Справа № 761/34413/25
Провадження № 2-з/761/287/2025
18 серпня 2025 року суддя Шевченківського районного суду м. Києва Савчук Ю.Н., розглянувши заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову шляхом заборони чинити перешкоди у користування житлом -
Позивач звернувся до суду із позовом до Головного управління Національної поліції у м.Києві про зобов'язання не чинити перешкоди в користуванні приміщенням та здійснити підключення електричної енергії до займаного приміщення.
Позивачем одночасно з поданням позову подано заяву, відповідно до якої він просить забезпечити позов шляхом заборони чинити перешкоди у користуванні приміщенням, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , а саме: заборони відключення, перешкоджання підключенню або відновленню надання комунальних послуг, зокрема, електропостачання, газопостачання та водопостачання.
Заява обґрунтована тим, що позивач проживає у вказаному будинку з дозволу ДП "Будівельне управління ГУ МВС у м.Києві" як колишній працівник, в той час, коли відповідачем чиняться перешкоди у користуванні позивачем приміщенням, що спричинило порушення його прав, яке полягає у відключенні електропостачання, газопостачання та водопостачання.
Позивач зазначає, що відповідач вже чинив дії, які порушують його житлові права, які полягали у відключенні надання житлово-комунальних послуг, а відтак є обґрунтовані підстави вважати, що у разі невжиття заходів забезпечення позову відповідач остаточно позбавить його житла, внаслідок чого він змушений будуть ініціювати додаткові судові провадження, а тому вжиття заходів забезпечення позову сприятиме ефективному захисту порушених прав позивача.
Відповідно до ч.1 ст.153 ЦПК України заява про забезпечення позову розглядається судом не пізніше двох днів з дня її надходження без повідомлення учасників справи (учасників третейського (арбітражного) розгляду).
З врахуванням наведеного, сторони в судове засідання не викликались, оскільки суд прийшов до висновку про розгляд вказаної заяви за їх відсутності у відповідності до положень ч. 1 ст. 153 ЦПК України.
При цьому, фіксування судового засідання за допомогою технічних засобів не здійснювалось відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України.
Суд, дослідивши заяву про забезпечення позову та надані до неї документи, дійшов наступного висновку.
Згідно ч. 1, 2 ст. 149 ЦПК України, суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
У постанові ВП ВС від 24 квітня 2024 року у справі № 754/5683/22 зазначено, що забезпечення позову допускається, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, а також з інших підстав, визначених законом. Тобто можливість забезпечення судом позову не пов'язується з тим, чи підлягає рішення суду, ухвалене по суті спору, примусовому виконанню.
Забезпечення позову по суті - це обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника).
Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.
Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду, і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу.
Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам (п.3-4 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» від 22 грудня 2006 року N 9).
Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має врахувати наскільки конкретний захід, який пропонується вжити, пов'язаний з предметом позову і яким чином цей захід реалізує мету його вжиття.
Заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами (ч. 3 ст. 150 ЦПК України).
Вказана норма імперативно встановлює, що види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позовними вимогами.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18 (провадження № 14-729цс19) зазначено, що: «співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.
Згідно ч. 1, 2 ст. 151 ЦПК України, позов забезпечується: 1) накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб; 1-1) накладенням арешту на активи, які є предметом спору, чи інші активи відповідача, які відповідають їх вартості, у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави; 2) забороною вчиняти певні дії; 3) встановленням обов'язку вчинити певні дії, у разі якщо спір виник із сімейних правовідносин; 4) забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов'язання; 5) зупиненням продажу арештованого майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту; 6) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку; 8) зупиненням митного оформлення товарів чи предметів; 9) арештом морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги; 10) іншими заходами у випадках, передбачених законами, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд може застосувати кілька видів забезпечення позову.
Таким чином, судом встановлено, що між сторонами дійсно виник спір з приводу користування нерухомим майном.
Згідно ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до ч. 4 ст. 10 ЦПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Згідно з приписами ст. 6 Конвенції, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Відповідно до ст. 13 Конвенції, кожен, чиї права та свободи визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому, Європейський суд з прав людини у рішення від 29 червня 2006 року у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.
Інститут забезпечення позову спрямований проти несумлінних дій відповідача, який може приховати майно, розтратити його, продати, знецінити. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.02.2020 у справі № 381/4019/18.
Умовою застосування заходів до забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення суду, що невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання судового рішення.
Тобто, умовою застосування заходів забезпечення позову за вимогами майнового характеру є достатньо обґрунтоване припущення, що майно (в тому числі грошові суми, цінні папери тощо), яке є у відповідача на момент пред'явлення позову до нього, може зникнути, зменшитись за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання рішення.
Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного виду забезпечення позову. Про такі обставини може свідчити вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов'язання після пред'явлення вимоги чи подання позову до суду, наприклад, реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації. Саме лише посилання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви.
Такої позиції притримується Верховний Суд у своїй Постанові 17 жовтня 2018 року, справа № 183/5864/17-ц (провадження № 61-38692св18).
Позивач у заяві зазначає, що існують обґрунтовані побоювання, що відповідач позбавить їх права користування житлом, що унеможливить виконання рішення суду або істотно ускладнить реалізацію права на ефективний засіб юридичного захисту.
Проте зі змісту заяви не вбачається реальної загрози невиконання чи утруднення виконання відповідачем можливого рішення суду про задоволення позову: жодного документального підтвердження та інформації стосовно того, що відповідачем здійснюються дії, спрямовані на відключення надання житлово-комунальних послуг після пред'явлення вимоги чи подання позову до суду
Суд, дослідивши матеріали заяви, вважає, що позивач не довів суду, що відповідач вживає заходи щодо відключення надання житлово-комунальних послуг, а твердження позивачів про такі його наміри є лише припущеннями.
Сам по собі факт можливого порушення відповідачем прав позивача у розумінні приписів ЦПК України не є підставою для застосування заходів забезпечення позову.
Таким чином, суд, дійшов висновку про те, що заявниками не подано доказів того, що невжиття заходів забезпечення може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду, а також унеможливити ефективний захист прав або інтересів позивача, за захистом яких вони звернулися до суду.
Вирішуючи питання про забезпечення позову та виходячи з приписів статей 11,12, 81 ЦПК України (змагальність сторін та пропорційність у цивільному судочинстві, обов'язок доказування і подання доказів), суд також має здійснити оцінку обґрунтованості доводів протилежної сторони (відповідача) щодо відсутності підстав та необхідності вжиття відповідних заходів забезпечення позову з урахуванням, зокрема, того, чи порушує вжиття відповідних заходів забезпечення позову права цього учасника (відповідача), а відповідно, чи порушується при цьому баланс інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу та яким чином; чи спроможний відповідач фактично (реально) виконати судове рішення в разі задоволення позову у випадку, якщо захід забезпечення позову не буде вжито судом (такий правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 16.06.2020 у справі № 904/5876/19, від 10.11.2020 у справі № 910/1200/20).
Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» виконавець комунальної послуги - суб'єкт господарювання, що надає комунальну послугу споживачу відповідно до умов договору.
За змістом ч.2 ст.6 цього Закону виконавцями комунальних послуг є: 1) послуг з постачання та розподілу природного газу - постачальник, який на підставі ліцензії провадить діяльність із постачання природного газу, та оператор газорозподільної системи, до якої приєднані об'єкти газоспоживання споживача; 2) послуг з постачання та розподілу електричної енергії - енергопостачальник або інший суб'єкт, визначений законом; 3) послуг з постачання теплової енергії - теплопостачальна організація; 4) послуг з постачання гарячої води - суб'єкт господарювання, який є власником (або володіє і користується на інших законних підставах) теплової, тепловикористальної або теплогенеруючої установки, за допомогою якої виробляє гарячу воду, якщо споживачами не визначено іншого постачальника гарячої води; 5) послуг з централізованого водопостачання - суб'єкт господарювання, що провадить господарську діяльність з централізованого водопостачання; 6) послуг з централізованого водовідведення - суб'єкт господарювання, що провадить господарську діяльність з централізованого водовідведення; 7) послуг з управління побутовими відходами - адміністратор послуги з управління побутовими відходами, а у разі його відсутності - визначений у встановленому законодавством порядку суб'єкт господарювання, який здійснює збирання та перевезення побутових відходів.
Ч.4 ст.26 цього закону встановлені підстави для обмеження та припинення надання житлово-комунальної послуги та передбачено, що таке обмеження чи припинення здійснюється саме виконавцем такої послуги.
З врахуванням наведеного, відповідач в розумінні цього Закону не є виконавцем послуг, тому відключення чи перешкоджання у підключенні надання житлово-комунальних послуг відповідачем не вбачається можливим.
Крім того, позивачами не наведено жодних доказів на підтвердження того, що існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам останніх до ухвалення судового рішення у справі, або захист прав, свобод та інтересів стане неможливим без вжиття таких заходів, або для їх відновлення потрібно буде докласти значних зусиль та витрат.
Документи, які б підтверджували правомірність користування нерухомим майном, матеріали справи не містять, приміщення, яке позивач займає, має статус нежитлового, однак за наявності достатніх триваючих зв'язків із вказаним місцем проживання, воно може вважатися житлом у розумінні пункту 1 статті 8 Конвенції.
Проте очевидних ознак протиправності дій відповідача без перевірки їх при розгляді справи по суті не вбачається. Позивачем в обґрунтування заяви не додано доказів щодо очевидних ознак протиправності дій відповідача та порушення прав, свобод або інтересів такими діями на даному етапі розгляду справи.
Крім того, власником нежитлового будинку, приміщення у якому займає позивач, відповідно до Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 09.04.2025, є Національна поліція України, до правомочностей якої як власника належить право володіння, користування та розпорядження вказаним майном.
Як вбачається із ухвали Шевченківського районного суду від 12.08.2025 у справі № 761/33602/25, 12.03.2025 Центром забезпечення № 1 Головного управління Національної поліції в м.Києві внесено позивачу ОСОБА_2 припис про надання документів, які підтверджують правомірність користування приміщенням у зв'язку з тим, що будівля на АДРЕСА_1 є нежитловою та згідно акту обстеження знаходиться в аварійному стані.
За змістом ст.7 Житлового кодексу України непридатні для проживання жилі будинки і жилі приміщення переобладнуються для використання в інших цілях або такі будинки зносяться за рішенням виконавчого комітету обласної, міської (міста республіканського підпорядкування) ради. Порядок обстеження стану жилих будинків з метою встановлення їх відповідності санітарним і технічним вимогам та визнання жилих будинків і жилих приміщень непридатними для проживання встановлюється Кабінетом Міністрів України.
П.4,5,6 Положення про порядок обстеження стану жилих будинків з метою встановлення їх відповідності санітарним і технічним вимогам та визнання жилих будинків і жилих приміщень непридатними для проживання, затвердженим постановою Ради Міністрів УРСР від 26 квітня 1984 р. N 189, передбачено, що на підставі матеріалів обстеження стану жилих будинків житлово-експлуатаційна організація визначає будинки, що відповідають санітарним і технічним вимогам, і складає про це відповідний акт, який затверджується керівником вказаної організації. Якщо під час обстеження стану жилих будинків буде виявлено невідповідність санітарним і технічним вимогам цих будинків (жилих приміщень), яку можливо і доцільно усунути шляхом проведення капітального ремонту, житлово-експлуатаційна організація вирішує в установленому порядку питання про проведення такого ремонту. В разі неможливості або недоцільності проведення капітального ремонту житлово-експлуатаційна організація вносить до виконкому районної, міської, районної у місті Ради народних депутатів пропозицію про визнання жилого будинку (жилого приміщення) таким, що не відповідає вказаним вимогам і є непридатним для проживання.
Згідно з п 8,11 вказаного Положення виконавчий комітет відповідної місцевої Ради народних депутатів розглядає подані комісією матеріали і приймає рішення щодо придатності жилого будинку (жилого приміщення) для проживання. Якщо жилий будинок (жиле приміщення) визнано виконавчим комітетом районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів невідповідним санітарним і технічним вимогам та непридатним для проживання, виконком відповідної місцевої Ради вносить до виконавчого комітету обласної, міської (міста республіканського підпорядкування) Ради народних депутатів пропозицію про використання цього будинку (приміщення) в інших цілях або про знесення будинку.
Отже, наявність акту про обстеження будинку, яким встановлено невідповідність його санітарним і технічним вимогам має наслідком прийняття органом місцевого самоврядування рішення про визнання його непридатним для проживання та, відповідно, його знесення.
За таких обставин правомірність користування такими будинками є сумнівною.
Крім того, за зміст ост.110 Житлового кодексу України громадяни виселяються з жилих будинків державного і громадського житлового фонду з наданням іншого благоустроєного жилого приміщення, якщо: будинок, у якому знаходиться жиле приміщення, підлягає знесенню; будинок (жиле приміщення) загрожує обвалом; будинок (жиле приміщення) підлягає переобладнанню в нежилий.
З врахуванням того, що у матеріалах справи відсутні документи, які б підтверджували правові підстави користування позивачем нежитловим приміщенням, зокрема, ордер чи інші документи, та беручи до уваги перебування будинку в аварійному стані, що є загрозою для його мешканців та наслідком чого є виселення із наданням іншого благоустроєного жилого приміщення, порушення житлових прав позивача без додаткової перевірки при розгляді справи по суті не вбачається.
Крім того, за змістом ст.391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Таким чином, право на подання позову про усунення перешкод у користуванні майном («негаторного» позову) належить лише власнику, в той час, коли позивачі не є власниками вказаного нерухомого майна.
Ч.10 ст.149 ЦПК України передбачено, що не допускається вжиття заходів забезпечення позову, які за змістом є тотожними задоволенню заявлених позовних вимог, якщо при цьому спір не вирішується по суті.
І позовна заява, і заява про забезпечення позову містять тотожні вимоги щодо про зобов'язання не чинити перешкоди в користуванні приміщенням та зобов'язання здійснити підключення електричної енергії до займаного приміщення, а відтак вжиття заходів забезпечення позову означало б задоволення позовних вимог, що є неприпустимим на даній стадії судового процесу.
Враховуючи наведене, заява про забезпечення позову є необґрунтованою та такою, що не підлягає до задоволення. Таке вжиття заходів забезпечення позову процесуальним законом заборонено.
Згідно ч. 6 ст. 153 ЦПК України, про забезпечення позову або про відмову у забезпеченні позову суд постановляє ухвалу.
Оскільки суд дійшов висновку про безпідставність заяви про забезпечення позову, то, в силу приписів ст.154 ЦПК України підстави у застосуванні зустрічного забезпечення також відсутні.
На підставі вищевикладеного, керуючись ст. 149, 150, 151, 153, 353-354 ЦПК України, суд,
У задоволенні заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову шляхом заборони чинити перешкоди у користування житлом - відмовити.
Ухвала суду може бути оскаржена протягом п'ятнадцяти днів з дня її проголошення шляхом подання апеляційної скарги до Київського апеляційного суду. Учасник справи, якому ухвала суду не була вручена у день її проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.
Ухвала суду набирає законної сили в порядку ст. 261 ЦПК України.
Суддя: