15 серпня 2025 року м. Рівне №460/11873/25
Рівненський окружний адміністративний суд у складі судді О.Р. Греська, розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи адміністративну справу за позовом
ОСОБА_1
доНОМЕР_1 прикордонного загому Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 )
про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинення певних дій,
До Рівненського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) до НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) (далі по тексту - відповідач) про визнання протиправними дій щодо відмови у звільненні з військової служби відповідно до пп. “г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України “Про військовий обов'язок та військову службу»; зобов'язання звільнити з військової служби відповідно до пп. “г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України “Про військовий обов'язок та військову службу» через сімейні обставини, а саме: необхідність здійснювати постійний догляд за матір'ю, яка є особою з інвалідністю ІІ групи та відсутності інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення, які можуть здійснювати такий догляд (абзац 13 п. 3 ч. 12 ст. 26 Закону України “Про військовий обов'язок та військову службу»).
На обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що він має право на звільнення з військової служби на підставі пп. “г» п. 2 ч. 4 ст. 26, абз. 13 п. 3 ч. 12 ст. 26 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-ХІІ (далі Закон №2262-ХІІ) у зв'язку із необхідністю здійснення постійного догляду за матір'ю - ОСОБА_2 , яка є особою ІІ групи інвалідності, та відсутністю інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення, які можуть здійснювати такий догляд.
Разом з тим, звернувшись до відповідача з відповідними рапортами, отримав відмову у їх задоволенні.
Позивач вважає, що відмова відповідача щодо звільнення з військової служби є протиправною.
Ухвалою від 14.07.2025 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження за правилами спрощеного позовного провадження, встановлено відповідачам строк для подання відзиву на позовну заяву.
У відзиві на позов відповідач зазначив, що позивачем було допущено процедуру подання рапорту на звільнення з військової служби, а тому такі рапорти залишені без розгляду.
Також відповідач вказує на те, що питання про прийняття рішення за наслідками розгляду рапорту позивача, а саме - позовної вимоги про зобов'язання відповідача прийняти рішення про звільнення з військової служби, носить дискреційний характер.
У відповіді на відзив представник позивача вказав, що рапорт про звільнення з військової служби був підписаний позивачем особисто, який виразив своє волевиявлення - звільнити його з військової служби. Окрім цього, представник позивача звертає увагу на те, що наслідком написання рапорту військовослужбовця про звільнення з військової служби є наказ по особовому складу про звільнення з військової служби чи відмова у задоволенні рапорту із зазначенням її підстави. Проте відповідач не розглянув рапорт позивача від 02.07.2025 року, чим, на думку представника відповідача, допустив протиправну бездіяльність.
На момент розгляду справи по суті і ухвалення судом цього рішення інші заяви, клопотання від учасників справи до суду не надійшли, а також суд не здійснював інші процесуальні дії у справі (забезпечення доказів, вжиття заходів забезпечення позову, зупинення і поновлення провадження тощо.
З урахуванням вимог частини 4 статті 229 КАС України при розгляді справи в порядку письмового провадження суд не здійснював фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.
Розглянувши наявні у справі матеріали, з'ясувавши доводи та аргументи сторін, на яких ґрунтуються їх позовні вимоги і заперечення, дослідивши подані сторонами письмові докази, суд встановив такі фактичні обставини справи та відповідні їм правовідносини, що враховані судом при вирішення спору по суті.
Солдат ОСОБА_1 призваний на військову службу під час загальної мобілізації, на особливий період, та відповідно до наказу начальника НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України №385-ОС від 01.04.2025 проходить військову службу у військовій частині НОМЕР_2 Державної прикордонної служби України.
11.04.2025 позивач звернувся до відповідача з рапортом в якому просив звільнити його з військової служби у зв'язку із необхідністю здійснювати постійний догляд за матір'ю - ОСОБА_2 (особою з інвалідністю II групи), на підставі пп. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу». У рапорті позивач також вказував про відсутність інших осіб (членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення), які за законом зобов'язані та можуть здійснювати такий догляд.
У відповідь на адвокатський запит №46-05/25 від 20.05.2025 відповідачем надіслано лист-відповідь на рапорт позивача, у якому повідомлено, що рапорт подано не по команді і відповідно такий рапорт не може бути розглянуто та вирішено по суті. При цьому, щодо самих підстав для звільнення зазначено, що позивачем не доведено наявність підстав для звільнення з військової служби, зокрема, не надано доказів про потребу матері, яка є інвалідом ІІ групи у постійному догляді; про відсутність у матері інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення, які можуть здійснювати такий догляд; про не перебування матері у шлюбі.
02.07.2025 позивач через свого представника (адвоката) повторно звернувся до відповідача з рапортом про звільнення з військової служби на підставі пп. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу». На підтвердження наявності права на звільнення з військової служби на підставі пп. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» та з врахуванням мотивів відповідача щодо відмови у задоволенні попереднього рапорту, позивач до повторного рапорту на звільнення додав нотаріально посвідчені копії наступних документів:
1) нотаріально посвідчену заяву ОСОБА_2 від 16.06.2025;
2) нотаріально посвідчену копію паспорту ОСОБА_2 серії НОМЕР_3 , виданого Рівненським МУ УМВС України в Рівненській області 17.04.1999;
3) нотаріально посвідчену копію витягу з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи КНП «Центральна міська лікарня», номер витягу 3/25/907/В, дата прийняття рішення 01.04.2025, номер рішення 3/25/907/Р;
4) нотаріально посвідчену копію Рекомендацій, які є частиною індивідуальної програми реабілітації особи з інвалідністю КНГІ «І Центральна міська лікарня», номер витягу 3/25/907/1;
5) нотаріально посвідчену копію висновку Лікарської консультативної комісії №193 від 12.06.2025;
6) нотаріально посвідчену копію довідки про склад зареєстрованих осіб у житловому приміщенні №5408 від 07.03.2025;
7) нотаріально посвідчену копію свідоцтва про народження ОСОБА_1 серії НОМЕР_4 від 01.09.1971;
8) нотаріально посвідчену копію свідоцтва про смерть ОСОБА_1 (батька позивача) НОМЕР_5 від 24.03.2015;
9) нотаріально посвідчену копію витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію шлюбу щодо підтвердження дошлюбного прізвища №00051781662 від 13.06.2025.
Натомість, відповідач такий рапорт залишив без розгляду у зв'язку з неподанням його по команді, вважаючи, що такий рапорт поданий з порушенням Положення про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України, затвердженого Указом Президента України від 29 грудня 2009 року №1115/2009 (далі - Положення № 1115/2009),
Вважаючи, що дії відповідача щодо відмови у звільненні з військової служби є протиправними, ОСОБА_1 звернувся до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби здійснює Закон № 2232-XII.
Згідно із частиною першою статті 2 цього Закону військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
На підставі частини другої цієї статті проходження військової служби здійснюється, зокрема, громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом), за направленням або за призовом.
За змістом частини четвертої вказаної статті порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.
Частиною першою статті 3 Закону № 2232-XII визначено, що правовою основою військового обов'язку і військової служби є Конституція України, цей Закон, Закон України «Про оборону України», «;Про Збройні Сили України», «;Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію», інші закони України, а також прийняті відповідно до них укази Президента України та інші нормативно-правові акти щодо забезпечення обороноздатності держави, виконання військового обов'язку, проходження військової служби, служби у військовому резерві та статусу військовослужбовців, а також міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який діє до тепер.
Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 69/2022 «Про загальну мобілізацію» постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію.
Відповідно до частини сьомої статті 26 Закону № 2232-XII звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Згідно із пунктом 12 Положення про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України, затвердженого Указом Президента України від 29 грудня 2009 року № 1115/2009 (далі - Положення № 1115/2009), встановлення, зміна або припинення правових відносин військовослужбовців з державою, зокрема включення їх до списків особового складу органів Держприкордонслужби або виключення з таких списків, присвоєння та позбавлення військових звань, пониження та поновлення у військових званнях, призначення на посади та звільнення з посад, переміщення по службі, звільнення з військової служби, залишення на військовій службі понад граничний вік перебування на військовій службі, направлення за кордон, укладення та припинення (розірвання) контракту, продовження його строку тощо, оформлюється письмовими наказами на підставі документів, види та форма яких установлюються наказом Міністерства внутрішніх справ України.
За змістом пункту 13 Положення № 1115/2009 право видавати накази по особовому складу мають Голова Державної прикордонної служби України та згідно з визначеними ним повноваженнями посадові особи з числа його заступників, керівник розвідувального органу Адміністрації Держприкордонслужби, начальники (командири) регіональних управлінь, органів охорони державного кордону, загонів Морської охорони, ректор вищого військового навчального закладу Держприкордонслужби, начальники навчальних центрів, науково-дослідних установ та органів забезпечення, які утримуються на окремих штатах і за посадами яких штатом передбачено військове звання підполковника (капітана 2 рангу) і вище (далі - начальники).
На підставі пункту 288 Положення № 1115/2009 у разі прийняття рішення про звільнення військовослужбовець подає по команді рапорт та в разі необхідності документи, які підтверджують підстави звільнення.
Пунктом 279 Положення № 1115/2009 визначено, що військовослужбовець може бути звільнений за сімейними обставинами або з інших поважних причин, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України.
Звільнення військовослужбовців з цих підстав здійснюється згідно з письмовими документами, які підтверджують наявність у них відповідних сімейних обставин або інших поважних причин.
Разом з цим, з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації військовослужбовці Держприкордонслужби звільненню не підлягають, крім випадків, визначених статтею 26 Закону № 2232-XII, а строк військової служби (дія контракту) продовжуються на строки, визначені статтею 23 Закону № 2232-XII. Накази про звільнення з військової служби військовослужбовців, не виключених із списків особового складу військових частин, підлягають скасуванню, крім наказів про звільнення військовослужбовців у відставку у зв'язку із визнанням їх за станом здоров'я непридатними до військової служби з виключенням з військового обліку, та наказів про звільнення військовослужбовців в запас на підставах, визначених статтею 26 Закону № 2232-XII.
Таким чином, з моменту 24 лютого 2022 року (Укази Президента України № 64/2022 та № 69/2022) військовослужбовці Держприкордонслужби звільненню не підлягають, крім випадків, визначених статтею 26 Закону № 2232-XII.
За змістом підпункту «г» пункту 3 частини п'ятої статті 26 Закону № 2232-XII (тут і далі - в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) контракт припиняється (розривається), а військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби під час проведення мобілізації та дії воєнного стану через сімейні обставини або інші поважні причини, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу).
Відповідно до абзацу 13 пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону № 2232-XII військовослужбовці звільняються з військової служби під час дії воєнного стану через сімейні обставини або з інших поважних причин на підставі необхідності здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім'ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я.
Зі змісту наведеної норми випливає, що для звільнення з військової служби у випадку необхідності здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, достатньою є наявність однієї з таких умов:
- відсутність інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи;
- інші члени сім'ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я.
Таким чином «відсутність інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи» означає реальну відсутність таких осіб, які фактично могли б здійснювати постійний догляд за особою з інвалідністю, яка цього потребує. У випадку ж «юридичної наявності» інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи, які, при цьому, реально не можуть здійснювати постійний догляд за такою особою з об'єктивних причин (перебування у полоні, відбування покарання у місцях позбавлення волі, проходження військової служби, тощо), то така особа відсутня у розумінні приписів абзацу 13 пункту 3 частини дванадцятою статті 26 Закону № 2122-IX.
Вказані правові висновки також відповідають правовій позиції Верховного Суду, викладеній в постанові від 27.02.2025 року по справі № 380/16966/24, що враховується судом, відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України.
Із матеріалів справи установлено, що позивач 02.07.2025 подавав через свого представника власноручно підписаний рапорт про звільнення зі служби у зв'язку з необхідністю догляду за матір'ю, яка є особою з інвалідністю ІІ групи.
До наведеного рапорту в якості додатків було долучено нотаріально посвідчену заяву ОСОБА_2 від 16.06.2025; нотаріально посвідчену копію паспорту ОСОБА_2 серії НОМЕР_3 , виданого Рівненським МУ УМВС України в Рівненській області 17.04.1999; нотаріально посвідчену копію витягу з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи КНП «Центральна міська лікарня», номер витягу 3/25/907/В, дата прийняття рішення 01.04.2025, номер рішення 3/25/907/Р; нотаріально посвідчену копію Рекомендацій, які є частиною індивідуальної програми реабілітації особи з інвалідністю КНГІ «І Центральна міська лікарня», номер витягу 3/25/907/1; нотаріально посвідчену копію висновку Лікарської консультативної комісії №193 від 12.06.2025; нотаріально посвідчену копію довідки про склад зареєстрованих осіб у житловому приміщенні №5408 від 07.03.2025; нотаріально посвідчену копію свідоцтва про народження ОСОБА_1 серії НОМЕР_4 від 01.09.1971; нотаріально посвідчену копію свідоцтва про смерть ОСОБА_1 (батька позивача) НОМЕР_5 від 24.03.2015; нотаріально посвідчену копію витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію шлюбу щодо підтвердження дошлюбного прізвища №00051781662 від 13.06.2025.
Відповідно витягу з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи №3/25/907/В від 01.04.2025 ОСОБА_2 - матері позивача, встановлено ІІ групу інвалідності. У пункті 17.1.3. рішення щодо визначення потреби в постійному сторонньому догляді зазначено відмітку не застосовується.
В свою чергу, відповідно до висновку лікарсько-консультаційної комісії КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги «ЮВІЛЕЙНИЙ» від 12.06.2025 №193 ОСОБА_2 потребує постійного стороннього догляду та нездатна до самообслуговування.
Також судом встановлено, що ОСОБА_2 має дочку - ОСОБА_3 , яка 28.02.2004 уклала шлюб з громадянином Італії, 19.08.2005 знялася з реєстраційного обліку за місцем проживання з подальшим переїздом на постійне місце проживання до Італійської Республіки, а в грудні 2022 року - отримала громадянство цієї країни.
Вказане підтверджується долученими до позовної заяви свідоцтвом про шлюб, виданого державним реєстратором відділу реєстрації актів цивільного стану громади Венеції, талоном зняття з реєстраційного обліку за місцем проживання в Україні, паспортом ОСОБА_3 - громадянки Італії.
Отже, ОСОБА_3 з об'єктивних причин не може здійснювати постійний догляд за своєю матір'ю - ОСОБА_2 .
Суд вважає за необхідне зазначити, що обов'язок повнолітніх дітей піклуватися про своїх непрацездатних батьків закріплено в статті 51 Конституції України.
Відповідно до ст. 172 Сімейного кодексу України, дитина, повнолітні дочка, син зобов'язані піклуватися про батьків, проявляти про них турботу та надавати їм допомогу.
Відповідач вважає, що перебування (проживання) особи за кордоном не звільняє її від обов'язку здійснювати утримання та догляд за батьком.
Разом з тим, слід вказати, що обов'язок «здійснювати утримання батьків» та «здійснювати догляд за батьками», не є тотожнім у спірних правовідносинах.
Постійний догляд - це форма догляду за особами з різними фізичними або психічними обмеженнями, що вимагає постійної присутності доглядача для надання необхідної допомоги та підтримки.
Згідно з частиною першою статті 202 Сімейного кодексу України повнолітні дочка, син зобов'язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги.
Тобто, «здійснювати утримання за батьками» це надання матеріальної допомоги, в той час як «постійний догляд» це вимагає постійної присутності доглядача для надання необхідної допомоги та підтримки.
Судом враховано, що сестра позивача перебуває за кордоном та нею не виявлено бажання повертатися на Україну та здійснювати догляд за матір'ю, а тому позивач є єдиною особою, яка відповідно до закону зобов'язаний та має фактичну можливість здійснювати щоденно та постійно догляд за своєю матір'ю.
Суд повторно зазначає, що абзац тринадцятий пункту 3 частини дванадцятої статті 26 цього Закону № 2232-XII регламентує можливість звільнення військовослужбовця з військової служби через необхідність постійного догляду за одним із батьків - в даному випадку особою з інвалідністю ІI групи. При цьому така підстава є правомірною за умови, якщо інший член сім'ї першого або другого ступеня споріднення через об'єктивні причини не може виконувати відповідні обов'язки (такі обставини встановлюються і враховуються в кожному конкретному випадку).
Отже, з огляду на вказані обставини справ та приписи законодавства суд дійшов висновку, що позивач має право на звільнення з військової служби відповідно до пп. “г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України “Про військовий обов'язок та військову службу» через сімейні обставини, а саме: необхідністю здійснювати постійний догляд за матір'ю, яка є особою з інвалідністю ІІ групи, та відсутності інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення, які можуть здійснювати такий догляд (абзац 13 п. 3 ч. 12 ст. 26 Закону України “Про військовий обов'язок та військову службу»).
Що стосується дотримання процедури подання позивачем рапорту на звільнення з військової служби, суд зазначає, що подання рапорту «по команді» означає направлення його в порядку підпорядкування прямому командиру, який після розгляду та задоволення передає далі своєму безпосередньому командиру з відміткою про власне клопотання з відповідного питання. І так далі до командира військової частини або іншої посадової особи, що наділена правом вирішувати питання по суті. Лише у разі неприйняття, не розгляду чи незадоволення рапорту, він подається непрямому, старшому командиру із поясненням причин такої подачі. І так до посадової особи, яка наділена правом звільнення підлеглого військовослужбовця зі служби чи скасування рішень попередніх командирів.
Наслідком розгляду рапорту військовослужбовця про звільнення з військової служби є наказ по особовому складу про звільнення з військової служби чи відмова у задоволенні рапорту.
Відповідно до п. 9 розділу 1 Інструкції з організації обліку особового складу Державної прикордонної служби України, затвердженої Наказом Міністерства внутрішніх справ України 06.06.2017р. №468, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 16.08.2017р. за №1011/30879 (далі Інструкція №468), організація і відповідальність за стан обліку особового складу покладаються, зокрема, у прикордонних загонах - на начальників прикордонних загонів.
Пунктами 1, 2 глави 1 розділу III Інструкції №468 визначено, що облік особового складу в особливий період ведеться в порядку, установленому в мирний час, але з урахуванням особливостей, викладених у цьому розділі. Для обліку особового складу в особливий період, використовуються, зокрема на особовий склад, призваний на військову службу під час мобілізації - особові справи на осіб рядового, сержантського і старшинського складу - обліково-послужні картки, отримані з територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки.
Згідно з п. п. 1,4 глави 10 розділу II «Облік особового складу в мирний час» Інструкції №468 накази по особовому складу (з кадрових питань) (далі - накази) є основними документами, які визначають службове становище військовослужбовців і працівників Державної прикордонної служби України. Наказами по особовому складу оформлюються такі зміни в службовому становищі особового складу органу Держприкордонслужби, зокрема, звільнення з військової служби.
Разом з тим, Інструкції, що чітко визначає механізм реалізації та порядок організації у Державній прикордонній службі України виконання Положення №1115/2009, зокрема стосовно подання рапорту про звільнення військовослужбовцем, призваним на військову службу під час мобілізації, па особливий період, немає.
Водночас, під час воєнного стану подання військовослужбовцем документів на звільнення разом з рапортом не безпосередньому начальнику хоча і є недотриманням приписів статті 14 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, пункту 288 Положення №1115/2009, однак не може бути підставою для відмови у його розгляді та прийнятті рішення по суті.
Рішення суб'єкта владних повноважень повинно ґрунтуватися на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення. Мають значення, як правило, ті обставини, які передбачені нормою права, що застосовується. Суб'єкт владних повноважень повинен врахувати усі ці обставини, тобто надати їм правову оцінку: прийняти до уваги або відхилити. У разі відхилення певних обставин висновки повинні бути мотивованими, особливо, коли має місце несприятливе для особи рішення.
Принцип обґрунтованості рішення вимагає від суб'єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов'язковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Для цього він має ретельно зібрати і дослідити матеріали, що мають доказове значення у справі, наприклад, документи, пояснення осіб, тощо.
При цьому, суб'єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків, обґрунтованих припущеннями та неперевіреними фактами, а не конкретними обставинами. Несприятливе для особи рішення повинно бути вмотивованим.
Висновки та рішення суб'єкта владних повноважень повинні ґрунтуватися виключно на належних, достатніх, а також тих доказах, які одержані з дотриманням закону.
Разом з тим, як встановлено в ході судового розгляду справи, відповідачем за результатами розгляду рапорту позивача не надано жодної правової оцінки наданих останнім документам, які підтверджують необхідність постійного догляду за хворою матір'ю.
З урахуванням вищенаведеного, суд дійшов висновку про неналежний розгляд рапорту позивача від 02.07.2025 про звільнення з військової служби відповідно до пп. “г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України “Про військовий обов'язок та військову службу» через сімейні обставини, а саме: необхідністю здійснювати постійний догляд за матір'ю, яка є особою з інвалідністю ІІ групи та відсутності інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення, які можуть здійснювати такий догляд (абзац 13 п. 3 ч. 12 ст. 26 Закону України “Про військовий обов'язок та військову службу»).
Відповідно до ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Отже, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов'язок (тягар) доказування в спорі покладається на відповідача - орган публічної влади, який повинен надати докази, що свідчать про правомірність його дій, законність прийнятих рішень.
Відповідачем жодних належних доказів на підтвердження правомірності власних дій, які є предметом оскарження, надано не було.
Суд зазначає, що спосіб захисту має враховувати суть порушення, допущеного суб'єктом владних повноважень - відповідачем, а тому суд має обрати спосіб захисту права, який би гарантував дотримання і захист прав, свобод, інтересів від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Так, відповідно до ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
При здійсненні судочинства суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (ст.17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»).
Відповідно до ст.13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому, Європейський суд з прав людини у рішенні від 29 червня 2006 року у справі “Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.
У рішенні від 31 липня 2003 року у справі “Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття “ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права.
При чому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі “Салах Шейх проти проти Нідерландів», ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи “Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі “Chahal проти Об'єднаного королівства» (заява №22414/93) зазначив, що ст.13 Конвенції про захист прав і основоположних свобод, гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, її суть зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органу розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист (параграф 145).
Засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути “ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (параграф 75 рішення Європейського суду з прав людини від 05 квітня 2005 у справі “Афанасьєв проти України»).
Відповідно до ч.2 ст.9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
З цього випливає, що вихід за межі позовних вимог можливий за наступних умов: лише у справах за позовами до суб'єктів владних повноважень, оскільки лише в цьому випадку відбувається захист прав та інтересів позивача; повний захист прав позивач неможливий у спосіб, про який просить позивач. Повнота захисту полягає в ефективності відновлення його прав; вихід за межі позовних вимог повинен бути пов'язаний із захистом саме тих прав, щодо яких подана позовна заява.
Враховуючи встановлені у справі фактичні обставини, а саме - неналежний розгляд відповідачем рапорту позивача від 02.07.2025 про звільнення з військової служби відповідно до пп. “г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України “Про військовий обов'язок та військову службу», через сімейні обставини, а саме: необхідність здійснювати постійний догляд за матір'ю, яка є особою з інвалідністю ІІ групи та відсутності інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення, які можуть здійснювати такий догляд (абзац 13 п. 3 ч. 12 ст. 26 Закону України “Про військовий обов'язок та військову службу»), а також наявності у позивача права на звільнення з військової служби відповідно до вказаними вище нормами, з метою повного та належного захисту прав позивача, суд відповідно до вимог ч.2 ст.9 КАС України, вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та обрати спосіб захисту порушеного права позивача, що в повній мірі сприяє досягненню ефективного захисту інтересів позивача та встановлює спосіб відновлення його права від порушень з боку суб'єкта владних повноважень.
Таким чином, суд дійшов висновку, що ефективним та належним способом відновлення порушеного права позивача буде визнання протиправними дій відповідача щодо неналежного розгляду рапорту позивача від 02.07.2025 про звільнення з військової служби за підпунктом “г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу», через сімейні обставини, а саме: необхідність здійснювати постійний догляд за матір'ю, яка є особою з інвалідністю ІІ групи, та відсутності інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення, які можуть здійснювати такий догляд (абзац 13 п. 3 ч. 12 ст. 26 Закону України “Про військовий обов'язок та військову службу»), та зобов'язання відповідача повторно розглянути рапорт позивача від 02.07.2025 про звільнення з військової служби за підпунктом “г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу», через сімейні обставини, а саме: необхідність здійснювати постійний догляд за матір'ю, яка є особою з інвалідністю ІІ групи, та відсутності інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення, які можуть здійснювати такий догляд (абзац 13 п. 3 ч. 12 ст. 26 Закону України “Про військовий обов'язок та військову службу»), та прийняти рішення щодо звільнення з військової служби, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.
У відповідності до ст. 139 КАС Україна розподіл судових витрат не здійснюється, у зв'язку із звільненням позивача від сплати судового збору у відповідності до закону України «Про судовий збір».
Керуючись статтями 241-246, 255, 257-262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позов ОСОБА_1 до НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) задовольнити частково.
Визнати протиправними дії НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) щодо неналежного розгляду рапорту ОСОБА_1 від 02.07.2025 про звільнення з військової служби за підпунктом “г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу».
Зобов'язати НОМЕР_1 прикордонний загін Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) повторно розглянути рапорт ОСОБА_1 від 02.07.2025 про звільнення з військової служби за підпунктом “г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу», через сімейні обставини, а саме: необхідність здійснювати постійний догляд за матір'ю, яка є особою з інвалідністю ІІ групи, та відсутності інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення, які можуть здійснювати такий догляд (абзац 13 п. 3 ч. 12 ст. 26 Закону України “Про військовий обов'язок та військову службу»), та прийняти рішення щодо звільнення з військової служби, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.
Учасники справи:
Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 . ЄДРПОУ/РНОКПП НОМЕР_6 )
Відповідач - НОМЕР_1 прикордонний загін Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) ( АДРЕСА_2 . ЄДРПОУ/РНОКПП НОМЕР_7 )
Повний текст рішення складений 15.08.2025.
Суддя Олег ГРЕСЬКО