Справа № 620/518/25 Суддя (судді) першої інстанції: Соломко І.І.
19 серпня 2025 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Судді-доповідача: Кузьмишиної О.М.,
суддів: Грибан І.О., Карпушової О.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 19 березня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 звернувся до Чернігівського окружного адміністративного суду з позовом до військової частини НОМЕР_1 , в якому просить:
- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку;
- зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 04.11.2024 по 23.12.2024.
Позовні вимоги мотивовані тим, що не проведення розрахунку при звільненні є підставою для виплати працівникові середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні.
Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 19 березня 2025 року адміністративний позов задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не проведення ОСОБА_1 своєчасного повного розрахунку грошового забезпечення.
Стягнуто з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку грошового забезпечення в розмірі 25000,00 грн з відрахуванням зборів, податків та інших обов'язкових платежів з вказаної суми.
В решті позову відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним рішенням, військова частина НОМЕР_1 звернулася із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржуване рішення, як таке, що прийняте із порушенням норм матеріального і процесуального права, та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю.
Зокрема, апелянт вказує, що при вирішенні справи суд першої інстанції поклав в основу свого рішення нечинну редакцію статті 117 КЗпП України та не врахував відсутність вини відповідача у затримці повного розрахунку з ОСОБА_1 , як обов'язкової підстави для покладення відповідальності за ст.117 КЗпП України.
Апелянт стверджує, що ОСОБА_1 у рапорті на звільнення від 10.10.2024 надав згоду на його виключення зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 без проведення повного розрахунку, а тому відповідач діяв правомірно і подальші виплати грошового забезпечення проведені у встановлений законодавством строк.
В обґрунтування своїх вимог апелянт зазначає, що у його діях відсутня вина у невиплаті всієї суми грошового забезпечення ОСОБА_1 у день звільнення, оскільки військова частина НОМЕР_1 діяла з урахуванням згоди позивача на проведення розрахунків не в день звільнення (виключення зі списків).
Ухвалами Шостого апеляційного адміністративного суду від 23.04.2025 відкрито апеляційне провадження та призначено справу до судового розгляду в порядку письмового провадження.
Позивач своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався, що відповідно до частини четвертої статті 304 Кодексу адміністративного судочинства України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Відповідно до частини першої статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Дослідивши матеріали справи, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, колегія суддів дійшла таких висновків.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом апеляційної інстанції, ОСОБА_1 проходив військову службу за призовом під час мобілізації у військовій частині НОМЕР_1 у період з 25.02.2022 по 03.11.2024, що підтверджується довідкою ІНФОРМАЦІЯ_1 від 15.11.2024 №6/4348.
Згідно витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_1 №314 від 03.11.2024 позивач вибув зі складу сил та засобів оперативно-тактичного угрупування « ІНФОРМАЦІЯ_2 », звільнений наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по особовому складу) від 13.10.2024 №159-РС у відставку за підпунктом «а» (за віком - у разі досягнення граничного віку перебування на військовій службі) пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
Відповідачем 13.12.2024 та 23.12.2024 проведено виплату заробітної плати ОСОБА_1 у сумі 89 164,47 грн та 2 955,00 грн, що підтверджується випискою банку.
Вважаючи протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати на його користь середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, колегія суддів зазначає наступне.
Оскільки відповідач у своїй апеляційній скарзі оскаржує судове рішення в частині задоволених позовних вимог, то колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що саме в цій частині перевіряється законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що до даних правовідносин слід застосовувати норми Конституції України, Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 року №2011-XII, Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», Кодексу законів про працю України.
В силу вимог частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Отже, суб'єкти владних повноважень (до яких відноситься відповідач) мають діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Таким чином межі дій відповідача чітко визначені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Особливим способом реалізації права на працю є проходження військової служби за контрактом.
Однією з встановлених державою гарантій права на своєчасне одержання винагороди за працю є передбачений Кодексом законів про працю України обов'язок роботодавця виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 року №2011-XII.
Водночас, Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" № 2011-XII правові відносини щодо виплати середнього заробітку (грошового забезпечення) за час затримки розрахунку при звільненні не врегульовані, внаслідок чого до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми ст.ст. 116-117 Кодексу законів про працю України.
Наведене відповідає правовій позиції щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців з військової служби, наведеній у постановах Верховного Суду від 31.05.2018 у справі №823/1023/16, від 30.01.2019 у справі №807/3664/14, від 26.06.2019 у справі №826/15235/16 та від 30.04.2020 у справі №140/2006/19.
Відтак, норми трудового законодавства підлягають застосуванню у спірних правовідносинах.
В даному випадку спірним питанням є надано згоду позивачем на виключення зі списків частини до проведення розрахунків, в порядку пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 .
Пунктом 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008, встановлено, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
У постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 30.11.2020 у справі №480/3105/19 викладено такі правові висновки щодо застосування норм права: "застосування передбаченої статтею 117 КЗпП України відповідальності здійснюється у разі невиплати згаданої компенсації на день виключення особи зі списків особового складу військової частини. Виключенням із цього правила є надання військовослужбовцем на те відповідної згоди, передбаченої пунктом 242 Положення №1153/2008".
Відповідно до частини п'ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Щодо доводів апелянта про те, що у діях відповідача відсутня вина у не проведенні повного розрахунку з ОСОБА_1 у день його звільнення, оскільки позивач у рапорті на звільнення від 10.10.2024 зазначив, що бесіду з ним проведено, претензій до командування частини не має, надав згоду на його виключення зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 без проведення повного розрахунку, колегія суддів зазначає таке.
З матеріалів справи вбачається, що наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по строковій частині) від 03.11.2024 молодшого сержанта ОСОБА_1 , майстра - номера обслуги 1 самохідного артилерійського взводу 4 самохідної артилерійської батареї 2 самохідного артилерійського дивізіону, звільненого наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по особовому складу) від 13 жовтня 2024 року №159-РС у відставку за підпунктом «а» (за віком - у разі досягнення граничного віку перебування на військовій службі) пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» вважати таким, що справи та посаду здав і направити для зарахування на військовий облік до ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Відповідачем 13.12.2024 та 23.12.2024 здійснено розрахунок з ОСОБА_1 в загальному розмірі 92 119,47 грн, що підтверджується випискою банку (а.с.19-20).
ОСОБА_1 10.10.2024 особисто подано рапорт з клопотанням перед вищим командуванням про звільнення з лав Збройних Сил України у запас 03.11.2024 відповідно до підпункту «в» пункту 1 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», у зв'язку з досягненням граничного віку, в якому абзац 5 викладено наступного змісту:
«Бесіду зі мною проведено, претензій до командування частини не маю, із виключенням мене зі списків частини до проведення зі мною всіх необхідних розрахунків згоден.».
З цього приводу колегія суддів зазначає, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Виключенням із цього правила є надання військовослужбовцем згоди на його виключення зі списків особового складу військової частини до проведення з ним усіх необхідних розрахунків, про що зазначив Верховний Суд, у пункті 47 постанови від 10 жовтня 2024 року у справі №420/1717/22. А у пунктах 51-52 постанови від 27 січня 2021 року у справі № 340/680/20 Верховним Судом наведено висновки, що застосування передбаченої статтею 117 КЗпП України відповідальності здійснюється у разі невиплати належної суми на день виключення особи зі списків особового складу військової частини. Виключенням із цього правила є надання військовослужбовцем на те відповідної згоди, передбаченої пунктом 242 Положення №1153/2008.
При цьому, матеріалами справи підтверджено та не заперечується позивачем, що ним надана згода на виключення зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 без проведення повного розрахунку, про що останній зазначає у відповіді на відзив позовної заяви (а.с.50). Водночас позивач зазначає, що рапорти на звільнення та на виключення зі списків, надані відповідачем, є надрукованими, мають встановлену військовою частиною форму та зміст, не є бланковими або написаними власноруч. Вважає, що був позбавлений можливості зазначити про претензії до командування військової частини.
З приводу вищевказаних доводів колегія суддів зазначає, що позивачем не надано до суду жодних доказів, які б підтверджували викладені обставини. Крім того, позивач не заявляє про те, що рапорт про його звільнення від 10.10.2024 містить недостовірні відомості.
Виходячи із зазначеного, у спірному випадку відсутні підстави для застосування до відповідача передбаченої статтею 117 КЗпП України відповідальності, оскільки військовослужбовцем надано згоду, передбачену пунктом 242 Положення №1153/2008, що виключає застосування до відповідача відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України.
Більше того, колегія суддів зазначає, що мотивувальна частина судового рішення не містить жодних мотивів та обґрунтувань щодо заперечень військової частини НОМЕР_1 про відсутність вини відповідача у не проведенні повного розрахунку з ОСОБА_1 у день його звільнення.
Колегія суддів наголошує, що принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі полягає насамперед у активній ролі суду при розгляді справи. В адміністративному процесі, на відміну від суто змагального процесу, де суд оперує виключно тим, на що посилаються сторони, мають бути повністю встановлені обставин справи, щоб суд ухвалив справедливе та об'єктивне рішення. Принцип офіційності, зокрема, виявляється у тому, що суд визначає обставини, які необхідно встановити для вирішення спору; з'ясовує якими доказами сторони можуть обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо цих обставин; а у разі необхідності суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, доповнити чи пояснити певні обставини, а також надати суду додаткові докази.
Конституційний Суд України у рішенні від 29 серпня 2012 року № 16-рп/2012 зазначив, що Конституція України гарантує здійснення судочинства судами на засадах, визначених у частині третій статті 129 Конституції, які забезпечують неупередженість здійснення правосуддя судом, законність та об'єктивність винесеного рішення тощо. Ці засади, є конституційними гарантіями права кожного на судовий захист, зокрема, шляхом забезпечення перевірки судових рішень в апеляційному та касаційному порядках, крім випадків, встановлених законом (рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2011 року № 13-рп/2011).
Враховуючи вищенаведене, колегія суддів вважає, що висновок суду першої інстанції про обґрунтованість позовних вимог є помилковим, наведені апелянтом аргументи заслуговують уваги.
Відповідно до статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Згідно з п. 2 частини першої статті 315 Кодексу адміністративного судочинства України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
Відповідно до частин першої статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині є неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, неправильне застосування норм матеріального права
За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції при ухваленні рішення неповно з'ясовано обставини, які мають значення для справи, а також порушено норми процесуального права, що стало підставою для неправильного вирішення справи. У зв'язку з цим колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити повністю, а рішення суду скасувати, з прийняттям постанови про відмову у задоволенні позовних вимог.
Керуючись статтями 241, 242, 311, 316, 317, 321, 322, 325, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів
Апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 - задовольнити.
Рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 19 березня 2025 у справі №620/518/25 - скасувати та прийняти постанову, якою у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 - відмовити.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та не підлягає касаційному оскарженню.
Суддя-доповідач О.М.Кузьмишина
Судді І.О.Грибан
О.В.Карпушова