Провадження № 2/510/1581/25
Справа № 510/1058/25
25 серпня 2025 року м. Рені Одеської області
Ренійський районний суд Одеської області у складі
головуючого судді Гончарової-Парфьонової О.О.
за участю секретаря Фурсової А.А.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Рені Одеської області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 /третя особа - Одеська Товарна Біржа/ про визнання договору міни дійсним та визнання права власності на нерухоме майно, -
встановив:
Позивач звернулась до суду з позовом до відповідача про визнання договору міни дійсним та визнання права власності на нерухоме майно /третя особа - Одеська Товарна Біржа/ обґрунтовуючи позовні вимоги тим, що 08 травня 1997 року сторони уклали договір міни нерухомого майна, згідно якого ОСОБА_2 передала, а ОСОБА_1 прийняла квартиру загальною площею 34,90 кв.м., яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
В свою чергу, ОСОБА_1 передала, а ОСОБА_2 прийняла квартиру загальною площею 35,2 кв.м., яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 .
Сторони домовились про усі суттєві умови договору, та відбулося повне його виконання.
Відповідно до п. 12 договору, він у відповідності до вимог, встановленими ст. 15 Закону України «Про товарну біржу», зареєстрований на Одеській товарній біржі в Журналі реєстрації біржових угод з нерухомістю», за реєстраційним № 1864 від 08 травня 1997 року.
Отже, на момент укладання договору міни (08 травня 1997 року) був чинним Закон України "Про товарну біржу", відповідно до умов якого договори, оформлені товарною біржою, визнавались дійсними, а сам правочин таким, що вчинений з дотриманням вимог діючого на той час законодавства.
Після укладення угоди, позивач почала користуватись квартирою, тобто фактично вступила у володіння та користування нею.
В подальшому, при зверненні позивача до відповідних органів для реєстрації нерухомого майна у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та отримання відповідного витягу, їй було відмовлено, що й стало приводом для звернення з позовом до суду.
Позивач у судове засідання не з'явилась, від представника позивача - адвоката Урум А.Д. до суду надійшло клопотання про розгляд справи за його відсутності та без участі позивача, позов підтримує в повному обсязі та просить його задовольнити.
Відповідач у судове засідання не з'явилась, направила до суду заяву про визнання позовних вимог, в якій також просила розглянути справу за її відсутності.
Представник третьої особи у судове засідання не з'явився, про дату, час та місце його проведення сповіщався належним чином, про причини неявки не повідомив.
Суд, розглянувши матеріали справи, вважає, що позов підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Дійсно, як встановлено судом, 08 травня 1997 року сторони уклали договір міни нерухомого майна, згідно якого ОСОБА_2 передала, а ОСОБА_1 прийняла квартиру загальною площею 34,90 кв.м., яка розташована за адресою: АДРЕСА_3 .
В свою чергу, ОСОБА_1 передала, а ОСОБА_2 прийняла квартиру загальною площею 35,2 кв.м., яка розташована за адресою: АДРЕСА_4 .
За цим договором сторони домовились про усі суттєві умови та відбулося повне його виконання, позивач почала користуватись квартирою, тобто фактично вступила у володіння та користування нею.
Відповідно до п. 12 договору, він у відповідності до вимог, встановленими ст. 15 Закону України «Про товарну біржу», зареєстрований на Одеській товарній біржі в Журналі реєстрації біржових угод з нерухомістю», за реєстраційним № 1864 від 08 травня 1997 року.
Отже, на момент укладання договору міни (08 травня 1997 року) був чинним Закон України "Про товарну біржу", відповідно до умов якого договори, оформлені товарною біржою, визнавались дійсними, а сам правочин таким, що вчинений з дотриманням вимог діючого на той час законодавства.
У вказаному договорі зазначено, що він подальшому нотаріальному посвідченню не підлягає.
В подальшому до ЦК Української РСР 1963 року були внесені зміни, відповідно до яких угоди щодо відчуження нерухомого майна підлягають обов'язковому нотаріальному посвідченню.
Відсутність належних правовстановлюючих документів на квартиру, на думку суду, істотним чином порушує право власності позивача, яке підлягає судовому захисту.
Згідно положень ч. 2 ст. 47 ЦК Української РСР 1963 року, якщо одна з сторін повністю або частково виконала угоду, що потребує нотаріального посвідчення, а друга сторона ухиляється від нотаріального оформлення угоди, суд вправі за вимогою сторони, яка виконала угоду, визнати угоду дійсною. В цьому разі наступне нотаріальне оформлення угоди не вимагається.
Аналогічне за змістом положення містить ч. 2 ст. 220 ЦК України якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.
Судом встановлено, що всі зобов'язання за договором міни нерухомого майна від 08 травня 1997 року, який зареєстрований на Одеській товарній біржі в Журналі реєстрації біржових угод з нерухомістю» за реєстраційним № 1864, його сторонами виконані у повному обсязі, сторонами здійснено обмін нерухомим майном, прийняття та користування ним.
Таким чином, сторонами правочину усі вимоги, що ставилися до біржової угоди на момент її укладення, були виконані.
Як передбачено ч. 1 ст. 716 ЦК України, до договору міни застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, положення про договір поставки, договір контрактації або інші договори, елементи яких містяться в договорі міни, якщо це не суперечить суті зобов'язання.
Згідно ст. 657 ЦК України, договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.
З наданих суду документів вбачається, що сторони домовились про усі істотні умови договору та відбулося повне його виконання, сторони здійснили обмін квартирами, почали ними користуватись.
Статтею 328 ЦК України, встановлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
Відповідно до ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Таким чином ОСОБА_1 правомірно володіє спірним майном.
Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним, що встановлено ч. 3 ст. 334 ЦК України.
Разом із тим, рішенням Ренійського районного суду Одеської області від 29 березня 2017 року (справа № 510/1472/16-ц) визнано дійсним договір міни № 1864 нерухомого майна, укладений на представництві Одеської товарної біржі в м. Ізмаїл 08 травня 1997 року.
Згідно з ч. 1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Отже, факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили є преюдиційними.
Преюдиційність ґрунтується на правовоій властивості законної сили судового рішення і означається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини.
Преюдиційні обставини є обов'язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені неправильно. Таким чином, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень.
Суть преюдиції полягає в неприпустимості ставлення під сумнів судового рішення, яке набрало законної сили, а також повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.
Конституцією України (статті 8, 129 та 147) гарантовано визнання та застосування в Україні принципу верховенства права. При цьому, загальновизнано, що його базовим елементом є принцип правової визначеності, який, крім іншого, означає стабільність та єдність судової практики, а також можливість відступу судом від своєї попередньої правової позиції лише за наявності вагомих підстав.
Виходячи з прецедентної практики Європейського суду, принцип правової визначеності передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення.
З аналізу наведених норм, визначена недопустимість повторного встановлення та надання оцінки правовідносинам, які вже були предметом судового дослідження, за результатами розгляду яких ухвалено судове рішення, яке набрало законної сили. Вказані дії тягнуть за собою порушення процесуального принципу преюдиції та принципу правової визначеності.
За результатами підготовчого провадження суд ухвалює рішення у випадку визнання позову відповідачем, що передбачено ч. 3 ст. 200 ЦПК України.
Згідно ч. 4 ст. 206 ЦПК України, у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.
У даному випадку визнання відповідачем позову не суперечить закону та не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб.
З урахуванням викладеного, суд вважає, що позовні вимоги про визнання права власності на нерухоме майно за позивачем, обґрунтовані та знайшли своє підтвердження у судовому засіданні, а тому підлягають задоволенню.
Натомість позовні вимоги про визнання дійсним договору міни нерухомого майна задоволенню не підлягають.
Згідно ст. 141 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Оскільки у своїй заяві представник позивача просив залишити судові витрати за позивачем, питання про стягнення судових витрат з відповідача судом не розглядалось.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 4, 7, 10, 12, 13, 18, 81, 89, 133, 141, 200, 206, 258, 259, 263-265, 268, 273, 352, 354, 355 ЦПК України, -
вирішив:
Позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 /третя особа - Одеська Товарна Біржа/ про визнання договору міни дійсним та визнання права власності на нерухоме майно - задовольнити частково.
Визнати за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) право власності на квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_3 .
У задоволенні інших позовних вимог - відмовити.
Рішення може бути оскаржене до Одеського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Суддя О.О. Гончарова-Парфьонова