13 серпня 2025 рокуЛьвівСправа № 260/1489/24 пров. № А/857/18019/24
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого-судді - Мікули О. І.,
суддів - Курильця А. Р., Пліша М. А.,
розглянувши в порядку письмового провадження у м. Львові апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 11 квітня 2024 року у справі № 260/1489/24 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії, -
суддя в 1-й інстанції - Гаврилко С. Є.,
час ухвалення рішення - 11 квітня 2024 року,
місце ухвалення рішення - м. Ужгород,
дата складання повного тексту рішення - не зазначено,
Позивач - ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до відповідача - Військової частини НОМЕР_1 , в якому просив визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо непроведення йому виплати на день звільнення з військової служби (29 листопада 2023 року) усіх сум, що належали при звільненні з військової служби; стягнути з військової частини НОМЕР_1 на його користь середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби за період з 30 листопада 2023 року по 02 лютого 2024 року, із розрахунку 1173,92 гривні в день, терміном 65 днів, загалом у сумі 76304,80 грн (сімдесят шість тисяч триста чотири гривні 80 копійок)."
Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 11 квітня 2024 року позов задоволено. Визнано протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 30 листопада 2023 року 02 лютого 2024 року. Зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 30 листопада 2023 року по 02 лютого 2024 року в розмірі 77467,65 грн.
Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, відповідач оскаржив його в апеляційному порядку. Вважає, що оскаржуване рішення прийняте з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм матеріального права та підлягає скасуванню, покликаючись на те, що відповідно до абзацу 3 пункту 7 розділу 1 Порядку №260 військовослужбовцям, які виключаються зі списків особового складу військової частини, грошове забезпечення виплачується до дня виключення включно. Вказує, що в наказах про виключення зі списків особового складу обов'язково зазначається про виплату одноразових додаткових видів грошового забезпечення (що відображено у наказі командира військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 11 березня 2021 року №49. На основі вищевикладеного, порушень з боку посадових осіб військової частини НОМЕР_1 , немає. Порядок дозволяє виплачувати військовослужбовцям (незалежно від статусу діючого або військовослужбовця запасу) грошове забезпечення не в день видання наказу, а у визначені пунктом 8 розділу 1 Порядку терміни, а саме: в місяці видання наказу про виплату або в наступному після місяця, в якому наказом оголошено про виплату. З врахуванням наведеного просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю.
Позивач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначає про те, що станом на день виключення його зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 , відповідач фактично не провів розрахунку та не здійснив виплату усіх сум, що належали до виплати при звільненні з військової служби згідно з наказом відповідача, в тому числі грошової компенсації за неотримане речове майно за час проходження військової служби, а тому відповідач зобов'язаний виплатити йому середнє грошове забезпечення за час затримки за період з 30 листопада 2023 року по 02 лютого 2024 року, яка правомірно встановлена судом першої інстанції у розмірі 77467,65 грн. Таким чином, вважає, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, який ухвалив законне та обґрунтоване рішення, тому просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін.
Справа розглянута судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження.
Враховуючи, що рішення суду першої інстанції ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження), суд апеляційної інстанції в порядку п.3 ч.1 ст.311 КАС України розглядає справу без виклику учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, оскільки справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та відзив на апеляційну скаргу в їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін з таких підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що позивач у період з 11 травня 2000 року по 29 листопада 2023 року проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 .
Наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по особовому складу) від 27 листопада 2023 року №358-рс відповідно до статті 26 частини 5 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" позивача звільнено з військової служби у запас за пунктом 3 підпункту "г" (військовослужбовці, які самостійно виховують дитину (дітей) до 18 років), з правом носіння військової форми одягу (а.с.12).
Згідно із наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 29 листопада 2023 року №339, у зв'язку зі звільненням з військової служби, позивача виключено зі списків особового складу частини, всіх видів забезпечення та направлений для зарахування на військовий облік до ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 29 листопада 2023 року (а.с.13).
Зі змісту вказаного наказу вбачається, що при звільненні з військової служби позивачу належали наступні виплати:
грошова допомога при звільненні з військової служби відповідно до пункту 15 Закону України "Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та розділу 32 Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 №260, в розмірі 50% місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік (календарна вислуга років - 25 років, 04 місяці, 28 днів):
надбавка за особливості проходження служби в розмірі 100% до посадового окладу, за військове звання та надбавки за вислугу років за листопад 2023 року; - щомісячна премія в розмірі 487,0 % за відпрацьований період листопада 2023 року;
грошова компенсація за невикористані 20 діб щорічної основної відпустки за 2016 рік; грошова компенсація за невикористані 20 діб щорічної основної відпустки за 2020 рік; грошова компенсація за невикористані 45 діб щорічної основної відпустки за 2022 рік; грошова компенсація за невикористані 38 діб щорічної основної відпустки за 2023 рік;
грошова компенсація за невикористані 126 діб додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону України "Про відпустки", як учаснику бойових дій за 2015-2023 роки, відповідно до вимог наказу Міністерства оборони України від 07.06.2018 року №260;
грошова компенсація за невикористані 20 діб додаткової оплачуваної відпустки за 2022 та 2023 роки, передбаченої статтею 19 Закону України "Про відпустки", у відповідності до вимог абзацу 3 частини 14 статті 10-1 Закону України "Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та вимог абзацу 3 розділу 31 Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 №260;
грошова компенсація за неотримане речове майно за час проходження військової служби згідно довідки-розрахунку № 94 в сумі 103024,40 грн.
Позивач вказує, що станом на день виключення його зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 , відповідач фактично не провів розрахунку та не здійснив виплату усіх сум, що належали до виплати при звільненні з військової служби.
Так, 13 грудня 2023 року на картковий рахунок позивача було зараховано грошові кошти у сумі 803222,10 грн (за призначенням заробітна плата), що підтверджується випискою з карткового рахунку в АТ КБ "Приватбанк" № НОМЕР_3 від 12 березня 2024 року (а.с.14).
У подальшому 02 лютого 2024 року зарахована грошова компенсація за неотримане під час служби речове майно, у сумі 101429,03 грн, що підтверджується випискою з карткового рахунку в АТ КБ "Приватбанк" № НОМЕР_4 від 12 березня 2024 року (а.с.15).
Вважаючи, що має право на середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні та компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з несвоєчасною виплатою сум грошового забезпечення, позивач звернувся у суд з цим позовом.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки позивачу станом на день його звільнення з військової служби та виключення із списків особового складу не було виплачено грошову компенсацію за неотримане під час служби речове майно, вказана обставина свідчить про те, що при звільненні відповідач не провів з позивачем повного розрахунку, а тому у спірних правовідносинах застосуванню підлягають положення ст.116,117 КЗпП України, і позовні вимоги про нарахування та виплату середнього заробітку за весь період затримки розрахунку період (з 30 листопада 2023 року по 02 лютого 2024 року) є правомірними, а тому позивач має право на нарахування та виплату середнього заробітку за весь період затримки розрахунку.
З врахуванням ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Даючи правову оцінку висновку суду першої інстанції про підставність задоволених позовних вимог, колегія суддів вважає, що такий відповідає нормам матеріального права та фактичним обставинам справи і є правильним, законним та обґрунтованим, виходячи з наступного.
Враховуючи вимоги ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Підстави виникнення, проходження і припинення військової служби визначені не трудовим, а спеціальним законодавством, за приписами якого повинні розглядатися спори з участю таких службовців. У разі відсутності відповідних положень у конституційному або адміністративному законодавстві суд може додатково застосувати трудове законодавство, якщо така можливість передбачена у спеціальному законі.
У разі, коли така можливість застосування трудового права у спеціальному законі не передбачена, то за правилами частини 6 статті 7 КАС України суд застосовує закон, який регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права), навівши у рішенні відповідні доводи.
Так, як нормами спеціальних законів, які стосуються проходження військової служби, не врегульовані питання відповідальності за затримання розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу (зокрема, затримку виплати грошового забезпечення, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, індексації грошового забезпечення тощо, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення)), разом з тим, такі питання врегульовані норами КЗпП України, тому колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про можливість застосування згідно з положеннями ст.9 КАС України до спірних правовідносин положення КЗпП України.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 01 березня 2018 року у справі №806/1899/17 та постановах Верховного Суду від 31 травня 2018 року у справі №823/1023/16, від 30 квітня 2020 року у справі №140/2006/19, від 04 вересня 2020 року у справі №120/2005/19-а, у постанові від 09 липня 2020 року у справі №320/6659/18.
Таким чином, враховуючи наведене вище, колегія суддів відхиляє доводи апелянта в частині непоширення положень ст.117 КЗпП України у спірних правовідносинах з наведених вище мотивів.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей»).
Згідно зі ст.1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Відповідно до ч.2 ст.1-2 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» у зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Крім того, у пункті 1 статті 9 цього Закону закріплено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Абзац третій пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України №1153/2008 від 10 грудня 2008 року передбачає, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Згідно з ч.2 ст.24 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 був звільнений з роботи 29 листопада 2023 року, однак повного розрахунку при звільненні з ним проведено не було.
Матеріалами справи стверджується, що 02 лютого 2024 року зарахована грошова компенсація за неотримане під час служби речове майно у сумі 101429,03 грн, що підтверджується випискою з карткового рахунку в АТ КБ "Приватбанк" № 4JHLLK208G3QN169 від 12 березня 2024 року, тобто з порушенням строку, визначеного у статті 116 КЗпП України.
Відповідно до ч.1 ст.47 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Згідно зі ст.116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
З аналізу наведених норм можна дійти висновку про те, що вказаними нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати (грошового забезпечення) за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Відповідно до ст.117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Умовами застосування ч.1 ст.117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, індексація грошового забезпечення тощо).
Вказаний у ч.1 ст.117 КЗпП України законодавчий припис є загальним і не встановлює конкретні види виплат, які роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові в день його звільнення.
Частина 2 статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання.
Аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13 травня 2020 року у справі №810/451/17 (провадження №11-1210апп19) та у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17.
Відповідно до правової позиції, наведеної в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №910/4518/16, за змістом приписів статей 94, 116, 117 КЗпП України і статей 1, 2 Закону України від 24 березня 1995 року №108/95-ВР «Про оплату праці» середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.
Верховний Суд зазначає, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. В разі невиконання такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу настає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність, що спростовує доводи апеляційної скарги відповідача в цій частині.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат у день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Датою виникнення правовідносин, урегульованих статтею 117 Кодексу законів про працю України у цій справі, є 29 листопада 2023 року - дата звільнення позивача.
За таких обставин застосуванню до спірних правовідносин належать приписи статті 117 Кодексу законів про працю України у чинній редакції, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.
Суд першої інстанції при обрахунку середнього заробітку за невчасний розрахунок при звільненні виходив з того, що оскільки відповідач не провів з позивачем при звільнення з військової служби остаточний розрахунок, позивач має право на отримання середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні з 30 листопада 2023 року по 02 лютого 2024 року.
Згідно з наявною у матеріалах справи довідкою Військової частини НОМЕР_1 №141-60/225 від 05 квітня 2024 року розмір грошового забезпечення позивача за два останні місяці служби перед виключенням зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення становив 72700,20 грн (по 36350,10 грн за вересень та жовтень 2023 року). Кількість календарних днів за вересень - жовтень 2023 року становить 61 день (а.с.52).
Таким чином, середньоденне грошове забезпечення позивача за два останні місяці служби перед виключенням зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення становить 1191,81 грн (72700,20 грн/61 календарний день), а відтак сума середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні, на яку має право позивач за вказаний період, становить 72467,65 грн (1191,81 грн х 65 календарних днів).
Аналізуючи вищенаведені законодавчі приписи та встановлені фактичні обставини справи у їх сукупності, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що бездіяльність відповідача щодо невиплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за спірний період є протиправною, а тому з метою ефективного поновлення порушених прав позивача необхідно зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 72467,65 грн.
Враховуючи наведене вище, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об'єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи.
Крім того, колегія суддів зазначає, що інші зазначені відповідачем в апеляційній скарзі обставини, крім вищеописаних обставин, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин справи і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.
Колегія суддів також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів апелянта), сформовану у справі "Серявін та інші проти України" (№4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (RuizTorijav. Spain) №303-A, пункт 29).
Також згідно з п. 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Наведене дає підстави для висновку, що доводи сторін у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості в межах відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду.
Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості в межах відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду.
З врахуванням вищенаведеного колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про підставність позовних вимог, правильно і повно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому відповідно до ст.316 КАС України апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду - без змін.
Керуючись ст.242, 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд,-
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення, а рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 11 квітня 2024 року у справі №260/1489/24 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Головуючий суддя О. І. Мікула
судді А. Р. Курилець
М. А. Пліш
Повне судове рішення складено 13 серпня 2025 року.