Справа № 594/1605/24Головуючий у 1-й інстанції ОСОБА_1
Провадження № 11-кп/817/264/25 Доповідач - ОСОБА_2
Категорія - ухвала суду
15 серпня 2025 р.
Колегія суддів Тернопільського апеляційного суду в складі:
головуючого судді - ОСОБА_2 ,
суддів - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
з участю:
секретаря ОСОБА_5
прокурора ОСОБА_6
особи, відносно якої подано клопотання
про застосування примусових заходів
медичного характеру ОСОБА_7
законного представника ОСОБА_7 ОСОБА_8
захисника ОСОБА_7 адвоката ОСОБА_9
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Тернополі, в режимі відеоконференцзв'язку, апеляційну скаргу прокурора Чортківської окружної прокуратури ОСОБА_10 на ухвалу Борщівського районного суду Тернопільської області від 22.05.2025 року про відмову у застосуванні примусових заходів медичного характеру відносно ОСОБА_7 за ознаками кримінального правопорушення передбаченого ч.2 ст. 332 КК України у кримінальному провадженні, внесеному до ЄРДР за № 12024211110000422 від 17.10.2024 року,
Ухвалою Борщівського районного суду Тернопільської області від 22.05.2025 року відмовлено у застосуванні примусових заходів медичного характеру відносно ОСОБА_7 у кримінальному провадженні № 12024211110000422 від 17.10.2024 року про обвинувачення ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.332 КК України.
Згідно з клопотанням про застосування примусових заходів медичного характеру ОСОБА_7 , у стані неосудності, вчинила кримінальне правопорушення передбачене ч.2 ст. 332 КК України, тобто незаконне переправлення осіб через державний кордон України, вчинене за попередньою змовою групою осіб за таких обставин:
Згідно ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну.
Верховною Радою України 24.02.2022 прийнято Закон України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» №2102-ІХ, яким затверджено Указ Президента України №64/2022 від 24.02.2022 «Про введення воєнного стану в Україні», відповідно до якого в Україні введено воєнний стан із 05 год. 30 хв. 24.02.2022, який продовжено до 05 год. 30 хв. 20.05.2023.
Крім цього, відповідно до Указу Президента України №65/2022 від 24.02.2022 «Про загальну мобілізацію» у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань оголошено загальну мобілізацію на території України.
Згідно з ч.3 Указу Президента України від 24.02.2022 №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» у зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38. 39, 41-44, 53 Конституції України, а також вводяться тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12. 05.2015 (надалі - Закон України).
Відповідно до п. 6 ч.1 ст. 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх творення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування :спроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, передбачених указом Президента України про введення воєнного стану, такі заходи правового режиму воєнного стану: встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, особливий режим в'їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів.
Згідно з ч.8 «Порядку встановлення особливого режиму в'їзду і виїзду, обмеження свободи пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, с також руху транспортних засобів в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан» затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.20221 №1455, перетинання державного кордону в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю на території, де введено воєнний стан, здійснюється з урахуванням обмежень, встановлених законодавством.
У зв'язку із введенням в Україні воєнного стану, тимчасово, заборонено виїзд за межі України громадян України чоловічої статі віком від 18 до 60 років на період правового режиму воєнного стану. В той же час, законодавством встановлено винятки для окремих категорій чоловіків щодо обмеження виїзду за межі України на період правового режиму воєнного стану.
Так згідно Постанови кабінету міністрів України №1044 від 10.09.2022 року про зміни що вносяться до Правил перетинання державного кордону громадянами України абзаці 8 п.2-1 «у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану перетинати державний кордон мають право» викладений у наступній редакції: особи, які потребують постійного догляду, - у супроводі одного із членів сім'ї першого ступеня споріднення (у значенні, наведеному у підпункті 14.1.263 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України) за наявності документів, що підтверджують родинні зв'язки та висновку лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я про потребу у постійному сторонньому догляді або у супроводі особи, яка здійснює постійний догляд за зазначеними особами, за наявності документів (посвідчення, довідки) про отримання компенсації (допомоги, надбавки) на догляд або висновку лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я про потребу у постійному сторонньому догляді та акта встановлення факту здійснення догляду. Акт встановлення факту здійснення догляду за іншою особою, яка потребує постійного догляду, складається на підставі звернення особи, яка здійснює догляд, до районної, районної у м. Києві та Севастополі держадміністрації, виконавчого органу сільської, селищної, міської ради із заявою про здійснення особою такого догляду. У випадку, якщо особа, яка потребує постійного догляду, є взятою на облік внутрішньо переміщеною собою, звернення із заявою про здійснення догляду подається за місцем реєстрації фактичного місця проживання такої внутрішньо переміщеної особи. На підставі такого звернення особи, яка здійснює догляд, районною, районною м. Києві та Севастополі держадміністрацією, виконавчим органом сільської, селищної, міської ради не пізніше ніж протягом п'яти робочих днів після надходження заяви складається акт встановлення факту здійснення догляду в довільній формі. Зазначений акт надсилається заявнику або видається особисто за його бажанням;
ОСОБА_7 , знаючи про дію вказаних норм у лютому 2024 року (точної дати та обставин досудовим розслідуванням не встановлено) та яка усвідомлювала порядок та правила перетину державного кордону України зокрема положення вище вказаного абзацу 8 виник злочинний умисел направлений на незаконне переправлення осіб чоловічої статті віком від 18 до 60 років, через державний кордон України.
У невстановлений досудовим розслідуванням час та спосіб ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка є інвалідом II групи, вступила у злочинну змову із ОСОБА_11 , уродженкою та жителькою АДРЕСА_1 та організувала незаконний перетин Державного кордону України для громадянин України, які відповідно до Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» та Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», підлягають призову та мобілізації для проходження військової служби у воєнний час.
Так, ОСОБА_11 23 березня 2024 року сприяла оформленню фіктивного шлюбу ОСОБА_7 , яка є інвалідом II групи та потребує відповідного догляду, з ОСОБА_12 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що в свою чергу створило можливість безперешкодного виїзду ОСОБА_12 , за межі України.
Після чого, за невстановлених слідством обставин, ОСОБА_7 реалізовуючи свій злочинний умисел на організацію незаконного переправлення осіб через державний кордон, спільно із ОСОБА_11 , допомогли 30.04.2024 перетнути Державний кордон України через пункт пропуску «Дяківці» у напрямку «виїзд» ОСОБА_12 , як чоловіку ОСОБА_7 , яка є інвалідом II групи та потребує відповідного догляду. Після чого, ОСОБА_7 та ОСОБА_11 , в той же день повернули на територію України, однак ОСОБА_12 , по даний час на територію України не повернувся.
Кваліфікація: ОСОБА_7 у стані неосудності вчинила кримінальне правопорушення, передбачене ч. 2 ст. 332 КК України, тобто незаконне переправлення осіб через державний кордон України, вчинене за попередньою змовою групою осіб.
Відмовляючи у застосуванні примусових заходів медичного характеру до ОСОБА_7 , суд першої інстанції виходив з того, що у клопотанні про застосування примусових заходів медичного характеру відносно ОСОБА_7 описано умисну форму її вини, однак враховуючи, що остання не могла і не може усвідомлювати свої дії та керувати ними, вона не знала про дію норм законодавства, описаних у клопотанні, не усвідомлювала порядок та правила перетину державного кордону України і не неї, враховуючи стан її здоров'я, не міг виникнути злочинний умисел, направлений на незаконне переправлення осіб чоловічої статі віком від 18 до 60 років через державний кордон України. Окрім того, суд вважав, що достатніх та допустимих доказів на доведення у вчиненні кримінального правопорушення (суспільно-небезпечного діяння), стороною обвинувачення не надано і судом не встановлено.
В апеляційній скарзі прокурор вважає, що ухвала Борщівського районного суду від 22.05.2025 року є незаконною та такою, що підлягає скасуванню через невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, через неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та істотне порушення вимог кримінального процесуального закону.
Апелянт не погоджується з висновком суду про те, що ОСОБА_7 не знала про дію норм законодавства описаних в клопотанні, не усвідомлювала порядок та правила перетину державного кордону України і в неї, у зв'язку з її станом здоров'я, не міг виникнути злочинний умисел направлений на незаконне переправлення осіб чоловічої статті віком від 18 до 60 років, через державний кордон України і відповідно ОСОБА_7 не могла вступити в злочинну змову із ОСОБА_11 ..
Аналізуючи положення ст.ст.11, 19, 23, 92 КК України та деталізуючи складові елементи кримінального правопорушення (об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторона), зазначає, що при кримінально-правовій оцінці суспільно-небезпечного діяння, вчиненого особою в стані неосудності, суд має виходити із об'єкту посягання та об'єктивної сторони вчиненого діяння з урахуванням всіх фактичних обставин і зовнішнього прояву дій особи.
Прокурор звертає увагу на правовий висновок, викладений у постанові Верховного суду від 16.01.2023 року у справ №761/37225/20, в якому вказано, що виходячи з аналізу положень статей 92, 93, 94 КК та ч. 3 ст. 503, ст. 505, ч. 1 ст. 513 КПК при розгляді кримінального провадження про застосування примусових заходів медичного характеру кримінально-правова оцінка суспільно небезпечного діяння, вчиненого в стані неосудності, повинна ґрунтуватись лише на відомостях, які характеризують суспільну небезпеку вчинених дій, при цьому суд має виходити із об'єкту посягання та об'єктивної сторони вчиненого діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною КК, з урахуванням всіх фактичних обставин і зовнішнього прояву дій особи, з огляду на те, що встановлення будь-якої форми вини у діях неосудної особи об'єктивно є неможливим.
З урахуванням наведеного вважає, що суд першої інстанції неправильно тлумачить закон, який суперечить його точному змісту та не застосував закон, за яким відносно ОСОБА_7 необхідно застосувати примусові заходи медичного характеру і який підлягав застосуванню.
Звертає увагу, що у мотивувальній частині ухвали, яка оскаржується, суд першої інстанції не взяв до уваги докази надані стороною обвинувачення, зокрема здобуту інформацію в ході проведення НСРД, покази свідків, а також свідчення самої ОСОБА_7 , які в сукупності підтверджують саму подію вчиненого нею суспільно-небезпечного діяння. Таким чином, висновки суду не підтверджуються доказами, дослідженими під час судового розгляду.
Вказує, що важливе значення для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру мають відомості, що характеризують особу, зокрема прокурор звертає увагу на те, що ОСОБА_7 , будучи особою з інвалідністю ІІ групи пов'язаною з наявністю психічного захворювання, проживаючи зі своєю сім'єю, які також мають психічні захворювання, на межі бідності, вчинила суспільно-небезпечне діяння заради отримання грошей та уникнення мобілізації ОСОБА_12 ..
Зазначає, що судом не враховано підвищеної суспільної небезпеки вчиненого правопорушення в умовах воєнного стану та мобілізації.
Апелянт наголошує, що відсутність належного надання медичної допомоги (у сфері психіатрії) особі сприятиме вчиненню ОСОБА_7 суспільно-небезпечних діянь однорідного складу.
На переконання сторони обвинувачення, суд допустив невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, оскільки не взяв до уваги докази, що могли істотно вплинути на його висновки.
Просить скасувати ухвалу Борщівського районного суду від 22.05.2025 року, якою відмовлено в застосуванні примусових заходів медичного характеру відносно ОСОБА_7 , та ухвалити нову ухвалу, якою застосувати до ОСОБА_7 примусові заходи медичного характеру у вигляді амбулаторної примусової психіатричної допомоги.
Також прокурор ставить питання про дослідження під час розгляду апеляційної скарги апеляційним судом наступні докази, а саме: протокол про результати зняття інформації з електронних комунікаційних мереж від 05.06.2024; протокол про результати зняття інформації з електронних комунікаційних мереж від 21.06.2024.
Особа щодо якої ставиться питання про застосування примусових заходів медичного характеру, ОСОБА_7 , будучи присутньою під час розгляду справи судом апеляційної інстанції, не висловлювала свою думку щодо поданої прокурором апеляційної скарги та рішення суду першої інстанції, проте не заперечувала відносно мотивів, висловлених її законним представником ОСОБА_13 та адвокатом ОСОБА_9 .
Заслухавши доповідача - суддю апеляційного суду; міркування прокурора, який підтримав подану апеляційну скаргу, навів аналогічні, викладеним у ній, мотиви і просить скасувати ухвалу Борщівського районного суду від 22.05.2025 р. та ухвалити нову ухвалу, якою задовольнити клопотання прокурора та застосувати примусові заходи медичного характеру у вигляді амбулаторної примусової психіатричної допомоги відносно ОСОБА_7 ; законного представника особи щодо якої ставиться питання про застосування примусових заходів медичного характеру, ОСОБА_8 та захисника ОСОБА_7 адвоката ОСОБА_9 , які рішення суду першої інстанції вважать законним та обґрунтованим і тому просять залишити його без зміни та відмовити у задоволенні апеляційної скарги прокурора; провівши частково судове слідство; перевіривши матеріали кримінального провадження та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів прийшла до наступних висновків.
Відповідно до ч. 1 ст. 404 КПК України суд апеляційної інстанції переглядає рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.
Згідно ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути: законним, тобто таким, що ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права, з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених КПК України; обґрунтованим, ухваленим судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК України; вмотивованим, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
За змістом ч.1 ст.503 КПК України кримінальне провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру, передбачених законом України про кримінальну відповідальність, здійснюється за наявності достатніх підстав вважати, що:
1) особа вчинила суспільно небезпечне діяння, передбачене законом України про кримінальну відповідальність, у стані неосудності;
2) особа вчинила кримінальне правопорушення у стані осудності, але захворіла на психічну хворобу до постановлення вироку.
Розглядаючи клопотання про застосування примусових заходів медичного характеру, суд, відповідно до приписів ч.1 ст.513 КПК України, повинен встановити:
1) чи мало місце суспільно небезпечне діяння, кримінальне правопорушення;
2) чи вчинено це суспільно небезпечне діяння, кримінальне правопорушення особою;
3) чи вчинила ця особа суспільно небезпечне діяння, кримінальне правопорушення у стані неосудності;
4) чи не захворіла ця особа після вчинення кримінального правопорушення на психічну хворобу, яка виключає застосування покарання;
5) чи слід застосовувати до цієї особи примусові заходи медичного характеру і якщо слід, то які.
Таким чином, суд, в першу чергу, повинен вирішити питання щодо наявності в діях особи, відносно якої подано клопотання про застосування примусових заходів медичного характеру, ознак суспільно небезпечного діяння, кримінального правопорушення.
Вирішуючи це питання, суд відповідно до положень ст.94 КПК України оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні усіх обставин кримінального провадження, а сукупність зібраних доказів з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення.
Як слідує з матеріалів провадження, прокурором направлено до Чортківського районного суду Тернопільської області клопотання про застосування примусових заходів медичного характеру відносно ОСОБА_7 , яка у стані неосудності вчинила кримінальне правопорушень, передбачене ч.2 ст.332 КК України, тобто незаконне переправлення осіб через державний кордон України, вчинене за попередньою змовою групою осіб.
Обґрунтовуючи свій висновок щодо відмови у застосуванні примусових заходів медичного характеру, суд першої інстанції зазначив, що у клопотанні про застосуванні примусових заходів медичного характеру до ОСОБА_7 описано умисну форму її вини, однак враховуючи, що ОСОБА_7 не могла і не може усвідомлювати свої дії і керувати ними, тому вона не могла знати про дію норм законодавства, описаних у клопотанні, не усвідомлювала порядок та правила перетину державного кордону України і у неї не міг виникнути злочинний умисел направлений на незаконне переправляння осіб чоловічої статі віком від 18 до 60 років, через державний кордон України, а відтак вона не могла вступити в злочинну змову із ОСОБА_11 , організувати та реалізувати злочинний умисел на незаконний перетин Державного кордону України для громадян України, які підлягають призову та мобілізації для проходження військової служби у воєнний час.
Колегія суддів погоджується з таким висновком місцевого суду.
Відповідно до ч.1 ст.18 КК України суб'єктом кримінального правопорушення є фізична осудна особа, яка вчинила кримінальне правопорушення у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність.
Згідно висновку судово-психіатричного експерта № 76 від 08.10.2024 року, який був предметом дослідження суду першої інстанції, ОСОБА_7 як на період часу, до якого відносяться інкриміновані їй діяння, так і на час проведення експертизи тимчасовими розладами психічної діяльності не страждала, а виявляла ознаки легкої розумової відсталості (глибока дебільність), синдром еморційно-вольової нестійкості, що досягають рівня недоумства, тому вона не могла усвідомлювати свої дії і керувати ними. (а. п.68-69)
З огляду на те, що ОСОБА_7 на час вчинення інкримінованого їй діяння не могла усвідомлювати свої дії і керувати ними, тому дії неосудної особи ОСОБА_7 не можуть кваліфікуватися, як зазначено у клопотанні, як вчинене за попередньою змовою групою осіб, оскільки відповідно до ст.26 КК України співучастю у кримінальному правопорушенні є умисна спільна участь декількох суб'єктів кримінального правопорушення у вчиненні умисного кримінального правопорушення.
Відповідно до ч.3 ст.503 КПК України кримінально-правова оцінка суспільно небезпечного діяння, вчиненого у стані неосудності, повинна ґрунтуватися лише на відомостях, які характеризують суспільну небезпеку вчинених дій.
Згідно ч.1 ст.504 КПК України досудове розслідування у кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів медичного характеру здійснюється слідчим згідно із загальними правилами, передбаченими цим Кодексом, з урахуванням положень глави 39 КПК України.
Однак, в порушення вищевказаних норм у клопотанні зазначається, що ОСОБА_7 вчинила кримінальне правопорушення, передбачене ч.2 ст.332 КК України, а саме незаконне переправлення осіб через державний кордон України, вчинене за попередньою змовою групою осіб.
Крім того, зі змісту клопотання про застосування примусових заходів медичного характеру вбачається, що в ньому сформульоване не суспільно небезпечне діяння, яке має інкримінуватися особі, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного характеру, а фактично сформульоване кримінальне правопорушення, оскільки поряд з викладом об'єктивних ознак також викладені і суб'єктивні ознаки частини другої статті 332 КК України, зокрема йде посилання на умисний характер діяння, його мету і тому подібне.
Натомість, вчинення кримінального правопорушення може інкримінуватися лише фізичній осудній особі, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК України може наставати кримінальна відповідальність, тобто суб'єкту кримінального правопорушення.
На відміну від кримінального правопорушення, суспільно небезпечне діяння, яке інкримінується особі, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного характеру, характеризується тим, що у особи відсутні інтелектуальні та вольові ознаки стану осудності, зі станом неосудності несумісні наявність у свідомості такої особи чітко сформованих мети й мотиву, як ознак суб'єктивної сторони кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст. 332 КК України, тому встановлення будь якої форми вини (умислу чи необережності) у діях неосудної особи об'єктивно є неможливим. В конкретному випадку формулювання суспільно небезпечного діяння у клопотанні про застосування примусових заходів медичного характеру має відбуватися лише виходячи з об'єктивних ознак такого діяння.
У стані неосудності особа не здатна розуміти своїх дій та керувати ними, а мета і мотив, які особа має чітко усвідомлювати, як ознаки суб'єктивної сторони складу злочину за наявності такого стану відсутні. Тому встановлення будь-якої форми вини (умислу чи необережності) у діях неосудної особи об'єктивно є неможливим. У такому випадку юридична оцінка суспільно небезпечного діяння повинна надаватися, виходячи з фактичних обставин скоєного діяння та наслідків, що настали. Такої позиції також дотримується ККС ВС у справі N 234/18511/18 від 06.02.2020 р.
З огляду на викладене, мотиви, наведені судом першої інстанції щодо використання стороною обвинувачення у клопотанні про застосування примусових заходів медичного характеру формулювань, несумісних із наявністю специфічних властивостей суб'єкта, який вчинив суспільно небезпечне діяння, що, в свою чергу, не дає підстав для застосування таких заходів до особи, є належним чином обґрунтованими і колегія суддів з ними погоджується.
Також, слушним є висновок місцевого суду про те, що докази, надані стороною обвинувачення не підтверджують факт незаконного переплавлення ОСОБА_7 осіб через державний кордон України.
Апеляційний суд звертає увагу, що незаконним є переправлення осіб через державний кордон України поза пунктами пропуску через державний кордон або через пункти пропуску, але без відповідних документів або дозволів органів державної влади.
Як визнав суд, доказами, наданими стороною обвинувачення доведено лише факт реєстрації шлюбу між ОСОБА_7 та ОСОБА_12 , їх спільний виїзд за кордон та не повернення ОСОБА_12 в Україну.
Судом апеляційної інстанції, за клопотанням прокурора, в порядку ч.3 ст.404 КПК України, досліджено інформацію Адміністрації Державної прикордонної служби України щодо перетину кордону ОСОБА_7 і ОСОБА_12 . Та протоколи про результати проведення негласних слідчих (розшукових) дій - зняття інформації з електронних комунікаційних мереж від 05.06.2024 р. та 21.06.2024 р.
Так, з інформації наданої Адміністрацією Державної прикордонної служби України вбачається, що 30.04.2024 р. о 12 год 26 хв. ОСОБА_14 виїхала за межі території України і того ж дня о 16 год. 19 хв. в'їхала на територію України, а також, що 30.04.2024 р. о 12 год 25 хв. ОСОБА_15 виїхав за межі території України. (а. п. 33,34)
Разом з тим, вказана інформація не містить доказів щодо перетину державного кордону України ОСОБА_12 саме у зв'язку з його перебуванням у шлюбі із ОСОБА_7 , як і відсутні в матеріалах провадження докази щодо незаконності зареєстрованого шлюбу між вказаними особами.
Не містять доказів щодо безпосередньо виїзду за межі території України ОСОБА_12 , саме у зв'язку з перебуванням його у шлюбі із ОСОБА_7 , відомості у протоколах зняття інформації з електронних комунікаційних мереж від 05.06.2024 р. та 21.06.2024 р. (а. п. 39-49, 90-128)
Таким чином, як в в суді першої, так і апеляційної інстанції стороною обвинувачення не доведено обставини, визначені ч.1 ст.513 КПК України, а саме - що мало місце суспільно небезпечне діяння, кримінальне правопорушення, а також, що це суспільно небезпечне діяння, кримінальне правопорушення вчинено особою, відносно якої подано клопотання про застосування примусових заходів медичного характеру.
Узагальнюючи наведене, колегія суддів вважає рішення суду першої інстанції, яким відмовлено у застосуванні примусових заходів медичного характеру відносно ОСОБА_7 у кримінальному провадженні № 12024211110000422 за підозрою ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.332 КК України, законним та обґрунтованим і підстав для його скасування, про що ставить питання прокурор, не вбачає.
Керуючись ст.ст. 404, 405, 407, 418, 419 КПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу прокурора Чортківської окружної прокуратури ОСОБА_10 залишити без задоволення, а ухвалу Борщівського районного суду Тернопільської області від 22 травня 2025 року про відмову у застосуванні примусових заходів медичного характеру відносно ОСОБА_7 за ознаками кримінального правопорушення передбаченого ч.2 ст. 332 КК України у кримінальному провадженні, внесеному до ЄРДР за № 12024211110000422 від 17.10.2024 року - без змін.
Ухвала може бути оскаржена безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом трьох місяців з дня проголошення судового рішення судом апеляційної інстанції.
Головуючий
Судді