Подільський районний суд міста Києва
Справа № 758/15194/21
18 серпня 2025 року м. Київ
Подільський районний суд міста Києва
в складі головуючого судді - ОСОБА_1 ,
за участю секретаря - ОСОБА_2 ,
прокурора - ОСОБА_3 ,
обвинуваченого - ОСОБА_4 ,
захисника - ОСОБА_5
під час судового засідання в залі суду в м. Києві у кримінальному провадженні № 12021100070001376, відомості про яке внесено до ЄРДР 27.07.2021 року стосовно
ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Горлівка, Донецької області, громадянина України, не одруженого, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , проживаючого за адресою: АДРЕСА_2 , раніше не судимий, перебуває під вартою в умовах ДУ «Київський слідчий ізолятор» (м. Київ, вул. Дегтярівська, 13)
обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 307 КК України, -
В провадженні суду перебуває вказане кримінальне провадження.
Захисник обвинуваченого ОСОБА_4 , адвокат ОСОБА_5 , звернувся до суду з клопотанням про визнання на підставі ст. 87 КПК України очевидно недопустимим доказом: протоколу затримання ОСОБА_4 складений 27.07.2021 року та відеозапис долучений в якості додатку до зазначеного протоколу на СД - диску.
В обґрунтування клопотання захисник зазначив, що текст протоколу затримання не містить відомостей щодо здійснення відеофіксації даної слідчої дії, так як не зазначено пристрій, який використовувався та накопичувач, на який ймовірно здійснювався відео запис, а також їх індивідуальні ознаки, які дають можливість в подальшому їх розпізнати; залучення до її проведення інших осіб, зокрема і спеціаліста, експерта; як і не містить ПІП, звання, посади, спеціальності та підпису в протоколі зазначених співробітників поліції.
Зазначав, що ОСОБА_4 був незаконно затриманий уповноваженими представниками 27.07.2021 р. о 15.05 та продовжував перебувати на місці події протягом 2-х годин, без повідомлення йому підстав затримання, роз'яснення процесуальних прав, можливості скористатися правом повідомити рідних про факт затримання, скористатися правничою допомогою, а також не свідчити проти себе та без складення протоколу затримання, одночасно його і не доставлено до відділку поліції.
Вказував, що фактичні обставини дають обгрунтовані підстави стверджувати про здійснення в період часу з 15.05 - 16.50 неуповноваженим особами незаконних та несанкціонованих дій щодо фактичного проведення обшуку ОСОБА_4 , незаконного вилучення у нього його мобільних телефонів, отримання доступу до них та заволодіння з крипто гаманця останнього грошовими коштами в сумі 2000 доларів США.
В результаті, фактичне проведення неуповноваженими особами обшуку, під час якого встановлено певні речовини, з вказівкою ідентифікаційних ознак (кількість пакетів, спосіб пакування, приблизну вагу та колір кожної із 3-х речовин) про що зазначено вказаними особами у рапорті.
При цьому, оперативними співробітниками порушена імперативна норма ст. 210 КПК України, відповідно до якої: уповноважена службова особа зобов'язана доставити затриману особу до найближчого підрозділу органу досудового розслідування, в якому негайно реєструються дата, точний час (година і хвилини) доставлення затриманого та інші відомості, передбачені законодавством.
Зазначав, що слідчим порушено імперативну норму ч. 3 ст. 210 КПК України, відповідно до якої: у разі наявності підстав для обґрунтованої підозри, що доставлення затриманої особи тривало довше, ніж це необхідно, слідчий зобов'язаний провести перевірку для вирішення питання про відповідальність винуватих у цьому осіб.
З відеозапису, який був доданий до протоколу затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину від 27.07.2021, вбачається, що з самого початку даної слідчої дії ОСОБА_4 перебуває в кайданках, оточений працівниками поліції, тобто, можна прийти до висновку, що на той момент ОСОБА_4 перебував уже в статусі затриманої особи, що фактично і підтверджується рапортом оперативного співробітника, в якому останній зазначив, що виявлено та затримано особу.
Вказував, що в протокол вносились зміни та доповнення третьою, не уповноваженою особою, так як навіть візуально вбачається, що почерк, відрізняється від почерку слідчої.
Звертав увагу, що з початку відеозапису протоколу затримання, долученого до матеріалів справи прокурором, вбачається, що ОСОБА_4 на початку складення зазначеного протоколу, перебуває в кайданках, оточений працівниками поліції, тобто є затриманим, оскільки особа є затриманою з моменту, коли вона силою або через підкорення наказу змушена залишатися поряд із уповноваженою службовою особою чи в приміщенні, визначеному уповноваженою службовою особою.
Вказав, що з відеозапису затримання вбачається, що слідча: не повідомила особу про підстави затримання; не повідомила про злочин, у вчиненні якого він підозрюється. При цьому, повідомивши про право на повідомлення про своє затримання і місце перебування, не роз'яснила та не забезпечила йому можливості скористатися таким правом. Слідча внесла в протокол відомості про повідомлення ЦПВПД про затримання та наявність виклику захисника за призначенням: 2399 Валько.
При цьому, зачитавши затриманому його права, їх не роз'яснила та не забезпечила можливість ними скористатись, що свідчить про формальне відношення до виконання своїх обов'язків та істотного порушення права на захист.
ОСОБА_4 будучи, ще до прибуття слідчої, тривалий час затриманим, перебував під впливом та тиском з боку 2-х оперативних співробітників поліції, не маючи можливості скористатися порадою неупередженої особи, був вимушений погоджуватися з усіма діями.
Зазначав, що слідчим допущено істотне порушення ряду процесуальних норм, а саме: ст. 104 КПК України:
у вступній частині протоколу не вказано про те, що процесуальна дії буде фіксуватись за допомогою технічних засобів, а також про те, що запис, буде здійснений за допомогою звуко- та відеозаписувальних технічних засобів та є невід' ємним додатком до протоколу; у вступній частині протоколу не вказано всіх осіб, які присутні під час проведення процесуальної дії (прізвища, імена, по батькові, дати народження, місця проживання), у вступній частині протоколу НЕ зазначено інформацію про те, що особи, які беруть участь у процесуальній дії, заздалегідь повідомлені про застосування технічних засобів: фіксації, характеристики технічних засобів фіксації та носіїв інформації, а застосовуються при проведенні процесуальної дії, умови та порядок їх використання; не надано можливості затриманій особі ознайомитися з текстом протоколу перед підписанням протоколу.
Як вбачається з тексту протоколу, слідчим не зазначено про існування будь-яких додатків, в тому числі і аудіо-, відеозапис процесуальної дії, фототаблиці, схеми, зліпки, носії комп'ютерних даних та інші матеріали, які пояснюють зміст протоколу.
Додатки до протоколів повинні бути належним чином виготовлені, упаковані з метою надійного збереження, а також засвідчені підписами слідчого, прокурора, спеціаліста, інших осіб, які брали участь у виготовленні таких додатків.
Зазначений відеозапис (додаток) є копією, яка має ознаки зовнішнього втручання, отримана, створена та долучена до кримінального провадження з порушенням встановленого процесуальним законом порядку.
Прокурор в судовому засіданні заперечував щодо задоволення даного клопотання, посилаючись на його необґрунтованість. Вказав, що спірний доказ уже був досліджений у судовому засіданні, він не може розглядатися як «очевидно недопустимий» у розумінні ст. 89 КПК України. Питання його допустимості та доказового значення має вирішуватися судом за правилами ст. 94 КПК України під час ухвалення вироку, у сукупності з іншими дослідженими доказами.
Зазначив, що доводи сторони захисту зводяться до зауважень щодо розбіжностей у часі, технічних неточностей та інших несуттєвих моментів у протоколі затримання, які за своєю природою не підпадають під ознаки очевидної недопустимості доказу.
Обвинувачений підтримав позицію свого захисника.
Заслухавши думку учасників судового розгляду, суд дійшов наступного.
За змістом статей 86-87 КПК України ключовою умовою визнання доказів недопустимими є встановлення факту їх отримання внаслідок істотного порушення прав та свобод людини. При цьому, зібрані таким шляхом докази не можуть бути використані при прийнятті процесуальних рішень і на них не може посилатись суд при ухваленні судового рішення, оскільки це порушує право особи на справедливий судовий розгляд.
Перевірка доказів на їх допустимість є однією з найважливіших гарантій забезпечення прав і свобод людини в кримінальному процесі та ухвалення законного і справедливого рішення у справі.
Сформульована у ст. 86, 87 КПК України концепція недопустимості доказів передбачає, що наслідком порушення може бути визнання доказу недопустимим лише у разі істотного порушення прав особи, зокрема підозрюваного, обвинуваченого чи іншого учасника кримінального провадження. До таких прав можна віднести: право на захист, право не свідчити про себе, заборона катування, право на справедливий суд тощо.
У деяких випадках процесуальні порушення дійсно можуть негативно впливати на реалізацію прав учасника, зокрема у разі недотримання процесуальних норм, які впливають на своєчасне розслідування та збирання доказів порушуються права потерпілого, однак у такому випадку буде іти мова про порушення позитивного зобов'язання держави провести ефективне розслідування, однак це не є підставою для виключення доказу.
Не кожне порушення норм процесу автоматично тягне за собою недопустимість, адже йдеться насамперед про порушення саме гарантованих прав сторони захисту.
У разі визнання доказів недопустимими суд має вмотивувати свої висновки про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, зазначивши, які саме й чиї права і свободи було порушено і в чому це виражалося.
Як неодноразово зазначав Верховний Суд, не будь-яке формальне недотримання вимог кримінального процесуального закону при отриманні доказу автоматично тягне необхідність визнання доказу недопустимим.
Натомість закон зобов'язує суд надати оцінку доказу з точки зору його допустимості з урахуванням того, чи було допущене порушення КПК України істотним та яким чином воно перешкоджало забезпеченню та реалізації прав і свобод особи (постанова Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 01 грудня 2021 року у справі № 318/292/18).
При цьому сторона, яка стверджує про процесуальні порушення, має не лише довести наявність таких порушень, а й обґрунтувати, що ці порушення позначилися або могли позначитися на результаті судового розгляду, у тому числі на допустимості наданих стороною доказів (постанова Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 236/4268/18).
Суд зауважує, що не знайшли свого підтвердження доводи захисника обвинуваченого ОСОБА_4 про перебування «під впливом та тиском з боку 2-ох оперативних співробітників поліції, не маючи скористатися порадою неупередженої особи, був вимушений погоджуватися з усіма діями, які до нього вчинялися, так як був фактично безпорадний», при його затриманні 27.07.2021 року о 15.05 годин, які суд розцінює, як безпідставні, з огляду на наступне.
Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 87 КПК України докази, отримані внаслідок застосування катувань, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження, є недопустимими.
У контексті допустимості відомостей, отриманих від особи, яка заявляє про застосування поганого поводження з боку представників держави, слід враховувати відповідну практику Європейського суду з прав людини.
Зокрема, ЄСПЛ послідовно зазначає, що в тих справах, коли особа висуває небезпідставну скаргу про те, що вона була піддана неналежному поводженню зі сторони суб'єктів владних повноважень в порушення статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це положення, якщо його тлумачити в світлі загального обов'язку держави відповідно до статті 1 цієї Конвенції, вимагає, щоб було проведено ефективне офіційне розслідування (рішеня Kobets v. Ukraine, no. 16437/04, § 51, 14 February 2008).
Особа, яка робить таку заяву, має повідомити фактичні обставини поводження з нею і надати їм певне підтвердження або, якщо це неможливо з об'єктивних причин, інформацію, яка дасть можливість її перевірити і отримати підтвердження заяви. Хоча на заявника не може покладатися надмірний тягар обґрунтування заяви, однак він має надати інформацію, яка хоча б prima facie (з першого погляду) давала підстави для висновку про те, що погане поводження могло мати місце (див, наприклад, ухвалу Dmitriy Valentinovich Goryanoy against Ukraine (dec.), no. 54630/13, §§ 27-29, 15 October 2019).
Отже, для того, щоб у компетентних органів виник обов'язок провести розслідування за заявою про застосування методів, які порушують статтю 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, така заява має бути «небезпідставною». Тобто особа, яка заявляє про погане поводження з нею, має навести конкретні обставини такого поводження і надати певне підтвердження цим обставинам або, якщо це не можливо з об'єктивних причин, повідомити інформацію, яка дає можливість перевірити, чи має заява певні підстави.
Хоча доведення обґрунтованості заяви про погане поводження не може покладати на заявника настільки надмірний тягар доведення, однак за відсутності інформації, яка дає можливість її перевірити, заява про погане поводження не може бути визнана «небезпідставною» і не створює обов'язку проведення розслідування такої заяви.
За відсутності будь-якої інформації, яка піддається перевірці, заява про погане поводження не може бути визнана «обґрунтованою» і, таким чином, не створює обов'язку щодо її розслідування (див, постанови Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі № 317/2389/17 (провадження № 51-4935км19); від 26 травня 2020 року у справі № 234/9575/19 від 19 листопада 2020 року у справі № 640/9837/18 (провадження № 51-1539км20); від 29 жовтня 2019 року у справі № 515/2020/16-к (провадження № 51-2904км18) та інші).
Суд зауважує, що будь-яких відомостей про те, що обвинувачений ОСОБА_4 звертався до компетентних органів з приводу застосування до нього недозволених методів ведення слідства, або іншим чином інформував державні органи про таке поводження, матеріали кримінального провадження не містять, і останнім не надано, як і не наведено посилань на обставини, які заважали йому повідомити компетентним органам, що свідчить про те, що стороною захисту достатньою мірою не обґрунтовані твердження про недозволені методи досудового розслідування, щоб вважати їх «небезпідставними».
Щодо тверджень адвоката та обвинуваченого про порушення права на захист ОСОБА_4 під час затримання, а саме, відсутності у нього адвоката, то вони також не відповідають встановленим обставинам з огляду на наступне.
Згідно із ч. 1 ст. 208 КПК України (в редакції на дату затримання обвинуваченого), уповноважена службова особа має право без ухвали слідчого судді, суду затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі, лише у випадках: 1) якщо цю особу застали під час вчинення злочину або замаху на його вчинення; 2) якщо безпосередньо після вчинення злочину очевидець, в тому числі потерпілий, або сукупність очевидних ознак на тілі, одязі чи місці події вказують на те, що саме ця особа щойно вчинила злочин; 3) якщо є обґрунтовані підстави вважати, що можлива втеча з метою ухилення від кримінальної відповідальності особи, підозрюваної у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого корупційного злочину, віднесеного законом до підслідності Національного антикорупційного бюро України.
Відповідно до ч.ч. 3, 4 ст. 208 КПК України уповноважена службова особа, слідчий, прокурор може здійснити обшук затриманої особи з дотриманням правил, передбачених частиною сьомою статті 223 і статтею 236 цього Кодексу; уповноважена службова особа, що здійснила затримання особи, повинна негайно повідомити затриманому зрозумілою для нього мовою підстави затримання та у вчиненні якого злочину він підозрюється, а також роз'яснити право мати захисника, отримувати медичну допомогу, давати пояснення, показання або не говорити нічого з приводу підозри проти нього, негайно повідомити інших осіб про його затримання і місце перебування відповідно до положень статті 213 цього Кодексу, вимагати перевірку обґрунтованості затримання та інші процесуальні права, передбачені цим Кодексом.
Частиною 1 ст.42 КПК передбачено, що підозрюваним є особа, якій у порядку, передбаченому статтями 276-279 цього Кодексу, повідомлено про підозру, особа, яка затримана за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, або особа, щодо якої складено повідомлення про підозру, однак його не вручено їй внаслідок невстановлення місцезнаходження особи, проте вжито заходів для вручення у спосіб, передбачений цим Кодексом для вручення повідомлень.
Відповідно до п.3) ч. 3 ст. 42 КПК (в редакції станом на дату затримання обвинуваченого) підозрюваний має право на першу вимогу мати захисника і побачення з ним до першого допиту з дотриманням умов, що забезпечують конфіденційність спілкування, а також після першого допиту - мати такі побачення без обмеження їх кількості й тривалості; на участь захисника у проведенні допиту та інших процесуальних дій; на відмову від захисника в будь-який момент кримінального провадження; на отримання правової допомоги захисника за рахунок держави у випадках, передбачених цим Кодексом та/або законом, що регулює надання безоплатної правової допомоги, в тому числі у зв'язку з відсутністю коштів на її оплату.
Обов'язкова участь захисника у кримінальному провадженні передбачена щодо особливо тяжких злочинів, яка забезпечується з моменту набуття особою статусу підозрюваного (ч. 1 ст. 52 КПК). Інші випадки обов'язкової участі захисника у кримінальному провадженні визначені частиною 2 ст. 52 КПК.
Верховний Суд неодноразово зазначав у своїх рішеннях, що особистий обшук особи під час затримання є складовою частиною затримання особи в порядку статті 208 КПК України і не потребує окремого дозволу на його проведення (постанови ККС ВС: від 09 квітня 2024 року у справі № 369/4929/19; від 10 грудня 2020 року у справі № 398/3319/17; від 03 грудня 2020 року у справі № 735/1726/18; від 29 жовтня 2020 року у справі № 748/780/18).
Як вбачається із матеріалів кримінального провадження, в протоколі затримання ОСОБА_4 містяться відомості щодо повідомлення про затримання Центр безоплатної правової допомоги, що в свою чергу свідчить про належне забезпечення обвинуваченому ОСОБА_4 права на захист та не може свідчити про очевидну недопустимість протоколу затримання та доданого до нього диску з огляду на належне дотримання органами досудового розслідування положень КПК України в цій частині.
Суд враховує, що така послідовність дій органу досудового розслідування, зокрема, затримання підозрюваного із роз'ясненням йому процесуальних прав та своєчасним залученням захисника, повністю узгоджується з вимогами кримінального процесуального закону та правовими позиціями Верховного Суду щодо належної реалізації права особи на захист у разі її фактичного затримання (наприклад, постанова Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 20 грудня 2023 року у справі № 212/487/22).
Що стосується доводу захисника щодо визнання очевидно недопустимими доказів на підставі п. 4 ч. 2 ст. 87 КПК України, суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Постановою Верховного Суду України від 09.06.2016 у справі № 5-360кс15 зроблені наступні висновки:
Законодавцем заборонено стороні обвинувачення вчиняти дії, спрямовані на примушування будь-якої особи до визнання винуватості або говорити з приводу підозри чи обвинувачення, а вчинення дій всупереч цій забороні має визнаватися істотним порушенням прав людини і основоположних свобод.
Суд вважає за потрібне звернути увагу й на те, що в самій назві статті 87 КПК законодавець визнання доказів недопустимими обумовив їх отриманням внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.
Згідно п. 4 ч. 2 ст. 87 КПК України, суд зобов'язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод, зокрема, такі діяння: отримання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання, або їх отримання з порушенням цього права.
Будь-яке з'ясування обставин не повинно перетворюватися на прихований допит, оскільки це може порушувати гарантоване право особи не свідчити проти себе та користуватися правом на мовчання.
Такі гарантії є складовими права на захист і мають безумовний характер. Відтак, будь-які відомості, отримані внаслідок порушення таких прав, не можуть визнаватися допустимими доказами.
Відповідно до протоколу затримання від 27.07.2021 року, обвинуваченому ОСОБА_4 під підпис роз'яснені права затриманого, передбачені ч. 3 ст. 42 КПК України. Згідно п.п.4, 5 ч. 3 ст. 42 КПК України затриманий має право не говорити нічого з приводу підозри проти нього, обвинувачення або у будь-який момент відмовитися відповідати на запитання; давати пояснення, показання з приводу підозри, обвинувачення чи в будь-який момент відмовитися їх давати.
Зазначене підтверджує, що ОСОБА_4 був обізнаний з можливістю не свідчити проти себе.
Крім цього, в графі «ознайомившись з підставами затримання та правами і обов'язками затриманого, підозрюваний ОСОБА_4 пояснив»: «Зауважень немає», написане засвідчив власним підписом.
Суд звертає увагу, що сторона захисту не зазначає, які саме запитання ставилися підозрюваному та які конкретно його відповіді використані, а головне які саме докази відшукано чи зібрано, внаслідок цих відповідей.
У зв'язку з цим відсутні належні підстави вважати, що право затриманого не свідчити проти себе або не відповідати на запитання, порушено настільки, щоб це тягло за собою недопустимість доказів.
Так, у постанові Верховного Суду - Касаційного кримінального суду від 15.06.2021 у справі № 204/6541/16-к (провадження № 51-2172км19) зазначено, що оспорені стороною захисту докази отримані в ході законного особистого обшуку засудженого після його законного затримання за підозрою у вчиненні злочину.
Не залишаючи поза увагою наявність протоколу затримання, а також наявність роз'яснення права зберігати мовчання і права користуватися допомогою захисника, суд не вважає, що ці докази були отримані внаслідок цих порушень у значенні частини 1 статті 87 КПК України.
Суд послідовно визнає недопустимими показання, отримані від підозрюваної особи під час слідчих дій у випадку порушення її права зберігати мовчання і не свідчити проти себе.
Це пояснюється тим, що право особи давати показання без застосування примусу лежить у самому серці кримінального процесу, тому для оцінки допустимості показань визначальним є дотримання права особи зберігати мовчання, і, відповідно, права бути поінформованим про такі права. Порушення цих прав має або може мати прямий вплив на зміст отриманих показань і, таким чином, такі порушення є релевантним фактором для оцінки допустимості показань.
Однак Суд підкреслює, що в цій справі не йдеться про допустимість свідчень, наданих затриманою особою, оскільки жодні відомості, які повідомлені засудженим в цей час, не використано під час судового розгляду і не взято до уваги судом при оцінці обставин справи.
Відтак, суд відхиляє клопотання сторони захисту про очевидну недопустимість доказів, а також про недопустимість інших доказів, які є похідними від цих доказів.
Ознака очевидності чи неочевидності допустимості певного доказу є оціночним поняттям і вирішення даного питання відноситься виключно до дискреційних повноважень суду.
Правила оцінки доказів, особливо вимога дотримуватися передбаченого законом порядку при отриманні доказів, мають за мету запобігання неправомірному втручанню держави та заохочення доброчесної поведінки правоохоронних органів (постанова Верховного Суду від 29.09.2020 у справі N 601/1143/16).
На думку суду, жодна з обставин, які наведені у клопотанні про визнання доказів очевидно недопустимими, у даному випадку не підпадає під перелік підстав для визнання доказів очевидно недопустимими внаслідок їх очевидної недопустимості. Тим більше, жоден доказ не має наперед встановленої сили, а отже визнання очевидної недопустимості доказів на даній стадії судового провадження, без дослідження їх в повному обсязі і у взаємозв'язку з іншими доказами, є передчасним, а отже клопотання захисника ОСОБА_5 задоволенню не підлягає.
На підставі викладеного керуючись ст.ст.358, 372 КПК України, суд
В клопотанні захисника обвинуваченого ОСОБА_4 - адвоката ОСОБА_5 про визнання на підставі ст. 87 КПК України очевидно недопустимим доказом протоколу затримання - відмовити.
Ухвала оскарженню не підлягає.
СуддяОСОБА_1