судді Верховного Суду Тітова М. Ю. щодо постанови Верховного Суду від 06 серпня 2025 року в справі № 752/2048/23 (провадження № 61-11332св24)
за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства «Адміністрація морських портів», треті особи: Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури України, Первинна профспілкова організація контролерів та ревізорів Державного підприємства «Адміністрація морських портів», виконуючий обов'язки голови Державного підприємства «Адміністрація морських портів» Востріков О. М., про поновлення на роботі за касаційною скаргою Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 19 травня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 11 липня 2024 року.
Спір стосується законності звільнення позивача як працівника Державного підприємства «Адміністрація морських портів» (далі - ДП «АМПУ») на підставі пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України.
За встановленими в справі обставинами, ОСОБА_1 працював на посаді директора департаменту внутрішнього аудиту апарату управління ДП «АМПУ».
З 16 вересня 2022 року на підставі наказу роботодавця від 14 вересня 2022 року № 306-к, яким було припинено простій, позивач працював дистанційно (дистанційну роботу запроваджено на період дії воєнного стану).
27 грудня 2022 року ДП «АМПУ» видало наказ № 135/10, яким, у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці, змінено, зокрема, позивачу з 17 січня 2023 року істотні умови праці, визначивши його місце роботи за адресою: місто Одеса, вулиця Ланжеронівська, 1.
17 січня 2023 року позивача звільнено з роботи за пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП України у зв'язку з відмовою від продовження роботи у зв'язку із зміною істотних умов праці.
Суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, визнав наказ про звільнення позивача незаконним, поновив його на роботі та стягнув середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.
Суди виходили з того, що в діяльності ДП «АМПУ» не було змін в організації виробництва і праці, які могли стати наслідком запровадження змін в істотних умовах праці позивача, якими відповідач вважає переведення працівників на роботу в іншу місцевість. Крім цього, звільнення було проведено без згоди профспілкового органу.
Верховний Суд постановою від 16 серпня 2025 року судові рішення судів скасував і ухвалив нове рішення про відмову в позові.
Колегія суддів вважала, що відповідач законно звільнив позивача на підставі пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України.
У ДП «Адміністрація морських портів» мали місце зміни в організації виробництва і праці. Відповідач у межах своїх дискреційних повноважень, з урахуванням загроз та викликів, що виникли та існували в місті Києві в листопаді-грудні 2022 року - січні 2023 року, змінив позивачу місце виконання трудового договору та визначив його в місті Одесі. Позивач відмовився від переведення на роботу і іншу місцевість.
При цьому питання режиму роботи підприємства, наявності/відсутності на підприємстві дистанційного режиму, на думку колегії суддів, не має правого значення при дослідженні питання зміни в організації виробництва і праці відповідача.
З такими висновками погодитись не можу. На моє переконання, позивач звільнений без законних підстав, тому касаційну скаргу ДП «АМПУ» слід було залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Відповідно до частини першої статті 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Підставами припинення трудового договору відповідно до пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України є: відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв'язку із зміною істотних умов праці.
Відповідно до частин першої-другої статті 32 КЗпП України переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, а також переведення на роботу на інше підприємство, в установу, організацію або в іншу місцевість, хоча б разом з підприємством, установою, організацією, допускається тільки за згодою працівника, за винятком випадків, передбачених у статті 33 цього Кодексу та в інших випадках, передбачених законодавством.
Не вважається переведенням на іншу роботу і не потребує згоди працівника переміщення його на тому ж підприємстві, в установі, організації на інше робоче місце, в інший структурний підрозділ у тій же місцевості, доручення роботи на іншому механізмі або агрегаті у межах спеціальності, кваліфікації чи посади, обумовленої трудовим договором.
Як установили суди, наказом ДП «АМПУ» від 14 вересня 2022 року № 306-к запроваджено для працівників, у тому числі ОСОБА_1 , дистанційну роботу, тимчасово, на період дії воєнного стану.
Наказом ДП «АМПУ» № 135/10 від 27 грудня 2022 року «Про запровадження змін в організації виробництва і праці та зміну істотних умов праці» окремим працівникам, у тому числі позивачу, з 17 січня 2023 року визначено робоче місце за адресою: місто Одеса, вулиця Ланжеронівська, 1.
Разом з тим як на час прийняття цього наказу, так і наказу про звільнення ОСОБА_1 виконував покладені на нього обов'язки директора департаменту внутрішнього аудиту апарату управління дистанційно, адже запроваджену до цього дистанційну роботу відповідач не припинив.
Дистанційну роботу ДП «АМПУ» припинило з 19 червня 2023 року, про що свідчить наказ № 277-к від 16 червня 2023 року «При припинення дистанційної роботи» з посиланням на наказ від 17 травня 2023 року № 234-к «Про організацію праці в апараті управління ДП «АМПУ», тобто більш ніж через п'ять місяців після звільнення позивача.
Згідно з частинами першою та четвертою статтею 60-2 КЗпП України дистанційна робота - це форма організації праці, за якої робота виконується працівником поза робочими приміщеннями чи територією власника або уповноваженого ним органу, в будь-якому місці за вибором працівника та з використанням інформаційно-комунікаційних технологій.
У разі запровадження дистанційної роботи працівник самостійно визначає робоче місце та несе відповідальність за забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці на ньому.
Тобто дистанційна робота дозволяє працювати з будь-якого робочого місця за вибором працівника.
Встановлені в справі обставини свідчать про те, що ДП «АМПУ» змінило робоче місце позивача, розташоване в місті Києві на робоче місце в місті Одесі під час дії наказу про запровадження дистанційної роботи на підприємстві, тобто в той час, коли позивач самостійно визначав своє робоче місце та не був прив'язаний до конкретного місця роботи, визначеного йому роботодавцем.
Відповідно, як правильно зазначив суд апеляційної інстанції, станом на 17 січня 2023 року у відповідача не було підстав для переведення позивача на роботу в іншу місцевість.
До того ж загальновідомою є обставина, що місто Київ не відносилося станом на 17 січня 2023 року, і не відноситься наразі, до району активних бойових дій, натомість місто Одеса було і є не менш небезпечним містом (за даними з веб-сайту Одеської міської ради за рік війни тривога пролунала 615 разів).
Наведене свідчить про відсутність в ДП «АМПУ» на час звільнення ОСОБА_1 змін в організації виробництва і праці, які могли стати наслідком запровадження змін в його істотних умовах праці й відповідно відсутність підстав для звільнення позивача на підставі пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України.
На такі обставини звертав увагу й Верховний Суд від час попереднього розгляду цієї справи в суді касаційної інстанції (постанова від 20 березня 2024 року) і саме для встановлення наявності/відсутності на підприємстві дистанційного режиму для позивача, факту його припинення чи продовження(оскільки вказане може мати правове значення при дослідженні питання зміни в організації виробництва і праці у відповідача) справа була направлена на новий розгляду до суду апеляційної інстанції, під час якого суд апеляційної інстанції дотримався вимог статті 417 ЦПК України, виконав обов'язкові вказівки Верховного Суду та правильно залишив рішення суду першої інстанції без змін.
Суддя М.Ю. Тітов