20.08.2025 Єдиний унікальний номер 205/13403/24
Номер провадження: 2/205/1488/25
20 серпня 2025 року м. Дніпро
Новокодацький районний суд міста Дніпра у складі:
головуючого судді Мовчан Д.В.
при секретарі Волкобоєвої А.О.
за участю: представника позивача - ОСОБА_1 , відповідача - ОСОБА_2 , представника відповідача - ОСОБА_3
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження в залі суду м. Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя,-
І. Стислий виклад позиції позивача та заперечень відповідача.
ОСОБА_4 (далі - Позивач) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.
В обґрунтування своїх позовних вимог позивач зазначає, що з 10 серпня 2002 року по 23 серпня 2024 року він, ОСОБА_4 , перебував з ОСОБА_2 (далі - Відповідач) у зареєстрованому шлюбі. Від шлюбних стосунків мають двох дітей: повнолітнього сина -ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та неповнолітнього сина - ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . В період шлюбу за спільні кошти позивачем та відповідачем було набуте спірне майно, а саме, рухоме майно: автомобіль «Renault Megane Scenic», д/н НОМЕР_1 , 2009 року випуску, титульним власником якого є ОСОБА_2 .
Далі позивач зазначає, що після розірвання шлюбу між ним, ОСОБА_4 , та відповідачем була усна домовленість про те, що ОСОБА_2 не буде подавати до суду заяви про стягнення аліментів з нього на утримання дітей, а він у свою чергу залишає у власність відповідачу автомобіль «Renault Megane Scenic», д/н НОМЕР_1 , 2009 року випуску. Проте, відповідач цих домовленостей не дотрималась. Судовим наказом Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 06.09.2024 року вирішено стягувати з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 аліменти на утримання дитини, ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у розмірі 1/4 частки з усіх видів заробітку. Натомість, відповідач продовжує самостійно користуватись спільним майном, використовує його на власний розсуд, будь - яких пропозицій щодо виплати компенсації за це майно не надходило.
Оскільки у позасудовому порядку вирішити питання поділу такого майна не можливо, позивач зазначає, що він вимушений звернутися до суду, та просити суд (з урахуванням заяви про зміну предмету позову), поділити вищевказане майно подружжя у спосіб визнання по 1/2 частці та стягнення на користь позивача вартості розміру такої частки, що дорівнює 133 997 грн. 00 коп.
Представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Мусаєва Юлія Василівна подала відзив на позовну заяву, в якому просила відмовити у задоволені позовних вимог. В обґрунтування своїх заперечень посилалася на те, що, позивач вводить суд в оману, зазначаючи у своїй позовній заяві, що поділ майна ініційовано ним лише тому, що відповідач подала позов про стягнення аліментів, адже намір поділу майна позивачем було зазначено ще у своїй позовній заяві про розірвання шлюбу від 20.03.2024 року, тобто, ще задовго до подачі заяви відповідачем про стягнення аліментів.
Представник відповідача зазначає що за спільною домовленістю подружжя, кошти на придбання авто було взято подружжям у борг у 2021 році строком на один рік, за усною домовленістю у ОСОБА_7 та у ОСОБА_8 , також, у борг за усними домовленостями строком на два роки. Влітку 2022 року, після спливу строку, як і було за домовленістю, ОСОБА_7 почала витребовувати залишок боргу у розмірі 700 доларів США. У зв'язку з тим, що дані кошти відсутні у зв'язку із ситуацією, що склалася у країні, і яка вплинула на фінансовий стан родини, відповідач та позивач, за спільною домовленістю, звернулися до ОСОБА_8 з метою отримання коштів у борг, щоб перекрити борг ОСОБА_7 . Сума боргу перед ОСОБА_8 , враховуючи попередній борг 3 500 доларів США (червень 2021 року) та новий борг у розмірі 700 доларів США (2022 рік), склала 4 200 доларів США. Отже, на момент розірвання шлюбу відповідач залишилась з двома дітьми, у чужій країні, та з великим боргом за комунальні послуги (які виникли через позивача, який не сплачував комунальні витрати) та боргом за автомобіль, яким вона навіть не користувалась. Таким чином, відповідач прийняла рішення звільнити свою родину від боргів шляхом відчуження такого автомобілю. У зв'язку з вищевикладеним, відповідач просить суд відмовити у задоволені позовних вимог у повному обсязі.
Представником позивача ОСОБА_4 - адвокатом Індюковою Тетяною Володимирівною було подано відповідь на відзив, в якому зазначено, що наведені у відзиві боргові зобов'язання нічим не підтверджені, та є «штучно» вигаданими, а вартість продажу спірного автомобіля за яку нібито відповідач його продала, є спеціально заниженою та не відповідає ринковим цінам на схожі автомобілі. У зв'язку з чим, представник позивача просить суд позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
Представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Мусаєва Юлія Василівна подала заперечення на відповідь на відзив, в якому просила відмовити в задоволені позовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя. У такій заяві по суті справи представник відповідача заперечує проти доводів позивача із посиланням на мотиви, які тотожні тим, що містяться у відповіді на відзив, та просить суд відмовити в задоволені позовних вимог в повному обсязі.
ІІ. Заяви (клопотання) учасників справи.
У судовому засіданні позивач та його представник позовні вимоги підтримали в повному обсязі та просили їх задовольнити. В обґрунтування своїх доводів, посилалися на обставини, що викладені в зміненій позовній заяві.
У судовому засіданні відповідач та її представник позовні вимоги не визнали, просили у задоволені позовних вимог відмовити у повному обсязі.
ІІІ. Процесуальні дії у справі.
Ухвалою суду від 19.02.2025 року вирішено прийняти до розгляду заяву про зміну предмета позову ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя від 13.02.2025 року.
Ухвалою суду від 19.02.2025 року вирішено у відкрите судове засідання викликати свідків: ОСОБА_8 , який проживає за адресою: АДРЕСА_1 , ОСОБА_9 , яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 та ОСОБА_10 , яка проживає за адресою: АДРЕСА_2 , по цивільній справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.
З огляду на викладені вимоги процесуального законодавства, враховуючи нижченаведені фактичні обставини справи, зміст спірних правовідносин, оцінку доказів, пояснення свідків, та аргументів сторін, суд ухвалює рішення виходячи із наступного.
ІV. Фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин.
Судом встановлено, що ОСОБА_4 та ОСОБА_2 10 серпня 2002 року зареєстрували шлюб, що підтверджується повторно виданим свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_2 від 12.03.2024 року.
Судом також встановлено, щоОСОБА_2 було набуто у власність за відплатним правочином від 17.06.2021 року транспортний засіб «Renault Megane Scenic», д/н НОМЕР_1 , 2009 року випуску. Судом встановлено, а сторонами визнана та обставина, що набуття права власності відповідачем на вказаний автомобіль відбулось під час наявних, не припинених, шлюбних стосунків між сторонами.
Також судовим розглядом встановлено, що рішенням Ленінського районного суду від 23 серпня 2024 року шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 було розірвано. В межах розгляду справи про розірвання шлюбу судом було встановлено, що шлюбні відносини між такими учасниками справи фактично є припиненими, сторони разом не мешкають з початку 2022 року, спільного господарства не ведуть.
Судом встановлено, що згідно Договору купівлі - продажу від 05.07.2024 року транспортний засіб «Renault Megane Scenic», д/н НОМЕР_1 , 2009 року випуску, було продано ОСОБА_2 ОСОБА_8 та ОСОБА_8 за 100 000 грн. 00 коп.
Позивач наголошує, що такий транспортний засіб було відчужено без його згоди, як одного з подружжя, а відтак він має право на компенсацію 1/2 вартості такого майна в порядку поділу спільного майна.
У свою чергу, сторона відповідача, не заперечуючи належність вказаного майна до спільного майна подружжя, стверджує, що такий транспортний засіб було відчужено за згодою позивача, що підтверджено його розпискою, та з метою погашення боргових зобов'язань подружжя.
Таким чином, суд доходить висновку, що між сторонами виник спір з приводу поділу сумісного майна подружжя, що підлягає розгляду судом в порядку цивільного судочинства.
V. Оцінка суду доказів та аргументів сторін. Мотиви застосування норм права судом.
Відповідно до частини першої статей 3, 15, 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. У загальному розумінні захист цивільних прав слід розуміти як передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких здійснюється поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. У кожній конкретній справі позивач на власний розсуд обирає спосіб (способи) захисту його порушеного, оспорюваного чи невизнаного права.
Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням статей 55, 124 Конституцій України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), відповідно до яких кожна особа має право саме на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.
Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (статті 8, 9 Конституції України), ніж положення законів України, зокрема кодексів, порушене цивільне право чи інтерес підлягають судовому захисту у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що забезпечуватиме поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію. Вирішення справи у суді має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту (аналогічні висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року в справі № 910/3009/18 (пункт 63), від 19 січня 2021 року в справі № 916/1415/19 (пункт 6.13).
Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначений у статті 16 ЦК України. Цей перелік не є вичерпним, про що прямо зазначено в цій статті.
Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності особа здійснює незалежно від волі інших осіб, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.
За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном. Розпорядження об'єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості, одночасно майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно) (частина перша статті 355 ЦК України).
За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
Прикладом спільного майна є спільне сумісне майно подружжя, яке набуте за час шлюбу та належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.
Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що в разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Зазначені норми сімейного права визначають не тільки право спільної власності подружжя на майно, а під час його відчуження й розмір їх часток у цьому майні та презумпцію згоди одного з подружжя на укладання від його імені іншим подружжям договорів про відчуження майна (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року в справі № 916/2813/18).
З метою захисту прав співвласників майна, зокрема майна подружжя, норми цивільного та сімейного законодавства (стаття 369 ЦК України, частина третя та четверта статті 60 СК України) містять приписи, згідно з якими для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
Зазначені приписи не тільки забезпечують права одного з подружжя, а й обмежують права іншого з подружжя у відчуженні спільного подружнього майна, оскільки ставлять правомочності одного з подружжя на відчуження майна в залежність від наявності належним чином оформленої згоди іншого з подружжя на таке відчуження. Відсутність такої згоди свідчить про відсутність повноважень в одного з подружжя (відчужувача) на відчуження подружнього майна.
Тобто відсутність згоди одного зі співвласників (колишнього подружжя) на розпорядження таким майном може бути підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним, і такий спосіб захисту порушеного права власності одного з подружжя може бути ефективним у випадку заявлення позивачем позовної вимоги про застосування наслідків недійсності правочину.
Вирішуючи питання ефективності способу захисту порушеного права шляхом пред'явлення позовних вимог про визнання договору недійсним, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 22 вересня 2022 року в справі № 125/2157/19 виснувала, що пред'явлення позову стороною договору або іншою особою (зацікавленою особою) про визнання недійсним договору є ефективним способом захисту порушеного права у разі, якщо такий позов заявлений з метою повернення одному з подружжя, чиї права порушено, майнових прав та/або частки в спільному майні подружжя, зокрема шляхом визнання прав на частку, та/або одночасного виділення частки в порядку поділу майна подружжя або встановлення порядку користування цим майном тощо.
В іншому випадку, в разі якщо сторона договору або інша особа (зацікавлена особа) хоче отримати еквівалент вартості майна, яке було відчужено без її згоди, вона має право подати позов про стягнення компенсації в розмірі частки відчуженого спільного майна, що є ефективним способом захисту без визнання правочину недійсним та застосування реституції. У цьому випадку важливим є встановлення на час вирішення спору ринкової вартості спільного майна, яке було відчужено, а в разі неможливості визначення такої вартості саме цього майна - ринкової вартості майна, подібного за якостями (технічними характеристиками) до відчуженого.
В даному випадку стороною позивача заявлена саме вимога про стягнення на свою користь суми грошової компенсації в розмірі частки відчуженого спільного майна іншим з подружжя, що дорівнює 133 997 грн. 00 коп.
У свою чергу, сторона відповідача не визнаючи та заперечуючи означену позивачем вартість автомобіля, вважаючи її завищеною, та такою що не узгоджувалась із дійсним технічним станом транспортного засобу, стверджувала суду про те, що 100 000 грн. 00 дорівнювало дійсній продажній ціні такої речі.
Згідно з правовими висновками, викладеними у постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 127/7029/15-ц (провадження № 61-9018сво18), відповідно до яких, у випадку відчуження майна одним із подружжя проти волі іншого з подружжя та у зв'язку з цим - неможливості встановлення його дійсної (ринкової) вартості, визначенню підлягає ринкова вартість подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна на час розгляду справи. Такий підхід є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв'язку з припиненням її права на спільне майно.
Таким чином, в контексті даного спору обов'язковою умовою є встановлення дійсної вартості спірного майна, а у випадку неможливості встановлення останньої - ринкової вартості подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна на час розгляду справи.
Суд із вказаного приводу зазначає, що реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).
Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
На підтвердження своїх доводів сторона позивача надала суду в якості доказу вартості спірного майна висновок про вартість рухомого майна від 28.01.2025 року, що було виконано ТОВ «Експерт-груп».
У даному випадку вказаний вище висновок про визначення ринкової вартості майна, яка надана позивачем на підтвердження позовних вимог, є письмовим доказом у справі, що стосується предмету доказування та повинен оцінюватися судом у сукупності з іншими доказами у справі відповідно до положень ч.1 ст.89 ЦПК України.
При цьому означений висновок не є висновком судового експерта у розумінні ч.2 ст.102 ЦПК України, оскільки суб'єкт її складання не є судовим експертом.
Суд, дослідивши вказаний висновок вважає що останній, саме як письмовий доказ, не відповідає таким критеріям доказування як достатність та достовірність.
Так, за статтею 79 ЦПК України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Це означає, що суд не просто приймає до уваги докази, а оцінює їх, щоб визначити, чи відображають вони реальний стан речей.
У свою чергу достатніми є докази, які в своїй сукупності дозволяють дійти висновку про наявність або відсутність обставин, що входять до предмета доказування у справі.
Суд зазначає, що у тексті вказаного висновку зазначено, що останній підготовлений саме з метою проведення оподаткування та нарахування відповідних платежів. Посилаючись у розділі 3 такого висновку на проведену оцінку технічного стану автомобіля, оцінювач вказує, що остання була проведена на підставі візуального та інженерно-технічного обстеження окремих вузлів та агрегатів транспортного засобу, в процесі огляду оцінювачем в технологічному порядку розглядались функціональні, експлуатаційні, конструктивні та інші показники такого об'єкта. При цьому при обрахунку ринкової вартості оцінювачем було застосовано коефіцієнти корегування з урахуванням технічного стану та пробігу такого автомобіля.
Разом із цим суд звертає увагу, що дата проведення такої оцінки вказана 28.01.2025 року, у той час як спірний автомобіль вибув із фактичного володіння відповідача за відплатним правочином ще 05.07.2024 року, і новим власником оцінювачу для проведення технічного огляду не надавався. Безпосередньо технічній звіт не містить жодної світлини об'єкту оцінки, у зв'язку із чим постає питання, яким чином оцінювач, не маючи доступу до об'єкту оцінки здійснив візуальне та інженерне-технічне обстеження окремих вузлів та агрегатів такого транспортного засобу, встановив його дійсний пробіг, та провів у технологічному порядку функціональні, експлуатаційні, конструктивні дослідження такої речі, що у свою чергу потім безпосередньо вплинуло на визначення вартості такого майна через застосований коефіцієнт технічного стану та пробігу такого автомобіля.
Таким чином, суд критично відноситься до вказаного висновку як письмового доказу, як такого, що мав би підтвердити ринкову вартість означеного транспортного засобу .
Клопотання про призначення судової експертизи з вказаного питання стороною позивача не заявлялось попри роз'яснення суду щодо можливості призначення такого виду дослідження саме в межах розгляду даної справи.
У свою чергу матеріали справи містять Договір купівлі - продажу від 05.07.2024 року транспортного засобу «Renault Megane Scenic», д/н НОМЕР_1 , 2009 року випуску, оформленому у передбаченому законом порядку. Згідно п. 3.1. такого договору ціна спірного транспортного засобу складає 100 000 грн. 00 коп.
За загальним правилом презумпція достовірності (правомірності) правочину - це юридичний принцип, закріплений у статті 204 ЦК України, згідно з яким будь-який вчинений правочин вважається таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов'язки, доки його недійсність не буде доведена та встановлена рішенням суду.
З боку позивача не надано суду будь-яких інших доказів щодо того, що вказаний правочин є недійсним, або означена у ньому ціна, яка була сплачена відповідачеві за відчуження такого майна є заниженою, або такою, що не відповідала ринковій вартості транспортного засобу.
Допитаний в судовому засіданні в якості свідка ОСОБА_8 , який є чоловіком покупця такого автомобіля, у судовому засіданні пояснив, що ціна транспортного засобу була визначена з огляду на дійсний стан автомобіля, який був незадовільним та потребував значних вкладень для його відновлення та поліпшення. З огляду на змістовність пояснення свідка щодо стану транспортного засобу, наявності переліку пошкоджень тощо суд сприймає такі покази як достовірні.
У зв'язку із вищенаведеним, суд вважає, що матеріали справи містять належний, достатній та достовірний доказ у вигляді вказаного договору саме дійсної (ринкової) вартості спірного автомобіля на момент його відчуження, яка і має враховуватись під час поділу такого майна.
Суд вимушений відхилити доводи сторони відповідача з того приводу, що продаж означеного транспортного засобу відбувався з метою погашення спільних боргових зобов'язань подружжя, а відтак у задоволені позову слід відмовити саме з цієї причини.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19) вказувала, що правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого встановлені законом, передбачає нероздільність зобов'язань подружжя, що, за своїм змістом, свідчить про їх солідарний характер, незважаючи на відсутність у законі вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов'язаннями, що виникають із правочинів, укладених в інтересах сім'ї. Якщо наявність боргових зобов'язань підтверджується відповідними засобами доказування, такі боргові зобов'язання повинні враховуватися при поділі майна подружжя.
У постанові від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв'язку, і характер такого зв'язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім'ї. Саме тому законодавцем встановлена презумпція спільності інтересів подружжя і сім'ї. Правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов'язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов'язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов'язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім'ї.
Суд вказує, що показання свідків не можуть бути допустимими доказами виникнення боргових зобов'язань, оскільки закон вимагає підтвердження останніх саме у спосіб укладання відповідних правочинів, які мають бути оформлено письмово.
Так, частинами першою, другою статті 207 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики позикодавець передає позичальникові у власність гроші або речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів або таку ж кількість речей того ж роду і якості. Договір позики вважається укладеним у момент передачі грошей або речей.
Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (пункт 2 частини першої статті 1046 ЦК України).
За своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов'язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином.
Відповідно до правового висновку, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18), за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Однак матеріали даної цивільної справи не містять жодних належних, достатніх та допустимих доказів виникнення боргових зобов'язань подружжя у вказаних відповідачем порядку та розмірах (зокрема догорів позики із відповідним предметом, які б укладались саме між одним з подружжя та кредиторами). При цьому відповідач як не була позбавлена можливості звернутись до суду з відповідними вимогами про поділ боргових зобов'язань подружжя, або ж надати суду відповідні докази про стягнення такої заборгованості у передбаченому законом порядку кредиторами, однак означеного матеріали даної справи також не містять.
У зв'язку з чим суд вимушений критично віднестись до доводів сторони відповідача із вказаного приводу.
Також доводи відповідача про те, що сторони дійшли згоди щодо поділу майна, що підтверджується начебто складеною позивачем розпискою про його відмову від спільного майна подружжя, суд відхиляє.
Так, дійсно за ст. 372 ЦК України майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними, крім випадків, установлених законом.
Стосовно форми договору про поділ майна подружжя, об'єктом якого є рухомі речі, у тому числі автомобіль, в сімейному та цивільному законодавстві немає спеціальних вимог. Тому суд керується загальними правилами щодо форми правочину, які передбачені Цивільним кодексом України (статті 205-208 ЦК України). Оскільки договір відчуження автомобіля укладається виключно у письмовій формі із спеціальним порядком його посвідчення, то відповідно й угода про поділ такого майна подружжя мала б укладатись у відповідній формі, яка б містила необхідні ідентифікуючи ознаки такого майна, порядок його розподілу тощо. Означена розписка вказаним вимогам закону не відповідає, позивачем не визнається, а отже не може породжувати відповідних зобов'язань для сторін спору.
Інші доводи сторін суд відхиляє, оскільки вони об'єктивно не мають відношення до предмету та підстави даного цивільного спору, та фактично зводяться до вирішення інших немайнових стосунків колишнього подружжя.
Таким чином, з огляду на встановлену судом обставину відчуження одним з подружжя вказаного автомобіля, право позивача підлягає захисту у спосіб стягненню на його користь 1/2 частки дійсної ринкової вартості такої речи у розмірі 50 000 грн. 00 коп. Внаслідок чого позов підлягає лише частковому задоволенню.
VІ. Розподіл судових витрат між сторонами.
Відповідно до приписів ч. 1 ст. 141 ЦПК України, стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати.
Таким чином, у зв'язку із задоволення позову частково, з відповідача на користь позивача необхідно стягнути витрати по сплаті судового збору в загальному розмірі 459 грн. 52 коп. (50 000 грн. 00 коп. х 1 231 грн. 50 коп. : 133 997 грн. 00 коп. = 459 грн. 52 коп.).
На підставі викладеного та керуючись ст.ст.7,10,76,81, 82, 133,136,141, 244-245, 247, 259, 263 - 265, 268 ЦПК України, суд, -
1. Позовні вимоги ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, - задовольнити частково.
2. В порядку розподілу спільного майна подружжя стягнути з ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП: НОМЕР_3 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 ) на користь ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП: НОМЕР_4 , зареєстрований та проживає за адресою: АДРЕСА_4 ) грошову компенсацію за 1/2 частку вартості автомобіля «Renault Megane Scenic», д/н НОМЕР_1 , 2009 року випуску у розмірі 50 000 (п'ятдесят тисяч) грн. 50 коп.
3. В порядку розподілу судових витрат по справі стягнути із ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП: НОМЕР_3 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 ) на користь ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП: НОМЕР_4 , зареєстрований та проживає за адресою: АДРЕСА_4 ) пропорційно до розміру задоволених позовних вимог понесені та документально підтверджені судові витрати по справі у вигляді судового збору у розмірі 459 грн. 52 коп.
Рішення може бути оскаржено до Дніпровського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги на рішення суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного тексту рішення.
Суддя: Д.В. Мовчан