Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
місто Харків
19.08.2025 р. справа №610/2207/25 Харківський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді - Сліденко А.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без призначення судового засідання з повідомленням (викликом) сторін справу за позовом
Адвокат Литовченко Сергій Іванович (далі за текстом - позивач, заявник)
до Комунальне підприємство "Балаклійські теплові мережі" Балаклійської міської ради Харківської області (далі за текстом - відповідач, владний суб'єкт, орган публічної адміністрації)
провизнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії, -
встановив:
Позивач у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги про: 1) визнання протиправною бездіяльності Комунального підприємства Балаклійської міської ради Харківської області «Балаклійські теплові мережі», (місцезнаходження: 64207, Харківська область, Ізюмський район, м.Балаклія, вул. Максима Шелеханя, буд.72, код ЄДПРОУ 34328904), яка полягає у не наданні адвокату Литовченко Сергію Івановичу відповіді на адвокатські запити № б/н від 07.01.2025 року, №131 від 17.03.2025 року та № б/н від 02.06.2025 року; 2) зобов'язання Комунального підприємства Балаклійської міської ради Харківської області «Балаклійські теплові мережі», (місцезнаходження: 64207, Харківська область, Ізюмський район, м.Балаклія, вул. Максима Шелеханя, буд.72, код ЄДПРОУ 34328904) надати адвокату Литовченко Сергію Івановичу (робоче місце адвоката: 64203, Харківська область, Ізюмський район, м. Балаклія вул. Гоголя буд. 14 свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю серії ДН № 5858 від 26.08.2020 року виданого Радою адвокатів Донецької області) відповіді на адвокатські запити № б/н від 07.01.2025 року, № 131 від 17.03.2025 року, № б/н від 02.06.2025 року.
Аргументуючи ці вимоги, зазначив, що 07.01.2025р. направив до Комунального підприємства Балаклійської міської ради Харківської області «Балаклійські теплові мережі» адвокатський запит від 07.01.2025р. з приводу надання інформації про: структуру ціни/тарифу послуги з постачання теплової енергії по м.Балаклія Ізюмського району Харківської області у період з 2023р. по 2025р.; кількість приєднаних та від»єднаних від централізованого опалення житлових квартир у багатоквартирному будинку по вул.Соборній у м.Балаклія Ізюмського району Харківської області із зазначенням кожної квартири; повний перелік послуг, норми споживання та порядок надання послуги з постачання теплової енергії, їх споживчі властивості по кожній із житлових квартир і місць загального користування у житловому багатоквартирному будинку по вул.Соборній у м.Балаклія Ізюмського району Харківської області; інформацію про опалювальну площу, нарахування по тарифу, оплату та наявність заборгованості за опалювальний сезон 2023-2024 років та станом на 2025р. по кожній квартирі багатоквартирного будинку по вул.Соборній у м.Балаклія Ізюмського району Харківської області; індивідуальний договір про надання послуги з постачання теплової енергії без обслуговування внутрішньобудинкової системи опалення, укладений з мешканцями будинку АДРЕСА_1 .
Також зазначив, що 17.03.2025р. направив до Комунального підприємства Балаклійської міської ради Харківської області «Балаклійські теплові мережі» адвокатський запит від 17.03.2025р. з приводу надання інформації про: загальну опалювальну площу багатоквартирного будинку по вул.Соборній у м.Балаклія; загальну площу опалювальних приміщень будинку, площу місць загального користування, довжину трубопроводів внутрішньобудинкової системи опалення у підвалах, технічних приміщеннях, на горіщах; показники вузла комерційного обліку теплової енергії за період з жовтня 2023 року по 2025 рік; розрахунок нарахувань плати за теплову енергію споживачам багатоквартирного будинку по вул.Соборній у м.Балаклія Ізюмського району Харківської області згідно Методики розподілу між споживачами обсягів спожитих у будівлі комунальних послуг; наявності / відсутності систем опалення місць загального користування у багатоквартирному будинку по вул.Соборній у м.Балаклія Ізюмського району Харківської області; складений ГУ Держпродспоживслужби у Харківській області акт позапланової перевірки від 26.11.2024р. №314; документи про усунення порушень, відображених у приписі ГУ Держпродспоживслужби у Харківській області, виданому на підставі акту ГУ Держпродспоживслужби у Харківській області від 26.11.2024р. №314.
Окрім того зазначив, що 02.06.2025р. направив до Комунального підприємства Балаклійської міської ради Харківської області «Балаклійські теплові мережі» адвокатський запит від 02.06.2025р. з приводу надання інформації про: структуру ціни/тарифу послуги з постачання теплової енергії по м.Балаклія Ізюмського району Харківської області у період з 2023р. по 2025р.; кількість приєднаних та від»єднаних від централізованого опалення житлових квартир у багатоквартирному будинку по вул.Соборній у м.Балаклія Ізюмського району Харківської області із зазначенням кожної квартири; повний перелік послуг, норми споживання та порядок надання послуги з постачання теплової енергії, їх споживчі властивості по кожній із житлових квартир і місць загального користування у житловому багатоквартирному будинку по вул.Соборній у м.Балаклія Ізюмського району Харківської області; інформацію про опалювальну площу, нарахування по тарифу, оплату та наявність заборгованості за опалювальний сезон 2023-2024 років та станом на 2025р. по кожній квартирі багатоквартирного будинку по вул.Соборній у м.Балаклія Ізюмського району Харківської області. Наполягав на неправомірному неотриманні інформації на перелічені вище адвокатські запити.
Відповідач із поданим позовом не погодився.
Аргументуючи заперечення проти позову, зазначив, що адвокатські запити заявника від 07.01.2025р., від 17.03.2025р., від 02.06.2025р. були адресовані не відповідачу (найменуванням якого згідно з відомостями Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань є Комунальне підприємство «Балаклійські теплові мережі» Балаклійської міської ради Харківської області), а іншому суб»єкту права з найменуванням - Комунальне підприємство Балаклійської міської ради «Балаклійські теплові мережі». Наполягав на тому, що у межах спірних правовідносин Комунальне підприємство «Балаклійські теплові мережі» Балаклійської міської ради Харківської області не виконує функцій суб»єкта владних повноважень та не володіє публічною інформацією. Стверджував про надання належних відповідей на адвокатські запити заявника від 07.01.2025р., від 17.03.2025р., від 02.06.2025р.
Суд, вивчивши доводи усіх долучених до справи письмових процесуальних документів, повно виконавши процесуальний обов'язок із збору доказів, всебічно перевіривши доводи сторін добутими доказами, з'ясувавши обставини фактичної дійсності, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.
Установлені судом обставини спору полягають у наступному.
07.01.2025р. заявник направив до Комунального підприємства Балаклійської міської ради Харківської області «Балаклійські теплові мережі» адвокатський запит від 07.01.2025р. з приводу надання інформації про: структуру ціни/тарифу послуги з постачання теплової енергії по м.Балаклія Ізюмського району Харківської області у період з 2023р. по 2025р.; кількість приєднаних та від»єднаних від централізованого опалення житлових квартир у багатоквартирному будинку по вул.Соборній у м.Балаклія Ізюмського району Харківської області із зазначенням кожної квартири; повний перелік послуг, норми споживання та порядок надання послуги з постачання теплової енергії, їх споживчі властивості по кожній із житлових квартир і місць загального користування у житловому багатоквартирному будинку по вул.Соборній у м.Балаклія Ізюмського району Харківської області; інформацію про опалювальну площу, нарахування по тарифу, оплату та наявність заборгованості за опалювальний сезон 2023-2024 років та станом на 2025р. по кожній квартирі багатоквартирного будинку по вул.Соборній у м.Балаклія Ізюмського району Харківської області; індивідуальний договір про надання послуги з постачання теплової енергії без обслуговування внутрішньобудинкової системи опалення, укладений з мешканцями будинку АДРЕСА_1 (далі за текстом - Запит №1).
Запит №1 був умотивований посиланням виключно на положення Закону України від 05.07.2012р. №5076-VI "Про адвокатуру та адвокатську діяльність".
Жодних посилань на положення Закону України від 13.01.2011р. №2939-VІ "Про доступ до публічної інформації" Запит №1 не містить.
Відповідь на Запит №1 була надана листом відповідача від 13.01.2025р. №20, де відображена правова позиція про неналежність оформлення ордера адвоката як перешкоду у наданні відповіді по суті адвокатського запиту.
17.03.2025р. заявник направив до Комунального підприємства Балаклійської міської ради Харківської області «Балаклійські теплові мережі» адвокатський запит від 17.03.2025р. з приводу надання інформації про: загальну опалювальну площу багатоквартирного будинку по вул.Соборній у м.Балаклія; загальну площу опалювальних приміщень будинку, площу місць загального користування, довжину трубопроводів внутрішньобудинкової системи опалення у підвалах, технічних приміщеннях, на горіщах; показники вузла комерційного обліку теплової енергії за період з жовтня 2023 року по 2025 рік; розрахунок нарахувань плати за теплову енергію споживачам багатоквартирного будинку по вул.Соборній у м.Балаклія Ізюмського району Харківської області згідно Методики розподілу між споживачами обсягів спожитих у будівлі комунальних послуг; наявності / відсутності систем опалення місць загального користування у багатоквартирному будинку по вул.Соборній у м.Балаклія Ізюмського району Харківської області; складений ГУ Держпродспоживслужби у Харківській області акт позапланової перевірки від 26.11.2024р. №314; документи про усунення порушень, відображених у приписі ГУ Держпродспоживслужби у Харківській області, виданому на підставі акту ГУ Держпродспоживслужби у Харківській області від 26.11.2024р. №314 (далі за текстом - Запит №2).
Запит №2 був умотивований посиланням виключно на положення Закону України від 05.07.2012р. №5076-VI "Про адвокатуру та адвокатську діяльність".
Жодних посилань на положення Закону України від 13.01.2011р. №2939-VІ "Про доступ до публічної інформації" Запит №2 не містить.
Відповідь на Запит №2 була надана листом відповідача від 25.05.2025р. №208, де відображена правова позиція про обов'язок ОСОБА_1 сплачувати вартість наданих послуг з постачання теплової енергії за відсутності опалювальних приладів у приміщеннях загального користування; про відсутність проектної документації на багатоквартирний будинок №26 по вул.Соборній у м.Балаклія Ізюмського району Харківської; про алгоритм розрахунків показника обсягу споживання теплової енергії на загальнобудинкові потреби.
02.06.2025р. заявник направив до Комунального підприємства Балаклійської міської ради Харківської області «Балаклійські теплові мережі» адвокатський запит від 02.06.2025р. з приводу надання інформації про: структуру ціни/тарифу послуги з постачання теплової енергії по м.Балаклія Ізюмського району Харківської області у період з 2023р. по 2025р.; кількість приєднаних та від»єднаних від централізованого опалення житлових квартир у багатоквартирному будинку по вул.Соборній у м.Балаклія Ізюмського району Харківської області із зазначенням кожної квартири; повний перелік послуг, норми споживання та порядок надання послуги з постачання теплової енергії, їх споживчі властивості по кожній із житлових квартир і місць загального користування у житловому багатоквартирному будинку по вул.Соборній у м.Балаклія Ізюмського району Харківської області; інформацію про опалювальну площу, нарахування по тарифу, оплату та наявність заборгованості за опалювальний сезон 2023-2024 років та станом на 2025р. по кожній квартирі багатоквартирного будинку по АДРЕСА_1 (далі за текстом - Запит №3).
Запит №3 був умотивований посиланням виключно на положення Закону України від 05.07.2012р. №5076-VI "Про адвокатуру та адвокатську діяльність".
Жодних посилань на положення Закону України від 13.01.2011р. №2939-VІ "Про доступ до публічної інформації" Запит №3 не містить.
Відповідь на Запит №3 була надана листом відповідача від 05.06.2025р. №426, де відображена правова позиція про направлення адвокатського запиту неналежній особі з іншим офіційним найменуванням ніж у відповідача.
Стверджуючи про протиправність управлінських волевиявлень відповідача у формі бездіяльності з приводу надання інформації на адвокатський запит, заявник ініціював даний спір.
Стосовно вирішення по суті спору про доступ до публічної інформації окружний адміністративний суд зважає на правові висновки постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020р. у справі №520/12042/18, згідно з якими - якщо особа стверджує про порушення її права на доступ до публічної інформації, визначає вид інформації, її розпорядника та спосіб, яким останній порушує її право; чітко, ясно і однозначно формулює свої вимоги саме в аспекті забезпечення її права на отримання публічної інформації від суб'єкта господарювання; стверджує, що саме суб'єкт господарювання за законом, що регулює спірні відносини, є розпорядником запитуваної інформації; бажає захистити своє право і звертається за захистом до суду, виконує вимоги процесуального закону щодо форми та змісту подання позовної заяви (приміром сплачує судовий збір), то такий захист може надати тільки адміністративний суд, позаяк за законом на відносини із оскарження бездіяльності розпорядника інформації щодо розгляду звернення або запиту на інформацію поширюється юрисдикція адміністративних судів.
Якщо на стадії відкриття позовного провадження зі змісту позовних вимог, викладу обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, і доказів, зазначених ним на підтвердження вказаних обставин, можна (попередньо, неофіційно, довільно тощо) визначити, що, наприклад, запитувана інформація не є публічною чи перебуває за межами будь-якої управлінської діяльності суб'єкта відносин у сфері доступу до публічної інформації, а розпорядник інформації не її володільцем чи носієм, то такі висновки чи судження не повинні робитись на момент постановлення чи ухвалення процесуальних рішень з питань, що стосуються підсудності чи юрисдикції спору, оскільки такого роду формулювання чи судження стосуються суті спору й мають використовуватися як мотиви тільки за результатами кінцевого розгляду спору по суті.
Тож, вирішуючи спір по суті та надаючи оцінку обставинам спірних правовідносин і відповідності реально вчиненого управлінського волевиявлення суб»єкта владних повноважень вимогам ч.2 ст.2 КАС України, суд вважає, що до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.
У розумінні п.7 ч.1 ст.4 КАС України відповідач є суб»єктом владних повноважень.
Тому на відносини з реалізації відповідачем наданих законом повноважень поширюється дія ч.2 ст.19 Конституції України, де указано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Також на відносини з реалізації відповідачем наданих законом повноважень поширюється і дія ч.2 ст.2 КАС України, згідно з якою у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Вирішуючи спір по суті, суд вважає, що в Україні як у правовій державі, де проголошена дія верховенства права та найвищою соціальною цінністю є людина, згідно з ст.ст. 1, 3, 8, ч.2 ст.19, ч.1 ст.68 Конституції України усі без виключення суб'єкти права (учасники суспільних відносин) зобов'язані дотримуватись існуючого правового порядку, утримуючись від використання права на "зло"/зловживання правом, а суб'єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов'язком виконувати покладені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом.
Наведене тлумачення змісту перелічених норм права є цілком релевантним правовому висновку постанови Верховного Суду від 09.05.2024р. у справі №580/3690/23, де указано, що з метою гарантування правового порядку в Україні кожен суб'єкт приватного права зобов'язаний добросовісно виконувати свої обов'язки, передбачені законодавством, а у випадку невиконання відповідних приписів - зазнавати встановлених законодавством негативних наслідків.
Суд зазначає, що згідно з ст.34 Конституції України кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.
Відповідно до ст.40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.
Статтею 10 Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини 1950 року визначено, що кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств (ч.1 ст.10; Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду (ч.2 ст.10).
Суд відзначає, що суспільні відносини з приводу практичної реалізації права особи на отримання інформації унаслідок звернення до учасників суспільних відносин унормовані, насамперед, приписами ст.40 Конституції України, згідно з якою усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк, а також додатково деталізовані приписами Закону України від 02.10.1996р. №393/96-ВР "Про звернення громадян" (далі за текстом - Закон №393/96-ВР), Закону України "Про інформацію" від 02.10.1992р. №2657-ХІI (далі за текстом - Закон №2657-ХІІ), Закону України від 13.01.2011р. №2939-VІ "Про доступ до публічної інформації" (далі за текстом - Закон №2939-VI).
При цьому, приписи перелічених вище законів одночасно регламентують і суспільні відносини з обігу інформації.
Окрім того, відносини з обігу інформації унормовані також і приписами ст.32 Конституції України, де указано, що не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини, а також приписами низки інших актів законодавства, зокрема, Закону України від 01.06.2010р. №2297-VI "Про захист персональних даних" (далі за текстом - Закон №2297-VI), Закону України від 14.10.2014р. №1700-VII "Про запобігання корупції" (далі за текстом - Закон №1700-VIІ).
Розв»язуючи спір, суд відмічає, що відповідач не є суб»єктом владних повноважень у розумінні п.7 ч.1 ст.4 КАС України, а запитувані заявником відомості не належать до публічної інформації.
Так, за визначенням ст.1 Закону України від 13.01.2011р. №2939-VІ "Про доступ до публічної інформації" публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб'єктами владних повноважень своїх обов'язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом.
У розумінні ч.1 ст.1 Закону України №2657-ХІІ інформація - будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді.
Тож, за суттю під правовою категорією "інформація" слід розуміти відомості та дані, а формою існування інформації є матеріальні носії або електронне відображення.
Звідси слідує, що у якості публічної інформації може бути кваліфікована виключно вже створена та реально існуюча річ матеріального світу - інформація у згаданій вище формі, котра була здобута суб»єктами владних повноважень під час реалізації управлінських функцій або яка знаходиться у володінні суб»єктів владних повноважень (розпорядників публічної інформації).
Відповідно до ч.1 ст.13 Закону України від 13.01.2011р. №2939-VІ "Про доступ до публічної інформації" до розпорядників публічної інформації належать: 1) суб'єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб'єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов'язковими для виконання; 2) юридичні особи, що фінансуються з державного, місцевих бюджетів, бюджету Автономної Республіки Крим, - стосовно інформації щодо використання бюджетних коштів; 3) особи, якщо вони виконують делеговані повноваження суб'єктів владних повноважень згідно із законом чи договором, включаючи надання освітніх, оздоровчих, соціальних або інших державних послуг, - стосовно інформації, пов'язаної з виконанням їхніх обов'язків; 4) суб'єкти господарювання, які займають домінуюче становище на ринку або наділені спеціальними чи виключними правами, або є природними монополіями, - стосовно інформації щодо умов постачання товарів, послуг та цін на них; 5) юридичні особи публічного права, державні/комунальні підприємства або державні/комунальні організації, що мають на меті одержання прибутку, господарські товариства, у статутному капіталі яких більше 50 відсотків акцій (часток, паїв) прямо чи опосередковано належать державі та/або територіальній громаді, - щодо інформації про структуру, принципи формування та розмір оплати праці, винагороди, додаткового блага їх керівника, заступника керівника, особи, яка постійно або тимчасово обіймає посаду члена виконавчого органу чи входить до складу наглядової ради.
У контексті Запиту №1, Запиту №2, Запиту №3 суд у межах спірних правовідносин не знаходить беззаперечних та неспростовних доведених приєднаними до справи доказами правових підстав для кваліфікації заявника у якості розпорядника публічної інформації за ч.1 ст.13 Закону України від 13.01.2011р. №2939-VІ "Про доступ до публічної інформації".
Окрім того, у силу спеціального застереження ч.2 ст.13 Закону України від 13.01.2011р. №2939-VІ "Про доступ до публічної інформації" до розпорядників інформації, зобов'язаних оприлюднювати та надавати за запитами інформацію, визначену в цій статті, у порядку, передбаченому цим Законом, прирівнюються суб'єкти господарювання, які володіють: 1) інформацією про стан довкілля; 2) інформацією про якість харчових продуктів і предметів побуту; 3) інформацією про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, що сталися або можуть статися і загрожують здоров'ю та безпеці громадян; 4) іншою інформацією, що становить суспільний інтерес (суспільно необхідною інформацією).
У контексті Запиту №1, Запиту №2, Запиту №3 суд у межах спірних правовідносин не знаходить беззаперечних та неспростовних доведених приєднаними до справи доказами правових підстав для кваліфікації заявника у якості розпорядника публічної інформації за ч.2 ст.13 Закону України від 13.01.2011р. №2939-VІ "Про доступ до публічної інформації".
До того ж суд зважає, що у контексті Запиту №1, Запиту №2, Запиту №3 суд у межах спірних правовідносин не знаходить беззаперечних та неспростовних доведених приєднаними до справи доказами правових підстав для кваліфікації витребуваної адвокатськими запитами інформації до публічної інформації у розумінні ст.1 Закону України від 13.01.2011р. №2939-VІ "Про доступ до публічної інформації".
Згідно з п.6 ч.1 ст.14 Закону України від 13.01.2011р. №2939-VІ "Про доступ до публічної інформації" розпорядники інформації зобов'язані надавати та оприлюднювати достовірну, точну та повну інформацію, а також у разі потреби перевіряти правильність та об'єктивність наданої інформації і оновлювати оприлюднену інформацію.
Частиною 1 ст.19 Закону України від 13.01.2011р. №2939-VІ "Про доступ до публічної інформації" передбачено, що запит на інформацію - це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні.
У силу ч.2 ст.19 Закону України від 13.01.2011р. №2939-VІ "Про доступ до публічної інформації" запитувач має право звернутися до розпорядника інформації із запитом на інформацію незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту.
Згідно з ч.1 ст.20 Закону України від 13.01.2011р. №2939-VІ "Про доступ до публічної інформації" розпорядник інформації має надати відповідь на запит на інформацію не пізніше п'яти робочих днів з дня отримання запиту.
Відповідно до ч.1 ст.22 Закону України від 13.01.2011р. №2939-VІ "Про доступ до публічної інформації" розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту в таких випадках: 1) розпорядник інформації не володіє і не зобов'язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит; 2) інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до частини другої статті 6 цього Закону; 3) особа, яка подала запит на інформацію, не оплатила передбачені статтею 21 цього Закону фактичні витрати, пов'язані з копіюванням або друком; 4) не дотримано вимог до запиту на інформацію, передбачених частиною п'ятою статті 19 цього Закону.
За приписами ч.3 ст.22 Закону України від 13.01.2011р. №2939-VІ "Про доступ до публічної інформації" розпорядник інформації, який не володіє запитуваною інформацією, але якому за статусом або характером діяльності відомо або має бути відомо, хто нею володіє, зобов'язаний направити цей запит належному розпоряднику з одночасним повідомленням про це запитувача. У такому разі відлік строку розгляду запиту на інформацію починається з дня отримання запиту належним розпорядником.
Суд зауважує, що згідно абзаців 10, 11 ст. 2 Закону України "Про захист персональних даних" персональні дані - відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована, розпорядник персональних даних - фізична чи юридична особа, якій володільцем персональних даних або законом надано право обробляти ці дані від імені володільця.
У рішенні Конституційного Суду України від 20.01.2012р. №2-рп/2012 указано, що до конфіденційної інформації про фізичну особу належать, зокрема, дані про її національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров'я, а також адреса, дата і місце народження (ч.2 ст.11 Закону України №2657-ХІІ).
У рішенні Конституційного Суду України від 30.10.1997р. №5-зп до конфіденційної інформації віднесено інформацію про фізичну особу в частині відомостей про майновий стан та інші персональні дані.
За правовими позиціями згаданих рішень Конституційного суду України у розумінні ч.1 ст.32 та ч.2 ст.32 Конституції України інформація про особисте та сімейне життя особи (персональні дані) - це будь-які відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована, а саме: національність, освіта, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров'я, матеріальний стан, адреса, дата і місце народження, місце проживання та перебування тощо, дані про особисті майнові та немайнові відносини цієї особи з іншими особами, зокрема членами сім'ї, а також відомості про події та явища, що відбувалися або відбуваються у побутовому, інтимному, товариському, професійному, діловому та інших сферах життя особи, за винятком даних стосовно виконання повноважень особою, яка займає посаду, пов'язану зі здійсненням функцій держави або органів місцевого самоврядування. Така інформація про фізичну особу та членів її сім'ї є конфіденційною і може бути поширена тільки за їх згодою, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Статтею 20 Закону України № 2657-ХІІ за порядком доступу інформація поділяється на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом. Будь-яка інформація є відкритою, крім тієї, що віднесена законом до інформації з обмеженим доступом.
Статтею 21 Закону України № 2657-ХІІ передбачено, що інформацією з обмеженим доступом є конфіденційна, таємна та службова інформація (частина перша). Конфіденційною є інформація про фізичну особу, а також інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб'єктів владних повноважень. Конфіденційна інформація може поширюватися за бажанням (згодою) відповідної особи у визначеному нею порядку відповідно до передбачених нею умов, а також в інших випадках, визначених законом. Відносини, пов'язані з правовим режимом конфіденційної інформації, регулюються законом (частина друга). Аналогічні за змістом положення містяться і у ч.1 ст.6 Закону України №2939-VI.
Окремо суд зважає, що відмінність правової категорії "інформація" від правової категорії "документ" зумовлює необхідність виокремлення із загального обсягу інформації конкретного документа окремої частини стосовно інформації з обмеженим доступом та окремої частини стосовно інформації з іншим режимом обігу та надання для ознайомлення інформація, доступ до якої не обмежений (ч.7 ст.6 Закону України № 2939-VI).
Окрім того, ст. 10-1 Закону України №2939-VI не виключає випадку правомірного надання інформації про персональні дані у знеособленій формі.
Частиною 2 ст.6 Закону України №2939-VI передбачено, що обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності таких вимог: 1) виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи кримінальним правопорушенням, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя; 2) розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам; 3) шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні.
Звідси слідує, що юридично значимими факторами у процедурі обігу інформації (тобто критеріями запровадження обмежень) є: 1) публічний інтерес у забезпеченні недоторканності інформації (національна безпека, територіальна цілісність, громадський порядок, запобігання заворушенням, запобігання кримінальним правопорушенням, охорона здоров'я населення, захист репутації, збереження конфіденційності, авторитет правосуддя, неупередженість правосуддя); 2) рівень загрози реального настання ймовірної шкоди та межа істотності ймовірної шкоди; 3) баланс між наслідками ситуації/випадку нерозголошення інформації та наслідками ситуації/випадку поширення інформації в аспекті значення інформації для суспільства.
Тобто, запровадження обмеження доступу до конкретної інформації (у тому числі і за окресленою ч.5 ст.6 Закону України №2939-VI категорією) повинно відбуватись за обов'язкового дотримання умов ч.2 ст.6 Закону України №2939-VI та з урахуванням фізичної змоги надання інформації у знеособленій формі та у частині документа.
Згідно із пунктом 2 частини 1 статті 22 Закону України №2939-VI розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту в таких випадках: інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до частини другої статті 6 цього Закону.
Аналіз положень Закону України від 13.01.2011р. №2939-VІ "Про доступ до публічної інформації" (далі за текстом - Закон №2939-VI) засвідчує існування підстав для виокремлення таких ознак конфіденційної інформації: встановлювати конфіденційність публічної інформації та визначати порядок її поширення можуть лише фізичні та юридичні особи; суб'єкти владних повноважень не наділені правом відносити інформацію до конфіденційної; публічна інформація не може бути віднесена до конфіденційної у випадках, визначених Законом (ч.ч 1, 2 ст. 13 Закону України №2939-VI); у випадках, встановлених законодавством, може не бути обмежено доступ до визначеної інформації, в тому числі й конфіденційної (ч. 5 ст. 6 Закону України №2939-VI).
Отже, можливість віднесення публічної інформації до конфіденційної не слід розуміти як єдину достатню підставу для обмеження доступу до такої публічної інформації.
Запровадження обмеження доступу до конкретної публічної інформації за результатами розгляду запиту на інформацію допускається лише за умови застосування вимог пунктів 1-3 ч.2 ст.6 Закону України №2939-VI - так званого "трискладового тесту".
Суд звертає увагу, що положення ч.2 ст.6 Закону України №2939-VI передбачають вимоги до обмеження доступу до публічної інформації, а не підстави для надання такого доступу, адже ст.1 Закону України №2939-VI запроваджена презумпція відкритості публічної інформації, доступ до якої може бути обмеженою лише у разі, якщо розпорядник інформації обґрунтує це на підставі згаданого вище "трискладового тесту".
Відтак, тягар доведення легітимності обмеження доступу до публічної інформації покладається саме на розпорядника публічної інформації.
За таких умов, відмова у наданні інформації може бути кваліфікована у якості правомірної та обґрунтованої у разі, якщо розпорядником у листі-відповіді зазначено, якому саме з інтересів загрожує розголошення запитуваної інформації, в чому полягає істотність шкоди цим інтересам від її розголошення, чому шкода від оприлюднення такої інформації переважає право громадськості знати цю інформацію в інтересах національної безпеки, економічного добробуту чи прав людини.
У силу правових висновків постанов Верховного Суду від 18.07.2019р. у справі №554/11837/14-а, від 17.02.2020р. у справі №826/8891/16 та опосередковано постанови Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019р. у справі №9901/249/19 відсутність висновку розпорядника інформації щодо наявності хоча б однієї з трьох складових так званого “трискладового тесту» означає, що відмова у доступі до публічної інформації набуває ознак необґрунтованої.
Окрім того, при вирішенні спору по суті суд враховує, що 01.12.2020 набрала чинність Конвенція Ради Європи про доступ до офіційних документів (ратифіковано Україною із заявами Законом № 631-IX від 20.05.2020), у відповідності до частини 1 статті 2 якої кожна Сторона гарантує право кожному, без дискримінації за будь-якою ознакою, на доступ, за вимогою, до офіційних документів, що знаходяться в розпорядженні державних органів (далі - Конвенція Ради Європи).
Згідно із частиною 2 статті 2 Конвенції Ради Європи кожна Сторона вживає необхідних заходів у своєму національному законодавстві для впровадження положень щодо доступу до офіційних документів, передбачених цією Конвенцією.
Відповідно до частин 1, 2 статті 3 Конвенції Ради Європи кожна Сторона може обмежувати право доступу до офіційних документів. Обмеження повинні бути чітко встановлені у законі, бути необхідними у демократичному суспільстві і бути пропорційними цілям захисту: a. національної безпеки, оборони та міжнародних відносин; b. громадської безпеки; c. попередження, розслідування та судового переслідування кримінальної діяльності; d. дисциплінарного розслідування; e. перевірки, контролю та нагляду з боку державних органів; f. приватного життя та інших законних приватних інтересів; g. комерційних та інших економічних інтересів; h. економічної, монетарної політики і політики обмінного курсу держави; і. рівності сторін у судовому провадженні та ефективного здійснення правосуддя; j. навколишнього середовища, або k. обговорень всередині державного органу або між такими органами стосовно вивчення питання. Держави, яких це стосується, під час підписання або депонування ратифікаційної грамоти, документа про прийняття, затвердження або приєднання, у заяві на ім'я Генерального секретаря Ради Європи можуть заявити, що листування з правлячою сім'єю та її двором або главою держави може також бути включено до можливих обмежень.
У доступі до інформації, що міститься в офіційному документі, може бути відмовлено у разі, якщо її розголошення завдасть або ймовірно може завдати шкоди хоча б одному з інтересів, перелічених у пункті 1, якщо тільки відсутній переважаючий суспільний інтерес в оприлюднені такої інформації.
Підсумовуючи викладені вище міркування, суд доходить до переконання про те, що управлінське волевиявлення розпорядника публічної інформації у формі відмови у доступі до публічної інформації має ґрунтуватись на наслідках застосування так званого "трискладового тесту" та повинно бути умотивовано критеріями обмеження публічної інформації за ст.6 Закону України №2939-VI і за ч.ч.1, 2 ст.3 Конвенції Ради Європи про доступ до офіційних документів (ратифіковано Україною із заявами Законом України від 20.05.2020р. №631-IX).
При цьому, у відповідності до положень ч.4 ст.6 Закону України №2939-VI, саме до повноважень розпорядника інформації належить встановлення наявності чи відсутності підстав для обмеження у доступі до інформації.
Крім того, суд ураховує, що обґрунтування обмеження доступу до публічної інформації є первинно дискреційними повноваженнями органу публічної адміністрації як розпорядника інформації і поглинається свободою адміністративного розсуду органу публічної адміністрації (яка між тим не може набувати ознак абсолютної безмежності та свавілля).
Однак, застосовуючи положення наведених вище норм права до установлених обставин спірних правовідносин суд відмічає, що спір склався у відносинах з розгляду суб»єктом права адвокатського запиту, умотивованого посиланням виключно на норми Закону України від 05.07.2012р. №5076-VI "Про адвокатуру та адвокатську діяльність".
У силу правового висновку постанови Верховного Суду від 21.03.2024р. у справі №640/7688/21 ключовим питанням у розв'язанні спору даної категорії є: 1) належність запитуваних адвокатом відомостей до публічної інформації; 2) існування підстав для надання публічної інформації на адвокатський запит.
Тож суд зважає, що вимоги до оформлення запитів про надання доступу до публічної інформації регламентовані положеннями ст.19 Закону України від 13.01.2011р. №2939-VІ "Про доступ до публічної інформації" (далі за текстом - Закон №2939-VI), де указано, що запит на інформацію - це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні. Запитувач має право звернутися до розпорядника інформації із запитом на інформацію незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту. Запит на інформацію може бути індивідуальним або колективним. Запити можуть подаватися в усній, письмовій чи іншій формі (поштою, факсом, телефоном, електронною поштою) на вибір запитувача. Письмовий запит подається в довільній формі. Запит на інформацію має містити: 1) ім'я (найменування) запитувача, поштову адресу або адресу електронної пошти, а також номер засобу зв'язку, якщо такий є; 2) загальний опис інформації або вид, назву, реквізити чи зміст документа, щодо якого зроблено запит, якщо запитувачу це відомо; 3) підпис і дату за умови подання запиту в письмовій формі.
Натомість, вимоги до оформлення адвокатських запитів унормовані положеннями ст.ст.20-24 Закону України від 05.07.2012р. №5076-VI "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" (далі за текстом - Закон №5076-VI).
Так, за приписами п.1 ч.1 ст.20 Закону №5076-VI під час здійснення адвокатської діяльності адвокат має право вчиняти будь-які дії, не заборонені законом, правилами адвокатської етики та договором про надання правової допомоги, необхідні для належного виконання договору про надання правової допомоги, зокрема звертатися з адвокатськими запитами, у тому числі щодо отримання копій документів, до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, підприємств, установ, організацій, громадських об'єднань, а також до фізичних осіб (за згодою таких фізичних осіб).
Відповідно до абз.1 ч.1 ст.24 та абз.2 ч.1 ст.24 Закон №5076-VI адвокатський запит - письмове звернення адвоката до органу державної влади, органу місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності та підпорядкування, громадських об'єднань про надання інформації, копій документів, необхідних адвокату для надання правової допомоги клієнту. До адвокатського запиту додаються посвідчені адвокатом копії свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, ордера або доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги. Вимагати від адвоката подання разом з адвокатським запитом інших документів забороняється.
Згідно із ч.2 ст.24 та ч.3 ст.24 Закон №5076-VI орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадові та службові особи, керівники підприємств, установ, організацій, громадських об'єднань, яким направлено адвокатський запит, зобов'язані не пізніше п'яти робочих днів з дня отримання запиту надати адвокату відповідну інформацію, копії документів, крім інформації з обмеженим доступом і копій документів, в яких міститься інформація з обмеженим доступом.
Відмова в наданні інформації на адвокатський запит, несвоєчасне або неповне надання інформації, надання інформації, що не відповідає дійсності, тягнуть за собою відповідальність, встановлену законом, крім випадків відмови в наданні інформації з обмеженим доступом.
З положень наведених норм права слідує, що:
1) запитувач публічної інформації має право звернутися до розпорядника інформації із запитом на інформацію незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту. При цьому, розпорядниками такої інформації є суб'єкти, названі у статті 13 цього Закону;
2) адвокатський на відміну від запиту на отримання публічної інформації може бути адресований як суб'єктам владних повноважень та юридичним особам, так і приватним особам;.
3) основною відмінністю між запитом на отримання публічної інформації (1) та між адвокатським запитом (2) є те, що перший - може стосуватися будь-якої публічної інформації, незалежно від того, стосується вона запитувача чи ні, а другий - інформації, необхідної адвокату для надання правової допомоги клієнту.
Тобто метою звернення адвоката з адвокатським запитом є виключно належне виконання договору про надання правової допомоги. Це узгоджується з приписами ст.24 Закону № 5076-VI, якою передбачено обов'язок адвоката додавати до адвокатського запиту посвідчені ним копії свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, ордера або доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.
Тож сам собою адвокатський запит не є запитом про надання публічної інформації, оскільки може бути адресований не лише розпорядникам публічної інформації, визначеним Законом № 2939-VI, а більш широкому колу суб'єктів.
Закон №5076-VI не містить заборони запитувати в адвокатському запиті публічну інформацію, якщо це необхідно для захисту інтересів клієнта.
Тобто, адвокатський запит може стосуватися й надання публічної інформації.
Але, у такому разі адвокат у запиті, крім посилання на відповідні статті Закону № 5076-VI, зобов'язаний послатися й на відповідні статті Закону № 2939-VI, як на підставу для отримання інформації, яка підпадає під визначення публічної, а також дотриматися вимог останнього й звернути увагу суб'єкта, якому адресовано адвокатський запит, на його статус розпорядника публічної інформації.
Відтак, звертаючись до розпорядника публічної інформації із адвокатським запитом, адвокат (у тому числі, який звертається з метою належного виконання договору про правову допомогу) повинен окрім положень Закону № 5076-VI одночасно посилатися й на норми Закону № 2939-VI, аби розпорядник інформації мав можливість «ідентифікувати» такий запит саме як запит на публічну інформацію.
При цьому, за змістом ст.15 Закону № 5076-VI відмова в наданні інформації на адвокатський запит, несвоєчасне або неповне надання інформації, надання інформації, що не відповідає дійсності, тягнуть за собою відповідальність, встановлену законом, крім випадків відмови в наданні інформації з обмеженим доступом.
Натомість, за змістом ст.ст.10, 23 Закону № 2939-VI відмова особі в доступі до інформації про неї, приховування, незаконне збирання, використання, зберігання чи поширення інформації можуть бути оскаржені. Рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації можуть бути оскаржені до керівника розпорядника, вищого органу або суду.
Подібні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 29.05.2025р. у справі №580/4827/24.
Розв»язуючи спір по суті, суд також зважає, що відповідно до абз.9 ст.2123 Кодексу України про адміністративні правопорушення неправомірна відмова в наданні інформації, несвоєчасне або неповне надання інформації, надання інформації, що не відповідає дійсності, у відповідь на адвокатський запит, запит кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури, її палати або члена відповідно до Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" - тягне за собою накладення штрафу на посадових осіб від двадцяти п'яти до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
За визначенням ч.1 ст.9 Кодексу України про адміністративні правопорушення адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.
Тож діяння учасника суспільних відносин (у тому числі і суб»єкта владних повноважень) з приводу ненадання відповіді на адвокатський запит, який грунтується виключно на нормах Закону України від 05.07.2012р. №5076-VI "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" і не містить посилань на Закон України від 13.01.2011р. №2939-VІ "Про доступ до публічної інформації", утворює подію та склад адміністративного правопорушення, тобто зумовлює виникнення правовідносин, у яких адвокат не має публічного права, котре б підлягало захисту у порядку адміністративного судочинства, позаяк захист права на отримання інформації за адвокатським запитом має відбуватись виключно із застосуванням правових механізмів та процедур виключно за Кодексом адміністративного судочинства України.
Проте, правові висновки постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020р. у справі №520/12042/18 та зміст ст.55 Конституції України та ст.ст.6, 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року схиляють окружний адміністративний суд до вирішення ініційованого заявником спору по суті.
Продовжуючи вирішення спору, суд зважає, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб'єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а у силу ч.2 ст.77 КАС України обов'язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб'єкта шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи.
Тому відповідність закону рішення чи діяння (управлінського волевиявлення) суб'єкта владних повноважень як у спорі про набуття приватною особою додаткового блага чи активу, так і у спорі про спростування приватною особою новоствореного обов»язку, зокрема, за критеріями дотримання компетенції, меж повноважень, способу дій, приводу реалізації функції контролю, обґрунтованості, безсторонності (неупередженості), добросовісності, розсудливості, рівності перед законом, унеможливлення дискримінації, пропорційності, своєчасності, права особи на участь у процесі прийняття рішення, має доводитись, насамперед, відповідачем - суб'єктом владних повноважень.
При цьому, із положень частин 1 і 2 ст.77 КАС України у поєднанні з приписами ч.4 ст.9, абз.2 ч.2 ст.77, частин 3 і 4 ст.242 КАС України слідує, що владний суб'єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності у спорі за стандартом доказування - "поза будь-яким розумним сумнівом" (тобто запропоноване сприйняття ситуації повинно виключати реальну ймовірність існування у дійсності будь-якого іншого варіанту), у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування - "баланс вірогідностей" (тобто запропоноване сприйняття ситуації не повинно суперечити умовам реальної дійсності і бути можливим до настання).
Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб'єктом задекларованого, але не доведеного документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не спричиняє виникнення безумовних та беззаперечних підстав для висновку про реальне існування такої обставини у дійсності.
І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб'єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з'ясування об'єктивної істини у справі.
Правильність саме такого тлумачення змісту ч.1 ст.77 та ч.2 ст.77 КАС України підтверджується правовим висновком постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2020р. по справі №520/2261/19, де указано, що визначений ст. 77 КАС України обов'язок відповідача - суб'єкта владних повноважень довести правомірність рішення, дії чи бездіяльності не виключає визначеного частиною першою цієї ж статті обов'язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.
Окрім того, саме таке тлумачення стандартів доказування є цілком релевантним правовому висновку постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21.
Викладені вище міркування окружного адміністративного суду також є цілком релевантними правовій позиції постанови Верховного Суду від 19.01.2023р. у справі №520/6006/21, де указано, що: 1) у праві існують три основні стандарти доказування: "баланс імовірностей" (balance of probabilities) або "перевага доказів" (preponderance of the evidence); "наявність чітких та переконливих доказів" (clear and convincing evidence); "поза розумним сумнівом" (beyond reasonable doubt) та у справах, де суб'єкт владних повноважень доводить правомірність своїх рішень, що передбачають втручання у власність або діяльність суб'єкта приватного права (зокрема, притягнення його до відповідальності), подані таким суб'єктом владних повноважень докази, за загальним правилом, повинні відповідати критерію "поза розумним сумнівом"; 3) Цей висновок сформульований Верховним Судом, зокрема у постановах від 14.11.2019р. у справі №822/863/16, від 21.11.2019р. у справі №826/5857/16, від 11.02.2020р. у справі №816/502/16, від 16.06.2020р. у справі №756/6984/16-а та від 18.11.2022р. у справі №560/3734/22.
Кваліфікуючи реально вчинене у спірних правовідносинах управлінське волевиявлення суб'єкта владних повноважень, суд виходить із того, що за загальним правилом під рішенням суб'єкта владних повноважень слід розуміти письмовий акт, під дією суб'єкта владних повноважень слід розуміти вчинок посадової/службової особи, під бездіяльністю суб'єкта владних повноважень слід розуміти невиконання обов'язків, під відмовою суб'єкта владних повноважень слід розуміти письмово зафіксоване діяння з приводу незадоволення звернення приватної особи.
За змістом правових позицій постанови Верховного Суду від 03.06.2020р. у справі №464/5990/16-а та постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2022р. у справі №9901/276/19 протиправною бездіяльністю суб'єкта владних повноважень є зовнішня форма поведінки (діяння) органу/посадової особи у вигляді неприйняття рішення (нездійснення юридично значимих дій) у межах компетенції за наявності фізичної змоги реалізувати управлінську функцію.
У межах спірних правовідносин суб»єктом владних повноважень було вчинене управлінське волевиявлення у формі бездіяльності.
Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Тлумачення змісту цієї норми процесуального закону було викладено Верховним Судом у постанові від 07.11.2019р. по справі №826/1647/16 (адміністративне провадження № К/9901/16112/18), де указано, що обов'язковою умовою визнання протиправним волевиявлення суб'єкта владних повноважень є доведеність приватною особою факту порушення власних прав та інтересів та доведеність факту невідповідності закону оскарженого управлінського волевиявлення.
Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-77, 90, 211 КАС України, суд доходить до переконання про те, що у спірних правовідносинах суб'єктом владних повноважень - Відповідачем №2 не було порушено публічних прав адвоката на отримання інформації у порядку Закону України від 05.07.2012р. №5076-VI "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", а підстав для поширення на спірні правовідносини норм Закону України від 13.01.2011р. №2939-VІ "Про доступ до публічної інформації" матеріали справи не містять, адже ані Запит №1, ані Запит №2 не умотивовані посиланням на положення Закону України від 13.01.2011р. №2939-VІ "Про доступ до публічної інформації", а, натомість, грунтуються виключно на положеннях Закону України від 05.07.2012р. №5076-VI "Про адвокатуру та адвокатську діяльність".
Тож, за наслідками розгляду справи слід визнати не доведеним за правилом ч.1 ст.77 КАС України факт існування у заявника порушеного публічного права (інтересу) у межах спірних правовідносин.
Указане є визначеною процесуальним законом підставою для залишення позову без задоволення.
При розв'язанні спору, суд, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22.02.2007р. у справі "Красуля проти Росії", від 05.05.2011р. у справі "Ільяді проти Росії", від 28.10.2010р. у справі "Трофимчук проти України", від 09.12.1994р. у справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 01.07.2003р. у справі "Суомінен проти Фінляндії", від 07.06.2008р. у справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії"), надав оцінку усім юридично значимим доводам, факторам та обставинам, дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення спору аргументів сторін.
Розгорнуті і детальні мотиви та висновки суду з приводу юридично значимих аргументів, доводів учасників справи та обставин справи викладені у тексті судового акту.
Решта доводів сторін окремій оцінці у тексті судового акту не підлягає, позаяк не впливає на правильність розв'язання спору по суті.
Розподіл витрат з оплати судового збору по справі слід здійснити відповідно до ст.139 КАС України та Закону України "Про судовий збір".
Керуючись ст.ст. 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.4-12, 72-77, 90, 211, 241-246, 255, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
вирішив:
Позов - залишити без задоволення.
Роз'яснити, що рішення підлягає оскарженню згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення); набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України.
Суддя А.В. Сліденко