Справа № 761/8076/17
Провадження № 2/761/127/2021
23 листопада 2021 року Шевченківський районний суд м. Києва у складі:
головуючого судді - Фролової І.В.,
секретаря судового засідання - Таратінова Д.І.,
за участю:
позивача - ОСОБА_1 ,
представника позивача - ОСОБА_2 ,
представника відповідача - ОСОБА_3 ,
представника третьої особи - ОСОБА_4 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві у порядку загального позовного провадження в приміщенні суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_5 , третя особа - ОСОБА_6 про визнання договору дарування недійсним,-
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5 про визнання договору дарування недійсним. Просив суд визнати недійсним договір дарування, посвідчений 22 лютого 2013 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевчук З.М. та зареєстрований у реєстрі №359, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 .
Позовні вимоги обгрунтовує тим, що ОСОБА_5 у лютому 2013 року запропонувала ОСОБА_1 оплатно відчужити на її користь нежилі приміщення загальною площею 153, 6 кв.м. за адресою АДРЕСА_1 . В свою чергу ОСОБА_7 обіцяла сплатити ОСОБА_1 грошові кошти, необхідні та достатні для дострокового погашення заборгованості за кредитним договором №08-038/335-к. Вважає, що оскільки метою договору дарування є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди, договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
Ухвалою судді Шевченківського районного суду м. Києва Рибак М.А. від 23 березня 2017 року у справі відкрито провадження.
Розпорядженням керівника апарату М.В. Марчук №01-08-09 щодо повторного автоматичного розподілу справи від 07.02.2019 року призначено повторний автоматичний розподіл справи у зв'язку із закінченням п'ятирічних повноважень судді Рибака М.А.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями новим суддею визначено Фролову І.В.
Ухвалою судді Шевченківського районного суду м. Києва Фролової І.В. від 13 лютого 2019 року справу прийнято до провадження за правилами загального позовного провадження.
Ухвалою судді Шевченківського районного суду м. Києва Фролової І.В. від 02 вересня 2019 року до участі у справі залучено третю особу, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору, а саме ОСОБА_8 .
Ухвалою судді Шевченківського районного суду м. Києва Фролової І.В. від 22 квітня 2021 року у справі закрито підготовче провадження та призначено до розгляду по суті.
Представник позивача в судовому засіданні просив суд позов задовольнити з підстав викладених у позовній заяві.
Представник відповідача в судовому засіданні просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог.
Заслухавши пояснення сторін, дослідивши подані сторонами документи і матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору суд по суті встановив.
За змістом ч.ч.1, 2, 3,4 ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.
Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Згідно ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Відповідно до ч.ч. 1, 5-6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Принцип захисту судом порушеного права особи будується при встановленні порушення такого права. Так, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч.1 ст. 15 ЦК України).
Правом звернення до суду за захистом наділена особа, права якої порушені, невизнані або оспорені.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.
Відповідно до ст. 16 ЦК України особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового права або майнового права та інтересу у визначені цією статтею способи. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ст. 5 ЦПК України).
Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Способи захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють як закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачений статтею 16 ЦК України.
Дослідивши матеріали справи, судом було встановлено наступне.
Між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 26 липня 1997 року укладено шлюб, який було зареєстровано відділом реєстрації актів цивільного стану Жовтневого району міста Києва, актовий запис №576 від 26.07.1997 року.
Під час перебування в шлюбі ОСОБА_1 було придбано нежилі приміщення загальною площею 153,6 кв.м АДРЕСА_1 , розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , які використовувалися ОСОБА_1 для здійснення підприємницької діяльності. Дані об'єкти зареєстровані в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень за реєстраційним номером 12619780000.
18 липня 2006 року ОСОБА_1 уклав з ПАТ «Укрсоцбанк» кредитний договір №08-038/335-к. За кошти, отримані за даним договором подружжям ОСОБА_9 було придбано домоволодіння за адресою: АДРЕСА_2 .
ВідповідСтаном на початок лютого 2013 року заборгованість за кредитним договором №08-038/335-к складала близько 170 тис. доларів США.
За твердженням ОСОБА_1 ОСОБА_5 у лютому 2013 року запропонувала ОСОБА_1 оплатно відчужити на її користь нежилі приміщення загальною площею 153, 6 кв.м. за адресою АДРЕСА_1 . В свою чергу ОСОБА_7 обіцяла сплатити ОСОБА_1 грошові кошти, необхідні та достатні для дострокового погашення заборгованості за кредитним договором №08-038/335-к.
22 лютого 2013 року ОСОБА_1 уклав з ОСОБА_5 договір дарування нежилих приміщень загальною площею 153,6 кв.м. в АДРЕСА_1 .
ОСОБА_1 вважає, що оскільки метою договору дарування є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди, договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування У зв'язку із цим звертається до суду.
Щодо спливу строку позовної давності.
16 листопада 2017 року представник ОСОБА_5 - ОСОБА_10 - подав заяву про застосування наслідків спливу позовної давності.
Згідно з ч. 1 ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Згідно з ч. ч. 3, 4 ст. 267 ЦК України Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Відповідно до ч. 1 ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Відповідно до ч. ч. 1, 2, 5 ст. 258 ЦК України для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог: 1) про стягнення неустойки (штрафу, пені); 2) про спростування недостовірної інформації, поміщеної у медіа. У цьому разі позовна давність обчислюється від дня поміщення цих відомостей у медіа або від дня, коли особа довідалася чи могла довідатися про ці відомості; 3) про переведення на співвласника прав та обов'язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності (стаття 362 цього Кодексу); 4) у зв'язку з недоліками проданого товару (стаття 681 цього Кодексу); 5) про розірвання договору дарування (стаття 728 цього Кодексу); 6) у зв'язку з перевезенням вантажу, пошти (стаття 925 цього Кодексу); 7) про оскарження дій виконавця заповіту (стаття 1293 цього Кодексу); 8) про визнання недійсним рішення загальних зборів товариства. Позовна давність у чотири роки застосовується за вимогами про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави.
Так, 22 лютого 2013 року договір дарування, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 посвідчено нотаріусом.
З позовом до суду ОСОБА_1 звернувся 07 березня 2017 року.
Вимога про визнання договору дарування недійсним, не відноситься до категорії вимог, до яких застосовується спеціальна позовна давність. Таким чином, до вимоги ОСОБА_1 про визнання договору дарування, укладеного між ним та ОСОБА_5 застосовується позовна давність в три роки.
Відповідно з моменту вчинення правочину - 22 лютого 2013 року до моменту подання позову у справі - 07 березня 2017 року минуло більше трьох років.
ОСОБА_1 просить поновити строк позовної давності, посилаючись на те, що йому стало відомо про порушення його права на спірне майно під час розгляду справи №369/7042/13 Києво-Святошинським районним судом Київської області за позовом ОСОБА_1 До ОСОБА_5 про поділ спільного майна подружжя, коли ОСОБА_5 було надано відомості та докази відчуження спірних нежилих приміщень ОСОБА_11 .
У позові ОСОБА_1 зазначає, що укладаючи спірний договір дарування був впевнений, що вчиняє правочин, який допоможе вирішити існуючі фінансові проблеми. Однак ОСОБА_5 не сплатила ОСОБА_1 обіцяні грошові кошти, не забезпечила можливості розрахуватись за кредитним договором №08-038/335-к.
Згідно з ч. 2 ст. 638 ЦК України договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 640 ЦК України договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.
Пропозиція укласти договір дарування, зроблена в лютому 2013 року ОСОБА_5 , є офертою до укладення договору купівлі-продажу, проте кошти ОСОБА_1 від ОСОБА_5 не отримав.
Отже, моментом порушення прав ОСОБА_1 відповідно до змісту позовної заяви є момент, коли ОСОБА_5 не сплатила кошти за Договором про відчуження спірного майна.
Строк позовної давності необхідно відраховувати саме з моменту, коли ОСОБА_5 не сплатила обіцяні ОСОБА_1 кошти.
Щодо позовних вимог, суд дійшов наступних висновків.
Згідно з ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Частиною 1 ст. 204 ЦК встановлюється презумпція правомірності правочину, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Відповідно до ст. 234 ЦК фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.
Відповідно до п. 24 Постанови пленуму ВСУ № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину.
В рамках даної справи заявлена вимога про визнання правочину фіктивним.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов?язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Саме такі правові висновки зроблені у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі №359/1654/15-ц, де вказано про неправильність застосування судами попередніх інстанцій статей 203, 215, 234 ЦК України у спорах, що виникли із договорів дарування нерухомого майна, укладених сторонами, які є близькими родичами, без перевірки, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.
Відповідно до п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року N?9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину.
В постанові від 27 березня 2019 року по справі №607/15555/17-ц, Верховний суд зробив такий висновок: «Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки. Ознака вчинення правочину лише для виду повинна бути властива діям обох сторін. Якщо одна сторона діяла лише для виду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним».
Відповідно до змісту позовної заяви ОСОБА_5 здійснила відчуження спірного нерухомого майна на користь ОСОБА_11 . Вказані обставини підтверджуються Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
ОСОБА_12 14.02.2018 року здійснила відчуження спірних нежитлових приміщень користь ОСОБА_6 , що підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за інформаційною довідкою 116612304.
Відповідно відбулось щонайменше два відчуження спірного майна, що в свою чергу, свідчить про те, що ОСОБА_1 передав, а ОСОБА_5 прийняла на виконання Договору дарування, посвідченого 22.02.2013 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевчик 3.М. та зареєстрованого в реєстрі за номером 359, спірний об?єкт нерухомості.
Оскільки відбулась передача спірного майна, такий Договір в силу абз. 2 п. 24 Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року N?9 не може бути визнаний фіктивним.
Зазначеної позиції притримується і Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду. Так в постанові від 27 березня 2019 року по справі N?607/15555/17-ц, Верховний суд зробив такий висновок: якщо на виконання правочину було передано майно, він не може бути кваліфікований як фіктивний.
Одночасно, факт того, що ОСОБА_5 намагалася досягти правового результату за спірним договором дарування і не мала умислу на укладання фіктивного правочину, підтверджується показами свідків та ОСОБА_1 , оскільки з них випливає що ОСОБА_5 нібито ввела в оману ОСОБА_1 і заволоділа спірними приміщеннями.
При вирішенні даного спору суд враховує, що одним із проявів верховенства права є положення про те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори. Справедливість одна з основних засад права і є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права.
Предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення, як встановлено ч. 2 ст. 77 ЦПК України.
Згідно з ч. 1 ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Відповідно до ч. 5 ст. 12 ЦПК України, суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: керує ходом судового процесу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.
Відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.
Таким чином, доказуванням є процесуальна і розумова діяльність суб'єктів доказування, яка здійснюється в урегульованому цивільному процесуальному порядку і спрямована на з'ясування дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін, встановлення певних обставин шляхом ствердження юридичних фактів, зазначення доказів, а також подання, прийняття, збирання, витребування, дослідження і оцінки доказів; докази і доказування виступають процесуальними засобами пізнання в цивільному судочинстві.
Процес доказування (на достовірність знань про предмет) відбувається у межах передбачених процесуальних форм і структурно складається з декількох елементів або стадій, які взаємопов'язані й взаємообумовлені. Виділяються такі елементи: твердження про факти; визначення заінтересованих осіб щодо доказів; подання доказів; витребування доказів судом за клопотанням осіб, які беруть участь у справі; дослідження доказів; оцінка доказів.
Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Суд наголошує, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує.
Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Верховний Суд звертається до власних висновків у Постанові від 02.10.2018 року у справі № 910/18036/17.
Таким чином, виходячи з презумпції легітимності договору, засад змагальності цивільного судочинства сторона позивача не довела необхідними та достатніми доказами фіктивність оспорюваного правочину.
Щодо судових витрат, суд дійшов наступних висновків.
Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захистити себе у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.
Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки в задоволенні позовних вимог було відмовлено, понесені позивачем судові витрати не підлягають відшкодуванню.
Керуючись ст. 15, 16, 177, 179, 181, 190, 509, 525 ЦК України, ст. 77-83, 89, 95, 259, 263, 265, 287 ЦПК України, суд,
Позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_5 , третя особа - ОСОБА_6 про визнання договору дарування недійсним - залишити без задоволення.
Рішення може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було проголошено лише вступну і резолютивну частину судового рішення або у разі розгляду (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, цей строк обчислюється з дня складання повного тексту судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Реквізити учасників справи:
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса місця проживання - АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_1 ,
ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , адреса місця проживання - АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_2 ,
ОСОБА_6 , адреса місця проживання - АДРЕСА_5 , РНОКПП невідомий,
Повний текст рішення виготовлений 26 листопада 2021 року.
Суддя: