12 серпня 2025 року
м. Київ
cправа № 922/2140/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Волковицька Н. О. - головуючий, Міщенко І. С., Могил С. К.,
секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Веріфікато»
на рішення Господарського суду Харківської області від 31.01.2025 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 06.05.2025 у справі
за позовом керівника Салтівської окружної прокуратури міста Харкова в інтересах держави в особі Харківської міської ради
до: 1) Товариства з обмеженою відповідальністю «Веріфікато»,
2) Товариства з обмеженою відповідальністю «Біком»
про визнання недійсним договору.
У судовому засіданні взяли участь: прокурор - Савицька О. В. та представник Товариства з обмеженою відповідальністю «Веріфікато» - Осколков І. Л.
1. Короткий зміст позовних вимог і заперечень
1.1. У червні 2024 року керівник Салтівської окружної прокуратури міста Харкова (далі - Прокурор) в інтересах держави в особі Харківської міської ради (далі - позивач та/або Міськрада) звернувся до Господарського суду Харківської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Веріфікато» (далі - відповідач-1 та/або ТОВ «Веріфікато») та Товариства з обмеженою відповідальністю «Біком» (далі - відповідач-2 та/або ТОВ «Біком») про визнання недійсним іпотечного договору від 06.05.2023, укладеного між ТОВ «Веріфікато» та ТОВ «Біком», про передачу в іпотеку земельної ділянки площею 0,7461 га, розташованої за адресою: м. Харків, пров. Банний, Червонозаводський район, кадастровий номер 6310138800:01:007:0002, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Позняковою С. В. за № 226 (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 67490636 від 06.05.2023; запис про обтяження: 40177842 (спеціальний розділ) (далі - спірний іпотечний договір від 06.05.2023).
1.2. Позов обґрунтований посиланнями на те, що оспорюваний іпотечний договір від 06.05.2023, предметом якого є земельна ділянка площею 0,7461 га, розташована за адресою: м. Харків, пров. Банний, Червонозаводський район, кадастровий номер 6310138800:01:007:0002 (далі - спірна земельна ділянка) має всі ознаки фраудаторності, оскільки:
правочин укладено сторонами після відкриття судового провадження у справі № 922/1344/23 за позовом Прокурора в інтересах держави в особі Міськради до ТОВ «Веріфікато» про розірвання договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки від 01.06.2011 та зобов'язання її повернути, що вказує на наявність умислу та наміру сторін, спрямованого на уникнення повернення земельної ділянки до комунальної власності;
правочин укладено між пов'язаними юридичними особами, які мають одного і того ж засновника, одного і того ж кінцевого бенефіціарного власника, одного і того ж керівника юридичної особи та розташовані за однією і тією ж адресою;
предметом іпотечного договору від 06.05.2023 є спірна земельна ділянка, яка відповідно до рішення Господарського суду Харківської області від 15.08.2023 у справі № 922/1344/23 у зв'язку з розірванням договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки від 01.06.2011 має бути повернута територіальній громаді міста Харкова в особі Міськради.
1.3. Разом з позовною заявою, Прокурором подано заяву про забезпечення позову, яку ухвалою Господарського суду Харківської області від 24.06.2024 у справі № 922/2140/24 задоволено, та постановлено накласти арешт на спірну земельну ділянку із забороною вчиняти будь-які реєстраційні дії з цим майном.
2. Фактичні обставини справи, встановлені судами
2.1. Як свідчать матеріали справи та установили суди попередніх інстанцій, Салтівською окружною прокуратурою міста Харкова до Господарського суду Харківської області подано позовну заяву в іншій справі - № 922/1344/23 в інтересах держави в особі Міськради до ТОВ «Веріфікато» про розірвання договору купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,7461 га із земель житлової та громадської забудови, розташованої за адресою: м. Харків, пров. Банний, Червонозаводський район, кадастровий номер 6310138800:01:007:0002, укладеного 01.06.2011 між Міськрадою та ТОВ «Веріфікато», та зобов'язання останнього повернути територіальній громаді міста в особі Міськради зазначену земельну ділянку.
Разом з позовною заявою Прокурором було подано заяву про забезпечення позову шляхом встановлення ТОВ «Веріфікато» заборони на відчуження спірної земельної ділянки.
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 12.04.2023 у справі № 922/1344/23 відмовлено в задоволенні вказаної заяви про забезпечення позову.
Водночас постановою Східного апеляційного господарського суду від 27.06.2023 у справі № 922/1344/23 ухвалу Господарського суду Харківської області від 12.04.2023 скасовано та ухвалено нове рішення, яким заяву керівника Салтівської окружної прокуратури міста Харкова про вжиття заходів забезпечення позову задоволено та вжито заходи забезпечення позову шляхом встановлення ТОВ «Веріфікато» заборони на відчуження спірної земельної ділянки.
У подальшому рішенням Господарського суду Харківської області від 15.08.2023 у справі № 922/1344/23 повністю задоволено позов керівника Салтівської окружної прокуратури міста Харкова в інтересах держави в особі Міськради до ТОВ «Веріфікато» про розірвання договору купівлі-продажу земельної ділянки від 01.06.2011 та зобов'язання повернути земельну ділянку.
За результатами апеляційного та касаційного оскарження вказане рішення суду набрало законної сили.
Під час розгляду справи № 922/1344/23 установлено, що рішенням 7 сесії Міськради 6 скликання від 18.05.2011 № 296/11 «Про продаж земельних ділянок юридичним та фізичним особам України» (далі - рішення від 18.05.2011 № 296/11) вирішено продати відповідачу земельну ділянку площею 0,7461 га із земель житлової та громадської забудови за адресою: м. Харків, пров. Банний, Червонозаводський район, кадастровий номер 6310138800:01:007:0002, за ціною 1 566 810,00 грн без ПДВ для будівництва готельного комплексу та подальшої експлуатації об'єкта. Будівництво об'єкта виконати в строк до 01.06.2018.
На підставі вказаного рішення від 18.05.2011 № 296/11 між Міськрадою (продавець) та відповідачем-1 (покупець) 01.06.2011 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки (далі - договір купівлі-продажу земельної ділянки від 01.06.2011), який посвідчено приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Малаховою Г. І. за № 1804 та зареєстровано в Міськраді в книзі записів реєстрації договорів купівлі-продажу земельних ділянок від 01.06.2011 за № 15/11.
У пункті 1.2 договору купівлі-продажу земельної ділянки від 01.06.2011 сторони погодили та передбачили, що земельна ділянка, зазначена в пункті 1.1 договору, продається для будівництва готельного комплексу та подальшої експлуатації об'єкта.
За умовами пункту 1.4 договору купівлі-продажу земельної ділянки від 01.06.2011 визначено, що будівництво об'єкта виконати в строк до 01.06.2018.
Відповідно до пунктів 9.3, 9.4 договору купівлі-продажу земельної ділянки від 01.06.2011 розірвання договору проводиться відповідно до чинного законодавства України та цього договору. У разі невиконання однією із сторін умов договору він може бути розірваний на вимогу іншої сторони виключно за рішенням господарського суду.
Як зазначено вище, договір купівлі-продажу земельної ділянки від 01.06.2011, на підставі якого ТОВ «Веріфікато» набуло право власності на спірну земельну ділянку, розірвано за рішенням суду у справі № 922/1344/23.
Ухвалюючи рішення про розірвання договору купівлі-продажу земельної ділянки від 01.06.2011, суд установив, що ТОВ «Веріфікато» не виконало умов договору щодо будівництва об'єкта інфраструктури міста на отриманій земельній ділянці протягом визначеного у договорі строку, отже, умови договору порушені ТОВ «Веріфікато». З огляду на рішення суду про розірвання договору купівлі-продажу земельної ділянки від 01.06.2011, суд дійшов висновку про законність та обґрунтованість вимог Прокурора про повернення отриманої ТОВ «Веріфікато» за договором земельної ділянки територіальній громаді міста Харкова, яку представляє Міськрада.
При цьому суди попередніх інстанцій установили, що позов у справі № 922/1344/23 заявлено 10.04.2023. Ухвала про відмову у задоволенні заяви про забезпечення вказаного позову постановлена 12.04.2023.
Проте, як установлено судами попередніх інстанцій та підтверджується матеріалами справи, після відкриття провадження у справі № 922/1344/23 та після відмови у задоволенні заяви про забезпечення позову (та до її скасування апеляційним господарським судом постановою від 27.06.2023), а саме 06.05.2023 між ТОВ «Веріфікато» (Іпотекодавець/Боржник) та ТОВ «Біком» (Іпотекодержатель) укладено спірний іпотечний договір, за умовами якого іпотекодавець передає в іпотеку іпотекодержателю як забезпечення виконання своїх зобов'язань за договором безвідсоткової фінансової поворотної допомоги від 25.05.2016 № 25/05/16, укладеному між сторонами цього договору зі змінами, внесеними додатковою угодою від 06.05.2023 № 1, нерухоме майно - земельну ділянку площею 0,7461 га, розташовану за адресою: м. Харків, пров. Банний, Червонозаводськнй район, кадастровий номер 6310138800:01:007:0002.
У іпотечному договорі від 06.05.2023, крім іншого, Іпотекодавець стверджує та гарантує, що предмет іпотеки належить йому на праві власності та треті особи не мають прав та не заявляють вимог на предмет іпотеки, предмет іпотеки не обтяжений будь-якими борговими зобов'язаннями.
Вказаний іпотечний договір від 06.05.2023 посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лозняковою С. В. за № 226.
Рішенням про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 67490636 від 06.05.2023, приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лозняковою С. В. до Державного реєстру внесено обтяження на вищевказане нерухоме майно (запис про обтяження: 50177842 (спеціальний розділ).
Крім цього, судами попередніх інстанцій установлено, що 26.05.2016 між відповідачами було укладено договір про надання безвідсоткової фінансової поворотної допомоги № 26/05/16.
Розмір безвідсоткової фінансової поворотної допомоги становить 5 000 000,00 грн, яку ТОВ «Веріфікато» зобов'язалося повернути протягом тридцяти днів від дня пред'явлення ТОВ «Біком» вимоги (пункти 2.1, 3.1 договору про надання безвідсоткової фінансової поворотної допомоги № 26/05/16).
Умови договору про надання безвідсоткової фінансової поворотної допомоги № 26/05/16 сторони виконали. ТОВ «Біком» надав ТОВ «Веріфікато» безвідсоткову фінансову поворотну допомогу у загальному розмірі 3 660 816,39 грн.
3. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
3.1. Рішенням Господарського суду Харківської області від 31.01.2025 (Аріт К. В. - головуючий, судді: Жельне С. Ч., Рильова В. В.), залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 06.05.2025 (Шутенко І. А. - головуючий, судді: Слободін М. М., Плахов О. В.) позов задоволено повністю; визнано недійсним іпотечний договір від 06.05.2023; ухвалено стягнути з ТОВ «Веріфікато» на користь Харківської обласної прокуратури 1514,00 грн судового збору за подання позовної заяви та 757,00 грн за подання заяви про забезпечення позову та з ТОВ «Біком» на користь Харківської обласної прокуратури 1514,00 грн судового збору за подання позовної заяви та 757,00 грн за подання заяви про забезпечення позову.
3.2. Так, перевіривши підстави представництва Прокурором інтересів територіальної громади міста Харкова, суди дійшли висновку про наявність таких підстав та підтвердження їх належним способом.
Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, місцевий господарський суд, із висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виснував, що спірний іпотечний договір від 06.05.2023 є фраудаторним, при цьому ознаками вчиненого відповідачами фраудаторного правочину, на переконання суду, є те, що:
- відповідачі уклали договір після відкриття провадження у господарській справі № 922/1344/23 та початку розгляду судом заяви Прокурора про забезпечення позову шляхом заборони на відчуження спірної земельної ділянки, а отже, ТОВ «Веріфікато» усвідомлювало ризик можливості заборони відчуження земельної ділянки та в подальшому можливість задоволення вимоги Прокурора щодо розірвання договору купівлі-продажу земельної ділянки від 01.06.2011 та повернення земельної ділянки у комунальну власність в примусовому порядку з метою виконання рішення суду;
- після передання майна в заставу унеможливлюється виконання рішення суду щодо повернення у комунальну власність спірної земельної ділянки, адже чинне законодавство визначає пріоритет іпотеки над іншими зобов'язаннями.
- згідно з даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань обидві сторони іпотечного догову від 06.05.2023 ТОВ «Веріфікато» (код ЄДРПОУ 37457919) та ТОВ «Біком» (код ЄДРПОУ 19123231) мають одного і того ж засновника, кінцевого бенефіціарного власника юридичної особи, керівника юридичної особи та розташовані за однією і тією ж адресою;
- фінансова допомога надана ТОВ «Веріфікато» є безпроцентною, що також свідчить про відсутність економічного обґрунтування та розумної ділової мети у вчинених відповідачами правочинах;
- під час розгляду судом справи № 922/1344/23 відповідачі визначили термін повернення коштів до 31.12.2025, що, на переконання суду, свідчить про узгодженість дій відповідачів та їх спрямованість на ухилення від виконання ТОВ «Веріфікато» зобов'язання перед позивачем;
- оспорюваний правочин не відповідає критерію розумності, який передбачає, що кожне зобов'язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином.
Оскільки, укладаючи спірний іпотечний договір від 06.05.2023, відповідачі діяли недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам Міськради, з метою уникнення звернення стягнення кредитором (Міськрадою) на індивідуально визначене майно боржника (ТОВ «Веріфікато»), а саме спірну земельну ділянку, договір підлягає визнанню недійсним.
4. Короткий зміст касаційної скарги і заперечення на неї
4.1. Не погоджуючись із рішенням Господарського суду Харківської області від 31.01.2025 та постановою Східного апеляційного господарського суду від 06.05.2025 у справі № 922/2140/24, ТОВ «Веріфікато» звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення та постанову, ухвали постанову, якою відмовити у задоволенні позову, а також вирішити питання про розподіл судових витрат.
4.2. За змістом касаційної скарги її подано на підставі положень пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
4.3. Так, на обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права, а саме положення:
статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» без урахування висновку щодо її застосування у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 17.01.2024 у справі № 522/3999/23, від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17, від 24.01.2020 у справі № 910/10987/18;
частини другої статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) без урахування висновку щодо її застосування у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17, від 29.08.2023 у справі № 910/5958/20;
пункту 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» без урахування висновку щодо її застосування у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16-ц;
статті 124 Конституції України без урахування висновку щодо її застосування у подібних правовідносинах, викладеного в ухвалах Верховного Суду від 29.10.2018 у справі № 9901/838/18, від 29.10.2018 у справі № 9901/844/18;
статті 16 ЦК України, статті 20 Господарського кодексу України (далі - ГК України) та статті 5 ГПК України без урахування висновку щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 та від 21.03.2024 у справі № 907/935/21 (907/958/22);
пункту 6 статті 3 та частини третьої статті 13 ЦК України без урахування висновку щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 31.10.2024 у справі № 509/4936/17, від 02.05.2023 у справі № 904/648/22.
4.4. На обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник наголошує на відсутності висновку Верховного Суду щодо питання встановлення того, чи дійсно відповідачі діяли недобросовісно та, чи дійсно іпотечний договір є фраудаторним. У цьому контексті доцільно застосувати пункт 6 статті 3 ЦК України, статтю 13 ЦК України, які регулюють обов'язок учасників цивільного обороту діяти добросовісно, а також утримуватись від дій, що могли б порушити права інших осіб або ж завдати шкоди іншим особам.
Водночас скаржник наголошує на відсутності висновку Верховного Суду:
який кваліфікував би саме іпотечний договір фраудаторним виключно за саме тими ознаками, на які посилається Прокурор та суди попередніх інстанцій, за тих самих обставин;
який встановив би, чи дійсно за таких обставин спірний іпотечний договір від 06.05.2023 є фраудаторним;
який би підтверджував, що виключно ті «докази», які надані Прокурором, є достатніми для спростування презумпції добросовісності та правомірності правочину;
щодо достатності доказів задля спростування презумпції правомірності правочину є, на переконання відповідача-1, перепоною для ухвалення правильного судового рішення, оскільки неможливо встановити, чи дійсно такі «докази», наведені Прокурором, є підставою вважати, що договір укладений на шкоду Міськраді.
За твердженням скаржника, відсутність висновку Верховного Суду в подібних правовідносинах призводить до ухвалення судового рішення, що не лише помилково та необґрунтовано вирішує справу, а й також завдає непоправної шкоди відповідачам, адже визнання іпотечного договору від 06.05.2023 недійсним без достатнього обґрунтування та застосування висновків Верховного Суду в подібних правовідносинах позбавляє ТОВ «Біком» можливості звернутися з вимогою про стягнення на предмет іпотеки.
Скаржник також звертає увагу на те, що суди попередніх інстанцій не спростовували презумпцію добросовісності відповідачів та правомірності правочину, матеріали справи таких доказів не містять.
4.5. На обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник наголошує, що справу в апеляційному провадженні розглянуто неповноважним складом суду у зв'язку з порушенням порядку та вимог автоматизованого розподілу судової справи № 922/2140/24 між суддями, наслідком чого є прийняття постанови неповноважним складом суду, а тому постанова прийнята неправомірно та має бути скасована.
4.6. Прокурор у відзиві просить відмовити у задоволенні касаційної скарги в повному обсязі.
5. Розгляд касаційної скарги і позиція Верховного Суду
5.1. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до частини першої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Ураховуючи викладене, касаційний господарський суд переглядає оскаржувані рішення та постанову в межах доводів та вимог касаційної скарги.
5.2. Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, то колегія суддів зазначає таке.
Згідно з пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Відповідно до положень вказаної норми касаційний перегляд з указаних підстав може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття «подібні правовідносини», а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду та об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
Так, об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 27.03.2020 у справі № 910/4450/19 зазначила, що подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб'єктний склад сторін спору, зміст правовідносин (права та обов'язки сторін спору) та об'єкт (предмет).
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 визначила наступні критерії подібності правовідносин у розумінні норм процесуального законодавства.
Для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема, пункту 1 частини другої статті 389 (пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України; пункту 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України) та пункту 5 частини першої статті 396 Цивільного процесуального кодексу України (пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України; пункту 5 частини першої статті 339 Кодексу адміністративного судочинства України), таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями, з-поміж яких змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.
У кожному випадку порівняння правовідносин та їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи (див. постанови від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)). Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов'язаних із правами й обов'язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб'єктів (видової належності сторін спору) й об'єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).
Задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов'язують визначати подібність правовідносин (подібність відносин) Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 конкретизувала:
- висновок про те, що така подібність означає, зокрема, тотожність суб'єктного складу правовідносин, об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин);
- висновок про те, що під судовими рішеннями у подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, за змістом яких тотожними, аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.
Здійснена Великою Палатою Верховного Суду конкретизація полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
При цьому слід виходити також з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.
Відповідно неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах як підстави для касаційного оскарження має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.
Не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення (див. зокрема, підхід в частині оцінювання спірних правовідносин на предмет подібності, який застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13.07.2022 у справі № 199/8324/19).
Проаналізувавши наведені скаржником підстави касаційного оскарження відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, судова колегія виходить з такого.
Так, доводи касаційної скарги в зазначеній частині зводяться до того, що судами попередніх інстанцій не було враховано висновків Верховного Суду щодо застосування статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», статті 16 ЦК України, пункту 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», статті 124 Конституції України, статті 20 ГК України та статті 5 ГПК України, пункту 6 статті 3 та частини третьої статті 13 ЦК України, викладених у постановах Верховного Суду від 17.01.2024 у справі № 522/3999/23, від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17, від 24.01.2020 у справі № 910/10987/18, від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17, від 29.08.2023 у справі № 910/5958/20, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16-ц, від 29.10.2018 у справі № 9901/838/18, від 29.10.2018 у справі № 9901/844/18, від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 від 21.03.2024 у справі № 907/935/21(907/958/22),від 31.10.2024 у справі № 509/4936/17, від 02.05.2023 у справі № 904/648/22.
Предметом спору у цій справі № 922/2140/24 є визнання недійсним іпотечного договору від 06.05.2023 як фраудаторгого.
Водночас у справі № 522/3999/23 (постанова від 17.01.2024) Верховним Судом переглядалася ухвала суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції про забезпечення позову шляхом накладення арешту на зупиночне місце, ухвалена у спорі, що виник із визначення розміру частки сумісного майна подружжя при його поділі.
У справі № 911/3594/17 (постанова від 12.03.2019) Товариство з обмеженою відповідальністю «Баришівська друкарня» звернулося до суду з позовом, в якому просило суд визнати протиправним та скасувати рішення виконавчого комітету селищної ради, яким надано згоду на реєстрацію права спільної власності територіальних громад сіл, селищ на 28/100 частини будівлі, посилаючись на те, що позивач є власником цілісного майнового комплексу, щодо якого надано згоду на реєстрацію права власності на його частину за територіальною громадою відповідно до спірного рішення, а отже, це рішення порушує майнові права позивача.
Предметом спору у справі № 910/10987/18 (постанова від 24.01.2020) були вимоги банку про звернення стягнення на нерухоме майно, що є предметом іпотеки за іпотечним договором, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження. Спірним у цій справі було питання щодо наявності у відповідача права власності на іпотечне майно, а також різниці між відомостями, що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та чинними, нескасованими правовстановлюючими документами.
Постанова Верховного Суду від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17, ухвалена за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Тех-Трейд-Інвест» до Акціонерного товариства «КБ «ПриватБанк», Товариства з обмеженою відповідальністю «Парктур», Товариства з обмеженою відповідальністю «Скорзонера», Товариства з обмеженою відповідальністю «Шелта», Товариства з обмеженою відповідальністю «Аспект» про визнання недійсними згідно з переліком, наведеним у прохальній частині позовної заяви, окремих пунктів кредитних договорів, укладених упродовж 2005- 2015 років між відповідачами у справі. Спірні правовідносини у наведеній справі виникли у зв'язку з тим, що, на думку позивача, спірними кредитними договорами передбачено встановлення подвійної плати за користування кредитом і визначено інший спосіб оплати за користування кредитом, ніж нарахування процентів на основну суму боргу, що суперечить положенням статей 1048, 1054, 1056 ЦК України. Позивач вважав, що такі договори в оспорюваній частині (щодо визначення і сплати винагороди за користування кредитом) порушують права позивача, збільшують обсяг його відповідальності Банком, і хоча позивач не є стороною цих кредитних договорів, однак набув право власності на майно, що становить предмет іпотеки згідно з договорами іпотеки від 02.06.2016, від 03.06.2016, укладеними між ТОВ «Скорзонера» та АТ «КБ «ПриватБанк» у забезпечення виконання зобов'язань за цими кредитними договорами, та, відповідно, до позивача в силу закону перейшли права та обов'язки іпотекодавця за зазначеними договорами іпотеки.
У справі № 910/5958/20 (постанова від 29.08.2023) Верховний Суд розглядав спір про визнання недійсним контракту від 02.11.2011 № 1219. При цьому позовні вимоги обґрунтовані з посиланням на невідповідність контракту від 02.11.2011 № 1219 вимогам законодавства України, а саме приписам статті 228 ЦК України.
У справі № 183/1617/16 (постанова від 14.11.220180) предметом розгляду були вимоги про визнання неправомірним і скасування пункту рішення сільської ради про передачу земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та видачу державного акта на право власності на земельні ділянки, визнання недійсним державного акта на право приватної власності на земельну ділянку, надану для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, витребування земельної ділянки та зобов'язати її повернути у власність держави, обґрунтовані незаконним розпорядженням землями лісового фонду.
В ухвалі від 29.10.2018 у справі № 9901/844/18 судом касаційної інстанції вирішувалось питання щодо відкриття провадження за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «НОВИЙ ФОРМАТ ТВ», Товариства з обмеженою відповідальністю «АРІАДНА ТВ», Товариства з обмеженою відповідальністю «ПАРТНЕР ТВ», Товариства з обмеженою відповідальністю «ТВ ВИБІР», Товариства з обмеженою відповідальністю «ЛІДЕР ТВ», Товариства з обмеженою відповідальністю «ТЕЛЕРАДІОКОМПАНІЯ « 112-ТВ» до Верховної Ради України про визнання протиправною та нечинною Постанови Верховної Ради України від 04.10.2018 № 2589-VIII «Про схвалення пропозицій щодо застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)» в частині пунктів 1, 2, 3, 4, 5, 6 додатку № 1 до зазначеної постанови, в яких згадуються позивачі.
У свою чергу, в ухвалі від 29.10.2018 у справі № 9901/838/18 судом касаційної інстанції вирішувалося питання щодо відкриття провадження за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «НОВИНИ 24 ГОДИНИ» до Верховної Ради України про визнання протиправною та нечинною Постанови Верховної Ради України від 04.10.2018 №2589-VIII «Про схвалення пропозицій щодо застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)» в частині, в якій згадується позивач (пункт 7 додатку № 1 до Постанови Верховної Ради України від 04.10.2018 № 2589-VIII).
У справі № 916/1415/19 предметом розгляду були вимоги про визнання договорів іпотеки припиненими в силу приписів статті 17 Закону України від 05.06.2003 № 898-IV «Про іпотеку» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин у наведеній справі.
У справі № 907/935/21 (907/958/22) (постанова від 21.03.2024) розпорядник майна Товариства з обмеженою відповідальністю «ВАССТЕЛ» - арбітражний керуючий Демчан О. І. звернувся до Господарського суду Закарпатської області із позовною заявою про визнання недійсним договору поставки від 03.05.2016 №DP 05-16/03, укладеного між ТОВ «ВАССТЕЛ» і ТОВ «Закарпатська нафтогазова компанія», оскільки такий є правочином, щодо якого є заінтересованість в розумінні статті 1 Кодексу України з процедур банкрутства, та таким, що укладений з метою створення штучної кредиторської заборгованості.
Отже, правовідносини у зазначених справах, на які посилається скаржник, та у справі № 922/2140/24, що переглядається, не є подібними, позаяк існує ряд істотних відмінностей саме у предметах та підставах позовів, фактичних обставинах таких спорів, пов'язаних із правами й обов'язками їх сторін, що, в свою чергу, зумовлює і різний зміст спірних правовідносин, що унеможливлює застосування правових висновків Верховного Суду, викладених у наведених скаржником у касаційній скарзі постановах, до спірних правовідносин у цій справі.
Верховний Суд відхиляє недоречні посилання скаржника на неврахування судами висновків, викладених Верховним Судом у постановах від 31.10.2024 у справі № 509/4936/17 та від 02.05.2023 у справі № 904/648/22, оскільки доводи касаційної скарги в цій частині зводяться до цитування відповідачем окремих абзаців тексту вказаних судових рішень, без належного обґрунтування порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального чи процесуального права та /або невідповідності оскаржуваних рішення та постанови висновкам, наведеним у наведених постановах.
При цьому у справі № 509/4936/17, на яку посилався скаржник, суд розглядав вимоги про визнання недійсним договору про задоволення вимог іпотекодержателя з огляду на те, що на момент його укладення існували належними чином зареєстровані обтяження у виді арештів та заборон відчуження щодо всього нерухомого майна, про існування яких було відомо як сторонам договору, так і нотаріусу. А у справі, № 904/648/22 спір стосувався визнання недійсними договорів купівлі-продажу об'єктів нерухомого майна, які було укладено з метою уникнення виконання рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 11.10.2018 у справі № 904/2486/18, яке набрало законної сили, що є відмінним від обставин, встановлених у справі № 921/2140/24
Загалом, здійснивши системний аналіз доводів скаржника та змісту постанов Верховного Суду, якими обґрунтовано підстави касаційного оскарження, передбачені у пункті 1 частини другої статті 287 ГПК України, колегія суддів дійшла висновку, що доводи скаржника зводяться до цитування абзаців, викладених у зазначених постановах Верховного Суду, які скаржник вибірково виокремив із загального контексту правових висновків Верховного Суду, без урахування інших висновків щодо застосування положень, якими регулюються правовідносини у зазначених справах. При цьому з деяких цитат неможливо зрозуміти на підтвердження яких доводів, щодо неправильного застосування положень норм матеріального права, викладено вказану цитату.
Пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
5.3. Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, то колегія суддів зазначає про таке.
Касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, наведених скаржником і які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктами 1, 4 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника.
Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства, закріплених у частині третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Верховний Суд звертає увагу на те, що пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Зміст наведеної норми права свідчить про те, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію відносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.
За змістом пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Отже, умовами касаційного перегляду оскаржуваних судових рішень із зазначеної підстави є: (1) відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права, яка підлягає застосуванню до спірних правовідносин, (2) відсутність такого висновку саме у подібних правовідносинах.
При касаційному оскарженні судових рішень з підстав, передбачених пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, крім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити, зокрема, зазначення норми права, щодо якої відсутній висновок про її застосування, із конкретизацією змісту правовідносин, в яких цей висновок відсутній, та обґрунтування необхідності формування єдиної правозастосовчої практики щодо цієї норми для правильного вирішення справи.
Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.08.2022 у справі № 908/2287/17 та постановах Верховного Суду від 04.02.2025 у справі № 909/996/22, від 10.12.2024 у справі № 904/5475/23, від 08.08.2024 у справі № 906/446/23, від 08.08.2024 у справі № 906/497/23.
Водночас у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов'язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.
Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 04.02.2025 у справі № 909/996/22, від 08.08.2024 у справі № 906/446/23, від 08.08.2024 у справі № 906/497/23, від 19.03.2024 у справі № 910/6141/22, від 12.09.2023 у справі № 916/1828/22, від 30.05.2023 у справі № 918/707/22.
Правові висновки суду, у тому числі касаційної інстанції, формулюються з огляду на конкретні обставини справи. Тобто, на відміну від повноважень законодавчої влади, до повноважень суду не належить формулювання абстрактних правил поведінки для всіх життєвих ситуацій, які підпадають під дію певних норм права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц).
Формування Верховним Судом висновку має стосуватися спірних конкретних правовідносин, ураховуючи положення чинного законодавства та встановлені судами під час розгляду справи обставини. При цьому формування правового висновку не може здійснюватися поза визначеними статтею 300 ГПК України межами розгляду справи судом касаційної інстанції.
Натомість у касаційній скарзі (пункт 4.4 цієї постанови) скаржник наголошує на відсутності висновку Верховного Суду: який кваліфікував би саме іпотечний договір фраудаторним виключно за тими ознаками, на які посилається Прокурор та суди попередніх інстанцій, за тих самих обставин; який встановив би, чи дійсно за таких обставин спірний іпотечний договір від 06.05.2023 є фраудаторним; який би підтверджував, що виключно ті «докази», надані Прокурором, є достатніми для спростування презумпції добросовісності та правомірності правочину; щодо достатності доказів задля спростування презумпції правомірності правочину є, на переконання відповідача-1, перепоною для ухвалення правильного судового рішення, оскільки неможливо встановити, чи дійсно такі «докази», наведені Прокурором, є підставою вважати, що договір укладений на шкоду Міськраді.
Однак скаржник не зазначає конкретну норму (ми) права, щодо застосування якої (их) відсутній висновок Верховного Суду у подібних правовідносинах, із конкретизацією змісту правовідносин, в яких цей висновок відсутній, та обґрунтування необхідності формування єдиної правозастосовчої практики щодо цієї норми для правильного вирішення справи, а лише наводить питання, які, на його думку, має вирішити суд касаційної інстанції під час перегляду оскаржуваних судових рішень. Касаційна скарга в наведеній частині за своїм змістом фактично зводиться до незгоди з наданою судами першої та апеляційної інстанцій оцінкою встановлених фактичних обставин справи, що не є можливим з огляду на визначені в статті 300 ГПК України межі розгляду справи судом касаційної інстанції.
Отже, посилання скаржника на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах (пункт 4.4 цієї постанови) визнаються суто декларативними, необґрунтованими та відхиляються.
Колегія суддів також враховує, що відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц, встановлення обставин справи є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Верховний Суд є судом права, а не факту, тому, діючи у межах повноважень та порядку, визначених статтею 300 ГПК України, він не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку (постанови Верховного Суду від 03.02.2020 у справі № 912/3192/18, від 12.11.2019 у справі № 911/3848/15, від 02.07.2019 у справі № 916/1004/18).
Саме лише прагнення скаржника здійснити перевірку обставин цієї справи з урахуванням його власних висновків не є підставою для зміни чи скасування оскаржуваних судових рішень.
Зважаючи на викладене, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, також не отримала підтвердження під час касаційного провадження.
5.4. Посилаючись на підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник зазначив, що справу розглянуто і вирішено в апеляційній інстанції неповноважним складом суду.
У контексті наведених доводів колегія суддів звертає увагу на те, що Верховний Суд у постановах від 28.12.2022 у справі № 183/4809/19, від 11.10.2023 у справі № 306/844/20, від 06.03.2024 у справі № 686/9073/22 та від 25.04.2024 у справі № 640/19764/20 виснував, що чинне процесуальне законодавство не надає визначення терміну «неповноважний склад суду», однак неповноважним склад суду можна вважати якщо: 1) справу розглянуто з порушенням правил підсудності; 2) справу розглянуто і вирішено суддею або за участі судді строк повноважень якого закінчився; 3) справу розглянуто і вирішено особою, яка не є суддею цього суду або за її участі; 4) справу передано на розгляд судді з порушенням встановленого порядку розподілу судових справ або з порушенням принципу незмінності складу суду; 5) справу розглянуто і вирішено суддею або за участі судді, який брав участь у її вирішенні; 6) справу, яку належить розглядати колегіально, розглянуто і вирішено суддею одноособово.
Справа, розгляд якої відповідно до цього Кодексу здійснюється колегією суддів в обов'язковому порядку, розглядається постійною колегією суддів відповідного суду, до складу якої входить визначений Єдиною судовою інформаційно-комунікаційною системою суддя-доповідач (частина друга статті 32 ГПК України).
Персональний склад постійних колегій суддів визначається зборами суддів відповідного суду (частина третя статті 32 ГПК України).
Відповідно до частин тринадцятої, чотирнадцятої статті 32 ГПК України справа, розгляд якої розпочато одним суддею чи колегією суддів, повинна бути розглянута тим самим суддею чи колегією суддів, за винятком випадків, які унеможливлюють участь судді у розгляді справи, та інших випадків, передбачених цим Кодексом.
У разі зміни складу суду на стадії підготовчого провадження розгляд справи починається спочатку, за винятком випадків, передбачених цим Кодексом.
У разі зміни складу суду на стадії розгляду справи по суті суд повторно розпочинає розгляд справи по суті, крім випадку, коли суд ухвалить рішення про повторне проведення підготовчого провадження.
Особливості розподілу судових справ встановлюються Положенням про Єдину судову інформаційно-комунікаційну систему та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів) (частина дев'ятнадцять статті 32 ГПК України).
Верховний Суд неодноразово зазначав про те, що судді не мають жодного впливу на формування складу суду для розгляду конкретної справи, що спрямовано на забезпечення реалізації учасниками справи права на судовий захист незалежним та безстороннім судом, встановленим законом, як складової права на суд, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Аналогічні правові висновки викладено у постанові Верховного Суду від 22.05.2025 у справі № 910/8801/24.
Так, у Східному апеляційному господарському суді 21.02.2025 відбувся автоматизований розподіл судової справи № 922/2140/24 між суддями, за наслідками якого, відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями, визначено такий склад суду: Шутенко І. А. - головуючий суддя, судді: Гребенюк Н. В., Слободін М. М.
У подальшому, у зв'язку з перебуванням судді Гребенюк Н. В., яка не є головуючим суддею (суддею-доповідачем), у відпустці, розпорядженням керівника апарату від 24.03.2025 призначений повторний автоматизований розподіл справи.
Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу справи між суддями визначний такий склад суду: Шутенко І. А. - головуючий суддя, судді: Слободін М. М. та Тихий П. В.
У той же день, у зв'язку з перебуванням судді Тихого П. В., який не є головуючим суддею (суддею-доповідачем), у відпустці, розпорядженням керівника апарату від 24.03.2025 призначений повторний автоматизований розподіл справи.
Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу справи між суддями визначний такий склад суду: Шутенко І. А. - головуючий суддя, судді: Плахов О. В. та Слободін М. М.
З огляду на те, що суддя-доповідач Шутенко І. А. у справі був визначений шляхом автоматизованого розподілу із числа всіх суддів відповідного суду з урахуванням їхньої спеціалізації, а розгляд справи у суді апеляційної інстанції здійснюється колегією у складі трьох суддів, то в подальшому вибір системою відбувався серед суддів постійної колегії, до якої входить суддя-доповідач, та резервних суддів цієї колегії. Доказів на підтвердження протилежного (а саме, що визначені системою судді Східного апеляційного господарського суду для розгляду цієї справи, які не є суддею-доповідачем у цій справі, не входили до складу постійної колегії або не були резервними суддями цієї колегії на момент здійснення вибору системою) скаржником не надано.
Зважаючи на наведене, Суд не вбачає порушень правил, визначених законодавством, під час проведення автоматизованого розподілу цієї справи, оскільки формування складу суду відбулося із застосуванням автоматизованої системи документообігу та відповідно до вимог ГПК України, Положення про автоматизовану систему документообігу суду та Засад використання автоматизованої системи документообігу суду у Східному апеляційному господарському суді.
5.5. Доводи скаржника про упередженість судді Слободіна М. М. колегією суддів відхиляються, адже скаржник не був позбавлений можливості подати заяву про відвід судді, якщо вважав, що існують обставини, які викликають сумнів у неупередженості або об'єктивності судді.
6. Висновки Верховного Суду
6.1. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
6.2. Згідно з частиною першою статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
6.3. Зважаючи на те, що підстава для касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини другої статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів дійшла висновку про закриття касаційного провадження за виключним випадком, передбаченим пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України. В іншій частині касаційного провадження за виключним випадком, передбаченим пунктами 3, 4 частини другої статті 287 ГПК України, колегія суддів дійшла висновку касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення та постанову без змін.
7. Розподіл судових витрат
7.1. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України необхідно покласти на скаржника.
Керуючись статтями 296, 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Веріфікато» на рішення Господарського суду Харківської області від 31.01.2025 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 06.05.2025 у справі № 922/2140/24, відкрите за виключним випадком, передбаченим пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.
Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Веріфікато», в частині підстав, передбачених пунктами 3, 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Харківської області від 31.01.2025 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 06.05.2025 у справі № 922/2140/24 залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Н. О. Волковицька
Судді І. С. Міщенко
С. К. Могил