Постанова
Іменем України
08 серпня 2025 року
м. Київ
справа № 201/4727/24
провадження № 61-12984св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В.,
Червинської М. Є.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Комунальне підприємство «Регіональний медичний центр родинного здоров'я» Дніпропетровської обласної ради»,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 травня 2024 рокуу складі судді Наумової О. С. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 вересня 2024 року у складі колегії суддів: Єлізаренко І. А., Деркач Н. М., Свистунової О. В.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Комунального підприємства «Регіональний медичний центр родинного здоров'я» Дніпропетровської обласної ради»(далі - КП «Регіональний медичний центр родинного здоров'я») про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Позовні вимоги обґрунтовувала тим, що з 01 серпня 2023 року вона працювала на 0,5 ставки лікаря акушера-гінеколога за основним місцем роботи у КП «Регіональний медичний центр родинного здоров'я».
Наказом відповідача від 04 квітня 2024 року № 187-к вона звільнена з роботи на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України.
Вважала звільнення незаконним. Зазначала, що у вересні 2023 року під час відпустки, наданої за згодою сторін, вона поїхала до Німеччини, де отримала статус особи, що перебуває під тимчасовим захистом країни, про що повідомляла у своїх заявах про продовження відпустки від 26 жовтня 2023 року і від 08 лютого 2024 року, продубльовано 14 лютого 2024 року.
15 лютого 2024 року вона отримала листа за підписом генерального директора КП «Регіональний медичний центр родинного здоров'я» про те, що її заява про надання відпустки залишається без розгляду, що є порушенням статті 7 Закону України «Про звернення громадян», оскільки заява була складена відповідно до статті 5 вказаного Закону.
01 квітня 2024 року на її електрону адресу надійшов лист від 29 березня 2024 року № 660/1 «Про надання письмових пояснень» за підписом генерального директора КП «Регіональний медичний центр родинного здоров'я», в якому зазначено, що відповідно до наказу відповідача від 29 березня 2024 року № 128 «Про службове розслідування» вона має до 01 квітня 2024 року (тобто в день надходження до неї цієї інформації) надати письмові пояснення з приводу відсутності на робочому місці з 14 лютого 2024 року.
Зазначала, що на її прохання з наказом про службове розслідування, інформацією про склад дисциплінарної комісії, про підставу проведення службового розслідування всупереч Порядку проведення службового розслідування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 червня 2000 року № 950, її також ознайомлено не було.
04 квітня 2024 року на електронну адресу вона отримала наказ КП «Регіональний медичний центр родинного здоров'я» від 04 квітня 2024 року № 187-к про її звільнення. Вказувала, що з 04 квітня 2024 року вона не працює.
На підставі викладеного ОСОБА_1 просила суд поновити її на роботі на 0,5 ставки лікаря акушера-гінеколога за основним місцем роботи у КП «Регіональний медичний центр родинного здоров'я», стягнути з КП «Регіональний медичний центр родинного здоров'я» середній заробіток за час вимушеного прогулу з 04 квітня 2024 року до дня поновлення на роботі.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 травня 2024 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 03 вересня 2024 року, у задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що матеріалами справи підтверджено, що за період з 16 листопада 2023 року до 13 лютого 2024 року відповідач за заявою позивача надавав їй відпустки без збереження заробітної плати тривалістю 90 календарних днів, шо передбачено частиною четвертою статті 12 Закону України від 15березня 2022 року № 2136-IX,«Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (далі - Закон № 2136-IX), з 14 лютого 2024 року позивачка мала стати до роботи, про що була обізнана, однак до роботи не приступила, поважність причин відсутності на робочому місці не довела, тобто, здійснила прогули в розумінні пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У вересні 2024 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду , в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані рішення та прийняти постанову про задоволення позову.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 06 червня 2024 року у справі
№ 367/569/23 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Також підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах (пункти 3 частини другої статті 389 ЦПК України).
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У грудні 2024 року КП «Регіональний медичний центр родинного здоров'я» подало до Верховного Суду відзиви, у яких зазначило, що рішення судів є законними та обґрунтованими, підстав для їх скасування немає.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Установлено, що на підставі наказу КП «Регіональний медичний центр родинного здоров'я» від 01 серпня 2023 року № 381-к ОСОБА_1 прийнято на посаду лікаря-акушера-гінеколога на 0,5 ставки у відділення екстреної акушерсько-гінекологічної допомоги на умовах неповного робочого часу, з оплатою праці за фактично відпрацьований час згідно зі штатним розписом.
26 жовтня 2023 року ОСОБА_1 звернулася до відповідача із заявою про надання відпустки без збереження заробітної плати відповідно до пункту 4 статті 12 Закону № 2136-IX.
Наказом КП «Регіональний медичний центр родинного здоров'я» від 15 листопада 2023 року № 593-к ОСОБА_1 надано відпустку без збереження заробітної плати на період дії воєнного стану тривалістю 90 календарних днів, з 16 листопада 2023 року до 13 лютого 2024 року, приступити до роботи визначено 14 лютого 2024 року.
15 лютого 2024 року від ОСОБА_1 надійшла наступна заява від 14 лютого 2024 року про надання їй відпустки без збереження заробітної плати відповідно до пункту 4 статті 12 Закону № 2136-IX з додатком на 1 арк. - копією закордонного паспорта з відміткою про виїзд за межі України.
Листом КП «Регіональний медичний центр родинного здоров'я» від 15 лютого 2024 року № 366 ОСОБА_1 надано відповідь із роз'ясненнями про те, що їй вже було надано відпустку без збереження заробітної плати за згодою сторін на період дії воєнного стану тривалістю 90 календарних днів відповідно до пункту 4 статті 12 Закону № 2136-IX з 16 листопада 2023 року до 13 лютого 2024 року, приступити до роботи 14 лютого 2024 року.
За результатами спілкування в телефонному режимі сестра медична старша ОСОБА_2 , начальник відділу юридичного забезпечення та управління персоналом Шевченко А. А. роз'яснили позивачу, що вона використала право на відпустку за пунктом 4 статті 12 Закону № 2136-IX на підставі попередньої заяви від 26 жовтня 2023 року, і неможливо повторно надати їй відпустку за пунктом 4 статті 12 Закону № 2136-IX.
Разом з цим позивачу запропоновано надати відпустку іншого виду - без збереження заробітної плати за пунктом 3 статті 12 Закону № 2136-IX, але вона відмовилася, що підтверджено в переписці з нею у месенджері «Viber». Заява позивачки від 14 лютого 2024 року залишена без розгляду, та відповідач просив повідомити в найкоротші терміни щодо прийнятого нею рішення стосовно оформлення подальшої відпустки.
У подальших неодноразових листах позивач потворно нагадувала про надання відпустки за частиною четвертою статті 12 Закону № 2136-IX, а відповідач надавав відповіді із аналогічними роз'ясненнями як у попередніх листах.
19 лютого 2024 року листом № 387 КП «Регіональний медичний центр родинного здоров'я» звернулося до Південно-Східного міжрегіонального управління державної служби з питань праці з проханням надати індивідуальне роз'яснення стосовно подальших дій роботодавця щодо цього працівника.
Листом від 21 березня 2024 року № ПС/3.1/5588-24 Південно-Східне міжрегіональне управління державної служби з питань праці, надало роз'яснення, що у зв'язку з тим, що працівник використав право на відпустку без збереження заробітної плати згідно з пунктом 4 статті 12 Закону № 2136-ІХ, відповідно до якого у період дії воєнного стану роботодавець за заявою працівника, який виїхав за межі території України або набув статусу внутрішньо переміщеної особи, в обов'язковому порядку надає йому відпустку без збереження заробітної плати тривалістю, визначеною у заяві, але не більше 90 календарних днів, без зарахування часу перебування у відпустці до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, передбаченого пунктом 4 частини першої статті 9 Закону України «Про відпустки», повторно надання відпустки згідно з пунктом 4 статті 12 Закону № 2136-IX не передбачено. Таким чином, після закінчення 90 календарних днів відпустки без збереження зарплати, працівник має стати до роботи. Для цього необхідно видати наказ, у якому зазначити відповідний термін. Якщо роботодавець видав наказ і належним чином ознайомив з ним працівника, але працівник не приступив до роботи у визначений термін, то працівника можна звільнити за пунктом 4 статті 40 КЗпП України за прогул, при цьому з відповідним дотриманням оформлення цього факту (складання акта відсутності працівника на роботі, службове розслідування, письмові пояснення працівника тощо). Звільнення під час воєнного стану працівників з ініціативи роботодавця, зокрема за прогул (відсутність на роботі понад три години підряд), не заборонено. Разом з тим протягом періоду дії воєнного стану роботодавець на прохання працівника може надавати йому відпустку без збереження заробітної плати без обмеження строку, встановленого частиною першою статті 26 Закону України «Про відпустки», що зазначено у пункті 3 статті 12 Закону № 2136-IX.
01 квітня 2024 року завідувач відділення екстреної акушерсько-гінекологічної допомоги склав доповідну записку про відсутність ОСОБА_1 на робочому місці станом на 01 квітня 2024 року.
01 квітня 2024 року на електронну пошту ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_1 надіслано лист від 29 березня 2024 року № 660/1 з проханням надати до 01 квітня 2024 року пояснення щодо факту її відсутності на робочому місці з 14 лютого 2024 року в межах проведення службового розслідування та направлено копію листа Південно-Східного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці щодо індивідуального роз'яснення.
01 квітня 2024 року ОСОБА_1 надала пояснення про те, що на її звернення від 26 жовтня 2023 року про надання відпустки згідно з пунктом 4 статті 12 Закону № 2136-IX відповідачем була надана відпустка терміном 90 днів за згодою сторін, що відповідає пункту 3 статті дванадцять Закону. Таким чином вона жодного разу не використала своє право на відпустку без збереження заробітної плати, яка надається на її вимогу.
Комісія КП «Регіональний медичний центр родинного здоров'я» у складі працівників від чотирьох до шести осіб склала акти про відсутність на роботі ОСОБА_1 від 14 лютого 2024 року № 1, від 15 лютого 2024 року № 2, від 16 лютого 2024 року № 3, від 19 лютого 2024 року № 4, від 20 лютого 2024 року № 5, від 21 лютого 2024 року № 6, від 22 лютого 2024 року № 7, від 23 лютого 2024 року № 8, від 26 лютого 2024 року № 9, від 27 лютого 2024 року № 10, від 28 лютого 2024 року № 11, від 29 лютого 2024 року № 12, від 04 березня 2024 року, від 11 березня 2024 року, від 18 березня 2024 року, від 25 березня 2024 року.
У табелях обліку використання робочого часу згідно з цими актами у лікаря-акушера-гінеколога ОСОБА_1 зазначено відмітку «НЗ».
02 квітня 2024 року складено акт службового розслідування щодо перевірки факту відсутності на роботі лікаря-акушера-гінеколога ОСОБА_1 , згідно з яким комісія розглянула вказані вище документи, а саме, рапорт завідувача відділення екстреної акушерсько-гінекології допомоги ОСОБА_3 від 14 лютого 2024 року, погоджений медичним директором з акушерсько-гінекологічної допомоги ОСОБА_4 щодо невиходу на роботу лікаря-акушера-гінеколога ОСОБА_1 14 лютого 2024 року, акти про відсутність на роботі, табелі обліку використання робочого часу, переписку в месенджері «Viber», доповідну записку завідувача відділенням екстреної акушерсько-гінекології допомоги від 01 квітня 2024 року в межах проведення службового розслідування. Комісія встановила, що КП «Регіональний медичний центр родинного здоров'я» вжило усіх можливих заходів та неодноразово пропонувало ОСОБА_1 скористатись іншим видом відпусток (пункт 3 статті 12 Закону № 2136-ІХ) з метою оформлення належним чином трудових відносин, але ОСОБА_1 відмовилася та з 14 лютого 2024 року до роботи не стала. Комісія дійшла висновку про звільнення позивача ОСОБА_1 на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України, за прогул без поважних причин.
03 квітня 2024 року на запит відповідача профспілковий комітет ППО КП «Регіональний медичний центр родинного здоров'я» прийняв рішення, оформлене протоколом № 13, про погодження звільнення ОСОБА_1 згідно з пунктом 4 статті 40 КЗпП України, за прогул (в тому числі відсутність на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.
Наказом КП «Регіональний медичний центр родинного здоров'я» від 04 квітня 2024 року № 187-к «Про звільнення лікаря-акушера-гінеколога ОСОБА_1 » позивача звільнено згідно з пунктом 4 статті 40 КЗпП України, за прогул без поважних причин.
На електронну адресу ОСОБА_1 супровідними листами КП «Регіональний медичний центр родинного здоров'я» від 04 квітня 2024 року № 713 направлено копію наказу від 04 квітня 2024 року № 187-к з проханням ознайомитись та надіслати фото підтвердження; від 04 квітня 2024 року № 714 - про необхідність отримання трудової книжки. Також було роз'яснено, що ОСОБА_1 може надати письмову згоду на направлення трудової книжки поштою, зазначивши поштову адресу на території України. Разом з цим, вказано, що пересилати трудову книжку за кордон заборонено згідно з пунктом 37 Правил надання послуг поштового зв'язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року № 270.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
У статті 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає, або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений змістом статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Згідно з частиною другою статті 2 КЗпП України працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою.
У частині першій статті 21 КЗпП України визначено, що трудовий договір є угодою між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника передбачені у статтях 40, 41 КЗпП України.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності, можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.
Згідно зі статтею 147 КЗпП України за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: догана, звільнення.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 147 КЗпП України звільнення на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України є видом дисциплінарного стягнення за порушення трудової дисципліни. Крім встановлення власне факту відсутності працівника на роботі більше трьох годин протягом робочого дня, визначальним фактором для вирішення питання про законність звільнення позивача з роботи є з'ясування поважності причини його відсутності.
Відповідно до сталої судової практики причину відсутності працівника на роботі можна вважати поважною, якщо явці на роботу перешкоджали істотні обставини, які не можуть бути усунені самим працівником, зокрема: пожежа, повінь (інші стихійні лиха); аварії або простій на транспорті; виконання громадянського обов'язку (надання допомоги особам, потерпілим від нещасного випадку, порятунок державного або приватного майна при пожежі, стихійному лиху); догляд за захворілим зненацька членом родини; відсутність на роботі з дозволу безпосереднього керівника; відсутність за станом здоров'я. Вирішуючи питання про поважність причин відсутності на роботі працівника, звільненого за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, суд повинен виходити з конкретних обставин і враховувати всі надані сторонами докази.
Прогул - це відсутність працівника на роботі без поважних причин більше трьох годин (безперервно чи загалом). Для звільнення працівника на такій підставі власник або уповноважений ним орган повинен мати докази, що підтверджують відсутність працівника на робочому місці більше трьох годин упродовж робочого дня.
При розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктом 4 статті 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, у зв'язку з поміщенням до медвитверезника, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов'язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального учбового закладу). Для встановлення факту прогулу, тобто факту відсутності особи на робочому місці більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин, суду необхідно з'ясувати поважність причини такої відсутності. Поважними причинами визнаються такі причини, що виключають вину працівника. Отже, визначальним фактором для вирішення питання про законність звільнення позивача з роботи за пунктом 4 статті 40 КЗпП України є з'ясування поважності причин його відсутності на роботі».
У постанові Верховного Суду від 15 листопада 2021 у справі № 212/9516/19 вказано, прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов'язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального учбового закладу). Отже, визначальним для вирішення питання законності звільнення з роботи за прогул є не тільки встановлення самого факту відсутності працівника на роботі більше трьох годин протягом робочого дня, а й встановлення поважності причин відсутності. Пояснення порушника трудової дисципліни є однією з важливих форм гарантій, наданих порушнику для захисту своїх законних прав та інтересів, направлених проти безпідставного застосування стягнення. Разом з тим правова оцінка дисциплінарного проступку проводиться на підставі з'ясування усіх обставин його вчинення, в тому числі з урахуванням письмового пояснення працівника. Невиконання власником або уповноваженим ним органом обов'язку зажадати письмове пояснення від працівника та неодержання такого пояснення не є підставою для скасування дисциплінарного стягнення, якщо факт порушення трудової дисципліни підтверджений наданими суду доказами.
24 лютого 2022 року Верховна Рада України затвердила Указ Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» № 64/2022. Воєнний стан в Україні введено на всій території України, і він діє дотепер.
Згідно з пунктом 3 Указу у зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
Статтею 1 Закону № 2136-IX передбачено, що цей Закон визначає особливості трудових відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
На період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина відповідно до статей 43, 44 Конституції України.
У період дії воєнного стану не застосовуються норми законодавства про працю у частині відносин, врегульованих цим Законом.
Відповідно до підпункту 5 пункту 1 статті 6 Закону № 2136-IXв указі Президента України про введення воєнного стану зазначається вичерпний перелік конституційних прав і свобод людини і громадянина, які тимчасово обмежуються у зв'язку з введенням воєнного стану із зазначенням строку дії цих обмежень, а також тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Згідно з пунктом 2 розділу «Прикінцеві положення» Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» главу XIX «Прикінцеві положення» Кодексу законів про працю України доповнено пунктом 2 такого змісту: «Під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану», діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом № 2136-IX.
З огляду на вищевикладене положення Закону № 2136-IX, які регулюють деякі аспекти трудових відносин інакше, ніж Кодекс законів про працю, мають пріоритетне застосування на період дії воєнного стану. Водночас, інші норми законодавства про працю, які не суперечать положенням Закону № 2136-IX, також можуть або повинні застосовуватися у відносинах між працівником та роботодавцем.
Відповідно до статті 12 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», в редакції, яка діяла до 19 липня 2022 року, у період дії воєнного стану щорічна основна оплачувана відпустка надається працівникам тривалістю 24 календарні дні. У період дії воєнного стану роботодавець може відмовити працівнику у наданні будь-якого виду відпусток (крім відпустки у зв'язку вагітністю та пологами та відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку), якщо такий працівник залучений до виконання робіт на об'єктах критичної інфраструктури. Протягом періоду дії воєнного стану роботодавець на прохання працівника може надавати йому відпустку без збереження заробітної плати без обмеження строку, встановленого частиною першою статті 26 Закону України «Про відпустки».
Однак 19 липня 2022 року статтю 12 Закону було викладено у новій редакції, частинами другою-четвертою якої передбачено, що у період дії воєнного стану роботодавець може відмовити працівнику у наданні будь-якого виду відпусток (крім відпустки у зв'язку вагітністю та пологами та відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку), якщо такий працівник залучений до виконання робіт на об'єктах критичної інфраструктури.
У період дії воєнного стану роботодавець за заявою працівника, який виїхав за межі території України або набув статусу внутрішньо переміщеної особи, в обов'язковому порядку надає йому відпустку без збереження заробітної плати тривалістю, визначеною у заяві, але не більше 90 календарних днів, без зарахування часу перебування у відпустці до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, передбаченого пунктом 4 частини першої статті 9 Закону України «Про відпустки».
Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 25 квітня 2024 року у справі № 761/170/23.
Суди попередніх інстанцій встановили, що доказів поважності причин неявки на роботу позивач не надав.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18)).
Враховуючи, що з 16 листопада 2023 року до 13 лютого 2024 року відповідач за заявою позивача надавав їй відпустку без збереження заробітної плати тривалістю 90 календарних днів, що передбачено частиною четвертою статті 12 Закону № 2136-IX, з 14 лютого 2024 року позивач мала стати до роботи, про що була обізнана, однак не стала до роботи, поважність причин відсутності на робочому місці не довела, суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про те, що відповідач правомірно видав наказ про звільнення ОСОБА_1 на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України, а тому підстав для її поновлення на роботі немає.
Позовні вимоги про стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу є похідними, а тому також задоволенню не підлягають.
Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в судах попередніх інстанцій з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на нормах чинного законодавства і з якою погоджується суд касаційної інстанції.
Інші доводи касаційної скарги також не дають підстав для висновку, що суди попередніх інстанцій ухвалили судові рішення без додержання норм матеріального і процесуального права. Фактично доводи касаційної скарги зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, оскільки підстав для їх скасування немає.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 травня 2024 рокута постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 вересня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: В. М. Коротун
Є. В. Коротенко
М. Є. Червинська