18 серпня 2025 рокуЛьвівСправа № 607/6312/25 пров. № А/857/26787/25
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого судді: Глушка І.В.
суддів: Пліша М.А., Судової-Хомюк Н.М.,
розглянувши у порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Гриців Ольги Ярославівни на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 12 червня 2025 року, ухвалене суддею Холявою О.І. у м. Тернополі Тернопільської області о 13:00, повний текст якого складений 12 червня 2025 року, у справі № 607/6312/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління патрульної поліції в Львівській області Департаменту патрульної поліції про скасування постанови, -
27 березня 2025 року позивач - ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до відповідача - Управління патрульної поліції в Львівській області Департаменту патрульної поліції, у якому просив скасувати постанову серії ЕНА №4317029 від 20.03.2025 про накладення адміністративного стягнення у виді штрафу в розмірі 1190 грн за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст.121-3 КУпАП.
В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що відповідач належними та допустимими доказами не довів правомірності винесення постанови. Вказує, що в оскаржуваній постанові про адміністративне правопорушення, посадовою особою не наведено усіх необхідних обставин із посиланням на докази, оскільки в графі постанови «до постанови додається» нічого не зазначено, тобто докази вчинення правопорушення відсутні.
Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 12 червня 2025 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, позивач оскаржив його в апеляційному порядку. Вважає, що оскаржуване рішення ухвалене з неповним з'ясуванням обставин справи, які мають значення для справи та неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права та підлягає скасуванню з підстав, викладених у апеляційній скарзі. Просить скасувати оскаржуване судове рішення та ухвалити нове, яким позов задовольнити.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що відеозапис, який начебто підтверджує наявність вини позивача, було зроблено в момент, коли автомобіль позивач не здійснював рух, факту керування транспортним засобом зафіксовано не було, як і відсутні докази, що саме під час керування транспортним засобом номерний знак був неосвітлений (у темну пору доби або в умовах недостатньої видимості), на відео взагалі не видно номерного знаку автомобіля позивача, а тому такий не може бути доказом у цій справі.
Таким чином, сама лише оскаржувана постанова про притягнення позивача до адміністративної відповідальності не є доказом вчинення адміністративного правопорушення, а лише рішенням суб'єкта владних повноважень щодо наслідків розгляду зафіксованого правопорушення.
Також зазначає, що як доказ нібито вчиненого позивачем правопорушення, поліцією було надано відеозапис, зміст якого викликає обґрунтовані сумніви щодо його достовірності, об'єктивності та допустимості як доказу в суді. На вказаному відео зафіксовано: нецензурну лексику, яку використовують самі працівники поліції, що є неприпустимим як у службовому спілкуванні, так і в межах доказової бази, яка подається до суду; накладену музичну композицію, яка не має жодного процесуального чи доказового значення й має характер, що може бути сприйнятий як іронічний або зневажливий. У сукупності ці ознаки свідчать про відсутність належного процесуального оформлення відеозапису, а також про вияв зневаги до суду як інституції.
Відповідач подав до суду відзив на апеляційну скаргу, у якому заперечив щодо її доводів та просив залишити рішення суду першої інстанції без змін.
Переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги та відзиву на неї, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити з наступних підстав.
Так, судом з постанови про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксованого не в автоматичному режимі, серії ЕНА №4317029 від 20 березня 2025 року, винесену поліцейським взводу №1 роти №1 батальйону №1 Управління патрульної поліції у Львівській області старшого сержанта поліції Канафоцьким Л.Р., встановлено, що ОСОБА_1 20 березня 2025 року о 23.27 год. в с. Добряни, дорога Київ-Чоп 612 км 400 м, керував транспортним засобом марки Mercedes-Benz Sprinter 211 CDI, д.н.з. НОМЕР_1 , у якого в темну пору доби неосвітлений задній номерний знак, чим порушив п.2.9 (в) Правил дорожнього руху України, керування водієм транспортним засобом з номерним знаком, що не відповідає вимогам стандартів.
Вказаною постановою позивач притягнутий до адміністративної відповідальності за ч.1 ст.121-3 КУпАП і накладено адміністративне стягнення розмірі 1190 грн (а.с.12-13).
ОСОБА_1 , вважаючи постанову серії ЕНА №4317029 від 20.03.2025 протиправною, звернувся до суду з вимогами про її скасування.
Надаючи юридичну оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами у справі, суд апеляційної інстанції зазначає таке.
Згідно з п.8 ч.1 ст.23Закону України “Про Національну поліцію» поліція відповідно до покладених на неї завдань у випадках, визначених законом, здійснює провадження у справах про адміністративні правопорушення, приймає рішення про застосування адміністративних стягнень та забезпечує їх виконання.
Пунктом 11 частини 1 статті 23 цього Закону визначено, що поліція відповідно до покладених на неї завдань регулює дорожній рух та здійснює контроль за дотриманням Правил дорожнього руху його учасниками та за правомірністю експлуатації транспортних засобів на вулично-дорожній мережі.
Порядок дорожнього руху на території України, відповідно до Закону України “Про дорожній рух», встановлюють Правила дорожнього руху України (далі - ПДР України), затверджені постановою Кабінету Міністрів України № 1306 від 10.10.2001 (із змінами та доповненнями).
Відповідно до п.1.1 ПДР України - ці Правила відповідно до Закону України “Про дорожній рух» встановлюють єдиний порядок дорожнього руху на всій території України. Інші нормативні акти, що стосуються особливостей дорожнього руху (перевезення спеціальних вантажів, експлуатація транспортних засобів окремих видів, рух на закритій території тощо), повинні ґрунтуватися на вимогах цих Правил.
Згідно з ст.14 Закону України “Про дорожній рух» учасники дорожнього руху зобов'язані знати і неухильно дотримуватися вимог цього Закону, Правил дорожнього руху та інших нормативних актів з питань безпеки дорожнього руху.
Пунктом 1.9 ПДР України передбачено, що особи, які порушують ці Правила, несуть відповідальність згідно із законодавством.
Пунктом 12.4 ПДР України встановлено, що у населених пунктах рух транспортних засобів дозволяється із швидкістю не більше 50 км/год.
Частиною першою статті 121-3 КУпАП передбачено, зокрема, що керування водієм транспортним засобом, що має несправності зовнішніх світлових приладів (темної пори доби) чи інші технічні несправності, з якими відповідно до встановлених правил експлуатація його забороняється, або переобладнаний з порушенням відповідних правил, норм і стандартів, тягне за собою накладення штрафу в розмірі двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Згідно з ст.222 цього Кодексу органи Національної поліції розглядають справи, зокрема, про порушення Правил дорожнього руху, в тому числі за ч.2 ст.122 КУпАП.
Відповідно до п.9 розділу ІІІ Інструкції з оформлення поліцейськими матеріалів про адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані не в автоматичному режимі, затвердженої наказом МВС України № 1395 від 07.11.2015, розгляд справи розпочинається з представлення поліцейського, який розглядає цю справу. Поліцейський, що розглядає справу, оголошує, яка справа підлягає розгляду, хто притягається до адміністративної відповідальності, роз'яснює особам, які беруть участь у розгляді справи, їх права і обов'язки. Після цього оголошується протокол про адміністративне правопорушення (якщо складення протоколу передбачається КУпАП), заслуховуються особи, які беруть участь у розгляді справи, досліджуються докази і вирішуються клопотання. Під час розгляду справи потерпілого може бути опитано як свідка.
Згідно з п.10 цього Розділу поліцейський оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і правосвідомістю.
Згідно з ст. 245 КУпАП завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об'єктивне з'ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності.
В своїх рішеннях Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (п.1 ст.32 Конвенції), неодноразово наголошував, що суд при оцінці доказів керується критерієм доведення “поза розумним сумнівом». Таке доведення може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростованих презумпцій щодо фактів: п.45 Рішення ЄСПЛ у справі “Бочаров проти України» від 17.06.2011; п.75 Рішення ЄСПЛ у справі “Огороднік проти України» від 05.05.2015; п.52 Рішення ЄСПЛ у справі “Єрохін проти України» від 15.02.2013).
При цьому в процесі доказування вини, доцільно керуватись принципом “поза розумним сумнівом», зміст якого сформульований у п.43 рішення Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) від 14 лютого 2008 року у справі “Кобець проти України» (з відсиланням на первісне визначення цього принципу у справі “Авшар проти Туреччини» (Avsar vs. Turkey), п. 282). Таке доведення має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою.
У розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод1950 року (далі також Конвенція) притягнення особи до адміністративної відповідальності розцінюється як “кримінальне обвинувачення», оскільки адміністративні правопорушення мають ознаки, притаманні “кримінальному обвинуваченню» у значенні статті 6 Конвенції.
Згідно частини другої статті 6 Конвенції кожен обвинувачений у вчиненні правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.
Стаття 6 Конвенції встановлює загальні гарантії щодо справедливого судового розгляду при вирішені спору, пов'язаного з правами та обов'язками цивільного характеру, а також при визначенні обґрунтованості будь-якого висунутого особі кримінального обвинувачення, частина друга та третя статті 6 закріплюють гарантії особам при обвинувачені при вчиненні кримінального правопорушення.
Разом з тим, Європейський суд з прав людини (далі - також ЄСПЛ) у своїх рішеннях наголошує, що хоч і за національним законом особа притягується до адміністративної відповідальності, їй фактично пред'явлено “кримінальне обвинувачення» в його автономному розумінні ЄСПЛ, яке повинно тлумачитися в світлі трьох критеріїв, а саме з урахуванням кваліфікації розгляду з точки зору внутрішньодержавного законодавства, його сутності і характеру, суворості потенційного покарання (зокрема, пункт 51 рішення у справі “Михайлова проти російської федерації»).
Відповідно до положень статті 62 Конституції України, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.
Конституційний Суд України в Рішенні від 8 червня 2022 року у справі № 3-20(ІІ)/2022 зазначив, що елементом принципу презумпції невинуватості є принцип “in dubio pro reo», згідно з яким при оцінюванні доказів усі сумніви щодо вини особи тлумачаться на користь її невинуватості.
Презумпція невинуватості особи передбачає, що обов'язок доведення вини особи покладається на державу.
Застосовуючи практику Верховного Суду (зокрема, постанова від 4 липня 2018 року у справі №688/788/15-к) апеляційний суд наголошує, що стандарт доведення “поза розумним сумнівом» означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розумне пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкриміноване правопорушення було вчинене і вчинене саме особою стосовно якої складено протокол про правопорушення.
Поза розумним сумнівом має бути доведений кожний з елементів, які є важливими для правової кваліфікації діяння: як тих, що утворюють об'єктивну сторону діяння, так і тих, що визначають його суб'єктивну сторону.
Це питання має бути вирішено на підставі безстороннього та неупередженого аналізу наданих сторонами допустимих доказів, які свідчать за чи проти тієї або іншої версії подій.
В свою чергу, за п.1 ст.247 КУпАП обов'язковою умовою притягнення особи до адміністративної відповідальності є наявність події адміністративного правопорушення. Наявність події правопорушення доводиться шляхом надання доказів.
Зазначена норма встановлює обов'язок суб'єкта владних повноважень щодо доказування правомірності своїх рішень, дій чи бездіяльності. Оскільки позивач проти вчинення правопорушення заперечує, відповідач зобов'язаний подати докази на спростування таких заперечень.
В силу ст.7 КУпАП ніхто не може бути підданий заходу впливу в зв'язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом. Провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого додержання законності. Застосування уповноваженими на те органами і посадовими особами заходів адміністративного впливу провадиться в межах їх компетенції, у точній відповідності з законом.
В розумінні ст.251 КУпАП доказами в справі про адміністративне правопорушення є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами:1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 72 КАС України).
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 73 КАС України). Суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом (частина перша статті 74 КАС України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 75 КАС України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 76 КАС України).
Відповідно до частин першої, другої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
За нормами статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Оскільки визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі, а тому суд під час розгляду справи повинен створювати необхідні умови для всебічного, повного й об'єктивного дослідження справи, однак не зобов'язаний підміняти собою учасників процесу, шукаючи докази виключно за власною ініціативою. Адміністративний суд має активно підтримувати перебіг провадження, досліджувати фактичні обставини справи в найбільш повному обсязі.
На обов'язок та важливість доведення саме відповідачем як суб'єктом владних повноважень правомірності винесення рішення про притягнення особи до адміністративної відповідальності, правомірності та законності прийнятої постанови вказує Верховний Суд у постановах від 24 квітня 2019 року (справа №537/4012/16-а), від 17.07.2019 (справа №295/3099/17).
Так, в обґрунтування протиправності оскаржуваної постанови позивач покликається на відсутність належних доказів вчинення ним правопорушення.
Натомість, згідно доводів відповідача, факт вчинення позивачем адміністративного правопорушення, відповідальність за яке передбачена ч.1 ст.121-3 КУпАП, підтверджується наданим до відзиву на позовну заяву відео- доказу з нагрудного відеореєстратора працівника поліції, яке підтверджує факт вчинення позивачем адміністративного правопорушення.
Надаючи правову оцінку таким доводам сторін, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити таке.
Відповідно до положень статті 283 КУпАП розглянувши справу про адміністративне правопорушення, орган (посадова особа) виносить постанову по справі.
Постанова повинна містити: найменування органу (прізвище, ім'я та по батькові, посада посадової особи), який виніс постанову; дату розгляду справи; відомості про особу, стосовно якої розглядається справа (прізвище, ім'я та по батькові (за наявності), дата народження, місце проживання чи перебування; опис обставин, установлених під час розгляду справи; зазначення нормативного акта, що передбачає відповідальність за таке адміністративне правопорушення; прийняте у справі рішення.
Постанова по справі про адміністративне правопорушення у сферах забезпечення безпеки дорожнього руху, крім даних, визначених частиною другою цієї статті, повинна містити відомості про: дату, час і місце вчинення адміністративного правопорушення; транспортний засіб, який зафіксовано в момент вчинення правопорушення (марка, модель, номерний знак); технічний засіб, яким здійснено фото або відеозапис (якщо такий запис здійснювався); розмір штрафу та порядок його сплати; правові наслідки невиконання адміністративного стягнення та порядок його оскарження; відривну квитанцію із зазначенням реквізитів та можливих способів оплати адміністративного стягнення у вигляді штрафу.
Відповідно до пункту 4 розділу І Інструкції з оформлення поліцейськими матеріалів про адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані не в автоматичному режимі, затвердженої Наказом Міністерства внутрішніх справ України 07 листопада 2015 року за №1395, у разі виявлення правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, розгляд якого віднесено до компетенції Національної поліції України, поліцейський виносить постанову у справі про адміністративне правопорушення без складання відповідного протоколу.
Пунктом 5 розділу ІV Інструкції встановлено, що постанова про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване не в автоматичному режимі, складається у письмовій формі (заповнюється відповідно до вимог пункту 10 розділу ХІV цієї Інструкції) або за наявності технічної можливості в електронній формі у вигляді стрічки, яка роздруковується за допомогою спеціальних технічних пристроїв, із зазначенням відомостей, що відповідають пунктам постанови про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване не в автоматичному режимі, наведеної у додатку 5 до цієї Інструкції.
Однак, саме по собі описання адміністративного правопорушення не може бути належним доказом вчинення особою такого порушення, а постанова про притягнення позивача до адміністративної відповідальності не може вважатися беззаперечним доказом вчинення правопорушення, оскільки така постанова по своїй правовій природі є рішенням суб'єкта владних повноважень щодо наслідків розгляду зафіксованого правопорушення, якому передує фіксування цього правопорушення.
Наведене відповідає правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 26.04.2018 у справі №338/1/17.
Суд апеляційної інстанції зауважує, що відповідачем до матеріалів справи долучено матеріали відеофіксації вчиненого правопорушення, однак такі не зазначені у оскаржуваній постанові її додатком, а тому не є належним доказом вчинення адміністративного правопорушення позивачем.
У разі відсутності в оскаржуваній постанові по справі про адміністративне правопорушення посилань на технічний засіб, за допомогою якого здійснено фото або відеозапис вчинення адміністративного правопорушення, такі фото або відеозаписи не можуть вважатися належними та допустимими доказами вчинення адміністративного правопорушення.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 15.11.2018 по справі № 524/5536/17, від 17.07.2019 по справі № 295/3099/17 та від 13.02.2020 по справі №524/9716/16-а.
Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
В силу частини 1 статті 245 КАС України при вирішенні справи по суті суд може задовольнити адміністративний позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково.
Особливості провадження у справах з приводу рішень, дій та бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності визначено статтею ст. 286 КАС України.
Так, відповідно до ч. 3 цієї статті за наслідками розгляду справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності місцевий загальний суд як адміністративний має право: 1) залишити рішення суб'єкта владних повноважень без змін, а позовну заяву без задоволення; 2) скасувати рішення суб'єкта владних повноважень і надіслати справу на новий розгляд до компетентного органу (посадової особи); 3) скасувати рішення суб'єкта владних повноважень і закрити справу про адміністративне правопорушення; 4) змінити захід стягнення в межах, передбачених нормативним актом про відповідальність за адміністративне правопорушення, з тим, однак, щоб стягнення не було посилено.
Оскільки за відсутності належних доказів, в діях ОСОБА_1 судом апеляційної інстанції не встановлено наявності події та складу адміністративного правопорушення, відповідальність за яке передбачена ч.1 ст. 121-3 КУпАП, що в розумінні п.1 ст.247 КУпАП є обов'язковою умовою притягнення до адміністративної відповідальності, позивач не може нести адміністративну відповідальність за порушення пункту 2.9 (в) Правил дорожнього руху України.
На підставі аналізу норм законодавства та обставин справи, суд апеляційної інстанції дійшов до висновку, що належним способом відновлення порушених прав позивача є скасування постанови по справі про адміністративне правопорушення від 20 березня 2025 року про накладення адміністративного стягнення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване не в автоматичному режимі, серії ЕНА №4317029 із закриттям провадження у справі про адміністративне правопорушення, що відповідає положенням ч.3 ст.286 КАС України.
Відповідно до частини першої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Суд першої інстанції не виконав вказані вимоги процесуального закону, оскільки до спірних правовідносин не вірно застосував норми матеріального та процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного рішення, яке підлягає скасуванню.
Судові витрати підлягають новому розподілу з огляду результат вирішення апеляційної скарги, характер спірних правовідносин та виходячи з вимог ст. 139 КАС України.
Згідно матеріалів справи позивачем сплачено судовий збір за подання позовної заяви в розмірі 605,60 грн та за подання апеляційної скарги в розмірі 726,72 грн.
Разом з тим, колегія суддів зазначає, що на підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку. Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені.
Крім того, на підтвердження здійсненної правової допомоги необхідно долучати розрахунок погодинної вартості правової допомоги, наданої у справі, який має бути передбачений договором про надання правової допомоги, та може міститися в акті приймання-передачі послуг за договором. Розрахунок платної правової допомоги повинен відображати вартість години за певний вид послуги та час витрачений на: участь у судових засіданнях; вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням; ознайомлення з матеріалами справи в суді тощо.
Згідно матеріалів справи, на підтвердження факту понесення та розміру витрат на професійну правничу допомогу, позивачем не надано суду жодних доказів, відтак такі не підлягають стягненню з відповідача.
Колегія суддів також враховує висновки Європейського суду з прав людини у рішенні по справі «Шульга проти України» (Заява №16652/04), відповідно до пункту 39 якого заявник має право на відшкодування судових витрат лише в разі, якщо було доведено, що такі витрати були фактично понесені і були неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
Враховуючи положення статей 286 та 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції дійшов висновку щодо можливості розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, на підставі наявних у ній доказів.
Керуючись статтями 139, 242, 272, 286, 308, 311, 315, 317, 321, 322 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Гриців Ольги Ярославівни задовольнити, а рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 12 червня 2025 року у справі № 607/6312/25 - скасувати.
Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити.
Постанову про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване не в автоматичному режимі від 20 березня 2025 року серії ЕНА №4317029 скасувати, а провадження у справі про адміністративне правопорушення відносно ОСОБА_1 - закрити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Департаменту патрульної поліції (ЄДРПОУ 40108646) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) сплачений судовий збір за подання позовної заяви в розмірі 605 (шістсот п'ять) гривень 60 коп. та за подання апеляційної скарги в розмірі 726 (сімсот двадцять шість) гривень 72 коп.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя І. В. Глушко
судді М. А. Пліш
Н. М. Судова-Хомюк