Справа № 131/205/25
Провадження №11-кп/801/853/2025
Категорія: крим.
Головуючий у суді 1-ї інстанції: ОСОБА_1
Доповідач: ОСОБА_2
19 серпня 2025 року м. Вінниця
Вінницький апеляційний суд у складі
головуючого-судді ОСОБА_2 ,
суддів: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
за участю секретаря судового засідання - ОСОБА_5 ,
прокурора - ОСОБА_6 ,
обвинуваченого - ОСОБА_7 ,
захисника в режимі відеоконференції - ОСОБА_8 ,
потерпілого - ОСОБА_9 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження № 12025020250000003, внесене в Єдиний реєстр досудових розслідувань від 08 січня 2025 року, за апеляційною скаргою потерпілого ОСОБА_9 на вирок Іллінецького районного суду Вінницької області від 04 червня 2025 року за обвинуваченням
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , українця, громадянина України, з вищою освітою, непрацюючого, одруженого, проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , в силу ст. 89 КК України не судимого,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 185 КК України,
Зміст судового рішення та встановлені судом першої інстанції обставини
Вироком Іллінецького районного суду Вінницької області від 04 червня 2025 року ОСОБА_7 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 185 КК України та призначено покарання у виді 5 (п'яти) років позбавлення волі.
На підставі ст. 75 КК України ОСОБА_7 звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 3 (три) роки та покладено на нього обов'язки, передбачені п. п. 1, 2 ч. 1 ст. 76 КК України.
Ухвалено строк відбування покарання обчислювати з моменту проголошення вироку.
Вирішено питання щодо речових доказів та процесуальних витрат.
За обставин встановлених судом та детально викладених у вироку суду, ОСОБА_7 визнано винуватим у тому, що він у 20-х числах грудня 2024 року, точної дати не встановлено, приблизно о 19:00 год, перебуваючи біля домогосподарства, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 , володільцем якого є ОСОБА_9 , маючи умисел на таємне викрадення чужого майна, з метою особистого збагачення та обернення його на свою користь, впевнившись, що за його діями ніхто не спостерігає, шляхом відгинання сітки паркану зайшов на указане подвір'я, підійшов до підсобного приміщення, витягнув металеву скобу навісного замка, відчинив вхідні двері та зайшов до середини приміщення, звідки, з метою подальшого викрадення, виніс на подвір'я алюмінієву драбину.
Продовжуючи свої протиправні дії, ОСОБА_7 підійшов до вхідних дверей житлового будинку, шляхом підбору ключа відчинив замок дверей, проник в будинок, звідки таємно викрав 6 пір'яних подушок та кутову шліфувальну машину марки «DWT WS-125L».
На подвір'ї указаного будинку, ОСОБА_7 взяв алюмінієву драбину, яку залишив там раніше, та з викраденим майном вийшов за територію домогосподарства. Викраденим розпорядився на власний розсуд.
Своїми протиправними діями ОСОБА_7 завдав потерпілому ОСОБА_9 матеріальної шкоди на загальну суму 3 113 грн.
Дії обвинуваченого ОСОБА_7 судом кваліфіковано за ч. 4 ст. 185 КК України, як таємне викрадення чужого майна (крадіжка) з проникненням в житло та інше приміщення вчинена в умовах воєнного стану.
Вимоги апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, що її подала
В апеляційній скарзі потерпілий ОСОБА_9 не оспорюючи доведеність вини та кваліфікацію дій ОСОБА_7 просить вирок Іллінецького районного суду Вінницької області від 04 червня 2025 року скасувати в частині призначення покарання через неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, що потягло невідповідність призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого внаслідок м'якості.
Просить ухвалити у цій частині новий вирок, яким:
призначити ОСОБА_7 покарання за ч. 4 ст. 185 КК України у виді 5 років позбавлення волі без застосування ст. 75 КК України.
В решті вирок залишити без змін.
Апеляційна скарга мотивована тим, що:
призначаючи ОСОБА_7 покарання місцевий суд безпідставно визнав обставинами, що пом'якшують покарання обвинуваченого щире каяття та активне сприяння розкриттю злочину;
судом не встановлено даних про вчинення обвинуваченим дій, які б підтверджували наявність щирого каяття зі сторони обвинуваченого, а визнання вини є формальним;
суд першої інстанції безпідставно застосував до обвинуваченого ОСОБА_7 ст. 75 КК України та дійшов помилкового висновку про достатність указаного виду покарання для виправлення та перевиховання останнього.
Позиції учасників судового провадження
Потерпілий ОСОБА_9 підтримав доводи апеляційної скарги з підстав, викладених у ній, та просив її задовольнити.
Обвинувачений ОСОБА_7 та його захисник - адвокат ОСОБА_8 заперечили проти задоволення апеляційної скарги, указали, що оскаржуваний вирок в частині призначення покарання є законним і обґрунтованим.
Прокурор ОСОБА_6 заперечив проти задоволення апеляційної скарги, указав, що оскаржуваний вирок є законним і обґрунтованим.
Мотиви суду
Заслухавши доповідача, виступи учасників провадження, дослідивши матеріали кримінального провадження та обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов таких висновків.
Згідно з ч. 1 ст. 404 КПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.
Відповідно до ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим.
Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу.
Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
З оскаржуваного вироку слідує, що суд розглянув обвинувальний акт відповідно до положень ч. 3 ст. 349 КПК України без дослідження доказів щодо обставин, які ніким не оспорюються. При цьому суд з'ясував правильність розуміння учасниками справи змісту цих обставин, відсутність сумнівів у добровільності їх позиції, а також роз'яснив, що у такому випадку вони будуть позбавлені права оскаржити ці обставини в апеляційному порядку.
Доводи апеляційної скарги потерпілого в частині неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, що потягло призначення покарання, яке не відповідає ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого внаслідок м'якості (є явно несправедливим) суд вважає необґрунтованими з огляду на таке.
Відповідно до ч. 2 ст. 65 КК України особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.
Покарання - це захід державного примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому кримінальним законом обмеженні прав і свобод засудженого.
Особа зобов'язана перетерпіти ті позбавлення й обмеження, які пов'язані з застосуванням до неї покарання. При цьому, держава має забезпечити належний захист законних прав та свобод особи, їх обмеження повинно бути належним чином обґрунтовано.
Згідно з ч. 2 ст. 52 КК України покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобіганню вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.
Частиною другою статті 8 КПК України встановлено, що принцип верховенства права у кримінальному провадженні застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини (далі -ЄСПЛ).
ЄСПЛ у справах «Бакланов проти росії» (рішення від 09 червня 2005 року) та «Фрізан проти росії» (рішення від 24 березня2005 року) указав, що досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи лише тоді стає значимим, якщо встановлено, що під час відповідного втручання було дотримано принципу «законності» і воно не було свавільним.
У справі «Ізмайлов проти росії» (рішення від 15 жовтня 2008 року) ЄСПЛ установив, що для того, щоб втручання вважалося пропорційним, воно має відповідати тяжкості правопорушення і не становити «особистий і надмірний тягар для особи», чого суд першої інстанції не дотримав.
Отже, кримінальне покарання повинно бути справедливим балансом з однієї сторони між необхідністю застосування заходів примусу внаслідок вчиненого кримінального правопорушення та усвідомлення винною особою необхідності її понести, та з іншої сторони такі заходи примусу мають бути достатніми для перевиховання особи та попередження нових злочинів.
У п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 роз'яснено, що, призначаючи покарання, у кожному конкретному випадку суди зобов'язані враховувати ступінь тяжкості злочину, дані про особу винного та обставини справи, що пом'якшують та обтяжують покарання.
У постанові Верховного Суду від 01 лютого 2018 року у справі № 634/609/15-к (провадження 51-658км17) визначено поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві, яка за визначенням охоплює повноваження суду (права та обов'язки), надані йому державою, обирати між законними альтернативами та діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.
Підставами для судового розсуду при призначенні покарання виступають: кримінально-правові, відносно-визначені (де встановлюються межі покарання) та альтернативні (де передбачено декілька видів покарань) санкції; принципи права; уповноважуючі норми, в яких використовуються щодо повноважень суду формулювання «може», «вправі»; юридичні терміни та поняття, які є багатозначними або не мають нормативного закріплення, зокрема «особа винного», «щире каяття» тощо; оціночні поняття, зміст яких визначається не законом або нормативним актом, а правосвідомістю суб'єкта правозастосування, наприклад, при врахуванні пом'якшуючих та обтяжуючих покарання обставин (статті 66, 67 КК) визначенні «інших обставин справи», можливості виправлення засудженого без відбування покарання, що має значення для застосування ст. 75 КК України тощо; індивідуалізація покарання - конкретизація виду і розміру міри державного примусу, який суд призначає особі, що вчинила злочин, залежно від особливостей цього злочину і його суб'єкта.
Дискреційні повноваження суду визнаються і ЄСПЛ (зокрема справа «Довженко проти України»), який у своїх рішеннях зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.
Згідно зі ст. 414 КПК України невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або через суворість.
Ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, у значенні ст. 414 КПК означає з'ясування судом, насамперед, питання про те, до злочинів якої категорії тяжкості відносить закон (ст. 12 КК) вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у ст. 12 КК України дається лише видова характеристика ступеня тяжкості злочину, що знаходить своє відображення у санкції статті, встановленій за злочин цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, ураховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.
Під особою обвинуваченого у контексті ст. 414 КПК України розуміється сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду мети та засад його призначення. Тобто поняття «особа обвинуваченого» вживається у тому ж значенні, що й у п. 3 ч. 1 ст. 65 КК України поняття «особа винного».
У постанові Верховного Суду від 09 жовтня 2018 року у справі 756/4830/17-к зроблено висновок, що:
«термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанцій, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання».
Згідно з ч. 1 ст. 65 КК України суд призначає покарання: 1) у межах, установлених у санкції статті Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 53 цього Кодексу; 2) відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу; 3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.
Якщо суд при призначенні покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років, ураховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільненні від відбування покарання з випробуванням (ч. 1 ст. 75 КК України).
Підстави звільнення особи від відбування покарання з випробуванням визначив також Верховний Суд у постанові від 19 липня 2018 року у справі № 755/6254/17, де указав, що:
«згідно з законом ст. 75 КК України може бути застосована у тому разі, коли при призначенні покарання, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, суд дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, оскільки звільнення з випробуванням має на меті настання позитивних змін в особистості засудженого та створення в нього готовності до самокерованої правослухняної поведінки в суспільстві».
Іншими словами, умовою звільнення від відбування покарання з випробуванням є наявність таких соціальних чинників, які б давали суду підставу дійти висновку про виправлення і перевиховання без відбування покарання.
При призначенні покарання ОСОБА_7 місцевий суд урахував:
характер і ступінь суспільної небезпеки скоєного обвинуваченим кримінального правопорушення, яке відповідно до ст. 12 КК України є тяжким злочином;
особу обвинуваченого, який в силу ст. 89 КК України раніше не судимий, має постійне місце реєстрації та проживання, позитивно характеризується, одружений, має на утриманні двох дітей, перебуває на обліку у лікаря нарколога з діагнозом F12.2, на обліку у лікаря-психіатра не перебуває;
обставини, що пом'якшують покарання - щире каяття, активне сприяння розкриттю злочину.
Такі дані про особу винного та обставини вчинення злочину дали місцевому суду підстави для призначення ОСОБА_7 покарання в межах санкції частини статті про кримінальну відповідальність та можливість його виправлення без ізоляції від суспільства шляхом звільнення від відбування призначеного покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК України та покладенням обов'язків, відповідно до ст. 76 КК України.
З таким висновком погоджується суд апеляційної інстанції.
У постанові Верховного Суду від 01 лютого 2022 року у справі № 161/4501/19 зроблено висновок, що:
«виходячи із системного тлумачення законодавства і судової практики, щире каяття означає, що особа визнає свою вину, дає правдиві показання, щиро жалкує про вчинене, негативно оцінює злочин, бажає виправити ситуацію, що склалася, співчуває потерпілому, демонструє готовність понести заслужене покарання.
Щире каяття - це не формальна вказівка на визнання свої вини, а відповідне ставлення до скоєного, яке передбачає належну критичну оцінку винним своєї протиправної поведінки, її осуд та бажання залагодити провину, що має підтверджуватися конкретними діями, спрямованими на виправлення зумовленої кримінальним правопорушенням ситуації. Про щирість каяття особи свідчить і поведінка засудженого після вчинення злочину. Якщо особа сприяє розкриттю вчиненого нею злочину (викриває співучасників, видає знаряддя та засоби вчинення злочину, видає або допомагає у розшуку майна здобутого злочинним шляхом, надає інші докази тощо) такі дії об'єктивно підтверджують щире каяття особи».
У постанові Верховного Суді від 20 квітня 2021 року у справі № 457/529/20 зроблено висновок, що:
«щире каяття - це обставина, яка відображає психічний стан особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, і передбачає глибокі внутрішні переживання особою того, що сталося, моральне засудження своєї кримінально караної поведінки, почуття сорому, докорів сумління і готовність нести кримінальну відповідальність. Щире каяття проявляється у самозасудженні особою вчиненого кримінального правопорушення, його наслідків, прагненні усунути нанесену шкоду та рішенні не вчиняти більше кримінальних правопорушень, що об'єктивно підтверджується визнанням особою своєї вини, розкриттям всіх обставин справи, вчиненням дій, спрямованих на сприяння розкриттю злочину або відшкодуванню заданих збитків чи усуненню заподіяної шкоди.
Указана форма посткримінальної поведінки особи свідчить про те, що в особи відбулися суттєві позитивні зміни соціальних орієнтацій, які знижують ступінь її соціальної небезпечності».
З матеріалів кримінального провадження слідує, що обвинувачений ОСОБА_7 безперечно визнав свою винуватість у пред'явленому обвинуваченні, давав правдиві свідчення та погодився на розгляд обвинувального акта у спрощеному порядку, передбаченому ст. 349 КПК України.
При цьому, обвинувачений сприяв розкриттю кримінального правопорушення, зокрема, приймав участь у проведенні слідчих дій під час досудового розслідування та не намагався приховати певні обставини справи.
З огляду на поведінку обвинуваченого, його відношення до вчиненого злочину, підстав стверджувати про відсутність обставин, що пом'якшують покарання, а саме щирого каяття та активного сприяння у розкритті злочину немає.
Колегія суддів не приймає до уваги твердження потерпілого про те, що обвинувачений ОСОБА_7 не відшкодував йому завдану шкоду та зазначає, що у кримінальному провадженні у ході досудового розслідування та під час судового провадження ним цивільний позов не заявлено.
Апеляційний суд ураховує позицію потерпілого ОСОБА_9 , викладену в апеляційній скарзі, який наполягає на призначенні обвинуваченому покарання, яке необхідно відбувати реально, однак звертає увагу на те, що думка потерпілого не обмежує суд у реалізації своїх дискреційних повноважень, визначених законом про кримінальну відповідальність.
Таку правову позицію висловив Верховний Суд у складі колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у своїй постанові від 21 лютого 2019 року у справі №742/584/18.
Потерпілим ОСОБА_9 не наведено у апеляційній скарзі переконливих обставин, які не ураховані судом першої інстанції при призначенні покарання обвинуваченому та могли б свідчити про беззаперечну явну м'якість призначеного покарання.
За указаних обставин, призначене обвинуваченому ОСОБА_7 покарання у межах санкції ч. 4 ст. 185 КК України із застосуванням ст. 75 КК України є таким, що відповідає загальним засадам призначення покарання.
Ба більше, звільняючи ОСОБА_7 від відбування покарання з іспитовим строком, судом на нього покладені обов'язки, передбачені п. п. 1, 2 ч. 1 ст. 76 КК України.
Покладення на обвинуваченого обов'язків, які передбачають комплекс заходів, спрямованих на корекцію соціальної поведінки або її окремих проявів, формування соціально сприятливих змін особистості, які можливо об'єктивно перевірити, у цьому випадку у повній мірі здатні забезпечити виправлення і перевиховання обвинуваченого без відбування покарання.
Отже, на переконання апеляційного суду, призначене покарання відповідає вимогам закону, особі обвинуваченого, тяжкості скоєного злочину та справедливому балансу між загальними інтересами суспільства і вимогами захисту основоположних прав особи, є необхідним і буде достатнім для досягнення мети покарання, що передбачена ст. 50 КК України.
За таких обставин, апеляційний суд не знаходить підстав для скасування чи зміни вироку в частині призначення покарання.
Істотних порушень кримінального процесуального закону, що тягнуть за собою скасування чи зміну вироку суду першої інстанції, при апеляційному розгляді справи не установлено.
Підсумовуючи викладене, апеляційний суд вважає, що апеляційну скаргу потерпілого ОСОБА_9 слід залишити без задоволення, а оскаржуваний вирок суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст. ст. 403, 404, 405, 407, 419 КПК України, суд
Апеляційну скаргу потерпілого ОСОБА_9 залишити без задоволення.
Вирок Іллінецького районного суду Вінницької області від 04 червня 2025 року щодо ОСОБА_7 за ч. 4 ст. 185 КК України залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції протягом трьох місяців з дня проголошення.
Судді:
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4