79014, місто Львів, вулиця Личаківська, 128
22.08.2025 Справа № 914/1533/25
Господарський суд Львівської області у складі судді Король М.Р., розглянувши справу
за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю «БігКар»
до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «ВІКНО ГУТ»
про: стягнення 46 753,18 грн.,
без виклику сторін,
19.05.2025р. на розгляд Господарського суду Львівської області надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю «БігКар» до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «ВІКНО ГУТ» про стягнення 46 753,18 грн.
Ухвалою Господарського суду Львівської області від 26.05.2025 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі. Постановлено розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін та встановлено сторонам строки для подання заяв по суті спору.
Дана ухвала суду була надіслана позивачу та відповідачу в їхні електронні кабінети, про отримання котрих матеріали справи містять відповідні довідки, підписані відповідальним працівником.
Крім того, процесуальний документ щодо розгляду спору у даній справі офіційно оприлюднений у Єдиному державному реєстрі судових рішень - www.reyestr.court.gov.ua, та знаходиться у вільному доступі.
Таким чином, судом було вчинено всіх можливих за даних обставин дій щодо належного повідомлення учасників справи про спір, що розглядається. Зважаючи на зазначене, учасники справи належним чином були повідомлені про відкриття судового провадження у даній справі.
Стаття 43 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.
Враховуючи те, що норми статті 81 Господарського процесуального кодексу України щодо обов'язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом сторін подавати докази, а пункт 4 частини 3 статті 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства - свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом створені належні умови для надання сторонами доказів в обґрунтування своєї правової позиції.
Враховуючи перебування судді Король М.Р. у відпустці в період з 14.07.2025р. по 08.08.2025р., рішення у даній справі ухвалено судом 22.08.2025р.
Суть спору та правова позиція учасників справи.
В обґрунтування позовних вимог позивач стверджує, що відповідач, всупереч договірних відносин, не виконав своїх зобов'язань в частині оплати послуг міжнародного перевезення у встановлений в зобов'язанні строк, внаслідок чого виникла заборгованість перед позивачем у розмірі 46 753,18 грн.
Відповідач не скористався своїм правом щодо подання відзиву на позовну заяву в порядку та строк, встановлені ухвалою Господарського суду Львівської області від 26.05.2025р.
За результатами дослідження наданих доказів та матеріалів справи, суд встановив наступне:
11.04.2023 р. Товариством з обмеженою відповідальністю «БігКар» та Товариством з обмеженою відповідальністю «ВІКНО ГУТ» підписано міжнародну товарно-транспортну накладну (CMR) №104383.
Згідно із п.1 Накладної, відправником є Товариство з обмеженою відповідальністю «ВІКНО ГУТ». Відповідно до п.16 Накладної, перевізником є Товариство з обмеженою відповідальністю «БігКар».
Згідно з умовами міжнародної товарно-транспортної накладної (CMR), перевізник взяв на себе зобов'язання виконати міжнародне перевезення вантажу за маршрутом: с. Богородчани, Україна - м. Берлін, Німеччина. Належність виконання перевезення вантажу підтверджує підпис уповноваженої особи та відтиск штампу вантажоодержувача в міжнародній товарно-транспортній накладній (CMR).
Відповідно до вищенаведеної міжнародної товарно-транспортної накладної, позивачем складено акт надання послуг №171 від 18.04.2023 року та стверджується про виставлення рахунку №156 від 18.04.2023 року на суму 36 128,88 грн.
Однак, судом встановлено розбіжності у поданих документах, з огляду на те, що Акт і рахунок містять інформацію відмінну від змісту товарно-транспортної накладної щодо обумовленого маршруту, а саме в Акті і рахунку зазначено маршрут: м.Львів, Україна - м. Берлін, Німеччина.
Крім цього, Позивачем були нараховані 3% річних у сумі 2 212,28 грн. та інфляційні втрати у сумі 8 412,02 грн.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Правовідносини, що виникли між сторонами, регулюються Цивільним кодексом України, Конвенцією про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів від 19.05.1956р. (Закон України «Про приєднання України до Конвенції про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів» від 01.08.2006р.).
Відповідно до ст.11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки, й серед підстав виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, передбачає договори та інші правочини.
Згідно ч.1 ст.15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Статтею 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Ч.1 ст. 909 Цивільного кодексу України встановлює, що за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.
Згідно ч.1 ст. 207 Цивільного кодексу України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку.
Відповідно до ст.640 Цивільного кодексу України, договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.
Частиною 3 ст. 909 Цивільного кодексу України передбачено, що укладення договору перевезення вантажу підтверджується складенням транспортної накладної (коносамента або іншого документа, встановленого транспортними кодексами (статутами).
Відповідно до ст.4 Конвенції про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів від 19.05.1956р. (надалі - Конвенція) договір перевезення підтверджується складанням вантажної накладної. Відсутність, неправильність чи утрата вантажної накладної не впливають на існування та чинність договору перевезення, до якого й у цьому випадку застосовуються положення цієї Конвенції.
Відповідно до ч.1 ст.9 Конвенції, вантажна накладна є первинним доказом укладання договору перевезення, умов цього договору і прийняття вантажу перевізником.
Отже, між сторонами виникли договірні відносини з перевезення вантажу, що підтверджується складеною міжнародною товарно-транспортною накладною (CMR) №104383 від 13.04.2023 року.
Факт надання послуг з перевезення вантажу підтверджується підписом і печаткою одержувача на товарно-транспортній накладній (CMR) №104383 від 11.04.2023 року про отримання товару.
Позивачем також стверджується про те, що ним виставлено відповідачу рахунок №156 від 18.04.2023 року.
При цьому, матеріали справи не містять доказів того, що було погоджено порядок розрахунків за здійснення міжнародного перевезення.
Отже, міжнародна автомобільна накладна (CMR) є формою договору перевезення, сторони за якою і її підписанти - відправник і перевізник.
Разом з тим, матеріали справи не містять доказів досягнення між позивачем та відповідачем домовленостей щодо перевезення вантажу, як і не містять доказів погодження істотних умов такого перевезення в частині визначення вартості таких послуг та строку їх оплати.
Згідно ст.530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час, а боржник виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги.
Позивач стверджує, що ним здійснювались неодноразові звернення до відповідача щодо необхідності оплати заборгованості. Разом з цим, до позовної заяви позивачем не долучено доказів направлення відповідачу рахунку, акту чи пред'явлення вимоги щодо оплати наданих послуг відповідачу. Позивачем долучено до позовної заяви Акт надання послуг №171 від 18.04.2023 року, який не підписаний представником відповідача.
Як було встановлено, наявні розбіжності у поданих позивачем документах, з огляду на те, що Акт і рахунок містять інформацію відмінну від змісту товарно-транспортної накладної щодо обумовленого маршруту, а саме в Акті і рахунку зазначено маршрут: м.Львів, Україна - м. Берлін, Німеччина.
При цьому, суд зазначає, що в матеріалах справи відсутня заявка відповідача адресована позивачу на виконання перевезення конкретного виду товару по визначеному маршруту та узгодженій ціні, відсутні будь-які документи, з яких би слідувало, що позивач приступив до здійснення перевезення саме за заявою відповідача.
Виходячи із цього, суд доходить висновку про те, що сторонами не узгоджено вартість перевезення, а право вимоги у позивача не настало, відтак позовна вимога про стягнення з відповідача заборгованості за надані послуги не є належним чином доведеною, а тому не підлягає задоволенню.
Не підлягають до задоволення також позовні вимоги в частині стягнення з відповідача інфляційних витрат та 3 % річних, як похідні від суми основного боргу.
Відповідно до ч.2 ст.4 Господарського процесуального кодексу України, юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Згідно із статтею 15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до статті 16 Цивільного кодексу України, захист цивільних прав та інтересів здійснюється у встановленому порядку судом шляхом визнання цих прав; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Статтею 5 Господарського процесуального кодексу України визначено, що здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог. Розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.
На позивача покладений обов'язок обґрунтувати суду свої вимоги поданими до суду доказами, тобто довести, що його права та інтереси дійсно порушуються, оспорюються чи не визнаються, а тому потребують захисту.
За висновками суду, позивачем не було доведено факту порушення його прав або охоронюваних законом інтересів.
За приписами ч.ч. 1-4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до ч.ч. 1 та 2 ст. 11 ГПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права (ч.1). Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
За приписами ст. ст. 13 та 74 ГПК України, обов'язок доказування і подання доказів віднесено на сторони. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
У відповідності до ст.73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до ст.76 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Згідно зі ст.77 ГПК України, обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Статтею 78 ГПК України визначено, що достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Відповідно до ст.14 ГПК України, суд розглядає справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Статтею 86 ГПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку, як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відтак, сторони, звертаючись до суду повинні враховувати те, що визначення та наповнення доказової бази переданого на розгляд суду спору покладаються саме на сторони, а не на суд. Суд вирішує спір на підставі поданих та витребуваних в порядку ст.81 ГПК України сторонами доказів.
Враховуючи наведене, приймаючи до уваги, що позивачем не було доведено порушення його суб'єктивного права з боку відповідача, господарський суд дійшов висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що задоволенню не підлягають.
Щодо розподілу судового збору, суд зазначає наступне:
Сплачена позивачем сума судового збору за подання до суду позовної заяви підтверджується платіжною інструкцією №1709-3420-1151-1085 від 17.05.2025р. на суму 3 028, 00 грн.
Судовий збір відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладається на позивача.
Керуючись 13, 73-74, 76-79, 86, 126, 129, 236, 238, 240-241, 252 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. В позові відмовити повністю.
Рішення набирає законної сили в порядку та строк, передбачені ст.241 Господарського процесуального кодексу України.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку в порядку та строки, визначені главою 1 розділу IV Господарського процесуального кодексу України.
Інформацію по справі можна отримати за наступною веб-адресою: http://lv.arbitr.gov.ua/sud5015.
Суддя Король М.Р.