Справа № 490/5429/25
нп 2/490/3500/2025
Центральний районний суд м. Миколаєва
12 серпня 2025 року суддя Центрального районного суду м. Миколаєва Черенкова Н.П., розглянувши матеріали позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визначення місця проживання малолітньої дитини, третя особа - Служба у справах дітей адміністрації Центрального району виконавчого комітету Миколаївської міської ради,-
Позивачка, яка знаходиться у м. Калікс, Швеція, звернулася до суду з даним позовом до відповідача, в якому просила визначити місця проживання її малолітнього сина: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 з матір'ю ОСОБА_1 .
Ухвалою судді від 15.07.2025 року дану позовну заяву залишено без руху, надано позивачці строк на усунення недоліків, вказаних в мотивувальній частині ухвали, шляхом подання позовної заяви у новій редакції з наданням відповідних документів, а саме: позивачці необхіднонадати: висновок Органу опіки та піклування щодо доцільності проживання малолітньої дитини з матір'ю; докази на підтвердження наявності між сторонами спору щодо місця проживання дитини; належним чином переведені та засвідчені документи, а також позивачці необхідновказати місце перебування відповідача.
08.08.2025 року від представниці позивачки - адвоката Луконіної Н.В. надійшла заява на виконання вимог ухвали суду.
Однак, вимоги ухвали суду про залишення позовної заяви без руху від 15.07.2025 року в повному обсязі позивачкою не виконано, а саме: не наданопозовну заяву у новій редакції з наданням відповідних документів, а саме:висновок Органу опіки та піклування щодо доцільності проживання малолітньої дитини з матір'ю, докази на підтвердження наявності між сторонами спору щодо місця проживання дитини,
Крім того, позивачкою невказано місце перебування відповідача (іноземця), що не дає можливістьсуду визначити підсудність.
В Постанові від 31.07.2024 року у справі №760/18630/22 ВС дійшов наступних висновків.
Підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом визначається ЦПК України, законом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України (стаття 497 ЦПК України).
Підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися (частина перша статті 75 Закону України «Про міжнародне приватне право»).
Питання набуття, здійснення, припинення чи обмеження батьківської відповідальності, а також її делегування, права опіки, в тому числі права стосовно піклування про особу дитини та, зокрема, право визначати місце проживання дитини, а також права на спілкування, у тому числі право брати дитину на обмежений період у місце інше, ніж звичайне місце проживання дитини, охоплюються предметною сферою застосування Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей 1996 року (надалі - Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року).
Відповідно до пункту 1 статті 5 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року судові або адміністративні органи Договірної держави звичайного місця проживання дитини мають юрисдикцію вживати заходів, спрямованих на захист особи чи майно дитини.
Стаття 6 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року встановлює, що для дітей-біженців та дітей, які внаслідок суспільних негараздів в їхній країні переміщені до інших держав, органи Договірної Держави, на території якої ці діти перебувають у результаті їхнього переміщення, мають юрисдикцію, передбачену в пункту 1 статті 5 Положення попереднього пункту також застосовуються до дітей, чиє звичайне місце проживання не може бути встановлено.
Наведені норми дозволяють дійти до висновку, що юрисдикція спорів щодо батьківського піклування має визначатися залежно від місця звичайного проживання.
Позивачем ненадано даних щодо перебування відповідача в державі Україна та не надано Висновку Органу опіки та піклування щодо обстеження умов проживання та знаходження дитини та її батьків.
Суд звертає увагу, що доказів наявності обставин, з якими Конвенція про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей 1996 року (надалі - Гаазька конвенція про батьківську відповідальність 1996 року) пов'язує втрату судами України юрисдикції щодо розгляду даного позову матеріали справи, не містять.
Так, у разі неправомірного переміщення або утримування дитини органи Договірної Держави, в якій дитина мала звичайне місце проживання безпосередньо до переміщення або утримування, зберігають свою юрисдикцію доти, доки дитина не набуде звичайного місця проживання в іншій Державі та
a) кожна особа, установа або інший орган, які мають права опіки, не погодяться з переміщенням або утримуванням або
b) дитина не проживає в такій іншій державі протягом періоду, що становить принаймні один рік після того, як особа, установа або інший орган, які мають права опіки, дізналися або повинні були дізнатися про місцеперебування дитини; не триває розгляд прохання про повернення, поданого в цей період, та дитина прижилася в новому середовищі (пункт 1 статті 7 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року).
За правилами Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року у разі неправомірного переміщення або утримування дитини держава, в якій дитина зазвичай проживала безпосередньо перед переміщенням або утримуванням, зберігає юрисдикцію відповідно до статті 5, за умови дотримання певних умов відповідно до статті 7 цієї Конвенції. Стаття 7 цієї Конвенції встановлює форму збереження юрисдикції держави, в якій дитина мала звичайне місце проживання безпосередньо до переміщення чи утримування.
Для застосування пункту «b» частини першої статті 7 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року потрібно встановити такі обставини:
1) дитина проживає в іншій державі не менше одного року після того як особа, установа або інший орган, які мають права опіки, дізналися або повинні були дізнатися про місце перебування дитини;
2) протягом цього періоду не було заявлено вимоги про повернення дитини;
3) дитина адаптувалася до нового середовища.
Відповідно до статті 16 Гаазької конвенції 1980 року після одержання повідомлення про незаконне переміщення або утримування дитини відповідно до статті 3, судові або адміністративні органи Договірної держави, на територію якої була переміщена дитина, або на території якої вона утримується, не буде вирішувати по суті питання про піклування доти, поки не буде визначено, що дитина не повинна бути повернута відповідно до цієї Конвенції або поки заява не подана відповідно до цієї Конвенції протягом розумного періоду часу після одержання повідомлення.
Положення статті 7 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року при визначенні юрисдикції застосовуються лише в тому випадку, якщо мало місце неправомірне переміщення або утримання дитини.
Відсутність Висновком органу опіки та піклування не підтверджує, що дитина проживає з матір'ю у Швеції, відомості щодо батька відсутні.
Гаазька конвенції про батьківську відповідальність 1996 року не містить визначення поняття «звичайне місце проживання». Воно має встановлюватися на основі всіх обставин, які мають місце в кожній конкретній справі.
Звичайне місце проживання може підтверджуватися таким: відвідуванням дошкільного навчального закладу - садка, школи, різноманітних гуртків; за результатами встановлення таких обставин: за дитиною здійснюється медичний догляд, у дитини є свої друзі, захоплення, дитина має сталі сімейні зв'язки та інші факти, які свідчать, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини, тощо. Тобто звичайне місце проживання дитини варто розуміти як таке місце, існування якого доводить певний ступінь прив'язаності дитини до соціального та сімейного її оточення. З цією метою потрібно враховувати, зокрема, тривалість, регулярність, умови і причини перебування дитини і сім'ї в тій чи іншій державі, місце та умови відвідування освітніх закладів, знання мови, соціальні та сімейні відносини дитини у такій державі (постанови Верховного Суду від 01 листопада 2022 року у справі № 201/1577/21, провадження № 61-4217св22, від 31 січня 2024 року у справі № 336/5265/22, провадження № 61-12940св23).
В той же час, як свідчить практика іноземних судів щодо застосування Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року, при визначенні звичайного місця проживання мають також враховуватися наступні обставини. По-перше, якщо існує очевидне свідчення намірів розпочати нове життя в іншій країні, тоді попереднє місце звичайного проживання, як правило, втрачається та з'являється нове. По-друге, якщо переїзд відбувається на необмежений час або потенційно може не обмежуватися в часі, попереднє місце звичайного проживання після переїзду може також бути втрачено, а нове - знайдено достатньо швидко. Однак, якщо час переїзду обмежений, навіть якщо він триває достатньо великий проміжок часу, в ряді юрисдикцій ухвалювалося рішення про збереження місця звичайного проживання протягом цього часу. Це може бути застосовано в тих випадках, коли батьки уклали угоду про тимчасове перебування дитини в іншій державі. Оцінка інших ситуацій має тенденцію слідувати одному із зазначених підходів: «намірів батьків», заснованому на спільному намірі батьків відносно характеру переїзду; «інтересів дитини», де підкреслюється фактична реальність життя дитини (освіта, соціальна взаємодія, сімейні відносини тощо), змішаному. При визначенні того, який підхід має застосовуватися, береться до уваги вік дитини (пункт 13.85 PracticalHandbook onthe Operationof the1996 Hague ChildProtection Convention).
Згідно ч. 3 ст. 185 ЦПК України, якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, заява вважається неподаною і повертається позивачеві.
Прецедентна практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що реалізуючи п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини її основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.
З цього приводу прецедентними є рішення Європейського суду з прав людини у справах «Осман проти Сполученого королівства» від 28.10.1998 року та «Круз проти Польщі» від 19 червня 2001 року.
У вказаних Рішеннях зазначено, що право на суд не є абсолютним. Воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за самою своєю природою потребує регулювання з боку держави.
Конституційний Суд України у рішенні від 12 червня 2007 року № 2-рп/2007 вказав, що необхідно відрізняти поняття «обмеження основоположних прав і свобод» від прийнятого у законотворчій практиці поняття «фіксація меж самої сутності прав і свобод» шляхом застосування юридичних способів (прийомів), визнаючи таку практику допустимою (абзац другий пункту 10 мотивувальної частини). При цьому, як слідує зі змісту Рішення Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року № 9-зп, не є порушенням права на судовий захист відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених не у відповідності до чинного законодавства.
Таким чином, зазначені вимоги до заяв, передбачені ЦПК України, носять не формальний характер, а є обов'язковими для осіб, що звертаються до суду за захистом свої порушених прав, недотримання яких, відповідно, тягне за собою її залишення без руху або повернення.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголошує на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна держава-учасниця Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. Разом із тим, не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (§ 59 рішення ЄСПЛ у справі «De Geouffre de la Pradelle v. France» від 16 грудня 1992 року, заява № 12964/87).
У § 36 рішення у справі «Bellet v. France» від 04 грудня 1955 року, заява № 23805/94, ЄСПЛ зазначив, що «стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права».
При цьому складовою правової визначеності є передбачуваність застосування норм процесуального законодавства. ЄСПЛ зазначає, що сторони судового провадження повинні мати право очікувати застосування до їхньої справи чинних норм процесуального законодавства (рішення ЄСПЛ у справі «Дія 97 проти України» від 21 жовтня 2010 року).
Разом з тим, відповідно до ст. 29 ЦПК України, підсудність справ за участю громадян України, якщо обидві сторони проживають за її межами, а також справ про розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем або особою без громадянства, які проживають за межами України, визначається суддею Верховного Суду, визначеним у порядку, передбаченому статтею 33 цього Кодексу, одноособово.
Враховуючи вищевикладене, повернення позовної заяви у відповідності до ст. 185 ЦПК України не є порушенням права на справедливий захист та не може вважатися обмеженням права доступу до суду, оскільки не позбавляє права позивачки на повторне звернення до суду із позовом, з посиланням на ст. 29 ЦПК України.
На підставі вищевикладеного та керуючись ч.3 ст. 185 ЦПК України, суддя,-
Позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визначення місця проживання малолітньої дитини, третя особа - Служба у справах дітей адміністрації Центрального району виконавчого комітету Миколаївської міської ради -повернути позивачу.
Повернути ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 )сплачений судовий збір у розмірі 968,96 грн, згідно квитанції від 06.07.2025 року №6288-9265-6805-2250.
Роз'яснити позивачу, що відповідно до ч. 7 ст. 185 ЦПК України повернення позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню із заявою до суду, якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для повернення заяви.
Ухвала може бути оскаржена в апеляційному порядку до безпосередньо Миколаївського апеляційного суду шляхом подачі в 15-денний строк апеляційної скарги з дня складення ухвали.
Суддя Н.П. Черенкова