20 серпня 2025 року місто Київ
справа №759/9306/25
провадження№22-ц/824/12023/2025
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача - Шкоріної О.І., суддів - Поливач Л.Д., Стрижеуса А.М., за участю секретаря судового засідання - Височанської Н.В..
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 ,
на ухвалу Святошинського районного суду м.Києва від 5 травня 2025 року, постановлену у складі судді Ключника А.С.,
У травні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з заявою, заінтересовані особи: служба у справах дітей та сім'ї Святошинської районної у м.Києві державної адміністрації, ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_2 про встановлення факту, що має юридичне значення.
В обґрунтування заяви зазначав, що він та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 03.09.2006, який був розірваний рішенням Святошинського районного суду м.Києва від 19.10.2021. Від шлюбу з ОСОБА_2 він має двох дітей: сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та доньку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , які після розірвання шлюбу залишились проживати разом з ним та перебували на його одноосібному утриманні. Наразі старший син, який вже є повнолітнім, проживає та навчається за кордоном, якого він продовжує матеріально підтримувати. Неповнолітня донька продовжує проживати разом з ним, яку він самостійно виховує та утримує. Він є фізичним підприємцем та отримує стабільний дохід. ОСОБА_2 страждає на психічне захворювання, але недієздатною у встановленому законом порядку не визнана, проте це все одно унеможливлює порушення ним питання щодо позбавлення її батьківських прав, оскільки відповідно до ст. 164 Сімейного кодексу України така підстава відсутня.
Встановлення даного факту обумовлено необхідністю пред'явлення відповідного судового рішення до ІНФОРМАЦІЯ_4 , де він з 30 вересня 2021 року перебуває на військовому обліку, з метою надання йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, оскільки факт підтвердження того, що особа самостійно виховує та утримує неповнолітню дитину підлягає встановленню виключно за рішенням суду.
Встановлення такого факту забезпечуватиме права та законні інтереси дитини на належне виховання в сім'ї, яка складається з них двох, адже мати дитини має психічний розлад, протягом тривалого часу проживає окремо, не приймає участі в утриманні та вихованні доньки та не цікавиться її життям, веде антисоціальний спосіб життя, неодноразово піддавалась кримінальному переслідуванню та не має джерел доходу.
Отже вразі призову його на військову службу його неповнолітня донька залишиться одна без батьківського піклування, що спричинить для неї негативні наслідки.
Інші родичі, які б могли здійснювати догляд та утримання доньки відсутні.
Ухвалою Святошинського районного суду м.Києва від 5 травня 2025 року відмовлено у відкритті провадження у справі за заявою ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення.
Не погоджуючись з таким судовим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу суду першої інстанції, справу направити до суду першої інстанції для проводження її розгляду, посилаючись на порушення судом норм процесуального права.
Вважає, що судом допущено надмірний формалізм у трактуванні процесуального законодавства, що призвело до обмеження його права на доступ до суду як елемента права на справедливий суд та ефективний судовий захист згідно до ст.. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Суд не надав належної оцінки викладеним у заяві обставинам та доданим доказам, не застосував висновки Верховного Суду щодо аналогічних випадків, що призвело до постановлення необґрунтованої ухвали. При постановлення ухвали суд залишив поза увагою зміни у судовій практиці, зокрема не врахував висновки Верховного Суду викладені у постанові від 02.04.2025 у справі № 127/3622/24, де зазначається проте, що встановлення юридичного факту як підстава для отримання відстрочки від мобілізації та/або звільнення з військової служби здійснюється безпосередньо судом.
За відсутності спору між батьками дитини щодо її виховання та утримання й визначення законодавством встановлення такого факту в судовому порядку, суд оцінюючи доводи і докази, які підтверджують факт самостійного виховання особою дитини, досліджує обставини (події) у конкретних життєвих ситуаціях.
Учасники справи своїм процесуальним правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористались.
В судовому засіданні заявник ОСОБА_1 доводи апеляційної скарги підтримав, просив апеляційну скаргу задовольнити, ухвалу суду першої інстанції скасувати, справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Заінтересована особа ОСОБА_2 в судове засідання не з'явилася, судова повістка - повідомлення, надіслану на поштову адресу учасника справи, повернулася до суду з довідками поштових відділень "адресат відсутній за вказаною адресою" /а.с.41/, а тому відповідно до ч.8 ст. 128 ЦПК України судові повістки вважаються врученими адресатам.
В судове засідання не з'явилися представники заінтересованих осіб служба у справах дітей та сім'ї Святошинської районної у м.Києві державної адміністрації, ІНФОРМАЦІЯ_1 , які повідомлені про дату, час і місце розгляду справи шляхом направлення судової повістки - повідомлення до електронних кабінетів учасників, через підсистему "Електронний суд", що підтверджується звітами про доставку вихідної кореспонденції Київського апеляційного суду (а.с. 37, 38).
За таких обставин колегія суддів вважала за можливе розглянути справу у відсутність учасників справи, які не з'явилися, відповідно до вимог ч.2 ст.372 ЦПК України.
Заслухавши доповідь судді Шкоріної О.І., вислухавши пояснення осіб, які з'явилися в судове зщасідання, вивчивши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги, суд приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції виходив із того, що факт, про встановлення якого просить заявник, не підлягає з'ясуванню в порядку окремого провадження, оскільки з поданої ОСОБА_1 заяви вбачається спір про право, який не може розглядатися в судовому порядку безвідносно до дій заінтересованих осіб щодо конкретних прав, свобод та інтересів заявника.
З урахуванням закріпленого в сімейному законодавстві принципу невідчужуваності сімейних обов'язків, неможливості відмови від них, у тому числі від обов'язків утримання дитини, питання про встановлення факту утримання дитини не може зясовуватись безвідносно до дій другого з батьків та може вирішуватись у межах спору про право між батьками дитини за загальним правилом у позовному провадженні.
Суд послався на висновок Верховного Суду викладений у постанові від 11.09.2024 у справі №201/5972/22.
Проте, повністю погодитися з висновком суду першої інстанції колегія суддів не може з таких підстав.
Статтею 124 Конституції України визначено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина перша статті 4 ЦПК України).
Відповідно до частини другої статті 19 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку: 1) наказного провадження; 2) позовного провадження (загального або спрощеного); 3) окремого провадження.
За частиною першою статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення (пункт 5 частини другої статті 293 ЦПК України).
Перелік юридичних фактів, що підлягають встановленню в судовому порядку, зазначений у статті 315 ЦПК України і не є вичерпним.
Частинами першою, другою статті 315 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім'ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру. У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Отже, в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; встановлення факту не пов'язується із наступним вирішенням спору про право.
Юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, за умови, що вони не стосуються прав чи законних інтересів інших осіб. У випадку останнього між цими особами виникає спір про право.
Такі висновки висловлені Верховним Судом в постановах від 11 вересня 2024 року в справі № 335/4669/23, від 17 червня 2024 року в справі № 753/21178/21 та інших.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 10 квітня 2019 року в справі № 320/948/18 виснувала, що в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов, а саме, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право. Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб'єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів.
Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов:
- факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них має залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з'ясувати мету встановлення;
- встановлення факту не пов'язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам виснує, що в цій справі встановлення факту пов'язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах;
- заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред'явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо);
- чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів.
Такими ж критеріями керувалася Велика Палата Верховного Суду в постановах від 10 квітня 2019 року в справі № 320/948/18, від 18 січня 2024 року в справі № 560/17953/21.
У справі, яка є предметом перегляду, заявник просить встановити факт самостійного виховання та утримання дитини, з урахуванням змін внесених до Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу". Заявлені вимоги пов'язані з можливістю отримати відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, на підставі рішення суду.
В оскаржуваній ухвалі, суддя першої інстанції посилається на правовий висновок, сформульований Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2024 року в справі № 201/5972/22, в якій розглядалася заява батька про встановлення факту самостійного виховання дитини, необхідного заявнику для оформлення документів для отримання соціальної допомоги як батьку, що самостійно виховує дитину, реєстрації місця проживання дитини, вирішення інших питань щодо проживання та перебування дитини, отримання відстрочки від мобілізації.
Велика Палата Верховного Суду зробила такий висновок:
«Факт одноосібного виховання дитини одним із батьків не може встановлюватись у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, зокрема на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини.
Факт, про встановлення якого просить заявник, не підлягає з'ясуванню в порядку окремого провадження, оскільки з поданої заяви вбачається спір про право, який не може розглядатися в судовому порядку безвідносно до дій заінтересованих осіб щодо конкретних прав, свобод та інтересів заявника.
Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 Сімейного кодексу України (далі - СК України) «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов'язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини.
Інститут окремого провадження не може використовуватися для створення преюдиційних фактів з метою подальшого вирішення будь-якого спору про право.
За установлених обставин факт самостійного виховання дитини матір'ю (батьком) не може бути встановлений за правилами окремого провадження, у зв'язку із чим така заява має бути залишена без розгляду».
Разом з цим, правова позиція Великої Палати Верховного Суду, висловлена у постанові від 11 вересня 2024 року в справі № 201/5972/22, ґрунтувалась на загальних нормах, які врегульовували питання встановлення юридичного факту на час виникнення спірних правовідносин (звернення до суду із заявою у серпні 2022 року та її вирішення судом 09 грудня 2022 року), на які не поширювались положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку», який набрав чинності 18 травня 2024 року та яким статтю 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» викладено в новій редакції.
Наведений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2024 року в справі № 201/5972/22 підхід щодо встановлення факту самостійного виховання дитини, як юридичного факту, був обґрунтований з урахуванням мети, для якої заявник просив установити цей факт у сукупності з установленими в справі обставинами, за якими між батьками дитини був укладений договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків, яким вони узгодили порядок участі кожного із них у вихованні їхнього спільного сина, а також іншими обставинами, які свідчили про неможливість встановлення такого факту в порядку окремого провадження.
Водночас, з огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин і оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків Великої Палати Верховного Суду в кожній конкретній справі (подібний висновок міститься в ухвалах Великої Палати Верховного Суду від 15 березня 2023 року в справі № 726/2166/19 та від 13 липня 2023 року в справі № 922/5158/21).
Суд першої інстанції не звернув увагу на те, що Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку», який набрав чинності 18 травня 2024 року, статтю 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» викладено в новій редакції.
Зокрема, частиною 12 вказаної норми визначено, що військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин під час дії воєнного стану, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України.
Таким чином, колегія суддів вважає, що наведена правова позиція Великої Палати Верховного Суду була сформульована у справі за інших правовідносин, які виникли і були вирішені судом по суті до набрання чинності Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку», а отже, правовідносини в справі № 201/5972/22 не є подібними до правовідносин у цій справі».
У справі, що переглядається, до суду звернувся батько дитини ОСОБА_1 із заявою в порядку окремого провадження про встановлення факту самостійного утримання та виховання доньки ОСОБА_5 , з метою надання йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, оскільки факт підтвердження того, що особа самостійно виховує та утримує неповнолітню дитину підлягає встановленню виключно за рішенням суду.
Встановлення такого факту забезпечуватиме права та законні інтереси дитини на належне виховання в сім'ї, яка складається з них двох, адже мати дитини має психічний розлад, протягом тривалого часу проживає окремо, не приймає участі в утриманні та вихованні доньки та не цікавиться її життям, веде антисоціальний спосіб життя, неодноразово піддавалась кримінальному переслідуванню та не має джерел доходу.
Отже вразі призову його на військову службу його неповнолітня донька залишиться одна без батьківського піклування, що спричинить для неї негативні наслідки.
ОСОБА_1 у заяві посилався на абзац 5 підпункту 3 пункту 12 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», як на підставу звільнення з військової служби під час дії воєнного стану.
Відповідно до абзацу 5 підпункту 3 пункту 12 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин під час воєнного стану військовослужбовці, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України.
Диспозиція зазначеної норми містить імперативний припис стосовно того, що підстава звільнення з військової служби особи, яка самостійно виховує та утримує дитину, має бути встановлена виключно за рішенням суду.
Верховний Суд у постанові від 2 квітня 2025 року у справі № 127/3622/24 дійшов наступних висновків:
«В умовах дії режиму воєнного стану факт самостійного виховання батьком (або іншою особою) дитини може існувати і без наявного спору про право через обставини, в силу яких обсяг прав матері (батька) обмежується або припиняється.
Законодавець, враховуючи наявні життєві ситуації в умовах війни, розширив перелік підстав, за яких особа, яка самостійно виховує та утримує дитину, може звільнитися з військової служби без позбавлення іншого батьківських прав з урахуванням неможливості реалізації ним своїх батьківських прав та обов'язків в умовах війни чи/або надання такій особі соціального статусу одинокого батька (матері) у разі відсутності іншого з батьків та ін.
Удосконалюючи законодавство в умовах режиму воєнного стану, законодавець передбачив установлення факту самостійного виховання та утримання дитини як підставу для отримання відстрочки від мобілізації та/або звільнення з військової служби та чітко визначив порядок його встановлення виключно в судовому порядку, що унеможливлює встановлення такого юридичного факту в позасудовому порядку будь-яким іншим органом влади.
У такий спосіб законодавцем установлено судовий контроль задля дотримання балансу між інтересами дитини, яка може залишитися без батьківського піклування, особи (батька чи матері щодо здійснення піклування) та народу України в особі держави в розумінні статті 65 Конституції України.
Такий порядок встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини визначений тому, що саме в порядку окремого провадження суд встановлює обставини та перевіряє (підтверджує) їх доказами незалежно від наданих сторонами доказів та зазначених доводів на їх спростування. Тобто встановлення юридичного факту як підстава для отримання відстрочки від мобілізації та/або звільнення з військової служби здійснюється безпосередньо судом.
Отже, за відсутності спору між батьками дитини щодо її виховання та утримання й визначення законодавством встановлення такого факту в судовому порядку, суд, оцінюючи доводи і докази, які підтверджують факт самостійного виховання особою дитини, досліджує обставини (події) у конкретних життєвих ситуаціях».
Враховуючи вищезазначене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов необґрунтованого висновку про відмову у відкритті провадження у даній справі, вважаючи, що дана справа не підлягає розгляду у порядку окремого провадження.
Щодо висновку суду про наявність спору про право, то колегія суддів вважає його передчасним, оскільки суд зобов'язаний залучити до участі в справі всіх заінтересованих осіб та встановити, чи здійснює батько самостійне виховання та утримання дитини, та чи існує спір з даного питання між батьками.
Відповідно до ч. 1 ст. 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.
Відмовляючи у відкритті провадження, суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, допустив порушення норм процесуального права, не встановив всі фактичні обставини, що мають значення для справи, що призвело постановлення помилкової ухвали, яка підлягає скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Керуючись статтями 367, 374, 379, 381-383 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Ухвалу Святошинськогорайонного суду м.Києва від 5 травня 2025 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повна постанова складена 21 серпня 2025 року.
Суддя-доповідач: О.І. Шкоріна
Судді: Л.Д. Поливач
А.М. Стрижеус