Справа № 367/11967/24
Провадження №2/367/2590/2025
Іменем України
20 серпня 2025 року м. Ірпінь
Ірпінський міський суд Київської області у складі:
головуючого судді Одарюка М.П.
за участі секретаря судового засідання Бобриш М.С.
представника позивача ОСОБА_1
відповідача ОСОБА_2
представника відповідача ОСОБА_3
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Ірпені цивільну справу № 367/11967/24/24 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя,
В листопаді 2024 року позивач звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому просить суд здійснити поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , а саме квартири, загальною площею 55,4 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 шляхом визнання 1/2 права приватної власності на вказану вище квартиру за ОСОБА_4 та вирішити питання про розподіл судових витрат. В обґрунтування позову зазначає, що 12 березня 2004 року він уклав шлюб з ОСОБА_2 . Від шлюбу мають двох дітей: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . 05 червня 2013 року за рахунок спільних коштів подружжя було придбано майно- квартира, загальною площею 55,4 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . 03 жовтня 2023 року рішенням Ірпінського міського суду Київської області шлюб між ним та відповідачкою було розірвано. На дату набуття у спільну сумісну власність квартири, він офіційно був працевлаштований, отримував стабільну заробітну плату. За час шлюбу він забезпечував фінансово не тільки відповідача, а й усю родину, так як відповідачка тривалий час була у декреті та фактично не працювала. Після розлучення він регулярно приймав участь в утриманні дітей. З початком повномасштабного вторгнення російської федерації, він мобілізований та проходить службу в Управлінні охорони Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України. Станом на сьогоднішній день він фактично не проживає за адресою місця знаходження спільного майна подружжя у зв'язку з мобілізацією. Йому не відомо, як саме відповідач розпоряджається спільним майном та у зв'язку з недовірою, яка склалася між 6ними , він вважає, що існують ризики відчуження спільного майна та в подальшому використання відповідачем отриманих коштів у власних інтересах. Усвідомлення таких обставин і стало підставою для звернення до суду з поданою заявою.
У відзиві наданому відповідачкою, остання заперечує проти позовних вимог позивача, просить відмовити у їх задоволенні. В обґрунтування вказує, що квартира, загальною площею 55,4 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 є її особистою приватною власністю, оскільки вона придбана виключно за її особисті кошти, а тому не може бути об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. 05 червня 2013 року між нею (покупцем) та ОСОБА_7 (продавцем) був укладений договір купівлі - продажу квартири, згідно умов якого продавець передає у власність покупцю, а покупець приймає від продавця квартиру АДРЕСА_2 . За домовленістю сторін продаж квартири вчинено за 50 000,00 грн, які покупець передав продавцю під час укладення договору. Спірна квартира була придбана нею за її особисті кошти, які вона отримала від продажу 03 червня 2013 року житлового будинку з надвірними будівля та земельної ділянки, на якій вказаний будинок побудований, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_3 та належав їй на праві особистої приватної власності на підставі договору дарування від 18 березня 1995 року. Продаж вказаного вище нерухомого майна було вчинено за 76 611,10 грн. таким чином, в результаті продажу 03 червня 2013 року житлового будинку і земельної ділянки, які були її особистою приватною власністю, нею були отримані кошти в сумі 76 611,10 грн і за рахунок виключно цих коштів 05 червня 2013 року вона придбала спірну квартиру. Потреба в придбанні спірної квартири була обумовлена тим, що позивач звільнився зі служби в м. Козятині Вінницької області, переїхав і працював у м. Києві, не маючи в даній місцевості житла для проживання їхньої сім'ї, яка складалася із чотирьох чоловік, виникла необхідність у придбанні спірної квартири. Позивач на той момент не мав намірів стосовно продажу свого житлового будинку, загальною площею 278,4 кв.м., житловою площею 125,5 кв.м., який він отримав у спадщину по рішенню суду та який розташований в Козятинському (Хмельницькому) районі Вінницької області. На сьогодні позивач має у власності даний будинок, земельну ділянку, які отримав у спадщину. Позивач зазначає про те, що він був офіційно працевлаштований, отримував стабільну заробітну плату і не зазначає, що систематично витрачав значні спільні кошти подружжя на ремонт особистого будинку, в якому встановлено нову систему опалення, систему водопостачання, повністю замінено всі вікна по сучасній технології, проведено роботи по зовнішньому утепленню, проведено внутрішні роботи в будинку, облаштовано прибудинкову територію, тощо. Даний будинок після успадкування потребував капітальних ремонтних робіт, пов'язаних з пошкодженням системи опалення. Позивач покинув сім'ю 29 травня 2023 року і з того часу не проживає в спірній квартирі. Надані позивачем квитанції про оплату послуг свідчать про той факт, що він оплатив комунальні послуги по причині її відсутності в м. Буча та в спірній квартирі внаслідок воєнних дій, а тим більше оплатив дані послуги, тому що деякий час, в продовж 2022-2023 років проживав особисто в квартирі. Всі комунальні платежі вона оплачувала особисто із свого зарплатного рахунку. Звертає увагу суду, що в переліку спірного майна подружжя позивач не вказує автомобіль марки PEUGEOT 508. Відповідно до укладеного договору купівлі - продажу транспортного засобу № 1842/2019/140/1461, позивач перебуваючи у шлюбі 06.04.2019 року придбав автомобіль марки PEUGEOT 508, чорного кольору, 2011 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 , вартість на дату набуття права власності склала 229500,00. Автомобіль марки PEUGEOT 508 позивач продав без її згоди в червні 2023 року і використав отримані кошти у власних інтересах. Позивач подав декларацію, яка є в офіційному доступі, в якій вказав, що отримав дохід від відчуження рухомого майна в сумі 200 000,00 грн від ОСОБА_8 . Тобто, набуте у шлюбі майно, позивач реалізував у 2023 році, частину майна вивіз з квартири в період її відсутності.
У відповіді на відзив позивач вказує, що відповідач не надала достатньо доказів для того, щоб спростувати презумпцію спільної сумісної власності подружжя на майно, яке набуте відповідачем та позивачем в період шлюбу. Відповідач помилково вказує, що спірна квартира придбана за її особисті кошти та підтверджує це тим, що 03 червня 2013 року нею було придбано будинок та землю, оскільки зазначене не доводить той факт, що відповідач витратила отриманні особисті грошові кошти саме на придбання спірного майна. Саме собою посилання на те, що спірне майно було придбано хоча і за час шлюбу, однак за належні відповідачу особисті кошти, отримані від продажу майна, не є достатнім доказом сплати особистих коштів за придбане у шлюбі майно, адже належним та допустимих доказів придбання спірного майна саме за ці кошти відповідач не надала. 13 грудня 2023 року він випадково дізнався з Єдиного порталу державних послуг «Дія», що Бучанською територіальною громадою був знятий з реєстрації місця проживання 21 червня 2023 року за адресою: АДРЕСА_1 . В той же самий день він надіслав звернення до Міністерства внутрішніх справ України (вх. № Ш-37161 від 14.12.2023) щодо неправомірного зняття його з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 . Листом від 29.12.2023 № Ш-410/109/1403-23 Головного управління Національної поліції в Київській області Бучанського районного управління поліції відділення поліції № 1 було повідомлено, що сектором дізнання вказаного відділення внесено відомості до ЄРДР за № 12023116420000754 від 23.12.2023, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ст. 356 КК України. Факт того, що відповідач у своєму відзиві стверджує, що він не зареєстрований в квартирі з 21 червня 2023 року, а також довідка, що надається до відзиву, дає підстави вважати що саме відповідач причетна до неправомірного та протиправного зняття з реєстрації позивача. У відзиві відсутні докази того, що відповідач сама сплачує комунальні послуги. Щодо спільно набутого транспортного засобу PEUGEOT 508, зазначає, що даний транспортний засіб набувався в шлюбі та продавався в шлюбі, тому кошти отримані від його продажу залишились у спільному користуванні сім'ї.
У запереченнях на відповідь на відзив відповідачка вказує, що позивач заперечуючи проти того, що спірна квартира була придбана виключно за її кошти, разом з тим позивач не зазначає за рахунок яких саме коштів спірна квартира була придбана колишнім подружжям, яке джерело походження цих котів, тощо. Вона повність наполягає на твердженнях, які викладені нею у відзиві на позов і просить відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог з наведених нею у відзиві на позов підстав.
В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав в повному обсязі та просив суд їх задовольнити.
Представник відповідача та відповідач заперечував проти позовних вимог, просив суд відмовити у їх задоволенні у повному обсязі.
Судом встановлено, що 12 березня 2004 року укладено шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_9 . Після державної реєстрації шлюбу дружині присвоєно прізвище ОСОБА_10 ( а.с.17).
03 червня 2013 року ОСОБА_2 продала, а ОСОБА_11 купив житловий будинок з господарськими будівлями та земельну ділянку кадастровий номер 0521482800:05:004:0057( склад угідь - прибудинкова територія 0,1077 га,капітальна забудова-0,0227 га, сади -0,0625 га), які знаходяться за адресою: АДРЕСА_3 . Продаж будинку здійснено за 50 000,00 грн, продаж земельної ділянки за 26 611,10 грн., що підтверджується копією договору купівлі - продажу житлового будинку від 03 червня 2013 року, посвідченого приватним нотаріусом Козятинського районного нотаріального округу Вінницької області Безбахом Ю.А. та зареєстрованого в реєстрі за № 917 та копією договору купівлі - продажу земельної ділянки від 03 червня 2013 року посвідченого приватним нотаріусом Козятинського районного нотаріального округу Вінницької області Безбахом Ю.А. та зареєстрованого в реєстрі за № 918 ( а.с.100,101).
Згідно п. 2 договору купівлі - продажу житлового будинку від 03 червня 2013 року житловий будинок з господарськими будівлями, що відчужується за цим договором належить ОСОБА_2 на праві особистої приватної власності згідно договору дарування посвідченого державним нотаріусом Козятинської державної нотаріальної контори Палагутіною В.О. 18 березня 1995 року та зареєстрованого в реєстрі за № 1 -1016.
Згідно п. 1 договору купівлі - продажу земельної ділянки від 03 червня 2013 року земельні ділянка, що є предметом цього договору належить ОСОБА_2 на праві особистої приватної власності згідно Державного акту на право приватної власності на землю серії ВН виданого Козятинською сільською радою Козятинського районну Вінницької області 27 жовтня 1995 року на підставі рішення Козятинської сільської ради від 19.07.1995 року, зареєстрованого в Книзі записів реєстру державних актів на право приватної власності на землю № 12.
05 червня 2013 року ОСОБА_12 купила квартиру, яка розташована за адресою АДРЕСА_1 , що підтверджується договором купівлі - продажу квартири від 05 червня 2013 року, посвідченого приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Київської області Шурпіновим В.І. та зареєстрованого в реєстрі за № 520. Покупка квартири вчинена за 50 000,00 грн (а.с.98,99).
Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 03 жовтня 2023 року шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 розірвано.
Із копії довідки № 14.1-09/3442 від 20.11.2024 року Відділу реєстрації місця проживання управління Центру надання адміністративних послуг Бучанської міської ради вбачається, що власником квартири, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 є ОСОБА_2 та за цією адресою зареєстровані: ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 з 24 жовтня 2018 року ( а.с.102).
Матеріали справи містять квитанцію про сплату комунальних послуг ОСОБА_4 за період з 30.04.2022 по20.06.2023 року(а.с.32-43).
13 грудня 2023 року ОСОБА_4 надіслав звернення до Міністерства внутрішніх справ України (вх. № Ш-37161 від 14.12.2023) щодо неправомірного зняття його з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 .
Листом від 29.12.2023 № Ш-410/109/1403-23 Головного управління Національної поліції в Київській області Бучанського районного управління поліції відділення поліції № 1 було повідомлено ОСОБА_4 , що сектором дізнання вказаного відділення внесено відомості до ЄРДР за № 12023116420000754 від 23.12.2023, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ст. 356 КК України.
Із форми ОК -7 Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкого державного соціального страхування ОСОБА_2 працювала та отримувала дохід в період з 2011 року по 2024 рік ( а.с.156-160).
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов'язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред'являється особі.
Ключовими принципами статті 6 є верховенство права та належне здійснення правосуддя. Ці принципи також є основоположними елементами права на справедливий суд.
Як вказує у своїх рішеннях Європейський Суд з прав людини, згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09.12.1994, серія А, № 303А, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 01.07.2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), № 49684/99, п. 30, від 27.09.2001).
Разом з тим, передбачені ст. ст. 12 і 13 ЦПК України засади змагальності та диспозитивності цивільного судочинства визначають основні правила, в межах яких мають діяти особи, що беруть участь у справі, та суд при вирішенні справи.
Згідно ч. 3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона у цивільному судочинстві повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, до яких дана справа не відноситься.
Суд, згідно ч. 1 ст. 13 ЦПК України, розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим законом випадках.
Відповідач, зі свого боку, зобов'язаний довести обставини, посилаючись на які він заперечує проти позову.
Згідно позиції Верхового Суду України, що викладена у постанові Пленуму «Про судове рішення у цивільній справі» №14 від 18.12.2003 «Про судове рішення у цивільній справі» вбачається, що оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси, то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи та інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.
Статтями 78, 81 ЦПК України визначено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу.
У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства. Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.
Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Право кожної особи на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу закріплено ст. 16 цього Кодексу.
Згідно частини третьої статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10.02.2010).
Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним.
Відповідно до ст. З СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Як зазначено у ч. 3 ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно з вимогами частин 1, 2 статті 60 Сімейного кодексу України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Відповідно до змісту частин 1, 2, 3 статті 61 Сімейного кодексу України, об'єктами права спільної сумісної власності подружжя можуть бути будь-які речі, за винятком тих, які виключені з цивільного обороту, а також заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або внесені на його особистий рахунок у банківську (кредитну) установу. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентується статтею 63 СК України, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Згідно ст. 69 Сімейного кодексу України, дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Згідно із вимогами ч. 1 ст. 71 СК України, майно, що є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі, а у випадку, коли дружина та чоловік не домовилися між собою про порядок поділу майна, спір може бути вирішено судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (ч.1 ст. 70 Сімейного кодексу України).
Згідно Постанови Пленуму ВСУ від 21.12.2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» (надалі - Постанова №11) зазначено, що поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69 - 72 СКУ та ст.372 ЦКУ. Згідно п. 23 Постанови № 11 спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби,- грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов'язальними правовідносинами, тощо. При здійсненні поділу в судовому порядку суд має виходити з презумпції рівності часток.
Зі змісту п.п. 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» вбачається, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї.
Статтею 71 Сімейного кодексу України встановлено, що майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (друга статті 71 Сімейного кодексу України).
Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України (частина четверта статті 71 Сімейного кодексу України).
Приписами частин 1 та 2 статті 372 Цивільного кодексу України передбачено, що майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними, крім випадків, установлених законом.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 57 Сімейного кодексу України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Верховний Суд у постанові по справі № 546/912/16-ц від 24.01.2020 зазначив, що статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями, як час набуття майна і кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття). Отже, у разі придбання майна в період шлюбу, але за особисті кошти таке майно не може вважатись спільним майном подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за чиї кошти воно придбане.
Таким чином, сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.
Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були набуті.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок, що «у статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує».
Суд приймає до уваги доводи відповідача про те, що спірну квартиру вона придбала за кошти отримані від продажу належних їх на підставі договору дарування будинку та земельної ділянки та становить суму яка логічно співвідноситься з сумою витраченою на придбання майна, яке є предметом спору.
Також, згідно п.4.4. Порядок вчинення окремих видів нотаріальних дій затвердженого Наказом Міністерства юстиції України 22.02.2012 № 296/5, правочин щодо розпорядження майном може бути посвідчений нотаріусом без згоди другого з подружжя у разі, якщо з правовстановлюючого документа, договору, укладеного між подружжям, акта цивільного стану про укладення шлюбу та інших документів випливає, що зазначене майно є особистою приватною власністю одного з подружжя, тобто набуте до реєстрації шлюбу, за час шлюбу, але на умовах, передбачених шлюбним або іншим договором, укладеним між подружжям, за договором дарування, або в порядку спадкування, або за кошти, які належали їй (йому) особисто, тощо.
Як вбачається з договору купівлі - продажу житлового будинку від 03 червня 2013 року, посвідченого приватним нотаріусом Козятинського районного нотаріального округу Вінницької області Безбахом Ю.А. та зареєстрованого в реєстрі за № 917 та копією договору купівлі - продажу земельної ділянки від 03 червня 2013 року посвідченого приватним нотаріусом Козятинського районного нотаріального округу Вінницької області Безбахом Ю.А. та зареєстрованого в реєстрі за № 918, та договору купівлі - продажу квартири від 05 червня 2013 року, посвідченого приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Київської області Шурпіновим В.І. та зареєстрованого в реєстрі за № 520. Покупка квартири вчинена за 50 000,00 грн, згода на укладення вказаних договорів відповідачем від позивача нотаріусом не вимагалася, що також підтверджує факт того, що спірну квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , відповідачка придбала за власні кошти, та вона не є спільною сумісною власністю подружжя, хоча і придбана в період шлюбу.
З огляду на вищезазначене, позовні вимоги позивача задоволенню не підлягають.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Керуючись ст.ст. 2, 5, 12, 13, 76-81, 89, 141, 259, 263-265, 354, 355 ЦПК України, суд
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя відмовити.
Судовий збір віднести за рахунок позивача.
З текстом рішення можна ознайомитись в Єдиному державному реєстрі судових рішень за посиланням http://reyestr.court.gov.ua
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Відомості про учасників справи згідно п. 4 ч. 5 ст. 265 ЦПК України:
Позивач - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_2 , адреса реєстрації місця проживання: АДРЕСА_4 каб. 512;
Відповідач - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП НОМЕР_3 , адреса реєстрації місця проживання: АДРЕСА_1 .
Суддя: М.П. Одарюк