8-й під'їзд, Держпром, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022
тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
"05" серпня 2025 р. м. ХарківСправа № 922/3559/23 (922/1869/25)
Господарський суд Харківської області у складі:
судді Міньковського С.В.
при секретарі судового засідання Черновій В.О.
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження справу
за позовом ліквідатора товариства з обмеженою відповідальністю "Полесадсервіс"
до фізичної особи-підприємця Білого Миколи Олександровича (адреса : АДРЕСА_1 )
про визнання недійсними правочинів
за участю сторін:
не з'явились
КОРОТКИЙ ЗМІСТ СПРАВИ ТА ДОВОДИ УЧАСНИКІВ.
Ліквідатор Товариства з обмеженою відповідальністю "Полесадсервіс" арбітражний Бурлаченко М.М. звернувся до господарського суду Харківської області з позовом до Фізичної особи-підприємця Білого Миколи Олександровича, в якому просить суд:
- визнати недійсним договір позики, укладений між банкрутом Товариством з обмеженою відповідальністю "Полесадсервіс" (код ЄДРПОУ 37298595) як позичальником і ФОП Білий М.О. (РНОКПП НОМЕР_1 ) як позикодавцем про надання позики у розмірі 3791138 грн.
- визнати недійсним договір іпотеки, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "Полесадсервіс" (код ЄДРПОУ 37298595) як іпотекодавцем і ФОП Білий М.О. (РНОКПП НОМЕР_1 ) як іпотекодержателем від 21.01.2021р., посвідчений державним нотаріусом Куп'янської державної нотаріальної контори Харківської області Колосовською С.О., зареєстрований в реєстрі за № 120, та стягнути на користь позивача судові витрати.
Позов було пред'явлено ліквідатором ТОВ "Полесадсервіс" до ФОП Білий М.О. на підставі приписів ч. 2 ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства (далі -КУзПБ), якою передбачено, що правочини, вчинені боржником протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, можуть бути визнані недійсними господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або кредитора з таких підстав: боржник безоплатно здійснив відчуження майна, взяв на себе зобов'язання без відповідних майнових дій іншої сторони, відмовився від власних майнових вимог;
Позивач зазначає, що відповідач ФОП Білий М.О. не перераховував будь-які грошові кошти за договором позики на рахунок боржника ТОВ "Полесадсервіс". Проте, незважаючи на відсутність доказів перерахування коштів, ТОВ "Полесадсервіс" підписало акт звірки і надало гарантійний лист ФОП Білий М.О. № 15 від 21.01.2021, яким визнало грошові вимоги перед ФОП Білий М.О. на суму 3,7 млн.грн., про що було зазначено та відображено у договорі іпотеки.
З наведеного вбачається, як зазначає позивач, що ТОВ "Полесадсервіс", уклавши договір позики, підписавши акт звірки та гарантійний лист взяло на себе зобов'язання без відповідних майнових дій з іншої сторони.
Відповідно до протоколу передачі судової справи раніше визначеному складу суду справу №922/3559/23 (922/1869/25) передано на розгляд судді Міньковського С.В.
Відповідно до ч. 2 ст. 7 Кодексу України з процедур банкрутства господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника.
Суд зазначає, що в провадженні господарського суду Харківської області перебуває справа №922/3559/23 про визнання ТОВ "Полесадсервіс" банкрутом.
Постановою Господарського суду Харківської області від 12.11.2024 року, ТОВ "Полесадсервіс" визнано банкрутом, відкрито ліквідаційну процедуру; ліквідатором банкрута призначено арбітражного керуючого Бурлаченко М.М.
Таким чином, позовна заява ліквідатора ТОВ "Полесадсервіс" до ФОП Білого М.О. про визнання недійсним договору позики укладений між ТОВ "Полесадсервіс" як позичальником і ФОП Білий М.О. як позикодавцем про надання позики у розмірі 3791138 грн, а також визнання недійсним договору іпотеки, укладений між ТОВ "Полесадсервіс" як іпотекодавцем і ФОП Білий М.О. як іпотекодержателем від 21.01.2021р., посвідчений державним нотаріусом Куп'янської державної нотаріальної контори Харківської області Колосовською С.О., зареєстрований в реєстрі за № 120 розглядається в межах справи №922/3559/23 за правилами, визначеними Господарським процесуальним кодексом України.
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 03.06.2025 року прийнято позовну заяву ліквідатора ТОВ "Полесадсервіс" до розгляду та відкрито провадження за №922/1869/25 в межах справи №922/3559/23; ухвалено розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін; призначено судове засідання для розгляду справи по суті на 03.07.2025 року; витребувано у ФО-П Білого Миколи Олександровича (РНОКПП НОМЕР_1 ; адреса: АДРЕСА_2 ) завірену належним чином копію договору позики, укладеного між ТОВ "Полесадсервіс" як позичальником і ФОП Білим М.О. як позикодавцем про надання позики у розмірі 3791138,00 грн; завірену належним чином копію Акту звірки взаємних розрахунків між ТОВ "Полесадсервіс" як позичальником і ФОП Білим М.О. як позикодавцем від 21.01.2021; завірену належним чином копію гарантійного листа виданого ТОВ "Полесадсервіс" №15 від 21.01.2021 року.
В судовому засіданні 03.07.2025 року без виходу до нарадчої кімнати постановлено ухвалу, яку занесено до протоколу судового засідання від 03.07.2024, про відкладення розгляду справи по суті на 24.07.2025 року; зобов'язано позивача надати обґрунтовані пояснення щодо позовних вимог та докази щодо власника майна - адміністративної будівлі за адресою: Харківська обл., м. Куп'янськ, пр. Конституції, буд. 38, яка була предметом іпотеки.
23.07.2025 року, на виконання вимог ухвали суду від 03.07.2025 року, від позивача надійшли додаткові пояснення до позову.
В судовому засіданні 24.07.2025 року без виходу до нарадчої кімнати постановлено ухвалу, яку занесено до протоколу судового засідання від 24.07.2024, про відкладення розгляду справи по суті на 07.08.2025 року.
04.08.2025 року до суду від позивача надійшли додаткові пояснення по позову.
Позивач в судове засідання не з'явився, хоча про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, в попередніх судових засіданнях 03.07.2025 року та 24.07.2025 року підтримував позовні вимоги, просив суд задовольнити їх.
Відповідач (ФОП Білий М.О.) в судове засідання жодного разу не з'явився, відзив на позов не надав, про дату час та місце розгляду справи був повідомлений за адресою вказаною в позові, яка відповідає даним згідно Витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, а також співпадає із даними Єдиного державного демографічного реєстру.
Проте ухвалу про відкриття провадження від 03.06.2025 та ухвали суду від 03.07.2025 року та 24.07.2025 року не було отримано відповідачем та повернуто відділенням поштового зв'язку до суду з відміткою "одержувач відсутній за вказаною адресою".
Згідно з пунктом 5 частини 6 статті 242 ГПК України, днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
Отже, у разі якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії суд направив стороні за належною адресою, тобто адресою місцезнаходження, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, адресою реєстрації, вказаною в Єдиному державному демографічному реєстрі чи повідомленою суду стороною, і повернуто підприємством зв'язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії.
Відповідно до ч. 7 ст. 120 ГПК України учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають електронного кабінету та яких неможливо сповістити за допомогою інших засобів зв'язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає чи не перебуває.
Відповідач сам, у власних інтересах, повинен забезпечити належне приймання кореспонденції, яка направляється на його адресу, зазначену в Єдиному державному демографічному реєстрі.
Також, у даному випадку суд враховує, що за приписами ч. 1 ст. 9 Господарського процесуального кодексу України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом.
Відповідно до ч. 2 ст. 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі.
Згідно з ч. 1, 2 ст. 3 Закону України "Про доступ до судових рішень" для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Єдиний державний реєстр судових рішень - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень.
Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному вебпорталі судової влади України (ч. 1 ст. 4 Закону України "Про доступ до судових рішень").
Ухвала Господарського суду Харківської області про відкриття провадження від 03.06.2025 та ухвали суду від 03.07.2025 року та 24.07.2025 року були оприлюднені в Єдиному державному реєстрі судових рішень.
Враховуючи наведене, господарський суд зазначає, що відповідач не був позбавлений права та можливості ознайомитись з ухвалами суду по справі у Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua).
Сам лише факт неотримання кореспонденції, якою суд, з додержанням вимог процесуального закону, надсилав ухвалу для вчинення відповідних дій за належною адресою та яка повернулася в суд у зв'язку з її неотриманням адресатом, не може вважатися поважною причиною невиконання ухвали суду, оскільки зумовлений не об'єктивними причинами, а суб'єктивною поведінкою сторони щодо отримання кореспонденції, яка надходила на його адресу (постанова Верховного Суду від 25 червня 2018 року у справі № 904/9904/17).
В контексті викладеного, суд дійшов висновку, що відповідач був належним чином, у порядку, встановленому Господарським процесуальним кодексом України, повідомлений про розгляд даної справи.
Відповідно до ст.165 ГПК України визначено, що у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Враховуючи належне повідомлення учасників справи про дату, час та місце розгляду справи, суд вважає за можливе розглянути справу по суті даному судовому засіданні.
Розглянувши подані документи і матеріали, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд встановив наступне.
ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ ТА ВИСНОВОК СУДУ.
Загальні положення щодо правозастосування ст.42 Кодексу України з процедур банкрутства ( фраудаторний правочин).
Відповідно до абзацу 2 частини другої статті 42 КУзПБ правочини, вчинені боржником протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, можуть бути визнані недійсними господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або кредитора також з таких підстав: боржник взяв на себе зобов'язання без відповідних майнових дій іншої сторони.
Суд звертає увагу, що обираючи варіант добросовісної поведінки, боржник ( банкрут) зобов'язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника, повинна відповідати критеріям розумності, що передбачає, що кожне зобов'язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином, а тому кожний кредитор вправі розраховувати, що усі існуючі перед ним зобов'язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Доброчесний боржник повинен мати на меті добросовісно виконати усі свої зобов'язання, а в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне задоволення (сатисфакцію) прав та правомірних інтересів кредитора (висновок викладений у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18).
Суд зазначає, що однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Тобто, цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.
Частиною третьою статті 13 ЦК України визначено, що не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Формулювання "зловживання правом" необхідно розуміти як суперечність, оскільки якщо особа користується власним правом, то його дія дозволена, а якщо вона не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права та дію без права. Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб'єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права.
Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:
- особа (особи) "використовувала/використовували право на зло";
- наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб'єкти, чиї права безпосередньо пов'язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб'єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які "потерпають" від зловживання нею правом, або не перебувають);
- враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).
Тож учасники цивільних відносин при здійсненні своїх прав зобов'язані діяти добросовісно, утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб; не допускаються дії, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. На цих засадах мають ґрунтуватися і договірні відносини.
Слід наголосити, що свобода договору, передбачена статтями 6, 627 ЦК України, яка полягає у праві сторін вільно вирішувати питання при укладенні договору, при виборі контрагентів та при погодженні умов договору, не є безмежною.
Отже, закріплений Цивільним кодексом України принцип свободи договору має співвідноситися із принципами справедливості, добросовісності та розумності.
Порушення вимог принципу справедливості, добросовісності і розумності має бути пов'язаним із негативними наслідками (відмова у захисті права, визнання правочину недійсним, визнання недійсними окремих умов договору тощо).
Тобто, будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов'язання з погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності і набуває ознак фраудаторного правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам (висновки, викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 03.03.2020 у справі № 910/7976/17, від 03.03.2020 у справі № 904/7905/16, від 03.03.2020 у справі №916/3600/15, від 26.05.2020 у справі № 922/3796/16, від 04.08.2020 у справі № 04/14-10/5026/2337/2011, від 17.09.2020 у справі №904/4262/17, від 22.04.2021 у справі № 908/794/19 (905/1646/17), від 28.07.2022 у справі № 902/1023/19 (902/1243/20)).
Кодекс України з процедур банкрутства є спеціальним нормативним актом, у якому поєднуються норми матеріального та процесуального права, що регулюють неплатоспроможність, а за відсутності відповідного регулювання за цим Кодексом застосовуються загальні приписи ГПК України, ЦК України, Господарського кодексу України та інших нормативних актів (частина шоста статті 12 ГПК України).
Щодо договору позики.
Позивач в позові просить суд визнати недійсним договір позики, укладений між банкрутом Товариством з обмеженою відповідальністю "Полесадсервіс" (код ЄДРПОУ 37298595) як позичальником і ФОП Білий М.О. (РНОКПП НОМЕР_1 ) як позикодавцем про надання позики у розмірі 3791138 грн.
Стаття 1047 ЦК України визначає форму договору позики. Так, договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. Проте, до матеріалів позову позивачем не було надано будь-якого письмового договору позики.
Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує ч. 2, 3 ст. 215 ЦК України та висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими.
Тобто, правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено (аналогічна правова позиція викладена в Постанові ВС у справі №385/344/16-ц від 19.08.2020р.).
Крім того, судом встановлено, що згідно з виписки про рух коштів по розрахунковому рахунку ТОВ "Полесадсервіс", що знаходився в АТ "Райфайзенбанк" у м Києві, не вбачається, що ТОВ "Полесадсервіс" отримав грошові кошти за договором позики на суму 3,7 млн. грн від відповідача ФОП Білий М.О.
Враховуючи вищенаведене, а також відсутність оригіналу договору позики, що підтверджує укладення такого правочину між ТОВ "Полесадсервіс" та ФОП Білий М.О., відсутність реальних доказів передання грошових коштів відповідачем позивачу, за вказаним договором, створює правові та грунтовні підстави вважати його неукладеним, в зв'язку з чим суд вважає, що позивачем в цій частині позову (визнання недійсним договору позики) обраний неналежний спосіб захисту, що створює підстави для відмови у задоволенні позову в цій частині.
Щодо визнання недійсним договору іпотеки від 21.01.2021року
Як було зазначено вище, в ході виконання процедури ліквідації арбітражному керуючому ліквідатора стало відомо про належність банкруту ТОВ "Полесадсервіс" на праві власності (договір купівлі-продажу нерухомого майна від 10.01.2019) адміністративної будівлі літ. А загальною площею 911,1 кв.м. і гаража літ.Б загальною площею 154,2 кв.м., які знаходяться за адресою : Харківська область, м. Куп'янськ, проспект Конституції (колишня назва вул. Леніна), буд. 38 (далі - майно), а також про передачу цього майна в іпотеку відповідачу ФОП ОСОБА_1 на підставі договору іпотеки від 21.01.2021р. (далі - Договір іпотеки).
З тексту вищевказаного договору іпотеки вбачається, що він укладений в забезпечення виконання зобов'язань ТОВ "Полесадсервіс" перед ФОП Білий М.О. на суму 3 791 138,39 грн за договором позики. При цьому будь-яких реквізитів цього договору позики договір іпотеки не містить (ані дати його укладення, ані номера). За умовами цього договору позики, як свідчить текст договору іпотеки, ФОП Білий М.О. надав ТОВ "Полесадсервіс" кошти у розмірі 3 791 138,39 грн., що підтверджується актом звірки від 21.01.2021 та гарантійним листом за № 15 від 21.01.2021.
З договору іпотеки слідує, що за договором позики ТОВ "Полесадсервіс" (іпотекодатель) зобов'язаний повернути грошові кошти ФОП ОСОБА_1 до 31.12.2025 року ( п.1. цього договору).
Проте, як встановлено позивачем, з виписки про рух грошових коштів по розрахунковому рахунку ТОВ "Полесадсервіс", що знаходився в АТ "Райфайзенбанк " у м. Києві, не вбачається того, що боржник ТОВ "Полесадсервіс" отримав грошові кошти за договором позики на суму 3,7 млн. грн. від ФОП Білий М.О.
Отже, відповідно до правової позиції арбітражного керуючого щодо визнання недійсним договору іпотеки від 21.01.2021 року з підстав, визначених ч.2 ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства, а саме: боржник безоплатно здійснив відчуження майна, взяв на себе зобов'язання без відповідних майнових дій іншої сторони, що вказує критерії фраудаторності та недійсності цього договору.
З цього приводу суд зазначає наступне.
Як було зазначено вище, боржником - ТОВ "Полесадсервіс" (іпотекодавець) було укладено оспорюваний договір іпотеки з ФОП Білий М.О. для забезпечення виконання ТОВ "Полесадсервіс" (позичальник) зобов'язань за договором позики, укладеним ним з ФОП Білим М.О.
Відповідно до частини першої статті 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності.
Згідно зі статтею 572 та частиною 1статті 576 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави). Предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема річ, цінні папери, майнові права), що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення.
За частиною 1 статті 579 ЦК України визначено, що у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, а також в інших випадках, встановлених законом, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави.
Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (частина 1 статті 575 ЦК України).
За визначеннями, наведеними у статті 1 Закону України "Про іпотеку", іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Іпотекою може бути забезпечене виконання дійсного зобов'язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності. Іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частини 4, 5 статті 3 Закону України "Про іпотеку").
Системний аналіз положень статті 572, частини 1 статті 576 ЦК України, статті 1, частини 5 статті 3 Закону України "Про іпотеку" свідчить, що за своє правовою природою іпотека має похідний характер від основного зобов'язання, з урахуванням чого не може існувати самостійно без основного зобов'язання, а укладення договору іпотеки, як похідного від договору основного зобов'язання, не є підставою для виникнення майнових зобов'язань до моменту порушення виконання боржником основного зобов'язання за договором.
Частиною 1 статті 583 ЦК України визначено, що заставодавцем може бути боржник або третя особа (майновий поручитель). Відповідні положення наведено також у статті 1 Закону України "Про іпотеку", якою передбачено, що іпотекодавцем може бути боржник або майновий поручитель.
Отже, укладення договору іпотеки для забезпечення виконання зобов'язань боржника перед кредитором не зумовлює виникнення у заставодавця (іпотекодавця) майнових зобов'язань з моменту укладання такого договору та до моменту порушення боржником основного зобов'язання..
Наведений висновок є цілком очевидним, адже як свідчать приписи статті 572 ЦК України, статей 1, 3, 11 Закону України "Про іпотеку" метою укладення договору іпотеки є отримання кредитором додаткових гарантій виконання основного зобов'язання забезпеченого цим договором, у разі невиконання якого боржником таке зобов'язання підлягає виконанню іпотекодавцем. Тобто іпотека є визначеним законним заходом майнового характеру спрямованим на забезпечення виконання основного зобов'язання чим фактично обумовлюється її похідний (акцесорний) характер стосовно основного зобов'язання.
Тобто, ЦК України, Закон України "Про іпотеку" закріплюють лише право іпотекодержателя( кредитора), у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання, одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника.
За частиною 1 статті 527 ЦК України встановлено, що боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
Ураховуючи наведене, укладення договору іпотеки не зумовлює виникнення у іпотекодержателя майнових зобов'язань перед (іпотекодавцем), адже договір іпотеки за своє суттю є договором за яким виникають зобов'язання, які мають акцесорний характер стосовно основного зобов'язання.
Тому не може бути визнаним недійсним укладений боржником ТОВ "Полесадсервіс" договір іпотеки з підстав визначених абзацом 2 частини другої статті 42 КУзПБ - прийняття (взяття) боржником на себе зобов'язання без відповідних майнових дій іншої сторони, оскільки його укладення не зумовлює виникнення майнових зобов'язань між сторонами такого правочину, а лише має наслідком виникнення у боржника акцесорного (додаткового) зобов'язання стосовно основного зобов'язання, а саме: забов'язання за договором позики. А крім того, зобов'язання боржника ТОВ "Полесадсервіс" за договором позики щодо повернення грошових коштів кредитору ФОП Білий М.О. виникають лише з 01.01.2026 року
Отже, за наведеним вище, висновок позивача - ліквідатора ТОВ "Полесадсервіс" щодо визнання оспорюваного договору іпотеки недійсним з підстав його укладення без мети здійснення господарської діяльності, взяття боржником на себе зобов'язання без відповідних майнових дій зі сторони відповідача ФОП Білий М.О. як особи в інтересах якої укладено договір є помилковим, адже не відповідає положенням цивільного законодавства щодо правових наслідків порушення зобов'язань за договором іпотеки визначених статтями 572, 589 - 590 ЦК України.
Разом з тим, суд зазначає, що згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") неправильна юридична кваліфікація позивачем спірних правовідносин не звільняє суд від обов'язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм (висновок наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц).
Так, господарський суд, з'ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, які фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює їх правильну правову кваліфікацію і застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального та процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (висновок, наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15).
Саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи зі встановлених під час розгляду справи фактів, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту (аналогічну правову позицію викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17, постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20.01.2020 у справі № 916/556/19, від 22.10.2020 у справі № 910/18279/19).
Тому посилання позивача в позовній заяві про визнання недісним договору іпотеки у порядку приписів ч.2 ст.42 Кодексу України з процедур банкрутства, які, на думку суду, не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, не може слугувати незаперечливою підставою для відмови у задоволенні позовної заяви ліквідатора в цієї частині, оскільки суд при вирішенні справи враховує підставу (обґрунтування) заявлених вимог.
Суд звертає увагу, що конструкція фраудаторного правочину, визначає правочин, який вчиняється на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати борг ( грошові кошти ).
Зміст як договірного, так і недоговірного зобов'язання складають права та обов'язки його суб'єктів. Суб'єктивне право, що належить управненій стороні у зобов'язанні, йменується правом вимоги, а суб'єктивний обов'язок зобов'язаної сторони називається боргом;
В приватному праві існують численні договірні конструкції, які знаходяться поза поділом правочинів на оплатні та безоплатні. Тому вони мають специфіку в кваліфікації їх як фраудаторних правочинів. До таких договорів належать ті конструкції, які мають майновий характер (зокрема, договір іпотеки )
Тому, на думку суду, не виключається визнання договору іпотеки за порушення принципів добросовісності (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), якщо учасники цивільного обороту використовують такий договір з метою унеможливлення звернення стягнення на майно боржника або для створення переваг одного кредитора перед іншим чи створення «свого забезпеченого кредитора» для боржника.
Тлумачення, як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства (див. зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20).
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними.
Добра совість - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18)).
З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 463/13099/21 (провадження № 61-11609сво23), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Тобто такий правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які, хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом;
Суд наголошує, що застосування конструкції "фраудаторності" при майновому характері договору (договір іпотеки) та має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. Тобто, очевидно, що для мотивування кваліфікації такого правочину як фраудаторного, має відбуватися через обґрунтування наявності тих обставин, які дозволяють кваліфікувати договір іпотеки як вчинений на шкоду кредитору(рів) банкрута.
До таких обставин, зокрема, відноситься: створення переваг одного кредитора перед іншим чи створення «свого забезпеченого кредитора» для боржника з метою унеможливлення задоволення вимог кредиторів боржника.
Так, за правовою позицією Верховного Суду у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 28.10.2021 у справі №911/1012/13 відсутність підстав для застосування статті 42 КУзПБ не виключає можливості звернення зацікавлених осіб (арбітражного керуючого або кредитора) з позовами про захист майнових прав та інтересів з підстав, передбачених нормами ЦК України, ГК України чи інших законів (постанова Верховного Суду від 02.06.2021 у справі №904/7905/16) і є належним способом захисту, який гарантує практичну й ефективну можливість захисту порушених прав кредиторів та боржника, оскільки будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов'язання з погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним або його платоспроможність значно знижується, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину - правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам.
Спільною ознакою таких правочинів є вчинення сторонами дій з виведення майна боржника на третіх осіб з метою унеможливлення виконання боржником своїх зобов'язань перед кредиторами та з порушенням принципу добросовісності поведінки сторони у цивільних правовідносинах.
Тому, недійсність такого фраудаторного правочину на підставі загальних норм ЦК України має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) "через можливість доступу до майна боржника", навіть і того, що знаходиться в інших осіб з метою задоволення вимог кредиторів у конкурсному провадженні.
Велика Палата Верховного Суду у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в конкурсному оспорюванні як:
фіктивного (стаття 234 ЦК України);
такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України);
такого, що порушує публічний порядок (частини перша та друга статті 228 ЦК України).
Враховуючи вищенаведене суд наголошує, що відповідно до частини 1 статті 509 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу (частина 2 статті 509 ЦК).
Частиною 2 статті 11 ЦК передбачено, що однією з підстав виникнення цивільних прав та обов'язків є договори та інші правочини.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина перша статті 626 ЦК)
Відповідно до статей 6, 627 ЦК сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно з частиною першою статті 628 ЦК зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Нормами частини 1 статті 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
У статті 180 Господарського кодексу України (далі - ГК) деталізовано істотні умови укладення господарського договору. Так, при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.
Частинами першою, другою статті 207 ЦК передбачено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, або надсилалися ними до інформаційно-телекомунікаційної системи, що використовується сторонами. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.
Отже, за загальним правилом при укладенні договору в обов'язковому порядку має бути наявний ряд складових, таких як: наявність взаємної згоди щодо усіх істотних умов договору, надання пропозиції щодо укладення (оферта) - прийняття пропозиції (акцепт), зазначення сторонами місця і часу, моменту, з якого договір вважається укладеним, а також інші особливості за певними видами договорів.
Згідно до приписів статті 1046 ЦК України визначено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Тобто, договір позики є реальним та одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов'язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
Стаття 1047 ЦК України визначає форму договору позики. Так, договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.
Проте, суд зазначає, що відповідач жодних доказів письмового та реального укладення договору позики між ТОВ "Полесадсервіс" та ФОП Білий М.О. не надав, доказів передання грошових коштів від ТОВ "Полесадсервіс" ФОП Білий М.О. відповідач суду не представив. Тобто, в судовому засіданні встановлена відсутність будь-якого документального підтвердження укладення між сторонами договору позики.
Отже, як було зазначено вище, суд дійшов висновку про те, що договір позики на суму 3 791 138 39грн. між ТОВ "Полесадсервіс" та ФОП Білий М.О. не є укладеним, оскільки позивач заперечував щодо факту укладення договору позики з відповідачем ФОП Білий М.О., а відповідач ФОП Білий М.О. в судові засідання не з'являвся, вимоги суду не виконав, відзив на позов ліквідатора ТОВ "Полесадсервіс" не надав та не представив оригіналу договору позики, згадування про який міститься п.1. договору іпотеки від 21.01.2021р, тобто не надав суду належні та допустимі докази в розумінні статей 76, 77 ГПК України, які б свідчили про укладення вищевказаного договору з позивачем та документів щодо передання грошових коштів (письмова розписка тощо), які засвідчують факт отримання позики у борг і містить умови щодо її повернення.
Зазначене вище свідчить про те, що подальше укладення договору іпотеки від 21.01.2021р. між ТОВ "Полесадсервіс" та ФОП Білий М.О., відповідно до умов якого в забезпечення виконання зобов'язань було передано ФОП Білий М.О. нерухоме майно, що належить на праві власності боржнику ТОВ "Полесадсервіс", а саме: адміністративну будівлю літ. А загальною площею 911,1 кв.м., гараж літ.Б загальною площею 154,2 кв.м., які знаходяться за адресою: Харківська область, м. Куп'янськ, проспект Конституції (колишня назва вул. Леніна), буд. 38, було вчинено між вищевказаними сторонами всупереч принципу добросовісності та при зловживанні правом (статті 3, 13 ЦК України). Такий правочин був вчинений на шкоду інтересів кредитора(рів) ТОВ "Полесадсервіс", з ціллю створення «свого забезпеченого кредитора» для боржника, з метою уникнення чи унеможливлення задоволення кредиторів своїх вимог за рахунок майна боржника, в зв'язку з чим такий договір іпотеки підлягає визнанню судом недійсним.
Відповідно до частин першої, другої статті 5 ГПК України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Згідно до частини 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Зміст статей 3, 15, 16 ЦК України свідчить, що правовою підставою для звернення до господарського суду є захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. За результатами розгляду такого спору має бути визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.
Такі висновки, були викладені у постанові Верховного Суду України від 01.06.2016 у справі №920/1771/14 та постанові Верховного Суду від 14.08.2018 у справі №910/23369/17.
В зв'язку з вищенаведеним, позов ліквідатора ТОВ "Полесадсервіс" підлягає задоволенню частково .
Згідно зі статтею 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
З'ясування відповідних обставин здійснюється із застосуванням критеріїв оцінки доказів передбачених статтею 86 ГПК України щодо відсутності у жодного доказу заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо, а також вірогідності і взаємного зв'язку доказів у їх сукупності.
Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язками, відносинами і залежностями. Таке з'ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
Належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити її, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування, це процесуальний обов'язок суду (див. постанову Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23.12.2020 у справі № 757/28231/13-ц, постанову Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06.07.2022 у справі № 910/6210/20.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення…Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи ( справа «Проніна проти України», рішення ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року)» (Постанова КЦС ВС від 20.10.2020 у справі №756/536/19, від 15.10.2020 у справі № 759/14004/15-ц, від 15.10.2020 у справі №157/398/15-ц, від 13.10.2020 № 161/4641/17, 20.10.2020 у справі № 213/112/19, від 12.10.2020 у справі № 585/2958/17, від 12.101.2020 у справі №521/7401/15, від 09.10.2020 у справі №161/7515/15-ц).
Щодо розподілу судових витрат.
Пунктом 5 частини 1 статті 237 ГПК України передбачено, що при ухваленні рішення суд вирішує питання як розподілити між сторонами судові витрати.
Відповідно до ст. 129 ГПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Згідно з п. 2 ч.1 ст.129 ГПК України у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Як вбачається з матеріалів справи, загальна сума сплаченого судового збору становить 4844,80 грн., а тому, беручи до уваги те, що позов задоволено частково та враховуючи правила п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, у зв'язку з чим витрати по сплаті судового збору у розмірі 2422,40 грн. підлягають стягненню з відповідача на користь позивача, в іншій частині судовий збір покладається на позивача.
Керуючись ст.7 Кодексу України з процедур банкрутства, ст.ст. 13, 73, 74, 86, 123, 129, 165, 178, 236, 237, 238-241 Господарського процесуального кодексу України, суд -
1. Позов задовольнити частково.
2. Визнати недійсним договір іпотеки, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "Полесадсервіс" (код ЄДРПОУ 37298595) як іпотекодавцем і фізичною особою-підприємцем Білим Миколою Олександровичем (РНОКПП НОМЕР_1 ) як іпотекодержателем від 21.01.2021 року, посвідчений державним нотаріусом Куп'янської державної нотаріальної контори Харківської області Колосовською С.О., зареєстрований в реєстрі за № 120.
3. Стягнути з фізичної особи-підприємця Білого Миколи Олександровича (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Полесадсервіс" (код ЄДРПОУ 37298595) судовий збір у розмірі 2422,40 грн.
Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
4. В решті позовних вимог відмовити.
5. Рішення направити учасникам справи.
Рішення суду може бути оскаржено протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Повне рішення складено "12" серпня 2025 р.
Суддя С.В. Міньковський