13 серпня 2025 року
м. Київ
cправа № 910/7856/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Берднік І.С. - головуючого, Зуєва В.А., Міщенка І.С.,
секретар судового засідання - Корнієнко О.В.,
за участю представників:
Товариства з обмеженою відповідальністю
«Альфа-нерухомість» - Остащенко О.М.,
Київської міської ради - Перепелиціна К.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Київської міської ради
на постанову Північного апеляційного господарського суду від 28.05.2025 (у складі колегії суддів: Сибіга О.М. (головуючий), Гончаров С.А., Кравчук Г.А.)
та рішення Господарського суду міста Києва від 21.10.2024 (суддя Літвінова М.Є.)
у справі № 910/7856/24
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Альфа-нерухомість»
до Київської міської ради
про визнання укладеною додаткової угоди,
У червні 2024 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Альфа-нерухомість» (далі - ТОВ «Альфа-нерухомість») звернулося до суду з позовом до Київської міської ради, у якій з урахуванням заяви про зміну предмета позову, просило визнати укладеною додаткову угоду про поновлення терміну дії договору оренди земельної ділянки від 21.03.2014 у редакції, наведеній у позовній заяві.
Позовні вимоги обґрунтовано порушенням відповідачем права позивача на поновлення договору оренди землі.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 21.10.2024, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 28.05.2025, позов задоволено. Визнано укладеною додаткову угоду про поновлення терміну дії договору оренди земельної ділянки від 21.03.2014 (посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Досіпчуком Ф.І. 21.03.2014 за реєстровим № 2150) між ТОВ «Альфа-нерухомість» та Київської міської радою у редакції, наведеній у резолютивній частині рішення.
Не погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у червні 2025 року Київська міська рада подала касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадку, передбаченого пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), просить скасувати постановлені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.
Ухвалою Верховного Суду від 03.07.2025 відкрито касаційне провадження у справі № 910/7856/24 за касаційною скаргою Київської міської ради з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 13.08.2025.
ТОВ «Альфа-нерухомість» у відзиві на касаційну скаргу зазначило про правильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні спору, тому просило залишити оскаржені судові рішення без змін, а касаційну скаргу без задоволення.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.
При вирішенні спору судами попередніх інстанцій установлено, що 21.03.2014 між Київською міською радою (орендодавець) та ТОВ «Альфа-нерухомість» (орендар) укладено договір оренди земельної ділянки, за умовами якого орендодавець на підставі рішення Київської міської ради від 02.10.2013 № 104/9692 за актом приймання-передачі передає, а орендар приймає в оренду (строкове платне користування) земельну ділянку (далі - об'єкт оренди або земельна ділянка) (пункт 1.1).
Об'єктом оренди є земельна ділянка з такими характеристиками: місце розташування - вул. Фрунзе, 33 (літера «А») в Подільському районі м. Києва; розмір - 0,0889 га; цільове призначення - для експлуатації, обслуговування та реконструкції нежитлової будівлі офісу; кадастровий номер - 8000000000:85:312:0019 (пункт 2.1).
Договір укладено на п'ять років (пункт 3.1).
Орендна плата за земельну ділянку становить платіж, який орендар самостійно розраховує та вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою у грошовій формі (пункт 4.1). Річна орендна плата за земельну ділянку встановлюється у розмірі 4,5% від її нормативної грошової оцінки. У випадку, коли розташовані на земельній ділянці будівлі, споруди або її частини здаються в оренду іншим суб'єктам, орендна плата за земельну ділянку встановлюється у розмірі 10% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки або її частини, що припадає на орендовані площі будівель, споруд або їх частини (пункт 4.2). У випадку порушення термінів реконструкції об'єкта, що визначені пунктом 8.4 договору, орендна плата встановлюється у двократному розмірі, що визначений пунктом 4.2 договору, але не більше 12% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки (пункт 4.3).
Після припинення дії договору орендар повертає орендодавцеві земельну ділянку у стані, не гіршому, порівняно з тим, в якому він одержав її в оренду (пункт 7.1).
Після закінчення строку, на який було укладено цей договір, за належного виконання обов'язків відповідно до умов цього договору орендар має за інших рівних умов переважне право на поновлення договору (пункт 8.3).
Орендар має повернути земельну ділянку орендодавцю у стані, придатному для її подальшого використання, після припинення дії цього договору та у строки, встановлені законодавством, звітувати перед органом доходів і зборів за місцезнаходженням земельної ділянки про сплату орендної плати (пункт 8.4).
Договір припиняється, зокрема, в разі закінчення строку, на який його було укладено (пункт 11.3).
Після закінчення строку, на який було укладено цей договір, орендар за умови належного виконання своїх обов'язків, має за інших рівних умов переважне право на поновлення договору. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за 3 місяці до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити його дію та сплачувати орендну плату за період від дня закінчення дії цього договору до дня поновлення його дії у порядку та розмірах, встановлених цим договором. У разі поновлення договору на новий строк його умови можуть бути змінені за згодою сторін (пункт 11.7).
Відповідно до договору оренди земельної ділянки за актом приймання-передачі земельної ділянки відповідач передав, а позивач прийняв у своє володіння і користування об'єкт оренди.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 08.07.2020 у справі № 910/2605/20, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 22.04.2021, які залишено без змін постановою Верховного Суду від 17.11.2021, задоволено позов ТОВ «Альфа-нерухомість» та визнано укладеною додаткову угоду про поновлення терміну дії договору оренди земельної ділянки від 21.03.2014 (посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Досінчуком Ф.І. 21.03.2014 за реєстровим № 2150) між ТОВ «Альфа-нерухомість» та Київською міською радою у редакції, наведеній в резолютивній частині рішення, відповідно до якої договір поновлюється на такий же термін, а саме на 5 років, до 21.03.2024
01.12.2023 ТОВ «Альфа-нерухомість» звернулося до відповідача із листом-повідомленням про поновлення договору оренди земельної ділянки (зареєстроване 04.12.2023 за вх. №514605699), до якого долучено необхідні документи та примірник додаткової угоди № 1 про поновлення договору оренди земельної ділянки від 21.03.2014, зареєстрованого в реєстрі за № 2150.
27.02.2024 Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) надав відповідь на лист позивача, в якому повідомив про наявність потреби вжиття заходів для зміни коду цільового призначення земельної ділянки, на якій знаходиться будівля магазину підприємства, для експлуатації та обслуговування такого типу об'єкта нерухомого майна. Крім того, департамент зазначив, що площа та матеріали технічної інвентаризації об'єкта нерухомого майна (від 13.06.2007) різняться від відображених на кадастровому плані земельної ділянки, який є невід'ємною частиною договору оренди, який товариство має намір поновити.
18.03.2024 позивач направив до Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) звернення вих. №2 (зареєстроване 21.03.2024 за вх. №057/3072) щодо розгляду листа-повідомлення про поновлення договору оренди земельної ділянки.
22.04.2024 позивач звернувся до Київської міської ради із листом вих. № 4 (зареєстрований 22.04.2024 за вх. №08/15304), в якому зазначив, що товариство відповідно до договору оренди як орендар належно виконує свої обов'язки та користується земельною ділянкою (кадастровий номер - 8000000000:85:312:0019), цільове призначення - для експлантації, обслуговування та реконструкції нежитлового будівлі офісу по вулиці Кирилівській (до перейменування Фрунзе), 33 (літера «А») у Подільському району м. Києва. Крім того, позивач повідомив, що не отримав від Київської міської ради заперечень щодо поновлення договору оренди земельної ділянки та запропонував укласти та підписати додаткову угоду № 2, проект якої позивач долучив до листа.
22.05.2024 Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) направив відповідь на лист позивача від 22.04.2024, в якій повідомив, що позивач не усунув зауваження до наданих ним документів щодо об'єкта нерухомого майна, які зазначені у листах від 27.02.2024 № 05716-2619, від 26.07.2023 №05708-9903, що унеможливлює задоволення пропозицій товариства.
Відповідно до довідки Головного управління Державної податкової служби у м. Києві у позивача відсутня заборгованість з платежів, контроль за справленням яких покладено на контролюючі органи, і станом на 12.06.2024 позивач не має податкового боргу, недоїмки із сплати єдиного внеску, іншої заборгованості з платежів (у тому числі розстроченої, відстроченої, реструктуризованої).
ТОВ «Альфа-нерухомість» звернувся до суду із зазначеним позовом за захистом порушених прав та просить визнати укладеною додаткової угоди про поновлення терміну дії договору оренди земельної ділянки від 21.03.2014 (посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Досінчуком Ф.І. 21.03.2014 за реєстровим № 2150).
Суди попередніх інстанцій позов задовольнили та дійшли висновку про доведення позивачем у встановленому процесуальним законом порядку підстав для задоволення позову.
У поданій касаційній скарзі Київська міська рада в обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень послалася на те, зокрема, що суди попередніх інстанцій при вирішенні спору неправильно застосували положення статті 33 Закону України «Про оренди землі» (у редакції, яка була чинною до внесення змін згідно із Законом № 340-IX), та не врахували висновки Верховного Суду щодо застосування цієї норми права при вирішенні спорів у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 10.04.2025 у справі № 910/14933/22, від 21.02.2024 у справі № 910/1235/22, від 15.05.2024 у справі № 909/694/23, від 06.08.2024 у справі № 912/300/23, від 15.03.2023 у справі № 910/1494/22, від 23.11.2023 у справі № 906/1314/21, від 13.02.2024 у справі № 910/743/23, від 05.06.2024 у справі № 910/5994/23, від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19, щодо застосування приписів абзаців 3 та 4 розділу IX «Перехідні положення» Закону України «Про оренду землі» в редакції Закону України №340-ХІ від 05.12.2019 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству», згідно з яким договір оренди земельної ділянки комунальної власності, на якій розташовані будівлі і споруди, що є власністю орендаря, у разі його продовження, має в обов'язковому порядку містити умови, передбачені статтею 33 Закону України «Про оренду землі» та статтею 126-1 Земельного кодексу України (далі - ЗК), що, за доводами скаржника, можливо лише в спосіб викладення цих умов у письмовому вигляді шляхом зазначення про це саме в проєкті додаткової угоди про поновлення договору.
Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Верховний Суд, переглянувши судові рішення у межах, передбачених статтею 300 ГПК, виходить із такого.
Частиною 2 статті 6 та частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України та зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з пунктом 8 частини 2 статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Питання права касаційного оскарження урегульовано статтею 287 ГПК, частиною 2 якої встановлено підстави касаційного оскарження судових рішень виключно у випадках, визначених цією процесуальною нормою.
Такі процесуальні обмеження щодо касаційного оскарження судових рішень не суперечать положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України застосовується судами України як частина національного законодавства, і відповідають практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується судами як джерело права.
Відповідно до практики ЄСПЛ право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі «Пелевін проти України»).
Умови прийнятності касаційної скарги за змістом норм законодавства можуть бути більш суворими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France» від 23.10.1996; «Brualla Gomes de la Torre v. Spain» від 19.12.1997).
У рішенні ЄСПЛ у справі «Гарсія Манібардо проти Іспанії» від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі «Monnel and Morris v. the United Kingdom», серія A, N 115, с. 22, п.56, а також рішення від 29.10.1996 у справі «Helmers v. Sweden», серія A, N 212-A, с.15, п.31).
Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду». При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).
Однією з підстав касаційного оскарження судових рішень відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
При цьому, необхідно зазначити, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 зазначено, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими. Відсутність такої подібності зумовлює закриття касаційного провадження.
Проаналізувавши висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 16.04.2025 у справі № 910/14933/22, від 21.02.2024 у справі № 910/1235/22, від 15.05.2024 у справі № 909/694/23, від 06.08.2024 у справі № 912/300/23, від 15.03.2023 у справі № 910/1494/22, від 23.11.2023 у справі № 906/1314/21, від 13.02.2024 у справі № 910/743/23, від 05.06.2024 у справі № 910/5994/23, від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19, на які послався скаржник у касаційній скарзі на обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень у справі № 910/7856/24, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, суд касаційної інстанції вважає, що правовідносини у зазначених справах не є подібними до правовідносин у справі, що розглядається, з огляду на таке.
Так, у справі № 910/14933/22 Верховний Суд постановою від 16.04.2025 скасував судові рішення попередніх судових інстанцій про задоволення позову товариства до ради про визнання укладеною додаткової угоди про поновлення договору оренди земельної ділянки від 25.03.2016 та ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні цих позовних вимог, оскільки запропонована позивачем редакція додаткової угоди суперечить положенням Закону України «Про оренду землі» (у редакції, чинній на момент звернення позивача із вимогою про визнання її укладеною), зокрема, в частині відсутності умов, передбачених статтею 33 цього Закону, та статтею 126-1 ЗК, як це вимагається абзацом третім розділу IX «Перехідні положення» Закону України «Про оренду землі».
У справі № 910/1494/22 Верховний Суд постановою від 15.03.2023 скасував рішення суду першої інстанції, яким задоволено позов про визнання укладеною додаткової угоди про поновлення договору оренди землі, та постанову суду апеляційної інстанції, якою у задоволенні позову відмолено, а справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки судом не було досліджено наявні у справі докази щодо перебування у власності орендаря будівель і споруд, розміщених на орендованій земельній ділянці, а також не перевірено чи містить доданий до позовної заяви проєкт додаткової угоди умови, передбачені статтею 33 Закону України «Про оренду землі» та статтею 126-1 ЗК, хоча дослідження та встановлення зазначених обставин є визначальними для правильного вирішення спору у даній справі.
Натомість у справі № 910/7856/24, що розглядається, суди попередніх інстанцій установили обставини, за якими позивач, порушуючи питання про визнання укладеною додаткової угоди про поновлення терміну дії договору оренди земельної ділянки від 21.03.2014, у проєкті додаткової угоди навів умови, передбачені статтею 33 Закону України «Про оренду землі» (у відповідній редакції), та статтею 126-1 ЗК.
У справі № 910/1235/22 Верховний Суд постановою від 21.02.2024 скасував судові рішення суду першої інстанції про задоволення позову та постанову суду апеляційної інстанції, якою в задоволенні позову було відмовлено, та передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції, з огляду на те, що встановивши обставини заперечення ради (орендодавця) проти поновлення договору оренди на новий строк з огляду на порушення орендарем умов договору в частині строку забудови земельної ділянки, суд не дослідив обставин (виготовлення проєктної документації позивачем, її затвердження у контексті загального строку користування позивачем земельною ділянкою, строку забудови земельної ділянки тощо), які безпосередньо входять до предмета доказування у даному спорі, що унеможливило встановлення істотної для вирішення даного спору фактичної обставини належного та добросовісного виконання позивачем умов договору. Адже законодавчо передбачене переважне право перед іншими особами на продовження орендних правовідносин, а також право укласти договір оренди на новий строк має тільки орендар, який добросовісно виконував свої обов'язки за договором оренди землі.
Натомість у справі, що розглядається, суди не встановили, а відповідач не довів у встановленому порядку жодних обставин невиконання/неналежного виконання позивачем як орендарем умов договору оренди землі, а також наявності в діях позивача недобросовісної поведінки.
У справі № 909/694/23 Верховний Суд постановою від 15.05.2024 залишив без змін судові рішення попередніх судових інстанцій, якими відмовлено у задоволенні позову про визнання укладеною додаткової угоди про поновлення договору оренди землі в редакції позивача, оскільки за встановлених судами обставин, розташування на частині спірної земельної ділянки нерухомого майна третьої особи, яка в силу принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди є фактичним користувачем відповідної частини земельної ділянки під нерухомістю та згідно з положеннями статті 120 ЗК має право на оформлення речових прав на землю під належним їй нерухомим майном. Зазначене, за висновками суду, виключає можливість поновлення на новий строк договору оренди між позивачем та відповідачем із застосуванням механізму, передбаченого статтею 33 Закону України «Про оренду землі». У зв'язку з чим обставини дотримання сторонами спору процедури укладення договору оренди землі на новий строк в порядку реалізації переважного права орендаря на укладення договору оренди взагалі не підлягають дослідженню у межах даної справи з огляду на принципову неможливість застосування до спірних правовідносин приписів статті 33 Закону України «Про оренду землі».
У справі № 912/300/23 Верховний Суд постановою від 06.08.2024 залишив без змін судові рішення попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позовних вимог про визнання додаткової угоди про продовження договору оренди землі від 04.02.2008 укладеною, оскільки за встановлених судами обставин відповідач (орендодавець) у своїх рішеннях однозначно висловив свою позицію про небажання продовжувати договір оренди, як до закінчення такого договору, так і відразу після закінчення строку оренди; відповідні рішення містять обґрунтування та посилання на невиконання позивачем (орендарем) умов договору. Зі сторони орендодавця вчинено низку дій, які не суперечать статті 33 Закону України «Про оренду землі», є послідовними та зрозумілими у контексті орендних правовідносин. Виконання відповідачем своїх прав та обов'язків у межах спірного договору не може бути розцінено як такі, що суперечать принципу добросовісності.
Натомість у справі № 910/7856/24, що розглядається, суди попередніх інстанцій не встановили будь-яких обставин як надання відповідачем обґрунтованої відмови у продовженні орендних правовідносин з позивачем, у якого на спірній земельній ділянці знаходиться належне йому на праві власності нерухоме майно, чи висловлення радою заперечень щодо умов додаткової угоди, так і не встановили обставин порушення відповідачем питання щодо повернення позивачем орендованої земельної ділянки після закінчення строку дії договору оренди землі.
У справі № 906/1314/21 Верховний Суд постановою від 23.11.2023 змінив у частині мотивів постанову суду апеляційної інстанції, якою задоволено позовні вимоги про визнання укладеною додаткової угоди до договору оренди землі від 05.03.2012 № 94, та зазначив, що оскільки, за встановлених обставин, позивач дотримався вимог законодавства, які регламентують його поведінку, необхідну для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, позивач може вважатись таким, що набув право «правомірного очікування», натомість орендодавець знехтував своїм обов'язком добросовісно провести переговори, не пропонуючи жодних умов орендарю, тому господарський суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог про визнання укладеною додаткової угоди до договору оренди у редакції, викладеній у резолютивній частині постанови.
У справі № 910/743/23 Верховний Суд постановою від 13.02.2024 залишив без змін судові рішення попередніх інстанцій про визнання укладеною додаткової угоди до договору оренди земельної ділянки. Підставою для задоволення позову стали ті обставини, що позивач належними, допустимими, достовірними та вірогідними доказами підтвердив звернення до відповідача у визначений строк щодо поновлення договору оренди земельної ділянки, натомість рада вимоги Закону України «Про оренду землі» стосовно розгляду листа-повідомлення від 01.04.2022 про поновлення договору оренди земельної ділянки шляхом укладення відповідної додаткової угоди або заперечення проти її укладення не виконала та порушила права та охоронювані законом інтереси позивача, а відповіді, надіслані позивачу про пропуск ним строку для укладення додаткової угоди до договору оренди, та висновки відповідача про те, що позивач втратив переважне право на продовження орендних правовідносин, не відповідають дійсним обставинам справи та порушують права позивача.
У справі № 910/7856/24, що розглядається, суди встановили обставини, за якими рада фактично не розглянула надісланий орендарем лист-повідомлення з проєктом додаткової угоди, не аналізувала його умови, не заперечувала щодо запропонованих умов, а висновки, зроблені в оскаржуваних судових рішеннях у справі № 910/7856/24, у якій подано касаційну скаргу, не суперечать висновкам щодо задоволення позовних вимог, викладеним у наведених постановах Верховного Суду у справі № 906/1314/21 та у справі № 910/743/23, на які посилається скаржник у касаційній скарзі.
У справі № 910/5994/23 Верховний Суд постановою від 05.06.2024 залишив без змін судові рішення попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позовних вимог про визнання укладеним договору про поновлення договору оренди земельної ділянки, оскільки за встановлених судами обставин позивач має переважне право на поновлення договору оренди землі за наявності відповідного рішення відповідача, а законних підстав для поновлення строку дії договору на 15 років (з укладенням договору оренди в запропонованій позивачем редакції) немає, при цьому поновлення договору на один рік (строк, на який було укладено договір оренди) не призведе до поновлення порушеного права позивача, адже строк дії договору закінчився 14.04.2021, а позов подано лише 18.04.2023.
У постанові від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19 Велика Палата Верховного Суду навела правові висновки щодо порядку поновлення договору оренди землі за статтею 33 Закону України «Про оренду землі». Водночас у цій справі Велика Палата Верховного Суду залишила без змін судові рішення про відмову в задоволенні позову, оскільки, за встановлених обставин, позивач не реалізував право на поновлення договору оренди землі, бо всупереч умовам цього договору та припису частини 2 статті 33 Закону України «Про оренду землі» не повідомив орендодавця про намір скористатися переважним правом на поновлення договору оренди землі на новий строк.
Натомість у справі № 910/7856/24, що розглядається, суди попередніх інстанцій не встановили обставин не дотримання позивачем процедури поновлення договору оренди за статтею 33 Закону України «Про оренду землі».
Отже, аналіз висновків, зроблених в оскаржуваних судових рішеннях у справі № 910/7856/24, у якій подано касаційну скаргу, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у наведених постановах Верховного Суду, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, оскільки зазначені висновки не є різними за своїм змістом, а зроблені судами з урахуванням інших фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій у кожній справі, які формують зміст правовідносин і зумовили прийняття відповідного рішення, що не дає підстави вважати правовідносини у цих справах подібними.
Посилання скаржника у касаційній скарзі на загальні висновки Верховного Суду у наведених ним постановах щодо порядку і підстав поновлення договору оренди без обґрунтування подібності правовідносин у цих справах зі справою, в якій подано касаційну скаргу, не дає підстав для висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій у справі, що розглядається, норм матеріального права у контексті підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК.
У кожній з наведених справ, які переглядались Верховним Судом, зазначені норми права застосовані з урахуванням конкретних обставин справи та поданих сторонами доказів в межах конкретного предмета доказування, тому відповідні посилання скаржника не є належним правовим обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, а зміст зазначених скаржниками постанов не свідчить про застосування судами першої і апеляційної інстанцій у справі, що розглядається, норм права без урахування висновків, викладених у цих постановах.
Загалом доводи, наведені в касаційній скарзі, стосуються процесу доказування, оцінки доказів судом та фактично спрямовані на спонукання Суду до необхідності переоцінки поданих сторонами доказів і встановлення нових обставин справи, проте відповідно до норм статті 300 ГПК зазначене виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.
Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження з підстави, передбаченої пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК.
Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Київської міської ради на постанову Північного апеляційного господарського суду від 28.05.2025 та рішення Господарського суду міста Києва від 21.10.2024 у справі № 910/7856/24.
Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення і оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя І.С. Берднік
Судді: В.А. Зуєв
І.С. Міщенко