Провадження № 22-ц/803/4762/25 Справа № 204/4886/24 Суддя у 1-й інстанції - Приваліхіна А. І. Суддя у 2-й інстанції - Городнича В. С.
13 серпня 2025 року м. Дніпро
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів:
головуючого - Городничої В.С.,
суддів: Петешенкової М.Ю., Красвітної Т.П.,
за участю секретаря судового засідання - Гвоздєва М.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м.Дніпрі апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю “ХДМ-Сервіс» на рішення Красногвардійського районного суду м.Дніпропетровська від 16 січня 2025 року у складі судді Приваліхіної А.І. у цивільній справі № 204/4886/24 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю “ХДМ-Сервіс» до ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння, -
У травні 2024 року ТОВ “ХДМ-Сервіс» звернулося до суду із вищезазначеним позовом, пред'явленим до ОСОБА_1 , на предмет витребування з чужого незаконного володіння відповідачки на його користь нежитлове приміщення № 3 в літ. В-1, загальною площею 900,3 кв. м., що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , обґрунтовуючи це тим, що спірне приміщення позивач придбав за договором купівлі-продажу 16 листопада 2001 року, а у 2002 році воно було зареєстровано в органах БТІ, тому в Реєстрі речових прав на нерухоме майно інформація про державну реєстрацію спірного приміщення не відображалась. Однак, у 2020 році на Товариство було здійснено рейдерську атаку, внаслідок чого учасники товариства втратили над ним контроль. Натомість, після низки судових рішень у 2023 році Товариству було повернуто всі правовстановлюючі документи та контроль. Саме цим позивач обґрунтовує вибуття в цей період і спірного нежитлового приміщення з його власності до ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу від 2002 року, який Товариство не укладало, що підтверджено і нотаріусом, який, нібито, посвідчував такий договір, зазначаючи, що відповідний запис про вчинення такої нотаріальної дії відсутній. При цьому ОСОБА_2 подарував у 2020 році своїй доньці ОСОБА_1 спірне нежитлове приміщення за договором дарування, який позивач вважає незаконним, а тому, вважає, що належить витребувати від ОСОБА_1 спірне нежитлове приміщення на користь позивача.
Рішенням Красногвардійського районного суду м.Дніпропетровська від 16 січня 2025 року позовні вимоги ТОВ “ХДМ-Сервіс» до ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння залишити без задоволення (а.с.50-55 Том ІІ).
Рішення суду першої інстанції мотивовано недоведеністю та необгрунтованістю позовних вимог позивача. Право власності на спірне майно ОСОБА_2 було набуте ще у 2002 році за договором купівлі-продажу приміщення від 19 липня 2002 року, який позивачем не розірвано, недійсним чи неукладеним у судовому порядку не визнано, факт підробки підпису його представника у даному договорі відповідною експертизою не встановлена, більш того, в судовому засіданні така експертиза ним не заявлена та показами свідка ОСОБА_3 не підтверджена, при цьому, спірним майном ОСОБА_2 користувався відкрито більше 18 років та в подальшому зареєстрував своє право власності на спірне майно в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (у 2019 році), а згодом відчужив його (на підставі договору дарування) своїй доньці ОСОБА_1 , яка продовжила ним відкрито користуватися. Також суд першої інстанції наголосив, що з вказаним позовом позивач звернувся до суду лише у 2024 році, після того, як помер первісний набувач спірного майна ОСОБА_2 (у 2022 році). При цьому позивач в основу своїх обґрунтувань поклав «рейдерську атаку» на товариство, однак, судом встановлено, що остання не має жодного відношення ані у правовому полі, ані в часовому проміжку до спірних правовідносин, а іншого жодними належними, достатніми і допустимими доказами на підтвердження своїх позовних вимог позивач не довів.
Не погодившись з таким рішенням суду, ТОВ “ХДМ-Сервіс» звернулося з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі, обґрунтовуючи це тим, що суд першої інстанції не надав уваги тому факту, що ОСОБА_3 , як представник Товариства, не підписував від імені позивача договір купівлі-продажу від 19 липня 2002 року із ОСОБА_2 , підпис є підробленою. Крім того, нотаріус Бойченко Т.М. у відповіді на запит позивача зазначила, що такого договору купівлі-продажу не посвідчувала, що, на думку скаржника, безпосередньо доводить факт підробки договору купівлі-продажу. Зазначає, що позивач не мав інформації про вибуття з його володіння спірного нерухомого майна, а в електронних реєстрах відомості про об'єкт нерухомості відсутні, оскільки позивачем цей об'єкт придбаний до 2013 року (а.с.60-72 Том ІІ).
Відповідач ОСОБА_1 , скориставшись своїм правом, передбаченим ст. 360 ЦПК України, через свого представника - адвоката Бляхарську Ю.О. у квітні 2025 року подала відзив на апеляційну скаргу, в якій просила у задоволенні вимог апеляційної скарги відмовити, рішення суду першої інстанції залишити без змін, посилаючись на його обґрунтованість, належне встановлення фактичних обставин справи та відсутність правових підстав для витребування спірного майна з її володіння, яким вона володіє правомірно (а.с.104-113 Том ІІ).
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду без змін з огляду на наступне.
Судом першої інстанції встановлено, що 14 листопада 2001 року ТОВ «ХДМ-СЕРВІС», в особі виконуючого обов'язки генерального директора Олейнічука Р.В., надало ОСОБА_3 довіреність, якою уповноважило останнього купити на умовах та за ціну на його розсуд приміщення у м. Дніпропетровську, яка посвідчена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Куплуном Ю.В. за реєстровим № 17997 (а.с. 15 Том І).
16 листопада 2001 року між ЗАТ Дніпропетровський меблевий комбінат», в особі голови правління Медиковського Я.О. та ТОВ «ХДМ-СЕРВІС», в особі Грудєва В.Ф., було укладено договір купівлі-продажу приміщення № 3, в літ. В-1, загальною площею 900,3 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , який посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Якубою О.А. за реєстровим № 6914 (а.с. 12-13 Том І).
Зі змісту вказаного договору купівлі-продажу приміщення вбачається, що цей об'єкт в цілому складається з В-1, В1-1 виробничого корпусу загальною площею 1532,2 кв. м, з яких за вказаним договором відчужено приміщення № 3 в літ. В-1, загальною площею 900,3 кв. м.
З копії реєстраційного посвідчення на об'єкти нерухомого майна, які належать юридичним особам (а.с. 14 Том І), судом першої інстанції встановлено, що право колективної власності ТОВ «ХДМ-СЕРВІС» на спірне приміщення 16 січня 2002 року було зареєстровано у БТІ за реєстровим № 2724-28, в книзі 57ЮН.
19 липня 2002 року між ТОВ «ХДМ-СЕРВІС», в особі Грудєва В.Ф., який діє на підставі довіреності та ОСОБА_2 , укладено договір купівлі-продажу приміщення № 3, в літ. В-1, загальною площею 900,3 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 26-27 Том І), який посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бойченко Т.М., за реєстровим № 4287.
Зі змісту вказаного договору купівлі-продажу приміщення вбачається, що цей об'єкт в цілому складається з В-1, В1-1 виробничого корпусу загальною площею 1532,2 кв. м, з яких за вказаним договором відчужено приміщення № 3 в літ. В-1, загальною площею 900,3 кв. м.
З Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна (а.с. 150-151 Том І) встановлено, що 06 вересня 2019 року право власності на приміщення № 3 в літ. В-1, загальною площею 900,3 кв. м по АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу № 4287, що посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Бойченко Т.М.
17 листопада 2020 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір дарування приміщення (а.с. 24-25 Том І), за яким дарувальник подарував, а обдарована прийняла в дар приміщення № 3, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 900,3 кв. м. Вказаний договір посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Перфіловою О.А., за реєстровим № 4467.
З Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна (а.с. 29-30 Том І) встановлено, що 17 листопада 2020 року право власності на приміщення № 3 в літ. В-1, загальною площею 900,3 кв. м по АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_1 на підставі договору дарування № 4467, що посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Перфіловою О.А.
Згідно зі Звітом про незалежну оцінку майна (нежитлового приміщення № 3 в літ. В-1, загальною площею 900,3 кв. м по АДРЕСА_1 ) (а.с. 155-183 Том І), ринкова вартість об'єкта оцінки без ПДВ становить 2403000 грн.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 (а.с. 152 Том І).
Рішенням Господарського суду міста Києва від 14 червня 2023 року у справі № 910/5022/23 задоволено позовні вимоги ОСОБА_4 .. Витребувано від ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 частку у статутному капіталі ТОВ «ХДМ-СЕРВІС» в розмірі 9281 гривня 25 копійок, що становить 99 % статутного капіталу товариства (а.с. 17-20 Том І). Рішення набрало законної сили 11 липня 2023 року (а. с. 21).
З відповіді № 212 від 16 листопада 2023 року приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Бойченко Т.М. на запит ТОВ «ХДМ-СЕРВІС» від 16 листопада 2023 року № 126/01-16, про надання копії договору купівлі-продажу нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , від 19 липня 2002 року за реєстровим № 4287 на бланку ВАА № 121472 (а.с. 28 Том І), судом першої інстанції встановлено, що цей договір нотаріус не посвідчувала, а вказаний бланк використала для посвідчення зовсім іншого договору купівлі-продажу нерухомого майна (квартири) між зовсім іншими особами.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог позивача, суд першої інстанції зазначив, правова мета віндикаційного позову полягає у повернені певного майна законному власнику як фактично, тобто у його фактичне користування, так і у власність цієї особи, тобто шляхом відновлення відповідних записів у державних реєстрах. Позивач, звертаючись з вказаним позовом до відповідачки, в обґрунтування позовних вимог посилався на те, що первісний договір купівлі-продажу приміщення від 19 липня 2002 року, на підставі якого спірне майно вибуло з власності позивача, є підробленим, бо ніколи не укладався позивачем та його представником ОСОБА_3 не підписувався, приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_6 не посвідчувався. Стверджував, що остання у 2020 році зверталася до правоохоронних органів та юстиції з відповідною заявою щодо підроблення її документів. Разом з цим, позивач посилався на те, що він не знав про вибуття спірного майна з його власності, оскільки у липні 2020 року на товариство було здійснено «рейдерська атаку», в результаті якої останнім було втрачено його частку в статутному капіталі, права якого поновлені були лише в липні 2023 року.
Однак, суд не прийняв вказані доводи позивача до уваги та вважав їх неспроможними, з огляду на те що, спірне майно вибуло з власності позивача на підставі договору купівлі-продажу приміщення ще у 2002 році, а не у період «рейдерської атаки» на позивача у липні 2020 року чи через неї, а тому посилання позивача на встановлені у рішенні Господарського суду м. Києва у справі № 910/5022/23 обставини, є безпідставним.
Доводи позивача про те, що саме через «рейдерську атаку» він не міг знати про вибуття з його власності спірного майна, також не підтверджує фактичних обставин справи, оскільки вказане спростовується тим, що майно було продане позивачем ОСОБА_2 ще у 2002 році та зареєстроване останнім у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно у вересні 2019 року, а не одразу, як на те вказує позивач та, задовго до обставин, встановлених у рішенні Господарського суду м. Києва у справі № 910/5022/23 щодо «рейдерської атаки».
Сам договір купівлі-продажу приміщення від 19 липня 2002 року, позивачем у судовому порядку не оскаржено, недійсним, нікчемним чи неукладеним у судовому порядку не визнано, а факт підробки підпису представника позивача ОСОБА_3 у договорі купівлі-продажу приміщення від 19 липня 2002 року відповідною експертизою не встановлено. Також під час розгляду справи позивачем така експертиза не заявлена, так само, як і не заявлено клопотання про допит ОСОБА_3 як свідка щодо з'ясування даних обставин справи та клопотань про витребовування матеріалів звернення нотаріуса до правоохоронних органів з приводу непосвідчення договору купівлі-продажу нерухомого майна та документів нотаріуса, які нею вчинено на бланку, за реквізитами якого посвідчено інші документи, ніж довіреність.
Разом з цим, суд першої інстанції наголосив, що спірне майно вибуло з власності позивача більше ніж 22 роки, та з того часу перебувало у власності, спочатку батька відповідачки ОСОБА_2 , а потім у неї самої, які впродовж більше ніж 20 років відкрито ним володіли та користувалися, а тому позивач не міг не знати про те, що спірне майно як юридично, так і фізично вибуло з його власності. Крім того, суд першої інстанції зазначив, що позивачем не підтверджено належними письмовими доказами фактичне володіння приміщенням впродовж цих років.
Також суд першої інстанції вважав, що застосування строку позовної давності, про який заявляла відповідач, є недоцільним, адже порушення майнових прав позивача судом першої інстанції не встановлено.
Колегія суддів повністю погоджується як зі встановленими фактичними обставинами справи, визначенням судом першої інстанції характеру спірних правовідносин, так і з висновком суду першої інстанції із застосуванням норм як матеріального права, які регулюють такі спірні правовідносини, так і процесуального права, виходячи з наступного.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17 (провадження № 12-173гс18) вказано, що «як захист права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18) вказано, що «належний спосіб або способи захисту обумовлюються змістом порушеного права та характером його порушення».
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18) та від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18).
Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам необхідно зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Так, у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» Європейський суд з прав людини наголосив, що зазначена норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, передбачених Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дали би змогу компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають певну свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань.
Таким чином, належний спосіб захисту, виходячи із застосування спеціальної норми права, повинен забезпечити ефективне використання цієї норми у її практичному застосуванні - гарантувати особі спосіб відновлення порушеного права або можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021року по справі № 200/606/18, у тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів ст.ст. 387 і 388 ЦК України, є неефективними.
Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18) вказала на те, що вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для відновлення його права.
Натомість, у постанові Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 395/520/21 останній вказав на те, що ефективність віндикаційного позову забезпечується саме наявністю державної реєстрації права власності за відповідачем, оскільки за відсутності такої реєстрації судове рішення про задоволення віндикаційного позову не є підставою для державної реєстрації права власності за позивачем. Задоволення позовної вимоги про скасування державної реєстрації права власності суперечить пункту 1 частини першої статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», оскільки виконання судового рішення призведе до прогалини в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно в частині належності права власності на спірне майно. Отже, замість скасування неналежного запису про державну реєстрацію до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно має бути внесений належний запис про державну реєстрацію права власності позивача. Такий запис вноситься на підставі судового рішення про задоволення віндикаційного позову.
Аналогічні висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц та від 13 липня 2022 року у справі № 199/8324/19.
Приписами ст.328 ЦК України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
Відповідно до вимог ст. 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно з вимогами ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Приписами ст.321 ЦК України визначено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
При цьому, нормами ч. 2 ст. 328 ЦК України визначено, право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
Згідно з вимогами ч. 1 ст.386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності.
Відповідно до вимог ст. 387 ЦК України, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Вищезазначене узгоджується із висновками сформульованими, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц.
Витребування майна шляхом віндикації застосовуються до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.
У пункті 26 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» роз'яснено, що відповідно до положень частини першої статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК України.
Статтею 1 Першого протоколу Конвенції про права людини встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Тлумачення цього положення як захисту права власності було здійснено Європейським судом з прав людини у справі «Маркс проти Бельгії», в рішенні якого суд зазначив: «Визнаючи, що кожен має право мирно володіти своїм майном, ст. 1 у своїй суті забезпечує право власності».
У своєму рішенні ЄСПЛ у справі «Спорронг та Льонрот проти Швеції» нагадав, що втручання в право на мирне володіння майном повинне здійснюватися з дотриманням «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав. Рішенням у справі «Прессос компанія Нав'єра А.О.» та інші проти Бельгії» Європейським судом встановлено, що має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, якої прагнуть досягти шляхом ужиття будь-якого заходу для позбавлення особи її власності.
Так, ЦК України передбачено як одні зі способів захисту порушених прав віндикація або реституція. Віндикація - це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника. Віндикація - це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об'єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей.
Майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК України. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі ч. 1 ст. 388 ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.
Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.
При цьому, положеннями ст. 388 ЦК України визначено, що власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі.
Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15-ц.
Таким чином, правова мета віндикаційного позову полягає у повернені певного майна законному власнику як фактично, тобто у його фактичне користування, так і у власність цієї особи, тобто шляхом відновлення відповідних записів у державних реєстрах.
Задоволення позову про витребування майна є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру прав. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), у пункті 98 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18).
Колегія суддів наголошує, що доводи скаржника про те, що судом першої інстанції не взято до уваги підробленість довіреності від імені позивача, яка стала підставою для договору купівлі-продажу з ОСОБА_2 , так і самого договору, який нотаріусом не посвідчувався, не приймаються, адже інших ніж встановлено судом першої інстанції доказів скаржник не надавав та не спростував таких висновків суду, з якими колегія суддів погоджується.
Також до доводів скаржника про те, що спірне майно вибуло з його володіння та права власності в період “рейдерської атаки», що відбулась у 2020 році, колегія суддів відноситься критично, оскільки договір купівлі-продажу датований 2002 роком, а доказів фактичного користування позивачем аж до 2020 року спірним майном не надавалось як суду першої інстанції, так і при розгляді апеляційної скарги.
Колегія суддів, виходячи з вищенаведеного, інші доводи скаржника не може взяти до уваги, оскільки такі доводи не спростовують правомірних висновків суду першої інстанції та встановлених судом фактичних обставин, враховуючи, що нових обставин та письмових доказів скаржник не надала, які б не були досліджені судом першої інстанції та яким не було б надано належної правової оцінки.
Таким чином, з огляду на встановлені обставини справи, колегія суддів повністю погоджується з висновком суду першої інстанції про доведеність обставин, на які посилається позивач як на підставу своїх вимог, а доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції та не можуть бути підставою для скасування правильного по суті рішення.
З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що вказане рішення є законним та обґрунтованим, ухваленим на підставі норм матеріального та процесуального права, тому підстави для його скасування відсутні.
Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Таким чином, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. Будь-яких інших доказів, що спростовують правильність рішення суду в апеляційній скарзі не наведено, тому рішення суду слід залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
Керуючись ст. ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю “ХДМ-Сервіс» - залишити без задоволення.
Рішення Красногвардійського районного суду м.Дніпропетровська від 16 січня 2025 року - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Вступна та резолютивна частини постанови проголошені “13» серпня 2025 року.
Повний текст постанови складено “25» серпня 2025 року.
Головуючий: В.С. Городнича
Судді: М.Ю. Петешенкова
Т.П. Красвітна