26 серпня 2025 року
м. Рівне
Справа № 572/4970/23
Провадження № 22-ц/4815/812/25
Головуючий у Сарненському районному суді
Рівненської області: суддя Ведяніна Т.О.
Рішення суду першої інстанції ухвалено
11 березня 2025 року в м. Сарни
Сарненського району Рівненської області
Рівненський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ
головуючий суддя: Хилевич С.В.
судді: Ковальчук Н.М., Шимків С.С.
секретар судового засідання: Маринич В.В.
учасники справи:
позивач: ОСОБА_1 ;
відповідач: ОСОБА_2 ;
представники учасників справи:
позивача - адвокат Романчук Іванна Іванівна;
відповідача - адвокат Ковташ Василь Дмитрович;
за участі: ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Ковташа Василя Дмитровича на рішення Сарненського районного суду Рівненської області від 11 березня 2025 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя,
У листопаді 2023 року ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_2 , в якому просила визнати за нею право власності на таке майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя,:
1) від належної ОСОБА_2 частини нежитлової будівлі, корівник №7, вартістю 29 827,66 гривень, загальною площею 810,3 м2, що знаходиться по АДРЕСА_1 , яка набута на підставі договору купівлі-продажу нежитлової будівлі від 12 липня 2019 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кравченком О.В.;
2) частину від належної ОСОБА_2 частини будівлі - будки для закачування води, вартістю 14 800 гривень, загальною площею 23,5 м2, що знаходиться по АДРЕСА_1 , яка набута на підставі договору купівлі-продажу цієї будівлі від 22 червня 2019 року, посвідченого приватним нотаріусом Сарненського районного нотаріального округу Токовим В.Г.;
3) частину житлового будинку, загальною площею 54,6 м2, з господарськими будівлями і спорудами (вбиральнею та огорожею), вартістю 33 004,26 гривні, розташованого по АДРЕСА_2 , який набутий на підставі договору купівлі-продажу житлового будинку від 05 серпня 2020 року, посвідченого приватним нотаріусом Сарненського районного нотаріального округу Мулявкою В.К.;
4) частину земельної ділянки площею 0,25 га за адресою АДРЕСА_3 , кадастровий номер 5625485400:01:002:0364 із цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), вартістю 26 997,75 гривень, яка набута на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 05 серпня 2020 року, посвідченого приватним нотаріусом Сарненського районного нотаріального округу Мулявкою В.К.;
5) частину земельної ділянки площею 0,0790 га за адресою АДРЕСА_2 , кадастровий номер 5625485400:01:002:0546 із цільовим призначенням для ведення індивідуального садівництва, вартістю 7 875,04 гривень, яка набута на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 05 серпня 2020 року, посвідченого приватним нотаріусом Сарненського районного нотаріального округу Мулявкою В.К.
Обставини, якими позивач мотивувала свої вимоги, вказували про те, що сторони перебували в зареєстрованому шлюбі, під час якого набули це нерухоме майно, проте про порядок його поділу не досягли згоди.
Рішенням Сарненського районного суду Рівненської області від 11 березня 2025 року позов задоволено.
Визнано за ОСОБА_1 право власності на:
-частину житлового будинку, загальною площею 54,6 м2, з господарськими будівлями і спорудами (вбиральнею та огорожею), вартістю 33 004,26 гривень, розташованого по АДРЕСА_3 , який набутий на підставі договору купівлі-продажу житлового будинку від 05 серпня 2020 року, посвідченого приватним нотаріусом Сарненського районного нотаріального округу Мулявкою В.К.;
-частину земельної ділянки площею 0,25 га за адресою АДРЕСА_3 , кадастровий номер: 5625485400:01:002:0364 із цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд(присадибна ділянка), вартістю 26 997,75 гривень, яка набута на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 05 серпня 2020 року, посвідченого приватним нотаріусом Сарненського районного нотаріального округу Мулявкою В.К.;
-частину земельної ділянки площею 0,0790 га за адресою АДРЕСА_3 , кадастровий номер: 5625485400:01:002:0546 із цільовим призначенням для ведення індивідуального садівництва, вартістю 7 875,04 гривень, яка набута на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 05 серпня 2020 року, посвідченого приватним нотаріусом Сарненського районного нотаріального округу Мулявкою В.К.;
-частину від належної ОСОБА_2 частини нежитлової будівлі, корівник №7, вартістю 29 827,66 гривень, загальною площею 810,3 м2, що знаходиться по АДРЕСА_1 , яка набута на підставі договору купівлі-продажу нежитлової будівлі від 12 липня 2019 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кравченком О.В.;
-частину від належної ОСОБА_2 частини будівлі - будки для закачування води, вартістю 14 800 гривень, загальною площею 23,5 м2, що знаходиться по АДРЕСА_1 , яка набута на підставі договору купівлі-продажу цієї будівлі від 22 червня 2019 року, посвідченого приватним нотаріусом Сарненського районного нотаріального округу Токовим В.Г.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1 073,60 гривень понесених судових витрат.
На рішення суду представником ОСОБА_2 - адвокатом Ковташем В.Д. подано апеляційну скаргу, де покликався на його незаконність і необґрунтованість, які полягали в неповному з'ясуванні обставин справи, порушенні норм процесуального права та неправильному застосуванні норм матеріального права.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, зазначалося про помилкове неврахування судом при розв'язанні спірних правовідносин такої істотної обставини, як дарування відповідачу його батьком 150 000 гривень, за які й було придбане спірне нерухоме майно. Крім того, подальші будівельні роботи з ремонту та облаштування житлової нерухомості проводилися виключно за власні кошти ОСОБА_2 , тоді як позивач не докладала до будівництва жодних зусиль. Отже, у розумінні законодавства спірне майно не є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя і належить виключно відповідачу.
Звернуто увагу і на те, що при вирішенні спору мають бути враховані боргові зобов'язання ОСОБА_2 за кредитними договорами, грошові кошти з яких використовувалися в інтересах сім'ї. На переконання заявника, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, цивільні права та обов'язки за цим договором виникають у обох із подружжя. Тому якщо боргові зобов'язання підтверджуються наявними у справі доказами, а, отже, повинні враховуватися при поділі майна подружжя.
Порушення норм процесуального права, на його думку, полягали в тому, що суд відкрив провадження у справі за позовною заявою, яка не відповідала встановленим законодавством вимогам щодо форми та змісту. Так, позивач не обґрунтувала ціну позову - дійсну вартість спільного сумісного майна подружжя, а також не зазначила відомостей про вжиття заходів досудового врегулювання спору. Отже, позовна заява підлягала залишенню без руху в порядку ст. 185 ЦПК України, однак суд це знехтував, відкривши провадження в справі.
З наведених підстав просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким в задоволенні позову відмовити.
Правом надання відзиву на апеляційну скаргу позивач не скористалася, хоча їй про це роз'яснювалось ухвалою Рівненського апеляційного суду від 02 липня 2025 року.
Заслухавши суддю-доповідача, думку осіб, які беруть участь у справі і з'явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи заявника, колегія суддів дійшла до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення.
Судом попередньої інстанції з виданого повторно свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 від 24 серпня 2023 року з'ясовано, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 29 грудня 2013 року зареєстрували шлюб, про що того ж дня Виконавчим комітетом Немовицької сільської ради Сарненського району Рівненської області складено актовий запис №24 (а.с. 7).
Від шлюбу у сторін народилося четверо дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ; ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , що підтверджується відповідними свідоцтвами (серії НОМЕР_2 від 01 липня 2014 року, серії НОМЕР_3 від 27 травня 2020 року, серії НОМЕР_4 від 28 лютого 2020 року, серії НОМЕР_5 від 14 вересня 2022 року (а.с. 8-11).
05 серпня 2020 року ОСОБА_2 набув право власності на житловий будинок, загальною площею 54,6 м2, з господарськими будівлями і спорудами (вбиральнею та огорожею), вартістю 33 004,26 гривні, а також дві земельні ділянки: площею 0,25 га (кадастровий номер 5625485400:01:002:0364) із цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), вартістю 26 997,75 гривень; площею 0,0790 га (кадастровий номер 5625485400:01:002:0546) із цільовим призначенням для ведення індивідуального садівництва, вартістю 7 875,04 гривень, які розташовані по АДРЕСА_3 .
Ці факти стверджуються витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №219112442, №219114352, №219124415 від 05 серпня 2020 року (а.с. 16, 18, 20).
Відповідно до досліджених судом копій нотаріально посвідчених договорів купівлі-продажу нежитлової будівлі від 12 липня 2019 року та частини будівлі для закачування води від 22 червня 2019 року ОСОБА_2 набув титульне право власності на частину нежитлової будівлі, корівник №7, вартістю 29 827,66 гривень, загальною площею 810,3 м2, що знаходиться по АДРЕСА_1 , а також на частину будівлі - будки для закачування води, вартістю 14 800 гривень, загальною площею 23,5 м2, по АДРЕСА_1 (а.с. 12-15).
Станом на час виникнення спірних відносин сторони перебували в шлюбі, а, отже, презюмується, що набуте майно є спільним сумісним майном подружжя.
Згідно зі ст. 3, ч. ч. 1, 2 ст. 21, ч. 1 ст. 36, ст. 60, 63, ч. 1 ст. 70 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.
Шлюб є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя.
Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї. Принцип рівності часток застосовується незалежно від того, чи здійснюється поділ у судовому або у позасудовому порядку.
Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими ст. ст. 69-72 СК України та ст. 372 ЦК України. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи; вирішуючи спори між подружжям, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання.
Відповідно до ч. 1 ст. 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
Згідно ч. ч. 2, 3 ст. 372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.
Суб'єктивне право на поділ майна, що перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням. В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням.
Відповідно до ч. 3 ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
За загальним правилом застосування презумпції спільності майна подружжя майно, набуте подружжям за час шлюбу, є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, і позивач не зобов'язаний доводити належність набутого за час шлюбу майна до майна подружжя. Той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов'язаний довести обставини, що її спростовують.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 зроблено висновок, що у ст. 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і ст. 368 ЦК України. Частиною першою ст. 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
За правилами ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Повно і правильно з'ясувавши обставини справи та застосувавши при вирішенні спірних правовідносин норми матеріального права, які підлягали застосуванню, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про визнання за позивачем права власності на половину заявленого нею до поділу нерухомого майна, яке було об'єктом права спільної сумісної власності сторін як подружжя,
Неспроможними з юридичної точки зору та обставин справи для спростування презумпції спільності права власності подружжя на нерухоме майно є наданий ОСОБА_2 договір від 30 жовтня 2013 року про дарування грошових коштів в сумі 150 000 гривень його батьком, розписка обдарованого про отримання грошових сум з уточненням, що подарунок отримано на придбання нерухомого майна, а також покликання на спрямування коштів на придбання нерухомості.
Так, ці документи та обґрунтування не свідчать про належність, допустимість і достовірність доказів у розумінні вимог ст.ст. 77-79 ЦПК України, позаяк договір дарування є неприйнятним через суперечність вимогам законодавства, його неоднозначність і сумнівність. Цей правочин не є і дрібним побутовим договором. Отже, слід дійти висновку, що зазначені докази спрямовані виключно на уникнення відповідачем цивільно-правової відповідальності у спірних відносинах.
Згідно із наведеними нормами цивільного процесуального закону суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до уваги докази, що не стосуються предмета доказування.
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Між тим, відповідно до ч.5 ст. 719 ЦК України договір дарування з огляду на розмір подарунку підлягав нотаріальному посвідченню, однак такої процедури його контрагентами не було дотримано.
Незважаючи на таку істотну обставину, для спростування презумпції спільності права власності подружжя на спірне майно з огляду на наведені відповідачем аргументи та доводи необхідно було усунути й інші сумніви щодо них. Зокрема, чи не були подаровані грошові кошти використані для інших (особистих) цілей, а спрямовані виключно на придбання відповідного нерухомого майна, а також, чи дійсно ОСОБА_2 зберігав ці кошти упродовж такого тривалого часу та саме за них у майбутньому придбав спірне майно.
Отже, доводи автора апеляційної скарги з того приводу, що при вирішенні спору підлягають врахуванню обставини боргового зобов'язання відповідача на увагу не заслуговують.
Відповідно до ст.ст. 5, 12, 13 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: 1.) керує ходом судового процесу; 2.)сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3.)роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій; 4.)сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5.)запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Тобто у цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов'язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.
Кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів. Суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову.
При цьому відповідно до ст. 193 ЦПК України відповідач має право пред'явити зустрічний позов у строк для подання відзиву. Зустрічний позов приймається до спільного розгляду з первісним позовом, якщо обидва позови взаємопов'язані і спільний їх розгляд є доцільним, зокрема, коли вони виникають з одних правовідносин або коли задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову.
Як зазначалося, в розумінні законодавства, що регулює спірні правовідносини, дружина і чоловік мають право поділити майно за взаємною згодою. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом.
Між тим, у межах справи не заявлялось вимог про розподіл боргових зобов'язань ОСОБА_2 . Тобто між сторонами не виникло судового спору щодо поділу зазначеного майна.
Разом з цим відповідно до ч.6 ст. 367 ЦПК України в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Однак відповідач не позбавлений можливості звернутися до суду з окремим позовом до ОСОБА_1 , в якому заявити вимогу про поділ боргових зобов'язань, які підлягають розподілу між сторонами, однак не були охоплені предметом спору в цій справі.
Тим паче, відповідно до ст.ст. 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Однак відповідачем не надано й об'єктивних і переконливих доказів про те, що його борги за кредитними зобов'язаннями виникли в інтересах сім'ї.
Необґрунтованими є покликання апеляційної скарги на недодержання судом норм процесуального права.
Відповідно до абз. другого ч. 2 ст. 376 ЦПК України порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
Однак будь-яких фактів про такі процесуально-правові дефекти, що потягли би помилкове розв'язання спору, заявник не надав, матеріали справи їх не містять, а апеляційним судом здобуто не було.
У тому числі й посилання на те, що в позові хибно було обраховано ціну позову та не зазначено про вжиття заходів досудового врегулювання спору, є необґрунтованими для скасування рішення суду першої інстанції.
Встановлено й відсутність обставин, які свідчили би про обов'язкове скасування судового рішення внаслідок існування підстав, передбачених ч. 3 ст. 376 ЦПК України.
Тому аргументи заявника не спонукають до скасування оскаржуваного рішення, вони уже були предметом дослідження судом попередньої інстанції та фактично зводяться до викладення обставин справи із наданням коментарів і тлумаченням норм чинного законодавства на власний розсуд, висвітлення цих обставин у зручний спосіб, який має за мету задоволення апеляційної скарги, а не спростування висновків суду.
Залишаючи апеляційну скаргу без задоволення, суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи, висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення від 27 вересня 2001 року у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", п. 32).
Пункт 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення у справах Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41).
Справедливість, добросовісність та розумність відповідно до п. 6 ст. 3 ЦК України є одними із загальних засад цивільного законодавства.
Перегляд судового рішення у суді апеляційної інстанції забезпечує виконання головного завдання appelatio - дати новим судовим розглядом додаткову гарантію справедливості судового рішення, реалізації права на судовий захист. Ця гарантія полягає в тому, що сам факт другого розгляду дозволяє уникнути помилки, що могла виникнути при першому розгляді. Апеляція, по суті, є надання новим судовим розглядом додаткової гарантії справедливості судового рішення, реалізації права на судовий захист.
Підставою для залишення оскаржуваного рішення без змін відповідно до ст. 375 ЦПК України є додержання судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права при його ухваленні.
Керуючись ст.ст. 374, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Ковташа Василя Дмитровича залишити без задоволення, а рішення Сарненського районного суду Рівненської області від 11 березня 2025 року - без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було проголошено лише скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Головуючий: С.В. Хилевич
Судді: Н.М. Ковальчук
С.С. Шимків