Справа № 146/2108/24
Провадження № 22-ц/801/1550/2025
Категорія: 41
Головуючий у суді 1-ї інстанції Мороз І. С.
Доповідач:Береговий О. Ю.
18 серпня 2025 рокуСправа № 146/2108/24м. Вінниця
Вінницький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Берегового О.Ю. (судді - доповідача),
суддів: Панасюка О.С., Сала Т.Б.,
учасники справи:
позивач: Товариство з обмеженою відповідальністю «Коллект Центр»,
відповідач: ОСОБА_1 ,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Коллект Центр» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за апеляційною скаргою представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Савченко Людмили Василівни на рішення Томашпільського районного суду Вінницької області від 02 травня 2025 року, ухвалене місцевим судом під головуванням судді Мороза І.С., дата складення повного тексту рішення 06 травня 2025 року,
встановив:
Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування.
В грудні 2024 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Коллект Центр» звернулось до суду із цим позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
Позовні вимоги мотивовані тим, що 11 квітня 2021 між ТОВ «1 Безпечне агентство необхідних кредитів» та ОСОБА_1 було укладено договір № 1938633.
Згідно п.1 договору позикодавець зобов'язується передати позичальнику у власність грошові кошти, на погоджений умовами договору строк, шляхом їх перерахування на банківський картковий рахунок позичальника, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів у день закінчення строку позики, або достроково, та сплатити позикодавцю плату від суми позики.
Відповідно до п. 2 договору про надання позики: сума позики становить 5100 грн, процентна ставка становить 1,99 %, яка нараховується за кожен день користування позикою.
Підписанням договору відповідач підтвердив, що він ознайомлений з усіма його істотними умовами та йому була надана вся інформація, передбачена вимогами чинного законодавства.
30 грудня 2021 року було укладено договір № 30-12/2021 відповідно до якого ТОВ «1 Безпечне агентство необхідних кредитів» відступило на користь ТОВ «Вердикт Капітал» права вимоги за кредитними договорами до позичальників, в тому числі за договором № 1938633.
10 січня 2023 року було укладено договір № 10-01/2023 відповідно до якого ТОВ «Вердикт Капітал» відступило на користь ТОВ «Коллект Центр» права вимоги за кредитними договорами до позичальників, в тому числі за договором № 1938633.
Загальний розмір заборгованості по поверненню кредитних коштів та сплаті процентів за користування кредитом за договором № 1938633 від 11 квітня 2021 року, що підлягає стягненню з позичальника станом на день формування позовної заяви відповідно до розрахунку заборгованості становить 15908,65 грн. з яких: 5100 грн. заборгованості за основним зобов'язанням; 10636,22 грн. заборгованості за відсотками на дату відступлення права вимоги, інфляційні збитки - 148, 96 грн; нараховані 3% річних - 23,47 грн.
Відповідач не повернув отримані кредитні кошти.
Окрім того позивач вказує, що поніс судові витрати, що складаються зі сплаченого судового збору в розмірі 2422,40 грн., та витрат на правову допомогу в розмірі 9000 грн.
Вказані обставини стали підставою для звернення Товариства з обмеженою відповідальністю «Коллект Центр» до суду із цим позовом в якому просили стягнути з відповідача на користь позивача заборгованість за договором № 1938633 від 11 квітня 2021 року в розмірі 15908,65 грн., а також стягнути судовий збір в розмірі 2422,40 грн. та 9000,00 грн. витрати на правову допомогу.
Рішення суду першої інстанції і мотиви його ухвалення.
Рішенням Томашпільського районного суду Вінницької області від 02 травня 2025 року позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Коллект Центр» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Коллект Центр» заборгованість за договором № 1938633 від 11 квітня 2021 року у розмірі 15908,65 грн.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Коллект Центр» 2422,40 грн. судових витрат, що складаються із сплаченого судового збору.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Коллект Центр» понесені ним судові витрати на правову допомогу у розмірі 9000 грн.
Рішення Томашпільського районного суду Вінницької області від 02 травня 2025 року мотивоване тим, що у зв'язку з порушенням зобов'язань за кредитним договором ОСОБА_1 має заборгованість в сумі 15908,65 грн. з яких: 5100 грн. заборгованості за основним зобов'язанням; 10636,22 грн. заборгованості за відсотками на дату відступлення права вимоги, інфляційні збитки - 148, 96 грн; нараховані 3% річних - 23,47 грн. На даний час відповідачка продовжує ухилятися від виконання зобов'язань і заборгованість за договором не погасила, що є порушенням законних прав ТОВ «Коллект Центр».
Провадження в суді апеляційної інстанції.
Не погоджуючись з таким рішенням суду представник відповідача ОСОБА_1 адвокат Савченко Людмила Василівна подала апеляційну скаргу в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права та невідповідність висновків суду першої інстанції дійсним обставинам справи просила оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
Апеляційна скарга мотивована тим, що на переконання заявника позивач пропустив строк позовної давності, а суд не застосував його наслідків. Поряд з цим покликається на те, що позивачем не підтверджено факту укладення спірного договору. Вважає, що в матеріалах справи відсутні первинні бухгалтерські документи щодо отримання відповідачем вказаних коштів та утворення заборгованості, у зв'язку із їх неповерненням. Також на переконання скаржника відповідачка звільнена від сплати відсотків за користування кредитом, у зв'язку із тим, що її чоловік є військовослужбовцем. Крім того посилається на те, що спірним договором передбачено процентну ставку в розмірі 1,99% в день, що суперечить ч. 5 ст. 8 Закону України «Про споживче кредитування», якою передбачено, що максимальний розмір денної процентної ставки, розрахованої відповідно до частини четвертої цієї статті, не може перевищувати 1 %. Також вважає, що позивачем помилково нараховано відсотки за межами строку кредитування. Поряд з цим відповідачем вказано, що встановлення позивачем за договором процентної ставки за користування кредитом у розмірі 1,99 % в день, встановлення процентів за користування кредитом у розмірі 10636,22 грн., враховуючи те, що тіло кредиту становить 5100 грн., нарахування відповідачу простроченої заборгованості за нарахованими процентами у розмірі 10636, 22 грн., що становить 208,55 % від тіла кредиту, є агресивною діяльністю, а отже нечесною підприємницькою практикою. Поряд з цим покликається на неможливість нарахування інфляційних втрат та 3 % річних під час дії військового стану. Також покликається на те, що в матеріалах справи відсутні ліцензії по наданню фінансових послуг від первісного до теперішнього кредитора, а тому останні були позбавлені права відступати права вимоги.
24 червня 2025 року від Товариства з обмеженою відповідальністю «Коллект Центр» надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому вони заперечили аргументи апелянта викладені в ній вказавши, що суд попередньої інстанції прийшов до вірного висновку про задоволення позовних вимог. Крім того покликаються на те, що строки позовної давності не були пропущені позивачем, оскільки з 12 березня 2020 року по 01 липня 2023 року перебіг строків позовної давності продовжено, а з 24 лютого 2022 року та по даний час перебіг строків позовної давності зупинено. Поряд з цим зазначають, що відповідач здійснив усі дії, спрямовані на укладання договору позики шляхом заповнення заявки на сайті, з введенням коду підтвердження, який є одноразовим ідентифікатором на підписання електронного договору, та зазначенням інформації щодо реквізитів банківської картки, на рахунок якої, в подальшому було перераховано грошові кошти. Водночас покликаються на те, що відповідач тривалий час частково сплачувала заборгованість, що також підтверджує факт укладення спірного договору. Поряд з цим заперечують неможливість нарахування відсотків, з підстав того, що відповідач є дружиною військовослужбовця, оскільки такі відсотки були нараховані до моменту набуття чоловіком статусу військовослужбовця, а відповідно і його дружини. Крім того покликаються на те, що відсотки були нараховані у відповідності до перехідних положень Закону України «Про споживче кредитування», зокрема, з поетапним зниженням такої. Вважають, що відсотки були нараховані в межах погодженого в договорі розміру та строку кредитування. Посилаються на те, що відповідач будучи незгоден з розміром відсотків вправі був оскаржити кредитний договір, однак вказаним правом не скористався. Зазначають, що в усіх кредиторів були наявні відповідні ліцензії, зокрема, на час укладення договорів факторингу.
Позиція суду апеляційної інстанції.
Відповідно до ч. 13 ст. 7 ЦПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України.
Згідно положень ч. 1 ст. 369 ЦПК України, апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Враховуючи вищенаведені норми, дана справа розглядається судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами без повідомлення учасників справи.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги, заперечення на апеляційну скаргу викладені в відзиві, законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення, з огляду на наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржуване рішення суду першої інстанції частково не відповідає зазначеним вимогам.
Апеляційним судом встановлено, що 11 квітня 2021 року між ОСОБА_1 та ТОВ «1 Безпечне агенство необхідних кредитів» був укладений договір позики № 1938633 відповідно до умов якого, позикодавець зобов'язується передати позичальнику у власність грошові кошти, на погоджений умовами договору строк, шляхом їх перерахування на банківський картковий рахунок позичальника, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів у день закінчення строку позики, або достроково, та сплатити позикодавцю плату від суми позики.
Відповідно до п. 2 договору про надання позики: сума позики становить 5100 грн, процентна ставка становить 1,99 %, яка нараховується за кожен день користування позикою, строк позики 30 днів.
Підписанням договору відповідач підтвердив, що він ознайомлений з повною інформацією щодо позикодавця та його послуги, позичальник до моменту підписання договору вивчив цей договір та правила надання грошових коштів у позику, у тому числі на умовах фінансового кредиту розміщенні на сайті, їх зміст, суть, об'єм зобов'язань сторін та наслідки укладення цього договору, а також зазначена в правилах процедура і наслідки оформлення позичальником продовження строку користування позикою йому зрозумілі.
ТОВ «1 Безпечне агентство необхідних кредитів» свої зобов'язання за договором виконало, а саме надав відповідачу кредит, що підтверджується довідкою ТОВ «ФК «Фінекспрес», згідно якої останнє на виконання договору про переказ коштів № 23-01-18/5 від 23 січня 2018 року укладеного між ТОВ «ФК «Фінекспрес» та ТОВ «1 Безпечне агентство необхідних кредитів», здійснило платіжну операцію по платіжній інструкції з переказу коштів, а саме 11 квітня 2021 року на суму 5100 грн, отримувач ОСОБА_1 номер НОМЕР_1 .
30 грудня 2021 року було укладено договір № 30-12/2021 відповідно до якого ТОВ «1 Безпечне агентство необхідних кредитів» відступило на користь ТОВ «Вердикт Капітал права вимоги за кредитними договорами до позичальників, в тому числі за договором № 1938633. Вказане встановлено також з копії реєстру боржників до договору факторингу № 1 від 30 грудня 2021 року.
10 січня 2023 року було укладено договір № 10-01/2023 відповідно до якого ТОВ «Вердикт Капітал» відступило на користь ТОВ «Коллект Центр» права вимоги за кредитними договорами до позичальників, в тому числі за договором № 1938633. Вказане встановлено також з копії реєстру боржників до договору факторингу № 10-01/2023 від 10 січня 2023 року.
Як видно з розрахунку заборгованості, сформованого первісним кредитором ТОВ «1 Безпечне агентство необхідних кредитів» загальна заборгованість відповідача за договором № 1938633 від 11 квітня 2021 року складає 15736,22 грн.
Як видно з розрахунку заборгованості, сформованого позивачем загальна заборгованість відповідача станом на 6 грудня 2024 року за договором № 1938633 від 11 квітня 2021 року складає 15908,65 грн.
Відповідно до відповіді АТ КБ «Приват Банк» № 20.1.0.0.0/7 - 250407/37915 від 15 квітня 2025 року на ім'я ОСОБА_1 в банку емітовано платіжну карту № НОМЕР_2 . З наданої виписи з карткового рахунку про рух грошових коштів відкритого до платіжної карти № НОМЕР_2 за період з 11 квітня 2021 року по 11 травня 2021 року вбачається, що 11 квітня 2021 року на картку № НОМЕР_2 зараховано переказ у сумі 5100 грн.
Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
У відповідності до статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспорюваного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний недійсним судом. Згідно з частиною першою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку.
Статтею 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010 (провадження №14-308цс18) зроблений висновок, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору усі права, набуті за ним сторонами правочину, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.
Загальні правила щодо форми договору визначено ст.639 ЦК України, згідно з якою: договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлено законом; якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для такого виду договорів не вимагалася; якщо сторони домовилися укласти договір за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем, він вважається укладеним у письмовій формі; якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлено письмової форми, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами; якщо сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, щодо якого законом не вимагається нотаріального посвідчення, такий договір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення.
Закон України «Про електронну комерцію» (далі - Закон) визначає організаційно-правові засади діяльності у сфері електронної комерції в Україні, встановлює порядок вчинення електронних правочинів із застосуванням інформаційно-телекомунікаційних систем та визначає права і обов'язки учасників відносин у сфері електронної комерції. Статтею 3 цього Закону визначено, що електронний договір - це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків та оформлена в електронній формі.
Відповідно до частин сьомої, дванадцятої статті 11 Закону електронний договір укладається і виконується в порядку, передбаченому Цивільним та Господарським кодексами України, а також іншими актами законодавства. Електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у визначеному статтею 12 цього Закону порядку, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі.
Кожний примірник електронного документа з накладеним на нього підписом, визначеним статтею 12 цього Закону, є оригіналом такого документа.
Електронний договір вважається укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти такий договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції в порядку, визначеному частиною шостою цієї статті.
Відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти електронний договір, про її прийняття (акцепт) може бути надана шляхом: надсилання електронного повідомлення особі, яка зробила пропозицію укласти електронний договір, підписаного в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; заповнення формуляра заяви (форми) про прийняття такої пропозиції в електронній формі, що підписується в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; вчинення дій, що вважаються прийняттям пропозиції укласти електронний договір, якщо зміст таких дій чітко роз'яснено в інформаційній системі, в якій розміщено таку пропозицію, і ці роз'яснення логічно пов'язані з нею (стаття 11 Закону).
Статтею 12 Закону встановлено, що якщо відповідно до акту цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис» є використання електронного підпису або електронного цифрового підпису за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами електронного правочину; електронного підпису визначеним цим Законом одноразовим ідентифікатором; аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів. Електронний підпис призначений для ідентифікації особи, яка підписує електронний документ.
Норми статті 11 Закону відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис» передбачають використання як електронного підпису або електронного цифрового підпису, так і електронного підпису, визначеним цим Законом одноразовим ідентифікатором.
Електронним підписом одноразовим ідентифікатором є дані в електронній формі у вигляді алфавітно-цифрової послідовності, що додаються до інших електронних даних особою, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір, і надсилаються іншій стороні цього договору.
При цьому одноразовий ідентифікатор - це алфавітно-цифрова послідовність, що її отримує особа, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір шляхом реєстрації в інформаційно-телекомунікаційній системі суб'єкта електронної комерції, що надав таку пропозицію. Одноразовий ідентифікатор може передаватися суб'єктом електронної комерції, що пропонує укласти договір, іншій стороні електронного правочину засобом зв'язку, вказаним під час реєстрації у його системі, та додається (приєднується) до електронного повідомлення від особи, яка прийняла пропозицію укласти договір (пункти 6, 12 частини першої статті 3 Закону).
З алгоритму укладення електронного кредитного договору слідує, що без проходження реєстрації та отримання одноразового ідентифікатора (коду, який використовується позичальником як аналог власноручного підпису), без здійснення входу позичальником на веб-сайт за допомогою Логіна особистого кабінету і пароля особистого кабінету кредитний договір між сторонами не було б укладено.
Як видно з матеріалів справи спірний кредитний договір між сторонами укладено в електронному вигляді, із застосуванням електронного підпису. Зі змісту договору встановлено, що ОСОБА_1 при його оформленні зазначила свої персональні дані, зокрема ідентифікаційний номер платника податків, паспортні дані, місце проживання, електронну адресу, номер телефону.
ОСОБА_1 через особистий кабінет на веб-сайті позикодавців подала заявку на отримання позики за умовами, які вважала зручними для себе, та підтвердила умови отримання позики, після чого позикодавець надіслав їй за допомогою засобів зв'язку одноразовий ідентифікатор, який заявник використала для підтвердження підписання договору позики.
Сторони узгодили розмір кредиту, грошову одиницю, в якій надано кредит, строк та умови кредитування, що свідчить про наявність волі ОСОБА_1 для укладення такого договору, на таких умовах шляхом підписання договору за допомогою електронного підпису одноразовим ідентифікатором.
Суд першої інстанції, проаналізувавши зміст договору, його форму, наявність електронного підпису одноразовим ідентифікатором з боку позичальника ОСОБА_1 та представника кредитора, дійшов вірного й обґрунтованого висновку, що Договір № 1938633 від 11 квітня 2021 року дійсно укладений сторонами правочину в електронній формі із застосуванням електронної комерції, відповідає вимогам ЦК України, Закону України «Про електронну комерцію», оскільки відповідач доказів зворотного суду не надала, як і не спростувала факт укладення договору, його дійсність, у зв'язку з чим колегією суддів не приймаються доводи апеляційної скарги представника відповідача в цій частині.
Жодних умов, які законом визнаються несправедливими до договору внесено не було. Застережень або зауважень з боку позичальника щодо неповного розуміння або незгоди з умовами договору, під час його підписання, не було подано. Узгоджені сторонами правочину умови не суперечать положенням ч.5 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції, чинній на момент укладення кредитного договору) та затвердженому сторонами графіку платежів.
Твердження сторони відповідача про те, що позивачем не доведено розмір заборгованості, оскільки не надано первинних бухгалтерських документів, не заслуговують на увагу, з огляду на таке.
Згідно із абз.11 статті 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську операцію.
Відповідно до частини першої статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Схоже визначення первинних документів міститься й у Положенні про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженому наказом Мінфіну від 24.05.1995 №88.
У пункті 2.1 Положення вказано, що первинні документи це документи, створені у письмовій або електронній формі, які містять відомості про господарські операції, і включаючи розпорядження та дозволи адміністрації (власника) на їх проведення.
Згідно із пункту 2 статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі та повинні мати такі обов'язкові реквізити, якщо інше не передбачено окремими законодавчими актами України: назву документа (форми); дату складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.
З огляду на вказане, матеріали справи містять достатньо доказів, а саме договір про надання споживчого кредиту, таблицю обчислення загальної вартості кредиту для споживача та реальної річної процентної ставки за договором про споживчий кредит, паспорт споживчого кредиту, розрахунок заборгованості за кредитом, Договір факторингу з додатками, Акт приймання-предачі реєстру прав вимог за Договором факторингу, надавши оцінку яким, як кожному окремо, так і в їх сукупності, суд першої інстанції дійшов правильного висновку щодо підтвердження заявленого позивачем розміру заборгованості та не спростування його відповідачем.
Крім того колегія суддів враховує, що відповідач має доступ до свого карткового рахунку, зазначеного в договорі, відтак мав можливість надати суду виписку зі свого рахунку на підтвердження як надходження/ненадходження кредитних коштів, так і стану виконання своїх зобов'язань за даним договором, а також внесення коштів на погашення заборгованості, провести власні контррозрахунки.
Суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що правовідносини, які склалися між сторонами, є грошовим зобов'язанням, у якому на боржника покладено цивільно-правовий обов'язок з повернення отриманих коштів, якому відповідає передбачене ч.1 ст.509 ЦК України право кредитора вимагати їх повернення.
Одним із основоположних принципів цивільного судочинства є справедливість, добросовісність та розумність, що передбачено у пункті шостому частини першої статті 3 ЦК України. Тобто дії учасників цивільних правовідносин мають відповідати певному стандарту поведінки, характеризуватися чесністю, відкритістю та повагою до інтересів іншої сторони чи сторін договору.
У частинах першій, третій статті 509 ЦК України вказано, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона ( боржник ) зобов'язана вчинити на користь другої сторони ( кредитора ) певну дію ( у тому числі сплатити гроші ), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до ст. 1054-1055 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Кредитний договір укладається у письмовій формі.
Згідно із частинами 1, 2 статті 1056-1 ЦК України, процентна ставка за кредитом може бути фіксованою або змінюваною. Тип процентної ставки визначається кредитним договором. Розмір процентів, тип процентної ставки (фіксована або змінювана) та порядок їх сплати за кредитним договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів на дату укладення договору.
У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до ст. 536 ЦК України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.
Як вбачається з матеріалів справи сторони в укладеному договорі № 1938633 від 11 квітня 2021 року погодили суму позики (5100,00 грн.), строк (30 днів), процентну ставку / день (1,99%), знижену процентну ставку / день (0,79%), процентну ставку за понадстрокове користування позикою (її частиною) за день (2,70%) (п. 1, 2 Договору), а також в п. 4 визначили, що відповідно до Договору Позичальник до моменту підписання Договору вивчив цей Договір та Правила надання грошових коштів у позику (на умовах повернення позики в кінці строку позики), що розміщені на сайті https://mycredit.ua/ua/documents-license/ (надалі «Правила»), їх зміст, суть, об'єм зобов'язань Сторін та наслідки укладення цього Договору, а також зазначена в Правилах процедура і наслідки оформлення Позичальником подовження строку користування позикою (пролонгація) або застосування автопролонгації, йому зрозумілі.
В цей час, відповідно до п. 6.5. Правил надання грошових коштів у позику ТОВ «1 безпечне агентство необхідних кредитів» (на умовах повернення позики в кінці строку позики) у разі неповернення/повернення не в повному розмірі несвоєчасного повернення Позики та процентів, Позичальнику на таку неповернуту Позику (або її частину) Товариство має право нараховувати Проценти у розмірі, передбаченому Договором позики, за кожний день понадстрокового користування Позикою (або її частиною), починаючи з першого дня такого понадстрокового користування та закінчуючи днем повернення Позики (або її частини) та Процентів, але в будь-якому випадку не більше 90 календарних днів. Позичальник розуміє та погоджується з тим, що нарахування Процентів на Позику (або її частину) за понадстрокове користування Позикою за Договором позики не є штрафом, пенею чи будь-якою іншою штрафною санкцією в розумінні чинного законодавства, а застосовується виключно в якості процентної ставки на Позику за понадстрокове користування.
З вищенаведеного вбачається, що в договорі позики встановлено строк на який надається позика та умови щодо пролонгації або автопролонгації строку користування такою позикою. Правилами надання грошових коштів у позику встановлено чіткий порядок нарахування та сплати процентів, а також зазначено про строк який застосовується до позичальника за понадстрокове користування позикою, який обмежений позикодавцем в 90 календарних днів.
Такою за понадстрокове користування позикою (її частиною) за день є процентна ставка 2,70%, яка передбачена у пункті 2 Договору позики.
Узагальнюючи умови укладеного Договору позики у сукупності з Правилами, які є невід'ємною частиною Договору, колегія суддів констатує, що отримавши суму 5100,00 грн. позики від ТзОВ «1 Безпечне Агентство Необхідних Кредитів», ОСОБА_1 зобов'язалась сплачувати на користь Товариства відсотки за користування позиковими коштами. Та позаяк ОСОБА_1 допустила неналежне виконання Договору позики протягом 30 днів, тому проценти було розраховано за базовою процентною ставкою 1,99%, замість 0,69% (програма лояльності). Тож, такі відсотки становлять суму 3044,70 (5100 х 1,99% х 30 днів) грн.
А враховуючи приписи пункту 2 Договору позики у поєднанні з підпунктом 6.5. Правил, внаслідок допущення ОСОБА_1 понадстрокового користування позикою (її частиною), процентна ставка з 31 дня вже становила 2,70% на день. Яку можна було нараховувати Товариством починаючи з 31 дня, але у всякому випадку не більше 90 календарних днів, тобто з 31 дня по 90 день. А звідси, такі відсотки за понадстрокове користування позикою (її частиною) становили б суму 8262,00 (5100 х 2,70% х 60 днів) грн.
На підставі приписів Договору позики та Правил, ТзОВ «1 Безпечне Агентство Необхідних Кредитів» мало законні підстави нарахувати ОСОБА_1 загальну суму відсотків за користування позиковими коштами у сумі 11306,70 (3044,70 + 8262,00) грн.
Відтак, доводи сторони відповідача стосовно того, що ТзОВ «1 Безпечне Агентство Необхідних Кредитів» не вправі була нараховувати відсотків за понадстрокове користування позикою (її частиною) починаючи з 31 дня, є безпідставними.
Водночас, суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що ОСОБА_1 за період з 11 травня 2021 року по 22 серпня 2021 року було погашено заборгованість за вказаним договором на загальну суму 4284,85 грн.
Таким чином у ОСОБА_1 виникла загальна заборгованість перед ТзОВ «1 Безпечне Агентство Необхідних Кредитів» станом на день відступлення прав вимоги в розмірі 12121,85 грн. (5100,00 основна сума кредиту + 11306,70 грн. заборгованість за відсотками - 4284,85 грн. погашена відповідачем заборгованість).
Доводи апеляційної скарги про те, що відповідачка звільнена від сплати відсотків за користування кредитом, у зв'язку із тим, що її чоловік є військовослужбовцем не заслуговують на увагу, з огляду на наступне.
В апеляційній скарзі сторона позивача посилається на чинну редакцію частини 15 статті 14 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі Закон № 2011-ХІІ), згідно якої військовослужбовцям, які були призвані на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або на військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період на весь час їх призову, а також їх дружинам (чоловікам), а також іншим військовослужбовцям, під час дії особливого періоду, які брали або беруть участь у захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України і брали безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах антитерористичної операції у період її проведення, у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії російської федерації в Донецькій та Луганській областях, забезпеченні їх здійснення, перебуваючи безпосередньо в районах та у період здійснення зазначених заходів, у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв'язку із збройною агресією російської федерації проти України, їх дружинам (чоловікам) штрафні санкції, пеня за невиконання зобов'язань перед підприємствами, установами і організаціями усіх форм власності, у тому числі банками, та фізичними особами, а також проценти за користування кредитом не нараховуються, крім кредитних договорів щодо придбання майна, яке віднесено чи буде віднесено до об'єктів житлового фонду (жилого будинку, квартири, майбутнього об'єкта нерухомості, об'єкта незавершеного житлового будівництва, майнових прав на них), та/або автомобіля.
Між тим ці положення внесені до Закону № 2011-ХІІ згідно із Законом України від 11 квітня 2024 року № 3633-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку», який набрав чинності 18 травня 2024 року.
На час виникнення спірних правовідносин, а саме, у 90 денний період з часу укладення договору (з 11 квітня 2021 року по 10 липня 2021 року) (період нарахування процентів за кредитом з моменту його укладення), частина 15 статті 14 Закону № 2011-ХІІ була викладена в такій редакції: «Військовослужбовцям, призваним на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, на весь час їх призову, а військовослужбовцям під час дії особливого періоду, які брали або беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, забезпеченні їх здійснення, які перебували або перебувають безпосередньо в районах та у період здійснення зазначених заходів, - штрафні санкції, пеня за невиконання зобов'язань перед підприємствами, установами і організаціями усіх форм власності, у тому числі банками, та фізичними особами, а також проценти за користування кредитом не нараховуються.».
Тобто на момент укладення сторонами кредитного договору та строку його дії дружини (чоловіки) військовослужбовців, які призвані на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, на весь час їх призову, та військовослужбовці під час дії особливого періоду, які брали або беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії російської федерації, забезпеченні їх здійснення, які перебували або перебувають безпосередньо в районах та у період здійснення зазначених заходів, не були такими особами, яким проценти за користування кредитом не нараховуються.
Відповідно до частини 1 статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії у часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Це означає, що за загальним правилом норма права діє стосовно фактів і відносин, які виникли після набрання чинності цією нормою. Тобто, до події, факту застосовується той закон (інший нормативно-правовий акт), під час дії якого вони настали або мали місце. Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів неодноразово висловлював Конституційний Суд України.
Так, згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп, від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99, від 5 квітня 2001 року № 3-рп/2001, від 13 березня 2012 року № 6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
Єдиний виняток з даного правила, закріплений у частині 1 статті 58 Конституції України, складають випадки, коли закони та інші нормативно-правові акти пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Конституційний Суд України також висловив позицію, згідно якої закріплення принципу незворотності дії нормативно-правового акта у часі на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта (рішення Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп).
Відповідно до частини 2 статті 5 ЦПК України акт цивільного законодавства не має зворотної сили у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність.
Як встановлено передбачені умовами оспорюваного договору проценти не є цивільною відповідальністю боржника за невиконання зобов'язань за цим договором, а є процентами за користування кредитними коштами, тому в даному випадку до цих правовідносин не може бути застосовано принцип зворотної сили закону у часі.
Крім того, конструкція частини 15 статті 14 Закону № 2011-ХІІ не передбачає звільнення військовослужбовців та членів їхніх сімей від сплати відсотків за користування кредитом, а лише визначає умови, за яких такі відсотки не нараховуються. Законодавець чітко встановив, що ці умови пов'язані з певними періодами проходження військової служби. Враховуючи це, підстав для застосування принципу зворотної дії закону в часі до спірних правовідносин не вбачається.
Отже, із урахуванням вимог статті 5 ЦК України щодо дії актів цивільного законодавства в часі, чинна норма частини 15 статті 14 Закону № 2011-ХІІ, на яку посилається сторона відповідача в апеляційній скарзі не регулює спірні правовідносини сторін.
З огляду на викладене, на ОСОБА_1 не поширюються положення частини п'ятнадцятої статті 14 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» у межах цієї справи, оскільки проценти за кредитом, нарахування яких відповідач вважає неправомірним, були нараховані до набрання чинності змінами до зазначеної норми Закону.
Доводи апеляційної скарги про те, що кредитний договір містить несправедливі умови у частині нарахування відсотків за користування кредитом, а також позивачем здійснена нечесна підприємницька практика не заслуговують на увагу, з огляду на наступне.
Відповідно до частин першої, другої, п'ятої, сьомої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким із моменту укладення договору.
Виходячи з мети законодавчого захисту прав споживача як більш вразливої та незахищеної сторони у договорі (в якому одна сторона є фахівець, а інша - ні), закон має на меті захистити право споживача бути обізнаним з умовами договору, що укладається, на зрозумілій для нього мові, коротко і прозоро, без прихованих невигідних для нього наслідків та умов, з метою уникнення ситуації, коли для належного розуміння договору та його умов споживач мав би детально аналізувати об'ємний матеріал, і з метою уникнення викривлення дійсного волевиявлення позичальника-споживача. Дані вимоги закону не мали на меті надати споживачу формальні підстави для подальшого визнання укладеного договору недійсним. Споживач (позичальник) не звільнений від обов'язку бути добросовісним при укладенні договору, що означає повне з'ясування позичальником умов договору (тобто умов, на яких йому кредитор видасть кредитні кошти, і які наслідки він матиме для себе) до підписання договору і відповідно до отримання позичальником на підставі підписаного договору кредитних коштів, а не навпаки.
Загальні правові та організаційні засади споживчого кредитування в Україні відповідно до міжнародно-правових стандартів у цій сфері визначає Закон України «Про споживче кредитування».
Стаття 11 Закону України «Про захист прав споживачів» містить положення про те, що цей Закон застосовується до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону України «Про споживче кредитування».
У статті 1 Закону України «Про споживче кредитування» наведено визначення термінів, які вживаються в цьому Законі, зокрема: договір про споживчий кредит - вид кредитного договору, за яким кредитодавець зобов'язується надати споживчий кредит у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач (позичальник) зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти за користування кредитом на умовах, встановлених договором; загальна вартість кредиту для споживача - сума загального розміру кредиту та загальних витрат за споживчим кредитом; загальний розмір кредиту - сума коштів, які надані та/або можуть бути надані споживачу за договором про споживчий кредит; загальні витрати за споживчим кредитом - витрати споживача, пов'язані з отриманням, обслуговуванням та поверненням кредиту, включаючи проценти за користування кредитом, комісії та інші обов'язкові платежі за супровідні послуги кредитодавця, кредитного посередника (за наявності) та третіх осіб;
Для цілей обчислення реальної річної процентної ставки визначаються загальні витрати за споживчим кредитом, що врегульовано в частині другій статті 8 Закону України «Про споживче кредитування».
До загальних витрат за споживчим кредитом включаються, доходи кредитодавця у вигляді процентів; комісії кредитодавця, пов'язані з наданням, обслуговуванням і поверненням кредиту, у тому числі комісії за обслуговування кредитної заборгованості, розрахунково-касове обслуговування, юридичне оформлення тощо; інші витрати споживача на супровідні послуги, які підлягають сплаті на користь кредитного посередника (за наявності) та третіх осіб згідно з вимогами законодавства України та/або умовами договору про споживчий кредит (платежі за послуги кредитного посередника, страхові та податкові платежі, збори на обов'язкове державне пенсійне страхування, біржові збори, платежі за послуги державних реєстраторів, нотаріусів, інших осіб тощо).
До загальних витрат за споживчим кредитом не включаються: платежі, що підлягають сплаті споживачем у разі невиконання його обов'язків, передбачених договором про споживчий кредит; платежі з оплати товарів (робіт, послуг), які споживач зобов'язаний здійснити незалежно від того, чи правочин укладено.
Таким чином, Закон України «Про споживче кредитування» не забороняє встановлення у договорі про споживчий кредит процентів, комісій та інших обов'язкових платежів за додаткові та супутні послуги кредитодавця (крім тих, які згідно із законом надаються безоплатно) для отримання, обслуговування і повернення кредиту.
Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані,на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст. 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст. 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч. 1 ст. 80 ЦПК України).
Зі змісту укладеного кредитного договору вбачається, що сторони погодили строк кредитування, розмір відсотків та порядок їх сплати. Також договір містить інформацію про реальну річну процентну ставку та вартість кредиту.
Підписавши кредитний договір, позичальник погодився з усіма його умовами, зокрема, й щодо сплати процентів, розмір яких визначено за спільною згодою, що відповідає принципу свободи договору. Відповідач мав можливість не вступати у кредитні відносини із товариством, якщо дійсно вважав встановлений розмір відсотків за користування коштами несправедливим.
Натомість ОСОБА_1 погодилась зі своєї сторони на такі умови договору, підписавши його зміст без будь-яких застережень. Спірний договір або його окремі положення недійсними не визнано, отже умови договору, в тому числі і щодо сплати відсотків, є обов'язковими для виконання позичальником.
Покликання в апеляційній скарзі на те, що спірним договором передбачено процентну ставку в розмірі 1,99% в день, що суперечить ч. 5 ст. 8 Закону України «Про споживче кредитування», якою передбачено, що максимальний розмір денної процентної ставки, розрахованої відповідно до частини четвертої цієї статті, не може перевищувати 1 % є неспроможними, з огляду на наступне.
Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення державного регулювання ринків фінансових послуг» від 22 листопада 2023 року, що набрав чинності 24 грудня 2023 року доповнено статтю 8 Закону України «Про споживче кредитування» пунктом 5, яким встановлено, що максимальний розмір денної процентної ставки, розрахованої відповідно до частини четвертої цієї статті, не може перевищувати 1%.
Пунктом 17 Прикінцевих та Перехідних положень Закону «Про споживче кредитування» передбачено, що тимчасово, протягом 240 днів з дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення державного регулювання ринків фінансових послуг», установити, що максимальний розмір денної процентної ставки не може перевищувати: протягом перших 120 днів - 2,5 %; протягом наступних 120 днів - 1,5 %.
Отже, наведені норми, які регулюють питання споживчого кредитування, передбачають, що починаючи з 24 грудня 2023 року денна ставка має бути не більше 2,5%, з 23 квітня 2024 року не більше 1,5%, а з 21 серпня 2024 року не більше 1%.
Вищенаведений договір позики було укладено 11 квітня 2021 року, а строк кредитування закінчувався через тридцять днів з моменту його укладення, тобто до набрання чинності вищевказаного закону. Тож встановлений сторонами договору розмір відсотків за несвоєчасно виконані зобов'язання за кожен день прострочки в розмірі 1,99% є справедливим у розумінні ст. 18 ЗУ «Про захист прав споживачів» чинній на день виникнення правовідносин і не суперечить встановленим обмеженням, передбаченим ст. 21 ЗУ «Про споживче кредитування».
Слід зазначити, що перелік несправедливих умов у договорах із споживачами встановлений частиною третьою цієї статті.
Відповідно до п. 5 ч. 3 ст. 18 ЗУ «Про захист прав споживачів» визначено, що несправедливими є, зокрема, умови договору про встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п'ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов'язань за договором.
Однак, дана норма стосується щодо вимог про нарахування пені, яку позивач не нараховував.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 512, статті 514 ЦК України, кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно з наведеними нормами законодавства відбулася заміна кредитора у зобов'язанні, яке виникло з договору № 1938633 від 11 квітня 2021 року, а саме ТОВ «Коллект Центр» набуло статусу нового кредитора.
Отже, заборгованість відповідача за вказаним договором та відсотками за користування кредитними коштами, підлягає стягненню на користь ТОВ «Коллект Центр».
Згідно зі статтею 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).
Згідно з статтею 516 ЦК України заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов'язку первісному кредиторові є належним виконанням.
За змістом пункту 11 частини 1 статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», факторинг є фінансовою послугою.
Згідно з частиною 1 статті 1078 ЦК України, предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога).
Відповідно до частини 3 статті 1079 ЦК України, фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.
За нормами статті 1082 ЦК України, боржник зобов'язаний здійснити платіж факторові за умови, що він одержав від клієнта або фактора письмове повідомлення про відступлення права грошової вимоги факторові і в цьому повідомленні визначена грошова вимога, яка підлягає виконанню, а також названий фактор, якому має бути здійснений платіж. Боржник має право вимагати від фактора надання йому в розумний строк доказів того, що відступлення права грошової вимоги факторові справді мало місце. Якщо фактор не виконає цього обов'язку, боржник має право здійснити платіж клієнтові на виконання свого обов'язку перед ним. Виконання боржником грошової вимоги факторові відповідно до цієї статті звільняє боржника від його обов'язку перед клієнтом.
У частині другій статті 517 ЦК України передбачено, що боржник має право не виконувати свій обов'язок новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов'язанні.
За змістом наведених положень закону, боржник, який не отримав повідомлення про передачу права вимоги іншій особі, не позбавляється обов'язку погашення заборгованості, а лише має право на погашення заборгованості первісному кредитору і таке виконання є належним. Така правова позиція висловлена Верховним Судом України у справі №6-979цс15.
Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Отже, для належного виконання зобов'язання необхідно дотримуватись визначених у договорі строків, зокрема щодо сплати коштів, визначених кредитним договором, а тому прострочення виконання зобов'язання є його порушенням.
Положеннями статті 611 цього Кодексу передбачено, що в разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Зокрема, статтею 625 ЦК України врегульовано правові наслідки порушення грошового зобов'язання, які мають особливості. Так, відповідно до наведеної норми боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Формулювання статті 625 ЦК України, коли нарахування процентів тісно пов'язується із застосуванням індексу інфляції, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів, а тому 3 % річних не є неустойкою у розумінніположень статті 549 цього Кодексу.
Отже, за змістом наведеної норми закону нараховані на суму боргу інфляційні втрати та 3 % річних входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування ним утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Відповідно до висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі №444/9519/12 (провадження №14?10цс18), від 4 липня 2018 року у справі №310/11534/13-ц (провадження №14-154цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі №202/4494/16-ц (провадження №14-318цс18), якщо банк використав право вимоги дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, то такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов'язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом. Кредитодавець втрачає право нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку у разі пред'явлення вимоги до позичальника про дострокове погашення боргу на підставі статті 1050 ЦК України. Разом з тим права та інтереси кредитодавця в таких правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
Таким чином, оскільки ОСОБА_1 належним чином не виконувала своїх зобов'язань за Договором позики, яким їй було надано кредитні кошті, внаслідок чого у останньої виникла заборгованість, як за тілом кредиту, так і за процентами, які обумовлені у Договорі, відповідно новий кредитор, ТОВ «Вердикт Капітал», після відступлення йому права вимоги первісним кредитором правомірно мав право нарахувати в порядку ч.2 ст.625 ЦК України інфляційні втрати в розмірі 148,86 грн. та 3% річних у розмірі 23,47 грн. і ці складові Договору позики перейшли до нового кредитора, позивача по справі, який жодного нарахування не проводив.
Покликання в апеляційній скарзі на те, що з відповідача не підлягають до стягнення інфляційні втрати та 3% річних, з підстав неможливості їх нарахування під час дії військового стану є неспроможними, оскільки такі нараховані за період з 30 грудня 2021 року по 23 лютого 2022 року, тобто до дії правового режиму військового стану.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що в матеріалах справи відсутні ліцензії по наданню фінансових послуг від первісного до теперішнього кредитора, а тому останні були позбавлені права відступати права вимоги є неспроможними та не заслуговують на увагу, з огляду на наступне.
Відсутність в матеріалах справи копії/оригіналу ліцензії, що давала би право кредиторам у цій справі надавати послуги з факторингу, не може бути самостійною підставою для відмови в позові і не свідчить про відсутність у останніх права на укладення вищевказаних договорів факторингу, оскільки такі договори є чинними і їх дійсність не оспорена та не спростована в судовому порядку. Оскарження Договорів факторингу, є самостійним предметом позову.
Не заслуговують також доводи апеляційної скарги в частині пропуску позивачем строку позовної давності, з огляду на наступне.
Так у відзиві на позовну заяву сторона відповідача порушила питання застосування строків позовної давності.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Суть позовної давності полягає в тому, що цей інститут забезпечує визначеність і стабільність цивільних правовідносин. Він дисциплінує учасників цивільного обігу, стимулює їх до активності у здійсненні належних їм прав, зміцнює договірну дисципліну, сталість господарських відносин.
Для обчислення позовної давності застосовують загальні положення про обчислення строків, що містяться в статтях 252-255 ЦК України.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
Частиною першою статті 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Разом з тим, на підставі постанови Кабінету Міністрів України «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» від 11 березня 2020 року № 211 на всій території України з 12 березня 2020 року установлено карантин.
02 квітня 2020 року набув чинності Закон України від 30 березня 2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)», відповідно до якого розділ «Прикінцеві положення» ЦК України доповнено пунктом 12, за змістом якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені ст.ст. 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 відмінено з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.
24 лютого 2022 року у зв'язку з військовою агресією проти України Указом Президента України № 64/2022 введено воєнний стан з 05 години 30 хвилин 24 лютого 2002 року, який неодноразово продовжувався та діє дотепер.
Розділ «Прикінцеві і перехідні положення» ЦК України Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-IX «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» був доповнений пунктом 19, згідно з яким у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії.
Зваживши на викладені вище вимоги законодавства та врахувавши фактичні обставини справи, апеляційний суд вважає, що строк позовної давності у даній справі позивачем не пропущено, про що також вірно зазначено судом попередньої інстанції.
З огляду на викладене, встановивши, що у ОСОБА_1 виникла загальна заборгованість перед ТзОВ «1 Безпечне Агентство Необхідних Кредитів» станом на день відступлення прав вимоги в розмірі 12121,85 грн. (5100,00 основна сума кредиту + 11306,70 грн. заборгованість за відсотками - 4284,85 грн. погашена відповідачем заборгованість) та вказана сума перейшла до нового кредитора ТОВ «Коллект Центр» з урахуванням нарахованої ТОВ «Вердикт Капітал» інфляційних втрат в розмірі 148,86 грн. та 3% річних у розмірі 23,47 грн., з відповідача на користь теперішнього кредитора підлягала до стягнення заборгованість у розмірі 12 294,18 грн. (12121,85 + 148,86 грн. + 23,47 грн.).
Вказані обставини залишились поза увагою місцевого суду.
Отже, обставини на які посилається апелянт в апеляційній скарзі як на підставу перегляду судового рішення в частині порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права частково знайшли своє підтвердження.
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Згідно зі статтею 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Оскільки при вирішенні справи, зокрема, в частині задоволення позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості за відсотками, суд допустився порушень норм матеріального та процесуального права, тому рішення суду в цій частині підлягає скасуванню.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги частково заслуговують на увагу, тому рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з підстав, встановлених статтею 376 ЦПК України, з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову.
Щодо судових витрат.
Згідно з частиною 13 статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України, статті 141 ЦПК України суд розподіляє судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
За правилами ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі часткового задоволенню позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
До інших судових витрат, пов'язаних з розглядом справи, відносяться зокрема витрати на професійну правничу допомогу та пов'язані з проведенням експертизи.
Позивач ТОВ «Коллект Центр» при зверненні до суду першої інстанції сплатив судовий збір в розмірі 2422,40 грн. (а.с. 5).
Оскільки позовні вимоги ТОВ «Коллект Центр» підлягають задоволенню на 77,28% вимог до відповідача ОСОБА_1 , тому на користь ТОВ «Коллект Центр» слід стягнути судовий збір, пропорційно задоволеним вимогам, за подання позовної заяви в сумі 1872,03 грн.
Поряд з цим, відповідач ОСОБА_2 при зверненні до суду апеляційної інстанції сплатив судовий збір в розмірі 2906,88 грн.
Оскільки апеляційна скарга ОСОБА_3 задоволена на 22,72% від заявлених вимог, тому, понесені відповідачем судові витрати за подання апеляційної скарги слід стягнути з позивача ТОВ «Коллект Центр», пропорційно задоволеним вимогам, у розмірі 660,44 грн.
Крім того, позивачем заявлено до стягнення з відповідача 9000,00 грн., а відповідачем з позивача 10000,00 грн. витрат на професійну правничу допомогу.
За ст.133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать в тому числі витрати на професійну правничу допомогу.
Відповідно до частини першої статті 58 ЦПК України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника.
Представником у суді може бути адвокат або законний представник (частина перша статті 60 ЦПК України).
Повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність», про що зазначено в частині четвертій статті 62 ЦПК України.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 зазначеного Закону).
Згідно зі статтею 11 ЦПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Безоплатна правнича допомога надається в порядку, встановленому законом, що регулює надання безоплатної правничої допомоги (стаття 15 ЦПК України).
Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.
Реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи:
1) попереднє визначення суми судових витрат (стаття 134 ЦПК України);
2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 137 ЦПК України);
3) розподіл судових витрат між сторонами (стаття 141 ЦПК України).
Згідно з ч. 1,2 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Згідно зі статтею 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Згідно ч.1, ч.2 ст. 141 ЦПК України, Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються:
1) у разі задоволення позову - на відповідача;
2) у разі відмови в позові - на позивача;
3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
За ч.3 ст. 141 ЦПК України, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує:
1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи;
2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;
3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо;
4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
Частиною восьмою статті 141 ЦПК України передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
З вимог статті 137, 141 ЦПК України вбачається, що на підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правничої допомоги, рахунки тощо.
Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
На підтвердження надання та понесення витрат на професійну правничу допомогу сторонами надано докази, які підтверджують надання та отримання правничої допомоги у відповідному обсязі та розмірі.
Таким чином, заявниками подано докази на підтвердження обсягу наданих правничих послуг, виконаних робіт та їх вартість.
При визначенні суми відшкодування витрат на професійну правничу допомогу суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Вирішуючи питання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, суд має пересвідчитись що заявлені витрати є співмірними зі складністю справи, а наданий адвокатом обсяг послуг і витрачений час на надання таких послуг відповідають критерію реальності таких витрат. Також суд має врахувати розумність розміру витрат на професійну правничу допомогу та чи не буде їх стягнення становити надмірний тягар для іншої сторони.
Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
Відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Подібні висновки щодо підтвердження витрат, пов'язаних із оплатою професійної правничої допомоги, зроблені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 (провадження № 11-562ас18) та у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19), а також у постанові від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21 (провадження № 12-14гс22).
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04, § 268)).
Крім того, у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Зважаючи на те, що позовні вимоги задоволено частково, з урахуванням доведеності понесених витрат на правову допомогу, а також враховуючи складність справи, необхідність надання адвокатами юридичних послуг сторонам та їх характер, необхідність дотримання критерію розумності розміру понесених, або тих які будуть понесені стороною витрат, пов'язаність цих витрат із розглядом справи, а також співрозмірність із характером справи та її складністю і виконаною роботою, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про можливість задоволення компенсації понесених сторонами витрат, зокрема, пропорційно задоволеним вимогам.
Так понесені позивачем витрати в розмірі 9000,00 грн, з урахуванням задоволення позовних вимог на 77,28% складають 6955,20 грн., а відповідачем з урахуванням задоволення апеляційних вимог на 22,72% в свою чергу складають 2272,00 грн.
Водночас, відповідно до ч. 10 ст. 141 ЦПК України при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов'язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов'язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.
Враховуючи часткове задоволення позову та понесені сторонами судових витрат, суд вважає за необхідне здійснити зустрічне зарахування сум, що підлягають стягненню з та на користь кожної зі сторін.
Так, оскільки з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Коллект Центр» підлягає до стягнення 8827,23 грн. = (6955,20 грн. - витрати на професійну правничу допомогу + 1872,03 грн. - судовий збір за подання позовної заяви), а з ТОВ «Коллект Центр» на користь ОСОБА_1 - 2932,44 грн. (660,44 грн. - судовий збір за подання апеляційної скарги + 2272,00 грн. - витрати на професійну правничу допомогу), тому з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Коллект Центр» підлягає до стягненню розмір судових витрат в розмірі 5894,79 грн.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України,
постановив:
Апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Савченко Людмили Василівни задовольнити частково.
Рішення Томашпільського районного суду Вінницької області від 02 травня 2025 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.
Позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Коллект Центр» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Коллект центр» заборгованість за договором № 1938633 від 11 квітня 2021 року у розмірі у розмірі 12 294 (дванадцять тисяч двісті дев'яносто чотири) гривні, 18 (вісімнадцять) копійок.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Коллект Центр» судові витрати в розмірі 5894,79 грн.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, визначених у п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України.
Головуючий О.Ю. Береговий
Судді: О.С. Панасюк
Т.Б. Сало