21 серпня 2025 року
м. Київ
справа №580/3888/24
адміністративне провадження № К/990/27209/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Загороднюка А.Г.,
суддів: Білак М.В., Кашпур О.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України на рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 10 травня 2024 року (суддя: Гаврилюк В.О.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 02 липня 2024 року (судді: Файдюк В.В., Губська Л.В., Мєзєнцев Є.І.) у справі за адміністративним позовом Публічного акціонерного товариства «Черкасиобленерго» до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про визнання протиправною та скасування постанови,
Публічне акціонерне товариство «Черкасиобленерго» (далі - позивач, ПАТ «Черкасиобленерго») звернулося до суду з адміністративним позовом до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (далі - відповідач), у якому просило:
- визнати протиправною та скасувати постанову Головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Торбинської Оксани Миколаївни про арешт коштів боржника від 02 квітня 2024 року у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 в рамках зведеного виконавчого провадження № НОМЕР_2 щодо накладення арешту на грошові кошти Відокремленого структурного підрозділу «Уманські енергетичні мережі» Публічного акціонерного товариства «Черкасиобленерго».
Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначив, що спірна постанова є протиправною, адже державний виконавець наклав арешт у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 в рамках зведеного виконавчого провадження № НОМЕР_2 на суму 2 101 515 991,42 грн, тоді як загальна сума заборгованості ПАТ «Черкасиобленерго» станом на час винесення спірної постанови складає 1 359 487 484,21 грн, що є значно меншою ніж вказано в постанові.
За доводами позивача, державний виконавець порушив вимоги Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII), оскільки не здійснив перевірку виконання боржником судових рішень, чим не дотримав засад справедливості, неупередженості, об'єктивності та співмірності заходів примусового виконання судових рішень.
Крім того, позивач зазначив, що спірна постанова не відповідає вимогам Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5, оскільки не містить найменувань всіх стягувачів, переліку всіх виконавчих проваджень, що перебувають в зведеному виконавчому провадженні № НОМЕР_2, а також дати об'єднання виконавчих проваджень у зведене виконавче провадження № НОМЕР_2.
Під час вирішення цього спору у справі установлено такі обставини:
На виконанні у Відділі примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України перебуває зведене виконавче провадження НОМЕР_3 щодо стягнення коштів з боржника - ПАТ «Черкасиобленерго», до складу якого, зокрема, входить виконавче провадження № НОМЕР_1 (з виконання наказу Господарського суду Черкаської області № 17-14-01/1494 (925/909/23), виданого 08 січня 2024 року про стягнення з ПАТ «Черкасиобленерго» на користь ПрАТ «НЕК» «Укренерго» 454 658 418,55 грн боргу; 68 790 053,02 грн інфляційних втрат; 24 134 930,83 грн три проценти річних та 939 400,00 грн судового збору.
02 квітня 2024 року державний виконавець Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України прийняв постанову про арешт коштів у виконавчому провадженні № НОМЕР_1, якою наклав арешт на грошові кошти, що належать Відокремленому структурному підрозділу «Уманські енергетичні мережі ПАТ «Черкасиобленерго» у межах суми звернення стягнення з урахуванням виконавчого збору, витрат виконавчого провадження у сумі 2 101 515 991,42 грн.
Вважаючи, що відповідач протиправно наклав у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 арешт коштів на суму 2 101 515 991,42 грн, оскільки загальна сума заборгованості позивача у зведеному виконавчому провадженні НОМЕР_3 є меншою через сплату ним частини заборгованості у добровільному порядку, позивач звернувся з цим позовом до суду.
Рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 10 травня 2024 року позов задоволено повністю. Визнано протиправною та скасовано постанову головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Торбинської О.М. про арешт коштів боржника від 02 квітня 2024 року у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 в рамках зведеного виконавчого провадження НОМЕР_3 щодо накладення арешту на грошові кошти Відокремленого структурного підрозділу «Уманські енергетичні мережі» Публічного акціонерного товариства «Черкасиобленерго».
Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 02 липня 2024 року апеляційну скаргу Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України залишено без задоволення, а рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 10 травня 2024 року - без змін.
Суди обох інстанцій погодилися з доводами позивача, що орган державної виконавчої служби прийняв оскаржувану постанову необґрунтовано, оскільки сума, на яку накладено арешт, не відповідає фактичній сумі заборгованості.
Суди виходили з того, що відповідно до Закону № 1404-VIII під час здійснення виконавчого провадження виконавець зобов'язаний проводити перевірку виконання боржниками рішень та накладати арешт лише на ту суму коштів, що відповідає сумі стягнення, задля забезпечення реального виконання рішення.
Як установили суди, державний виконавець не здійснював перевірку стану виконання боржником судових рішень під час прийняття оскаржуваної постанови. Вказане дало підстави погодитися з доводом позивача, що державний виконавець не дотримався засад справедливості, неупередженості, об'єктивності та співмірності заходів примусового виконання судових рішень.
Суди підкреслили, що невідповідність розміру актуальної заборгованості відповідача станом на 02 квітня 2024 року сумі грошових коштів, на який накладено арешт, свідчить про недотримання державним виконавцем вимог Закону № 1404-VIII.
Аргумент відповідача про те, що позивач не повідомляв державного виконавця про добровільну сплату ним частини боргу в інших виконавчих провадженнях, суди обох інстанцій відхилили, вказавши на те, що відповідно до положень Закону № 1404-VIII до повноважень державного виконавця належить проведення перевірки виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню.
Такі висновки суди попередніх інстанцій сформували керуючись правовою позицією Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеною у постанові від 01 квітня 2024 року у справі № 4/69/07.
Не погодившись із зазначеними судовими рішеннями, Відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, просив судові рішення судів попередніх інстанцій скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Касаційну скаргу подано з підстави, передбаченої пунктом 3 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), з огляду на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування частини третьої статті 18, частини четвертої статті 19, статей 48, 56 Закону № 1404-VIII, пункту 8 Розділу VIII Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року №512/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України 29 вересня 2016 року № 2832/5).
За доводами скаржника, висновок судів попередніх інстанцій про невідповідність суми арештованих коштів фактичній сумі заборгованості позивача у межах зведеного виконавчого провадження на час прийняття спірної постанови є помилковим. Суди не врахували вимоги статті 48 Закону № 1404-VIII, згідно з якими стягнення на майно боржника звертається в розмірі та обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження, основної винагороди приватного виконавця. При цьому наведена норма надає державному виконавцеві право самостійно визначати розмір та обсяг арешту майна (коштів) боржника для забезпечення реального виконання рішення. Крім того, скаржник вказував, що позивач не надав доказів на підтвердження факту повідомлення державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про добровільну сплату частини боргу в інших виконавчих провадженнях, що має істотне значення для оцінки правомірності дій державного виконавця.
Скаржник також наполягав на необґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій про непроведення державним виконавцем перевірки стану виконання боржником судових рішень та недотримання ним у зв'язку з цим засад справедливості, неупередженості, об'єктивності та співмірності заходів примусового виконання судових рішень. Щодо цього скаржник зазначив, що частина третя статті 18 Закону № 1404-VIII надає державному виконавцю право, а не обов'язок, проводити перевірку виконання боржниками судових рішень. Закон не зобов'язує державного виконавця здійснювати таку перевірку саме на момент прийняття постанови про арешт. Натомість, у подальшому державний виконавець вживав заходи щодо перевірки виконання боржником рішень, що підлягають виконанню, зокрема ним направлено відповідні запити до стягувачів щодо залишку заборгованості у межах зведеного виконавчого провадження № НОМЕР_2.
Окремо скаржник вказав, що суди попередніх інстанцій безпідставно врахували правову позицію Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладену в постанові від 1 квітня 2024 року у справі № 4/69/07. На його погляд, правовідносини у вказаній справі не є тотожними до спірних, а тому правова позиція Верховного Суду у наведеній справі не могла бути застосована судами при вирішенні цього спору.
Ухвалою Верховного Суду 08 серпня 2024 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України на рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 10 травня 2024 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 02 липня 2024 року у цій справі.
ПАТ «Черкасиобленерго» подало відзив на касаційну скаргу Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, в якому позивач просив залишити касаційну скаргу без задоволення.
Перевіряючи обґрунтованість доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду зазначає таке.
Першим ключовим питанням, яке належить з'ясувати в цьому касаційному провадженні, є правильність застосування судами попередніх інстанцій правової позиції, висловленої Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду у постанові від 01 квітня 2024 року у справі №4/69/07.
Частиною п'ятою статті 242 КАС України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Водночас Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду звертає увагу на те, що згідно з системним аналізом норм адміністративного процесуального законодавства, під час вирішення справ суди враховують не будь-які висновки Верховного Суду, а ті, які висловлені Верховним Судом у подібних правовідносинах.
У пунктах 25- 27, 39 постанови від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що для цілей застосування приписів процесуальних законів подібність правовідносин потрібно оцінювати за змістовним, суб'єктним та об'єктним критеріями.
З-поміж цих критеріїв змістовний (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.
Суб'єктний і об'єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, потрібним є специфічний суб'єктний склад саме цих правовідносин та/чи їх специфічний об'єкт.
На предмет подібності потрібно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність потрібно також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
У справі № 4/69/07 боржник - Відкрите акціонерне товариство «Енергопостачальна компанія «Миколаївобленерго» (далі - АТ «Миколаївобленерго») звернувся до господарського суду зі скаргою на рішення та дії державного виконавця, в якій просив:
- визнати неправомірними дії старшого державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Сніжинського Тараса Євгенійовича щодо винесення постанови про арешт коштів боржника від 03 липня 2023 року у виконавчому провадженні № 3642797 на загальну суму 196 824 587,15 грн;
- визнати неправомірною та скасувати постанову про арешт коштів боржника від 03 липня 2023 року у виконавчому провадженні № 3642797 на загальну суму 196 824 587,15 грн.
Скарга обґрунтована тим, що у виконавчому провадженні № 3642797, до якого зведено виконавчі провадження про стягнення боргу з АТ «Миколаївобленерго» на користь стягувача - Державне підприємство «Енергоринок» за п'ятьма виконавчими документами, 03 липня 2023 року державним виконавцем прийнято постанову про арешт коштів боржника на загальну суму 196 824 587,15 грн, з яких: 178 931 470,14 грн - залишок боргу за виконавчими документами, 17 893 147,01 грн - виконавчий збір. На думку скаржника, дії державного виконавця щодо накладення арешту на рахунки його філій на загальну суму 196 824 587,15 грн, яка значно перевищує фактичну суму боргу - 178 911 066,32 грн, за відсутності постанови про стягнення з боржника виконавчого збору, є безпідставними та такими, що порушують права АТ «Миколаївобленерго».
Суди у справі № 4/69/07 виходили з того, що відповідно до статті 56 Закону № 1404-VIII арешт накладається у розмірі суми стягнення з урахуванням, зокрема, суми виконавчого збору. Водночас право на стягнення виконавчого збору Закон пов'язує з винесенням постанови про стягнення виконавчого збору. Оскільки постанова про стягнення виконавчого збору на суму 17 893 147,01 грн державним виконавцем прийнята не була, суди дійшли висновку про відсутність підстав для арешту грошових коштів АТ «Миколаївобленерго» у частині суми виконавчого збору у розмірі 17 893 147,01 грн.
Крім того, суди звернули увагу, що за умовами частини третьої статті 18 Закону № 1404-VIII виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право, зокрема, проводити перевірку виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до цього Закону (пункт 1). Однак на порушення наведених положень Закону державним виконавцем під час прийняття оскаржуваної постанови перевірки виконання боржником судових рішень проведеного не було, чим не дотримано засад справедливості, неупередженості, об'єктивності та співмірності заходів примусового виконання судових рішень.
Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постанові від 01 квітня 2024 року у справі №4/69/07, переглядаючи рішення судів попередніх інстанцій, погодився з їх висновками про те, що набуття права на стягнення суми виконавчого збору Закон № 1404-VIII пов'язує з винесенням постанови про стягнення виконавчого збору.
Беручи до уваги установлені судами обставини про те, що у зведеному виконавчому провадженні № 3642797 державний виконавець постанову про стягнення виконавчого збору на суму 17 893 147,01 грн, на яку накладено арешт оскаржуваною постановою від 03 липня 2023 року, не приймав, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду констатував про відсутність підстав для арешту грошових коштів АТ «Миколаївобленерго» на суму виконавчого збору у розмірі 17 893 147,01 грн.
Крім того, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що за умовами частини третьої статті 18 Закону № 1404-VIII виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право, зокрема, проводити перевірку виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до цього Закону (пункт 1).
Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду указав, що як установлено судами попередніх інстанцій та підтверджується матеріалами справи, на порушення наведених положень Закону державним виконавцем при винесені оскаржуваної постанови від 03 липня 2023 року не було проведено перевірку виконання боржником судових рішень, чим не дотримано засад справедливості, неупередженості, об'єктивності та співмірності заходів примусового виконання судових рішень.
Зокрема, відповідно до довідки АТ «Миколаївобленерго» щодо стану заборгованості перед Державним підприємством «Енергоринок» за судовими рішеннями Господарського суду Миколаївської області у справах № 3/177, № 11/274, № 9/217/6, № 12/472/07 та № 4/69/07 загальна сума заборгованості станом на 31 травня 2023 року складала 183 426 247,81 грн, а станом на 30 червня 2023 року та відповідно на дату накладення арешту 03 липня 2023 року - 178 911 066,32 грн. Втім в оскаржуваній постанові від 03 липня 2023 року зазначено, що станом на день винесення постанови залишок боргу за виконавчими документами становить 178 931 470,14 грн.
Таким чином, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду констатував, що суди попередніх інстанцій правильного висновку, що оскаржувана постанова від 03 липня 2023 року на загальну суму 196 824 587,15 грн прийнята державним виконавцем безпідставно, оскільки сума, на яку накладений арешт, не відповідає дійсності.
У справі, що розглядається, боржник - ПАТ «Черкасиобленерго» звернувся до адміністративного суду з позовом до державного виконавця, в якому просив:
- визнати протиправною та скасувати постанову Головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Торбинської Оксани Миколаївни від 02 квітня 2024 року про арешт коштів боржника у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 в рамках зведеного виконавчого провадження НОМЕР_3.
Позов обґрунтовано тим, що державний виконавець безпідставно наклав арешт на кошти боржника у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 в рамках зведеного виконавчого провадження № НОМЕР_2 на суму 2 101 515 991,42 грн, оскільки загальна сума заборгованості ПАТ «Черкасиобленерго» станом на час прийняття оскаржуваної постанови складала 1 359 487 484,21 грн, що є значно меншою від суми, зазначеної у постанові. Окрім того, зазначено, що спірна постанова не відповідає вимогам Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5.
Здійснивши порівняльний аналіз за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду зазначає, що правовідносини, з щодо яких виник спір у цій справі, є подібними із правовідносинами у справі № 4/69/07. Зокрема, в обох справах боржниками заявлено вимоги про визнання неправомірною та скасування постанови про арешт коштів в рамках зведеного виконавчого провадження, обґрунтовані, серед іншого, невідповідністю суми арешту фактичному розміру заборгованості на дату прийняття постанови.
Отже, правова позиція Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01 квітня 2024 року у справі № 4/69/07 щодо застосування частини третьої статті 18 Закону № 1404-VIII є релевантною у контексті розгляду питання про необхідність проведення державним виконавцем перевірки виконання боржником судових рішень під час прийняття постанови про арешт коштів боржника у тому числі й у межах зведеного виконавчого провадження.
Таким чином, твердження скаржника про те, що суди першої та апеляційної інстанцій неправомірно врахували зазначену правову позицію Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладену у постанові від 01 квітня 2024 року у справі № 4/69/07, під час вирішення цього спору, є необґрунтованими.
Наступним ключовим питанням, яке підлягає вирішенню в цьому касаційному провадженні, є правильність застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального права, зокрема частини третьої статті 18, частини четвертої статті 19, статей 48, 56 Закону № 1404-VIII, пункту 8 Розділу VIII Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року №512/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України 29 вересня 2016 року № 2832/5).
Вирішуючи зазначене питання, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду враховує, що Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, аналізуючи положення частини третьої статті 18 Закону № 1404-VIII у своїй постанові від 01 квітня 2024 року у справі № 4/69/07, фактично сформулював правовий висновок про те, що невиконання державним виконавцем обов'язку з перевірки фактичного стану виконання судових рішень боржником перед прийняттям постанови про арешт майна боржника є порушенням принципів справедливості, неупередженості, об'єктивності та співмірності заходів примусового виконання судових рішень.
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду не погоджується з таким висновком Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду і вважає, що наявні підстави для відступлення від нього, виходячи з такого.
Статтею 1 Закону № 1404-VIII визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Згідно зі статтею 2 Закону № 1404-VIII виконавче провадження здійснюється з дотриманням таких засад: 1) верховенства права; 2) обов'язковості виконання рішень; 3) законності; 4) диспозитивності; 5) справедливості, неупередженості та об'єктивності; 6) гласності та відкритості виконавчого провадження; 7) розумності строків виконавчого провадження; 8) співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями; 9) забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців.
Відповідно до частини першої статті 5 Закону № 1404-VIII примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».
Частиною першою статті 18 Закону №1404-VIII встановлено, що виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Згідно з пунктом 1 частини другої статті 18 Закону №1404-VIII визначено, що виконавець зобов'язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.
Отже, під час здійснення виконавчого провадження виконавець зобов'язаний неупереджено, ефективно, своєчасно та в повному обсязі вживати заходів щодо примусового виконання рішень, дотримуючись способу та порядку виконання, встановлених виконавчим документом і цим Законом.
Положеннями пункту 1 частини третьої статті 18 Закону № 1404-VIII передбачено, що виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право проводити перевірку виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до цього Закону.
Аналіз наведеної норми вказує на те, що в межах здійснення виконавчого провадження законодавець наділяє виконавця повноваженням здійснювати перевірку виконання боржниками рішень, які підлягають примусовому виконанню відповідно до цього Закону.
Здійснення такої перевірки є правом виконавця, реалізація якого залежить від його розсуду, а не імперативно обов'язковою дією у кожному виконавчому провадженні чи перед кожною процесуальною виконавчою дією.
Крім того, абзацом 3 частини другої статті 56 Закону № 1404-VIII встановлено, що постанова про арешт майна (коштів) боржника виноситься виконавцем під час відкриття виконавчого провадження та не пізніше наступного робочого дня після виявлення майна.
Отже Закон № 1404-VIII встановлює чіткі строки для прийняття виконавцем постанови про арешт майна (коштів) боржника: під час відкриття виконавчого провадження або не пізніше наступного робочого дня після виявлення майна. За цих умов арешт майна (коштів) боржника є процесуальною дією, що має забезпечувальний характер, і вчиняється виконавцем автоматично, без попередньої перевірки стану виконання рішення боржником у розумінні пункту 1 частини третьої статті 18 Закону № 1404-VIII, оскільки застосування цього заходу безпосередньо пов'язане з настанням визначеного юридичного факту (відкриттям виконавчого провадження чи виявленням майна).
Надзвичайно стислі строки, у межах яких має бути застосований вказаний захід примусового виконання рішень, фактично виключають можливість проведення виконавцем перевірки виконання боржником рішень у цей час.
Наведене свідчить, що законодавець не пов'язує прийняття постанови про арешт майна (коштів) з фактом проведення перевірки виконавцем стану виконання боржником рішення, яке підлягає примусовому виконанню. Отож відсутність такої перевірки сама по собі не свідчить про порушення виконавцем принципів неупередженості, ефективності, своєчасності і повноти вчинення виконавчих дій у виконавчому провадженні.
Окрім цього, слід враховувати, що відповідно до частини четвертою статті 19 Закону № 1404-VIII сторони зобов'язані невідкладно, не пізніше наступного робочого дня після настання відповідних обставин, письмово повідомити виконавцю про повне чи часткове самостійне виконання рішення боржником, а також про виникнення обставин, що обумовлюють обов'язкове зупинення вчинення виконавчих дій, про встановлення відстрочки або розстрочки виконання, зміну способу і порядку виконання рішення, зміну місця проживання чи перебування (у тому числі зміну їх реєстрації) або місцезнаходження, а боржник - фізична особа - також про зміну місця роботи.
Тобто законодавець передбачив механізм отримання виконавцем актуальної інформації щодо стану виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню, в разі його добровільного повного чи часткового виконання боржником: оперативне інформування виконавця покладається на сторони виконавчого провадження шляхом обов'язкового повідомлення про вказані обставини.
Настання негативних наслідків для боржника через невиконання покладених на нього Законом обов'язків у тому числі щодо інформування виконавця не може бути розцінене як результат протиправних дій (бездіяльності) виконавця щодо перевірки виконання боржником рішення під час прийняття постанови про арешт майна (коштів) боржника.
З огляду на викладене, колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду вважає, що наявні правові підстави для відступлення від висновку Верховного Суду у постанові від 01 квітня 2024 року у справі № 4/69/07 щодо застосування пункту 1 частини третьої статті 18 Закону № 1404-VIII про те, що невиконання державним виконавцем обов'язку з перевірки фактичного стану виконання судових рішень боржником перед прийняттям постанови про арешт майна боржника є порушенням принципів справедливості, неупередженості, об'єктивності та співмірності заходів примусового виконання судових рішень.
Відповідно до частини третьої статті 346 КАС України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об'єднаної палати) іншого касаційного суду.
Згідно з частиною четвертою статті 347 КАС України про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу із викладенням мотивів необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у рішенні, визначеному в частинах першій - четвертій статті 346 цього Кодексу.
Зважаючи на те, що Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду у цій справі вважає за необхідне відступити від висновку Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постанові від 01 квітня 2024 року у справі № 4/69/07, справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Керуючись статтями 346, 347, 359 КАС України, Суд,
Справу №580/3888/24 за позовом Публічного акціонерного товариства «Черкасиобленерго» до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про визнання протиправною та скасування постанови - передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання, є остаточною та оскарженню не підлягає.
...........................
...........................
...........................
А.Г. Загороднюк
М.В. Білак
О.В. Кашпур,
Судді Верховного Суду