Україна
Донецький окружний адміністративний суд
12 серпня 2025 року Справа№640/17787/22
Донецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Михайлик А.С. розглянув в порядку письмового провадження за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної судової адміністрації України, Верховного Суду, Вищого адміністративного суду України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача - Голова ліквідаційної комісії Вищого адміністративного суду України про визнання протиправними дій, стягнення суддівської винагороди, -
ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Державної судової адміністрації України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача - Голова ліквідаційної комісії Вищого адміністративного суду України, в якому просить:
визнати протиправними дії щодо нарахування та виплати суддівської винагороди з 18.04.2020 по 27.08.2020 із застосуванням ст. 29 Закону України «Про державний бюджет на 2020 рік»;
стягнути недоотриману суддівську винагороду у сумі 99 739,39 гривень за період з 18.04.2020 по 27.08.2020 шляхом безспірного списання коштів з бюджетної програми 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів суддів».
В обґрунтування позовних вимог позивач послався на те, що з 23.12.2010 він обіймав посаду судді Вищого адміністративного суду України та отримував суддівську винагороду. Проте, з 18.04.2020 розмір належної до виплати позивачу суддівської винагороди був обмежений 10 мінімальними розмірами заробітної плати. Позивач зауважив, що обмеження розміру суддівської винагороди суперечить Конституції України, у зв'язку із чим не може бути застосовано при її нарахуванні, втім, незважаючи на це, всупереч приписів статей 19 та 130 Конституції України, та порушення приписів чинного законодавства України, з квітня 2020 року позивачу нараховувалася та виплачувалася суддівська винагорода у розмірі меншому, ніж це визначено спеціальним Законом України «Про судоустрій і статус суддів», що призвело до порушення права позивача на отримання суддівської винагороди у розмірі, визначеному спеціальним законом.
Відповідач 1, Державна судова адміністрація Україна, у наданому суду відзиві на позов заперечував проти його задоволення. В обґрунтування відзиву вказано, що позивач працював на посаді судді Вищого адміністративного суду України. Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 148 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" ДСА України здійснює функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів (крім Верховного Суду та вищих спеціалізованих судів), діяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування, Національної школи суддів України, Служби судової охорони та Державної судової адміністрації України. Таким чином, Державна судова адміністрація України є лише розпорядником коштів для потреб місцевих та апеляційних судів та не є належним відповідачем у справі, яким має виступати Верховний Суд згідно з приписами Бюджетного кодексу України, п. 7 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VII, пункту 1 частини третьої статті 148 Закону України "Про судоустрій і статус суддів". По суті позовних вимог зазначено, що Законом України від 13.04.2020 № 553-IX «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (далі - Закон № 553- IX), який набрав чинності 18.04.2020, було внесено зміни до Закону України від 14.11.2019 № 294-IX «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (далі - Закон № 294-IX) та, зокрема, доповнено його статтею 29. Тобто, законодавцем було безальтернативно встановлено вимогу щодо застосування до загальної суми нарахованої суддівської винагороди обмеження, встановленого в частині першій статті 29 Закону № 294-IX (з урахуванням змін, внесених Законом № 553-IX), шляхом її нарахування у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється відповідний карантин, у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 01.04.2020.
Відповідач 2, Верховний Суд, у своєму відзиві на позов зазначив, що Вищий адміністративний суду України не є вищим спеціалізованим судом у розумінні Закону №1402, а відтак не є головним розпорядником бюджетних коштів. Зазначені функції щодо його бюджету виконує Верховний Суд. Водночас, Ліквідаційна комісія ВАСУ продовжує діяти відповідно до прийнятих на себе зобов'язань щодо нарахування суддівської винагороди суддям і заробітної плати працівникам апарату ВАСУ. З моменту призначення ліквідаційної комісії ВАСУ, виключно голова ліквідаційної комісії повноважний здійснювати нарахування і виплату заробітної плати працівникам апарату і суддям ВАСУ. З огляду на те, що позивач перебував на посаді судді ВАСУ та був звільнений у відставку як суддя цього суду, то саме голова ліквідаційної комісії Вищого адміністративного суду України відповідає за погашення заборгованості з виплати суддівської винагороди, а Верховний Суд, в свою чергу, як головний розпорядник бюджетних коштів ВАСУ, після звернення до нього ліквідаційної комісії ВАСУ, виділяє останньому як розпоряднику бюджетних коштів нижчого рівня, бюджетні асигнування на погашення таких потреб, затверджує кошторис відповідних видатків та здійснює контроль за їх витрачанням. Відтак, Верховний Суд не є належним відповідачем.
По суті позовних вимог зазначено, що ВАСУ не мав правових підстав для виплати суддівської винагороди без застосування обмежень, встановлених Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (у редакції Закону № 553-ІХ). Так, у період з 18.04.2020 до 28.08.2020 року положення частин першої, третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (у редакції Закону № 553-ІХ) були чинними і саме на підставі них здійснювалось нарахування та виплата позивачу суддівської винагороди. Наведене вище свідчить те, що доводи позивача щодо незаконності дій ДСА та ВАСУ під час застосування обмежень до суддівської винагороди у спірний період, є безпідставними та підлягають відхиленню, оскільки в спірний період ВАСУ діяв на підставі чинного на той момент законодавства.
Відповідач 3, Вищий адміністративний суду України, та третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача - Голова ліквідаційної комісії Вищого адміністративного суду України, відзиву на позов та пояснень щодо заявлених позов вимог не надали.
Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 20.10.2022 відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
13.12.2022 Верховна Рада України прийняла Закон України № 2825-ІХ «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» (далі - Закон № 2825-ІХ), який набрав чинності 15.12.2022.
За результатами автоматизованого розподілу адміністративних справ, які не розглянуті Окружним адміністративним судом міста Києва, між окружними адміністративними судами України, дана справа передана на розгляд та вирішення Донецькому окружному адміністративному суду.
Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 04.03.2025 справу прийнято до провадження судді Михайлик А.С., розгляд справи розпочато спочатку у порядку загального позовного провадження, призначено підготовче засідання у справі на 17.03.2025.
Ухвалою від 17.03.2025 підготовче провадження у справі закрито, справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні на 07.04.2025, яке відкладалось на 22.04.2025.
Ухвалою від 22.04.202 залучено до участі у справі як другого відповідача Верховний Суд, розгляд справи розпочато спочатку та призначено підготовче засідання у справі на 07.05.2025, яке відкладалось на 23.05.2025 та 16.06.2025. Ухвалою від 22.04.2025 залучено до участі у справі як третього відповідача Вищій адміністративний суд України, розгляд справи розпочато спочатку та призначено підготовче засідання у справі на 09.07.2025, яке відкладалось на 16.07.2025. Ухвалою від 17.03.2025 підготовче провадження у справі закрито, справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні на 07.08.2025.
До судового засідання 07.08.2025 сторони та третя особа не з'явились, через що на підставі ч. 9 ст. 205 Кодексу адміністративного судочинства України суд перейшов до розгляду справи в письмовому провадженні.
Згідно з ч. 4 ст. 243 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення, постановлене у письмовому провадженні, повинно бути складено у повному обсязі не пізніше закінчення встановлених цим Кодексом строків розгляду відповідної справи, заяви або клопотання.
Відповідно до ч. 5 ст. 250 цього Кодексу датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.
ОСОБА_1 обіймав посаду судді Вищого адміністративного суду України безстроково відповідно до постанови Верховної Ради України від 23.12.2010 №2871-VI.
Постановою Верховного Суду від 23.03.2023 у справі № 640/23225/20 встановлено, що суддівська винагорода йому у період з 18.04.2020 до 27.08.2020 виплачувалась із урахуванням обмеження відповідно до статті 29 Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік». Відповідно до розрахункових листів за квітень-серпень 2020 року, загальна сума обмеження суддівської винагороди позивача за період з 18.04.2020 до 27.08.2020 становить 99 739, 39 грн.
Обмеження суддівської винагороди за квітень-серпень 2020 року на загальну суму 99 739, 39 грн відображено також у розрахункових листах за ці місця, що наявні в матеріалах справи 640/17787/22.
ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ, ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ, ОЦІНКА ДОВОДІВ СТОРІН ТА ВИСНОВКИ СУДУ
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 обіймав посаду судді Вищого адміністративного суду України безстроково відповідно до постанови Верховної Ради України від 23.12.2010 №2871-VI.
Згодом відбулася судова реформа, реалізована із набранням чинності 30.09.2016 Закону України від 02.06.2016 № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» (далі - Закон № 1401-VIII) та Закону № 1402-VIII.
Так, статтею 125 Конституції України (тут і далі - у редакції Закону № 1401-VIII) передбачено, що судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
Суд утворюється, реорганізовується і ліквідовується законом, проект якого вносить до Верховної Ради України Президент України після консультацій з Вищою радою правосуддя.
Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України.
Відповідно до закону можуть діяти вищі спеціалізовані суди.
Відповідно до статті 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій, положеннями Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 №1402-VIII.
У преамбулі Закону № 1402-VIII зазначено, що цей Закон визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд.
Статтею 4 Закону № 1402-VIII унормовано, що судоустрій і статус суддів в Україні визначаються Конституцією України та законом. Зміни до цього Закону можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
За правилами частин першої - третьої статті 17 Закону № 1402-VIII судоустрій будується за принципами територіальності, спеціалізації та інстанційності.
Найвищим судом у системі судоустрою є Верховний Суд.
Систему судоустрою складають: 1) місцеві суди; 2) апеляційні суди; 3) Верховний Суд. Для розгляду окремих категорій справ відповідно до цього Закону в системі судоустрою діють вищі спеціалізовані суди.
Відповідно до частини другої статті 37 Закону № 1402-VIII у складі Верховного Суду діють: 1) Велика Палата Верховного Суду; 2) Касаційний адміністративний суд; 3) Касаційний господарський суд; 4) Касаційний кримінальний суд; 5) Касаційний цивільний суд.
Суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами (частина перша статті 135 Закону № 1402-VIII).
У свою чергу пунктом 6 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII визначено, що Верховний Суд України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України діють у межах їх повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду у складі, визначеному цим Законом, та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом у складі, визначеному цим Законом.
Згідно з пунктом 7 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII з дня початку роботи Верховного Суду у складі, визначеному цим Законом, Верховний Суд України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України припиняють свою діяльність та ліквідуються у встановленому законом порядку. До припинення діяльності статус, структура, повноваження, порядок роботи, права, обов'язки, гарантії суддів цих судів визначаються Законом № 2453-VI.
У подальшому Законом України від 16.10.2019 № 193-IX «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування» були виключені пункти 22, 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, якими право суддів на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом, ставилося у залежність до проходження кваліфікаційного оцінювання та підтвердження здатності здійснювати правосуддя у відповідному суді.
Водночас, на підставі пункту 7 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII статус, структура, повноваження, порядок роботи, права, обов'язки, гарантії суддів, зокрема отримання суддівської винагороди, суддів Верховного Суду України, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, Вищого адміністративного суду України продовжували визначатися Законом № 2453-VI.
Суд враховує, що Конституційний Суд України Рішенням від 26.03.2024 № 3-р(II)/2024 визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), окремий припис пункту 7 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII зі змінами в тім, що він установлює для суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, Вищого адміністративного суду України до припинення діяльності цих судів гарантії, визначені Законом № 2453-VI зі змінами, зокрема винагороду судді.
Згідно з пунктом 2 резолютивної частини цього Рішення окремий припис пункту 7 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII зі змінами, визнаний неконституційним, втрачає чинність із дня ухвалення цього Рішення.
Водночас, на підставі приписів частини другої статті 152 Конституції України та статті 91 Закону України «Про Конституційний Суд України» закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. Ретроактивна дія рішень Конституційного Суду України законодавством не передбачена.
З огляду на викладене і зважаючи на те, що на час виникнення спірних правовідносин був чинним пункт 7 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII суддівська винагорода для суддів Вищого адміністративного суду України визначалася Законом № 2453-VI.
Аналогічного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 24.04.2025 у справі № 240/9028/24.
Разом із цим, щодо обмеження позивачу у квітня-серпні 2020 року суддівської винагороди 10 розмірами мінімальної заробітної плати, встановленої на 01.01.2020, слід зазначити таке.
Постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 №211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» установлено з 12.03.2020 до 22.05.2020 на всій території України карантин. Дію карантину, встановленого цією постановою, продовжено на всій території України згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 20.05.2020 №392.
18.04.2020 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13.04.2020 № 553-ІХ (далі - «Закон №553-ІХ»), згідно з пунктом 10 розділу І якого Закон України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14.11.2019 № 294-IX (далі - «Закон №294-IX») доповнено, зокрема, статтею 29 такого змісту (тут мова йде про редакцію Закону №294-IX, яка діяла до ухвалення Рішення Конституційного Суду України №10-р/2020 від 28.08.2020): «установити, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 01.01.2020. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки (частина перша).
Зазначене обмеження не застосовується при нарахуванні заробітної плати, грошового забезпечення особам із числа осіб, зазначених у частині першій цієї статті, які безпосередньо задіяні у заходах, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та які беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, у тому числі в операції Об'єднаних сил (ООС). Перелік відповідних посад встановлюється Кабінетом Міністрів України (частина друга).
Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті)» (частина третя).
При цьому, зміни щодо розміру винагороди судді до Законів України «Про судоустрій та статус суддів» не вносилось.
Конституційний Суд України Рішенням від 28.08.2020 №10-р/2020 визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення частин першої, третьої статті 29 Закону №294-IX зі змінами; абзацу дев'ятого пункту 2 розділу II «Прикінцеві положення» Закону №553-IX.
За текстом цього Рішення, указані нормативні положення, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Відповідно до статті 152 Конституції України закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.
Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
З 18.04.2020 по 27.08.2020 суддівська винагорода нарахована та виплачена позивачеві з урахуванням обмежень, встановлених Законом України №553-ІХ від 13.04.2020.
Водночас, з ч. 2 ст. 130 Конституції України та Закону України «Про судоустрій і статус суддів» вбачається, що розмір суддівської винагороди встановлюється виключно Законом України «Про судоустрій і статус суддів», що узгоджується з принципом незалежності судді, який відповідно до пунктів 7, 8 частини 5 статті 48 Закону №1402 забезпечується окремим порядком фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів, установленим законом і належним матеріальним та соціальним забезпеченням судді.
У рішенні від 08.04.2016 № 4-рп/2016 у справі №1-8/2016 Конституційний Суд України зазначив, що конституційний принцип незалежності суддів забезпечує важливу роль судової влади в механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина та є запорукою реалізації права на судовий захист, передбаченого частиною першою статті 55 Основного Закону України; положення Конституції України стосовно незалежності суддів, яка є невід'ємним елементом статусу суддів та їх професійної діяльності, пов'язані з принципом поділу державної влади та обумовлені необхідністю забезпечувати основи конституційного ладу й права людини, гарантувати самостійність і незалежність судової влади; гарантії незалежності суддів як необхідні умови здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом встановлені у базових законах з питань судоустрою, судочинства, статусу суддів, мають конституційний зміст і разом з визначеними Основним Законом України складають єдину систему гарантій незалежності суддів та повинні бути реально забезпечені; конституційний статус судді дає підстави ставити до судді високі вимоги і зберігати довіру до його компетентності та неупередженості, передбачає надання йому в майбутньому статусу судді у відставці, що також є гарантією належного здійснення правосуддя.
Однією з гарантій незалежності суддів є їх належне матеріальне та соціальне забезпечення, зокрема, надання суддям за рахунок держави суддівської винагороди, а суддям у відставці - щомісячного довічного грошового утримання або пенсії за вибором. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України гарантій незалежності суддів.
Конституційний Суд України неодноразово звертав увагу на недопустимість обмеження законом незалежності суддів, зокрема, їх належного матеріального забезпечення, зміни розміру суддівської винагороди, рівня довічного грошового утримання суддів у відставці (рішення від 24.06.1999 № 6-рп/99, від 20.03.2002 № 5-рп/2002, від 01.12.2004 № 19-рп/2004, від 11.102005 № 8-рп/2005, від 18.06.2007 № 4-рп/2007, від 22.05.2005 № 10-рп/2008, від 03.062013 № 3-рп/2013, від 19.11.2013 № 10-рп/2013, від 06.06.2016 № 4-рп/2016, від 04.12.2018 № 11-р/2018, від 18.02.2020 № 2-р/2020, від 11.03.2020 № 4-р/2020).
Проаналізувавши юридичні позиції щодо незалежності суддів, Конституційний Суд України дійшов висновку, що гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосуддя; законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу (абзаци сьомий, восьмий підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 11.03.2020 № 4-р/2020).
У рішенні від 03.06.2013 №3-рп/2013 у справі №1-2/2013 Конституційний Суд України зазначив, що будь-яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя та права людини і громадянина на захист прав і свобод незалежним судом, оскільки призводить до обмеження можливостей реалізації цього конституційного права, а отже, суперечить частині першій статті 55 Конституції України.
Також, у рішенні від 04.12.2018 №11-р/2018 у справі №1-7/2018 (4062/15) Конституційний Суд України вказав, що обов'язок держави щодо забезпечення фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, закріплений у статті 130 Конституції України, є однією з конституційних гарантій незалежності суддів. Системний аналіз положень Конституції України свідчить про те, що ними встановлено обов'язок держави забезпечити належні умови праці та фінансування для суддів, а отже, сформувати та законодавчо закріпити таку систему фінансування, в тому числі розмір винагороди суддів, яка гарантуватиме їх незалежність.
У вказаному рішенні також наголошувалося на тому, що суддівська винагорода є гарантією незалежності судді та невід'ємною складовою його статусу. Зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому.
Вищезазначений підхід відрізняє суддівську винагороду від оплати праці інших службових і посадових осіб бюджетних установ. У зв'язку з цим суд не приймає до уваги заперечення відповідача щодо загального характеру обмежень оплати праці.
Крім того, така позиція суду збігається з рекомендаціями Європейської хартії щодо статусу суддів від 10.07.1998.
Фактичне зменшення винагороди, що вже реально виплачується суддям у грошовому виразі, є недопустимою, оскільки безпосередньо впливає на гарантії незалежності суддів, про що зазначила Велика Палата Верховного Суду у п. 80 постанови від 04.11.2020 по справі № 200/9195/19-а.
З огляду на те, що питання визначення розміру суддівської винагороди законодавчо віднесено до сфери регулювання Закону України «Про судоустрій і статус суддів», спеціальний характер цього закону за предметом правового регулювання у порівнянні із ст. 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», забезпечену положеннями Конституції України неприпустимість впливу у такий спосіб на зміст гарантій незалежності суддів, суд дійшов висновку про неможливість застосування обмежень суддівської винагороди у спірних правовідносинах.
Суд вважає за необхідне окремо відзначити, що частиною 2 статті 130 Конституції України прямо передбачено, що розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій. Закон про Державний бюджет не може вважатися законом про судоустрій, а тому встановлення у ньому положень щодо обмеження розміру винагороди судді суперечить приписам ч.2 ст. 130 Конституції України.
Частинами 1 та 3 статті 7 КАС України визначено, що суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.
Керуючись таким правилом вирішення колізій у законодавстві, суд у даній справі сформулював висновки без безпосереднього застосування рішення Конституційного Суду України №10-р/2020 від 28.08.2020.
Вказане рішення Конституційного Суду України діє на правовідносини, які виникли після 28.08.2020, оскільки визнані неконституційними норми втрачають чинність тільки на майбутнє. Проте, такий висновок не заважає суду застосовувати інші правила вирішення колізій та застосовувати до спірних правовідносин належні нормативно-правові акти у відповідності до принципу верховенства права.
Обмежуючи розмір суддівської винагороди шляхом внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», всупереч вимогам статті 130 Конституції України та Закону України «Про судоустрій і статус суддів», законодавець зумовив ситуацію, у якій розпорядники бюджетних коштів, виконуючи вимоги Бюджетного кодексу України, вимушені вчиняти протиправні дії, що порушують права та гарантії суддів.
Тому, не зважаючи на формальне виправдання нараховування та виплати позивачу суддівська винагорода згідно з вимогами Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», суд розглядає це як дії держави в цілому, а тому вбачає підстави для висновку про їх протиправність.
Суд звертає увагу, що позивач у періоді, за який ним вимагається недоотримана суддівська винагорода, обіймав посаду у Вищому адміністративному суді України, який є окремою юридичної особою, що перебуває в процесі припинення, проте не ліквідована.
Відповідно до частини третьої статті 148 Закону №1402-VIII функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів здійснюють: 1) Верховний Суд - щодо фінансового забезпечення його діяльності; 1-1) вищий спеціалізований суд - щодо фінансового забезпечення його діяльності; 2) Державна судова адміністрація України - щодо фінансового забезпечення діяльності всіх інших судів, діяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування, Національної школи суддів України, Служби судової охорони та Державної судової адміністрації України; 3) Вища рада правосуддя - щодо фінансового забезпечення її діяльності.
Статтею 149 Закону № 1402-7111 визначено, що суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України.
Відповідно до ч.ч. 2, 5 ст. 22 Бюджетного кодексу України головними розпорядниками бюджетних коштів можуть бути виключно за бюджетними призначеннями, визначеними законом про Державний бюджет України, - установи, уповноважені забезпечувати діяльність Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України в особі їх керівників; міністерства, Національне антикорупційне бюро України, Служба безпеки України, Конституційний Суд України, Верховний Суд, вищі спеціалізовані суди, Вища рада правосуддя та інші органи, безпосередньо визначені Конституцією України, в особі їх керівників, а також Державна судова адміністрація України, Національна академія наук України, Національна академія аграрних наук України, Національна академія медичних наук України, Національна академія педагогічних наук України, Національна академія правових наук України, Національна академія мистецтв України, інші установи, уповноважені законом або Кабінетом Міністрів України на реалізацію державної політики у відповідній сфері, в особі їх керівників.
Головний розпорядник бюджетних коштів, зокрема, отримує бюджетні призначення шляхом їх затвердження у законі про Державний бюджет України (рішенні про місцевий бюджет); приймає рішення щодо делегування повноважень на виконання бюджетної програми розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня та/або одержувачами бюджетних коштів, розподіляє та доводить до них у встановленому порядку обсяги бюджетних асигнувань; затверджує кошториси розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (плани використання бюджетних коштів одержувачів бюджетних коштів), якщо інше не передбачено законодавством; розробляє проекти порядків використання коштів державного бюджету за бюджетними програмами, передбаченими частиною сьомою статті 20 цього Кодексу.
Положеннями статті 23 Бюджетного кодексу України визначено, що будь-які бюджетні зобов'язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення. Бюджетні призначення встановлюються законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет) у порядку, визначеному Бюджетним кодексом.
Згідно з ч. 10 ст. 51 Бюджетного кодексу України у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин, у разі ліквідації або реорганізації державних органів у поточному бюджетному періоді забезпечення їх діяльності у наступних бюджетних періодах до завершення процедур ліквідації або реорганізації здійснюється в межах видатків, передбачених новим державним органам, які визначені правонаступниками чи яким передаються функції органів, що ліквідуються або реорганізуються.
Верховний Суд у своєму відзиві на позов зазначив, що ВАСУ не є вищим спеціалізованим судом у розумінні Закону №1402, а відтак не є головним розпорядником бюджетних коштів. Ці функції щодо його бюджету виконує Верховний Суд. Водночас, Ліквідаційна комісія ВАСУ продовжує діяти відповідно до прийнятих на себе зобов'язань щодо нарахування суддівської винагороди суддям і заробітної плати працівникам апарату ВАСУ. З моменту призначення ліквідаційної комісії ВАСУ, виключно голова ліквідаційної комісії повноважний здійснювати нарахування і виплату заробітної плати працівникам апарату і суддям ВАСУ. З огляду на те, що ОСОБА_1 перебував на посаді судді ВАСУ і звільнений у відставку як суддя цього суду, то саме голова ліквідаційної комісії відповідає за погашення заборгованості з виплати суддівської винагороди, а Верховний Суд, в свою чергу, як головний розпорядник бюджетних коштів ВАСУ, після звернення до нього ліквідаційної комісії ВАСУ, виділяє останньому як розпоряднику бюджетних коштів нижчого рівня, бюджетні асигнування на погашення таких потреб, затверджує кошторис відповідних видатків та здійснює контроль за їх витрачанням. Відтак, Верховний Суд не є належним відповідачем.
Відповідно до ч. 4 ст. 105 ЦК України до комісії з припинення юридичної особи (комісії з реорганізації, ліквідаційної комісії) або ліквідатора з моменту призначення переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи. Голова комісії, її члени або ліквідатор юридичної особи представляють її у відносинах з третіми особами та виступають у суді від імені юридичної особи, яка припиняється.
Тобто, управління справами юридичної особи ВАСУ належать ліквідатору, водночас, згідно зі ст. 43 КАС України здійснювати свої адміністративні процесуальні права та обов'язки належить органам державної влади, іншим державним органам та, зокрема, юридичним особам.
Комісія з припинення ВАСУ відповідно до прийнятих на себе зобов'язань здійснює нарахування заробітної плати працівникам апарату цього суду, при цьому розпорядником бюджетних коштів вищого рівня є Верховний Суд, через який здійснюється відповідне фінансування на підставі звернень Ліквідаційної комісії.
Згідно з ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
ВАСУ не надано суду доказів, що спростовували б виконання його ліквідатором нарахування та виплати суддівської винагороди суддям та заробітної плати працівникам апарату ВАСУ.
Відповідно до ч. 2 ст. 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Беручи до уваги, наведене, для ефективного захисту прав позивача суд дійшов висновку про необхідність вийти за межі позовних вимог та визнати протиправними дії Вищого адміністративного суду України щодо нарахування та виплати суддівської винагороди з 18.04.2020 по 27.08.2020 із застосуванням ст. 29 Закону України «Про державний бюджет на 2020 рік».
Щодо вимог позивача стягнути на його користь з Державної судової адміністрації України недоотриману суддівську винагороду у сумі 99 739,39 гривень за період з 18.04.2020 по 27.08.2020 шляхом безспірного списання коштів з бюджетної програми 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів суддів», то зважаючи, що розпорядником бюджетних коштів вищого рівня є Верховний Суд, через який здійснюється відповідне фінансування на підставі звернень Ліквідаційної комісії ВАСУ, при цьому, комісія з припинення ВАСУ відповідно до прийнятих на себе зобов'язань здійснює нарахування суддівської винагороди суддям цього суду, то такі вимоги задоволенню не підлягають, оскільки ДСА України є неналежним відповідачем щодо вказаних позовних вимог.
Крім цього, у постанові від 23.03.2023 у справі № 640/23225/20 за позовом ОСОБА_1 до ДСА України, в якому позивач просив суд стягнути з Державного бюджету України відшкодування майнової шкоди, завданої органом державної влади - Верховною Радою України, в розмірі 99 739, 39 грн, шляхом зобов'язання Державної казначейської служби України списати вказані кошти зі спеціального визначеного для цього рахунку Державного бюджету України та зобов'язання Державної судової адміністрації України здійснити виплату цих коштів, Верховний Суд вказав, що головним розпорядником бюджетних коштів щодо фінансового забезпечення суддів Вищого адміністративного суду України (до завершення ліквідаційних процедур) є саме Верховний Суд, тому правових підстав стягнення недоотримуваної частини суддівської винагороди на користь ОСОБА_1 з Державної судової адміністрації України, суд не встановив.
З огляду на висновок суду про протиправність дій ВАСУ щодо нарахування та виплати позивачу суддівської винагороди у сумі 99 739,39 гривень за період з 18.04.2020 по 27.08.2020 та здійснення виплати суддівської винагороди суддям цього суду саме цією юридичною особою - ВАСУ (що перебуває в стані припинення, проте станом на тепер не ліквідована), перебування позивача в цей період на посаді саме у ВАСУ, з огляду на ст. 9 КАС України, суд вважає за можливе зобов'язати Вищий адміністративний суд України нарахувати та виплатити недоотриману суддівську винагороду у сумі 99 739,39 гривень за період з 18.04.2020 по 27.08.2020 на користь позивача.
При цьому, підстави для стягнення суддівської винагороди з Верховного Суду як розпорядника коштів вищого рівня станом на тепер відсутні, оскільки це є передчасним. Верховний Суд як головний розпорядник бюджетних коштів ВАСУ після звернення до нього ліквідаційної комісії ВАСУ виділяє останньому як розпоряднику бюджетних коштів нижчого рівня, бюджетні асигнування на погашення потреб, затверджує кошторис відповідних видатків та здійснює контроль за їх витрачанням.
Отже, позов підлягає задоволенню частково.
Підстави для розподілу судових витрат відсутні.
З огляду на викладене та керуючись ст.ст. 2, 3, 5, 9, 12, 15, 19, 22, 25, 32, 72, 76, 77, 79, 139, 194, 205, 241-243, 245, 246, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Позов ОСОБА_1 до Державної судової адміністрації України, Верховного Суду, Вищого адміністративного суду України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача - Голова ліквідаційної комісії Вищого адміністративного суду України про визнання протиправними дій, стягнення суддівської винагороди, - задовольнити частково.
Визнати протиправними дії Вищого адміністративного суду України щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди з 18.04.2020 по 27.08.2020 із застосуванням ст. 29 Закону України «Про державний бюджет на 2020 рік».
Зобов'язати Вищий адміністративний суду України здійснити перерахунок суддівської винагороди ОСОБА_1 за період з 01.04.2020 по 27.08.2020, обчисливши її без застосування обмеження, передбаченого статтею 29 Закону України «Про державний бюджет на 2020 рік», та здійснити виплату суддівської винагороди у розмірі 99 739 грн (дев'яносто дев'ятьтисяч сімсот тридцять дев'ять) грн. 39 коп.з утриманням податків та інших обов'язкових платежів при виплаті.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Відомості про сторін:
Позивач - ОСОБА_1 , адреса: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ;
Відповідач 1 - Державна судова адміністрація України, адреса: 01601, м. Київ вул. Липська, буд. 18/5, ЄДРПОУ 26255795;
Відповідач 2 - Верховний Суд, адреса: 01043, місто Київ, вулиця Пилипа Орлика, будинок 8, ЄДРПОУ 41721784;
Відповідач 3 - Вищій адміністративний суд України, адреса: 01029, місто Київ, вулиця Московська, будинок, 8, ЄДРПОУ 33235788;
Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача - Голова ліквідаційної комісії Вищого адміністративного суду України, адреса: 01029, місто Київ, вулиця Московська, будинок, 8.
Суддя А.С. Михайлик