтвердила факт реєстрації/декларування 04.10.2024 витягом з реєстру Коломийської територіальної громади, відтак датою з котрої позивачці повинна відновитись виплата пенсії є саме 04.10.2024, а рішення ГУ ПФУ в Івано-Франківській області № 926210183403 від 17.10.2024 прийняте згідно норм чинного законодавства (а.с.44-46)
07.05.2024 на адресу суду через підсистему «Електронний суд» від представника позивачки надійшла відповідь на відзив на позовну заяву, в якій представник заперечив щодо доводів відповідача викладених у відзиві на позовну заяву та просила суд задовольнити позовні вимоги у повному обсязі (а.с.50-51).
Розгляд даної справи здійснено за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін з урахуванням строку перебування головуючого судді в основній щорічній відпустці, в порядку черговості.
Розглянувши матеріали адміністративної справи в порядку статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України, письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, з урахуванням строку перебування головуючого судді в основній щорічній відпустці, в порядку черговості, за наявними у справі матеріалами (у письмовому провадженні), дослідивши письмові докази, судом встановлено такі обставини.
ОСОБА_1 відповідно до копії паспорта серії НОМЕР_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області (а.с.15).
За період часу з 01 грудня 2021 року по 31 травня 2022 року нарахована позивачці пенсія надходила на відділення поштового зв'язку, але не виплачувалась у зв'язку із відсутністю пенсіонерки.
Рішенням за № 321 від 27.05.2022, яке винесене начальником управління з питань виплати пенсій Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області вирішено припинити виплату пенсії ОСОБА_1 у зв'язку із відсутністю пенсіонерки на відділенні поштового зв'язку пенсія поверталась як невиплачена у період з 01.12.2021 по 31.05.2022 (а.с.21). Позивачка, 04.10.2024 позивачка звернулася до пенсійного органу із заявою про перерахунок (поновлення виплати) пенсії (а.с.18).
Позивачка, 04.10.2024 звернулася до пенсійного органу із заявою про перерахунок (поновлення виплати) пенсії (а.с.18).
Не отримавши виплати пенсії, представник позивача звернулася із адвокатським запитом від 23.01.2025 в якому просила надати інформацію щодо причин та підстав невиплати ОСОБА_1 нарахованих за період з 01.12.2021 по 04.10.2024 сум пенсій (а.с.22).
Відповідач у відповідь на даний запит повідомив, що Установою АТ КБ «Приватбанк» до Головного управління Пенсійного фонду в області 20.10.2021 надана інформація про те, що суми пенсії ОСОБА_1 не одержуються із поточного рахунку більш як один рік, а 28.10.2021 відповідач листом повідомив позивачку про необхідність особистого звернення до 25.11.2021 до сервісного центру органів Пенсійного фонду та надання нової заяви про продовження виплати пенсії через банківську установу та проінформовано, що в разі неподання заяви у вказаний термін виплата пенсії буде переведена через відділення поштового зв'язку за місцем проживання, яке зазначене у матеріалах пенсійної справи, однак позивачка не вернулася особисто у вказаний термін. Тому виплата пенсії переведена на відділення поштового зв'язку за місцем проживання. У період з 01.12.2021 по 31.05.2022 пенсія поверталася як невиплачена, а тому виплата пенсії була припинена з червня 2022.
Пізніше, позивачка знову звернулася із заявою до ГУ ПФУ в Івано-Франківській області в якій просила здійснити виплату нарахованої їй пенсії за період трьох років (а.с.27).
Відповідач, листом від 12.03.2025 за №2061-1385/Г-032/8-0900/25 повідомив позивачку, що вона моє право на поновлення виплати пенсії з 04.10.2024, оскільки, саме 04.10.2024 ОСОБА_1 підтвердила факт реєстрації/декларування 04.10.2024 витягом з реєстру Коломийської територіальної громади, то поновленню підлягає виплата пенсії з 04.10.2024 року відповідно до ст. 49 Закону №1058., а відповідно до п.2.22 Постанови Правління Пенсійного фонду України №22-1 для підтвердження інформації про місце проживання, особа може надавати відомості про місце проживання, що були внесені до документів визначених Законом України “Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні».
Вважаючи такі дії відповідача протиправними, представник позивачки звернулася в її інтересах із позовом до суду.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 46, пункту 6 частини 1 статті 92 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України.
Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг визначає Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Статтею 5 вказаного Закону встановлено, що виключно цим Законом визначаються порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням та порядок використання коштів Пенсійного фонду та накопичувальної системи пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону.
Згідно із частиною 1 статті 7 згаданого Закону загальнообов'язкове державне пенсійне страхування здійснюється за принципом рівноправності застрахованих осіб щодо отримання пенсійних виплат та виконання обов'язків стосовно сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування.
Відповідно до статті 47 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.
Згідно з частинами 1-2 статті 49 Закону №1058-IV, виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України; 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом. Поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому частиною 3 статті 35 та статтею 46 цього Закону.
Статтею 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» передбачено, що у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Суд звертає увагу, що стаття 24 Конституції України гарантує громадянам України рівність конституційних прав незалежно від місця проживання.
Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами (частина 3 статті 25 Конституції України).
Відповідно до статті 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
Отже, кожен громадянин України має право на вибір місця свого проживання із збереженням всіх конституційних прав, в тому числі права на пенсійне забезпечення. Тобто громадянин України, проживаючи за кордоном, має такі ж самі конституційні права, як і громадянин України, який проживає на території України.
Рішенням Конституційного суду України від 07.10.2009 за №25-рп/2009 визнано неконституційними положення пункту 2 частини 1 статті 49 та друге речення статті 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Зазначені положення Закону втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Згідно з вказаним рішенням Конституційного Суду України, право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.
Таким чином, з 07.10.2009 порядок виплати пенсії громадянам, які виїхали на постійне місце проживання за кордон, регулюється нормами Закону України «Про загальнообов'язкове пенсійне страхування» з урахуванням рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності положень пункту 2 частини 1 статті 49, другого речення статті 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Аналогічна правова позиція висвітлена у постановах Верховного Суду від 27.02.2018 у справі №127/20588/17, від 18.07.2018 у справі №263/3644/17, від 17.08.2018 у справі №667/1514/16-а, а також у постанові Верховного Суду від 03.05.2018 у зразковій справі про припинення виплати пенсії внутрішньо переміщеній особі №805/402/18, яка набрала законної сили 04.09.2018 згідно постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018.
Європейська соціальна хартія (переглянута) від 03.05.1996, ратифікована Законом України «Про ратифікацію Європейської соціальної хартії (переглянутої)» від 14.09.2006, яка набрала чинності з 01.02.2007, визначає, що кожна особа похилого віку має право на соціальний захист (пункт 23 частини І). Ратифікувавши Хартію, Україна взяла на себе міжнародне зобов'язання запроваджувати усіма відповідними засобами досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися права та принципи, що закріплені у частині І Хартії.
Статтею 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
Згідно із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 26.06.2014 у справі «Суханов та Ільченко проти України» (Заяви №68385/10 та №71378/10) Європейський суд з прав людини зазначив, що стаття 1 Першого протоколу включає в себе три окремих норми: «перша норма, викладена у першому реченні першого абзацу, має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друга норма, що міститься в другому реченні першого абзацу, стосується позбавлення власності і підпорядковує його певним умовам; третя норма, закріплена в другому абзаці, передбачає право Договірних держав, зокрема, контролювати користування власністю відповідно до загальних інтересів. Проте ці норми не є абсолютно непов'язаними між собою. Друга і третя норми стосуються конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном, а тому повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закріпленого першою нормою» (параграф 30).
Щодо соціальних виплат, стаття 1 Першого протоколу не встановлює жодних обмежень свободи Договірних держав вирішувати, мати чи ні будь-яку форму системи соціального забезпечення та обирати вид або розмір виплат за такою системою. Проте, якщо Договірна держава має чинне законодавство, яке передбачає виплату як право на отримання соціальної допомоги (обумовлене попередньою сплатою внесків чи ні), таке законодавство має вважатися таким, що передбачає майнове право, що підпадає під дію статті 1 Першого протоколу щодо осіб, які відповідають її вимогам (параграф 31).
Зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (параграф 52).
Суд повторив, що першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету «в інтересах суспільства». Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено «справедливий баланс» між загальними інтересами суспільства та обов'язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (параграф 53).
У рішенні Європейського суду з прав людини від 14.10.2010 у справі «Щокін проти України» (Заяви №23759/03 та №37943/06) Європейський суд з прав людини зазначив, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення «законів». Більш того, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції. Таким чином, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (параграф 50).
Крім того, Європейський суд з прав людини у пунктах 51, 54 рішення у справі «Пічкур проти України», що набрало статусу остаточного 02.02.2014, зазначив, що право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51). Наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права (пункт 54).
Отже, право особи на отримання пенсії як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом, яке гарантується міжнародними зобов'язаннями України. Крім того, невнесення Верховною Радою України відповідних змін до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» у зв'язку з прийняттям Конституційним Судом України рішення від 07.10.2009 за №25-рп/2009 не може бути підставою для припинення виплати пенсії особі, яка проживає за кордоном.
Відповідно до частини 1 статті 44 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», заява про призначення (перерахунок) пенсії та необхідні документи подаються до територіального органу Пенсійного фонду або до уповноваженого ним органу чи уповноваженій особі в порядку, визначеному правлінням Пенсійного фонду за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення, особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально.
Згідно пункту 2.8 Порядку №22-1, поновлення виплати пенсії, переведення з одного виду пенсії на інший здійснюються за документами, що є в пенсійній справі та відповідають вимогам законодавства, що діяло на дату призначення пенсії.
У пункті 2.9 Порядку №22-1 зазначено, що особа, яка звертається за пенсією (незалежно від виду пенсії), повинна пред'явити паспорт (або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік).
Пунктом 2.23 Порядку №22-1 визначено, що документи, необхідні для призначення пенсії, можуть бути подані як в оригіналах, так і копіях, посвідчених нотаріально або адміністрацією підприємства, установи, організації, що подає документи заявника для призначення пенсії, чи органом, що призначає пенсію.
При поданні документів для поновлення виплати пенсії відповідачу надавалися заява від 04.10.2024, підписана особисто ОСОБА_1 (а.с.18).
На підставі викладеного, суд дійшов висновку, що рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області у формі листа № 926210183403 від 17.10.2024 про відмову у поновленні виплати пенсії за віком є протиправним та підлягає скасуванню.
Слід зазначити, що частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статей 1 та 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Так, згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі Серявін та інші проти України від 10.02.2010, заява 4909/04, відповідно до пункту 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії від 09.12.1994, серія A, №303-A, пункт 29).
Крім того, згідно пункту 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
При цьому, в силу положень частини 2 статті 77 вказаного Кодексу, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Суд зауважує, що відповідач як суб'єкт владних повноважень не довів правомірність своїх дій. Натомість, позивачем доведено та підтверджено належними доказами обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги.
Відповідно до частини 2 статті 87 Закону України «Про пенсійне забезпечення», суми пенсії, не одержані своєчасно з вини органу, що призначає або виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком.
Згідно з частиною 2 статті 46 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачується за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.
Під час розгляду справи встановлено, що пенсія не виплачувалась ОСОБА_1 саме з вини пенсійного органу, на який покладено обов'язок щодо перерахунку та виплати пенсії. Як наслідок, право позивачки на поновлення пенсії з грудня 2021 року є абсолютним та не може бути обмежене будь-яким строком у силу вимог чинного законодавства.
Відповідно до частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Відповідно до частини 1 статті 132 цього Кодексу судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Таким чином, враховуючи, що заявлені позовні вимоги підлягають до задоволення, то в силу вимог частини 1 статті 132, частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню сплачений нею судовий збір у розмірі 968,96 грн, що підтверджується квитанцією №7869-7813-6393-2616 від 02.04.2025 (а.с. 38).
Крім того, представником позивачки у позовній заяві заявлено клопотання про відшкодування судових витрат по справі.
Дослідивши матеріали клопотання про відшкодування позивачу судових витрат, пов'язаних з правничою допомогою адвоката, а також наявні у матеріалах справи докази, суд встановив таке.
Відповідно до частини 1 статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Частиною 3 статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що до витрат, пов'язаних із розглядом справи, належать витрати:
1) на професійну правничу допомогу;
2) сторін та їхніх представників, що пов'язані із прибуттям до суду;
3) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз;
4) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів;
5) пов'язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.
Згідно із частиною 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Таким чином, вказаною нормою передбачено можливість стягнення за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, не всіх понесених протилежною стороною судових витрат, а лише тих, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу.
Приписами частини 1 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката (частина 2 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України).
Аналіз наведених правових норм свідчить про те, що хоча витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони (крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави), законом все ж передбачено їх розподіл між сторонами за результатами розгляду справи.
Оцінюючи правомірність вимоги позивача щодо розміру витрат на професійну правничу допомогу, який підлягає відшкодуванню, апеляційний суд виходить із такого.
Частиною 3 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина 4 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України).
Відповідно до положень частини 5 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частина 6 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України).
При цьому обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина 7 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України).
На виконання вимог статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України позивачем до позовної заяви надано копію договору про надання правничої допомоги від 13.12.2024 між позивачкою та адвокатом Паламарчук Оленою Анатоліївною (а.с.58), копію свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю серії №522 від 13.05.2013, копію ордеру на надання правничої (правової) допомоги від 02.04.2025, копію квитанції № 2.112969405.1 від 02.04.2025 на суму 4000 грн.
Оцінивши наявні в матеріалах справи докази складу та розміру витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, перевіривши їх розумну необхідність для цієї справи, а також враховуючи предмет спору, значення справи для сторін та конкретні обставини справи, суті виконаних послуг, суд вважає, що сума, заявлена до відшкодування у розмірі 4000,00 грн є неспівмірною із складністю цієї справи та надмірною з фактичним обсягом наданих адвокатом послуг та затраченим ним часом на надання таких послуг.
Отже, беручи до уваги принцип співмірності, напрацьовану правову позицію щодо аналогічних відносин Верховного Суду, а також виходячи із критеріїв, визначених частинами 3, 5 статті 134, частиною 9 статті 139 КАС України, суд вважає, що співмірними і обґрунтованими є витрати на правову допомогу у розмірі 1500,00 грн.
Відповідно до ч.5 ст.250 КАС України, датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.
На підставі статті 129-1 Конституції України, керуючись статтями 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
позов ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_2 , АДРЕСА_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області (код ЄДРПОУ - 20551088, вул. С. Стрільців, 15, м. Івано-Франківськ, 76018) про визнання дій протиправними та зобов'язання до вчинення дій - задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області № 926210183403 від 17.10.2024 щодо поновлення ОСОБА_1 виплати пенсії за віком в частині визначення дати поновлення виплат з 04.10.2024.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області (код ЄДРПОУ - 20551088, вул. С. Стрільців, 15, м. Івано-Франківськ, 76018) поновити виплату пенсії ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_2 , АДРЕСА_1 ) з 01.12.2021 відповідно до положень статті 46 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" та здійснити виплату відповідної пенсії.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області (код ЄДРПОУ - 20551088, вул. С. Стрільців, 15, м. Івано-Франківськ, 76018) на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_2 , АДРЕСА_1 ) судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 968 (дев'ятсот шістдесят вісім) гривень 96 копійок та частину витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 1500 (одну тисячу п'ятсот ) гривень 00 копійок.
Сторонам рішення надіслати через підсистему “Електронний суд».
Перебіг процесуальних строків, початок яких пов'язується з моментом вручення процесуального документа учаснику судового процесу в електронній формі, починається з наступного дня після доставлення документів до Електронного кабінету в розділ “Мої справи».
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, з дня складення повного судового рішення.
Апеляційна скарга подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя /підпис/ Микитюк Р.В.