11 серпня 2025 року
м. Київ
єдиний унікальний номер судової справи 754/6453/24
номер провадження 22-ц/824/7804/2025
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду
цивільних справ:
головуючого - суддіЛапчевської О.Ф.,
суддівБерезовенко Р.В., Мостової Г.І.,
за участю секретаря судового засідання Єфіменко І.О.,
учасники справи: позивач ОСОБА_1 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2
на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 19 грудня 2024 року /суддя Гринчак О.І./
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , законним представником якого є ОСОБА_4 , третя особа - державний нотаріус П'ятнадцятої київської державної нотаріальної контори Мазур Олена Юріївна про визнання договору недійсним, -
У травні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, просила суд визнати недійсним договір дарування, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , посвідчений 12.12.2015 державним нотаріусом П'ятнадцятої київської державної нотаріальної контори Мазур О.Ю. та зареєстрований в реєстрі за №11-511.
Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 19 грудня 2024 року у задоволенні позову відмовлено. /а.с.102-108 /
Не погоджуючись з вказаним рішенням, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 звернулась з апеляційною скаргою, в якій просила прийняти нове рішення, яким визнати заповіт 13 березня 2015 року, посвідчений державним нотаріусом П'ятнадцятої київської державної нотаріальної контори Колодій Г.М., зареєстрований в реєстрі за №2-220 недійсним.
На підтвердження вимог, викладених в апеляційній скарзі, апелянт посилалась на необґрунтованість висновків суду першої інстанції. Вказувала, що суд першої інстанції необґрунтовано відхилив клопотання позивачки про виклик свідків, чим порушив ст. 43, 90, 91 ЦПК України. Свідки могли підтвердити обставини, викладені в позові, що вплинуло на об'єктивність розгляду. Суд не дослідив належним чином докази, зокрема письмові документи, які підтверджують волевиявлення позивачки, чим порушив ст. 76 ЦПК України. Наголошувала на порушенні норм матеріального права. Зокрема, суд не врахував, що договір дарування укладено під впливом обману з боку ОСОБА_5 , який скористався довірою позивачки, пенсіонерки, та оплатив нотаріальні витрати, ввівши її в оману щодо природи правочину (ст. 230 ЦК України). Позивачка зазначила, що її волевиявленням було складання заповіту від 13.03.2015 (№2-220), а не передача майна за договором дарування, що свідчить про помилку щодо природи правочину (ст. 229 ЦК України). Суд помилково вважав, що визнання договору недійсним порушить права дитини - ОСОБА_6 , хоча заповіт забезпечує його спадкові права після смерті позивачки. Суд не врахував, що позивачка не розуміла наслідків договору дарування, а її похилий вік і довіра до відповідача сприяли укладенню правочину всупереч її волі.
Відповідач та третя особа в судове засідання не з'явились, про час та дату судового розгляду повідомлені належним чином, тому колегія суддів вважає за можливе розглядати справу за їх відсутності у відповідності до положень ч. 2 ст. 372 ЦПК України.
Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, які з'явились у судове засідання, перевіривши наведені в апеляційній скарзі доводи, матеріали справи в межах апеляційного оскарження, вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню, а судове рішення залишенню без змін на підставі наступного.
Судом встановлено, що 13 березня 2015 року ОСОБА_1 на випадок своєї смерті заповіла ОСОБА_3 належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1 , а все інше майно - ОСОБА_4 , що підтверджується заповітом, посвідченим державним нотаріусом П'ятнадцятої київської державної нотаріальної контори Колодій Г.М. та зареєстрованим в реєстрі за № 2-220.
Відповідно до договору дарування квартири від 12 грудня 2015 року, посвідченого державним нотаріусом П'ятнадцятої київської державної нотаріальної контори Мазур О.Ю. та зареєстрованого в реєстрі за № 11-511, ОСОБА_1 (дарувальник) та ОСОБА_3 (обдаровуваний), ІНФОРМАЦІЯ_1 , від імені якого діють його законні представники - батьки: ОСОБА_5 та ОСОБА_4 , діючи вільно і перебуваючи при здоровому розумі та ясній пам'яті, розуміючи значення своїх дій, попередньо ознайомлені нотаріусом з приписами цивільного законодавства, що регулюють укладений ними правочин (зокрема, з вимогами щодо недійсності правочину) уклали договір про те, що дарувальник подарувала - передала у власність обдаровуваного безоплатно, а обдаровуваний прийняв в дар квартиру АДРЕСА_1 . Сторони підтверджують, що укладення договору відповідає їх інтересам; волевиявлення є вільним, усвідомленим і відповідає їх внутрішній волі; умови договору зрозумілі і відповідають реальній домовленості сторін; договір не приховує іншого правочину і спрямовує на реальне настання наслідків, що обумовлюються у ньому. Зміст ст. 182, 210, 229, 230, 231, 233, 234, 235, 249, 717, 721, 722, 727, 728 ЦК України, та ст. 60, 65 Сімейного кодексу України, ч. 5 ст. 36, 47, 174 Податкового кодексу України, ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», ст. 32 Закону України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей сиріт та дітей позбавлених батьківського піклування» сторонами нотаріусом роз'яснено.
Право власності ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 зареєстроване в Державному реєстрі речових прав 12 грудня 2015 року, що підтверджується інформаційною довідкою № 375492979 від 23.04.2024 р.
Постановляючи оскаржене судове рішення, суд першої інстанції вірно керувався ст. 202 ЦК України якою визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Згідно з частиною першою статті 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
У постанові Верховного Суду України від 16 березня 2016 року в справі № 6-93цс16 зазначено, що: «якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).
Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування. /Постанови Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц та від 15 вересня 2021 року в справі №161/17523/16-ц.
Верховний Суд у постанові від 29 березня 2024 року у справі № 523/13811/21 наголошує, що лише з'ясування таких обставин, як вік позивача, його стан здоров'я, наявність у позивача спірного житла як єдиного, продовження дарувальником проживання у подарованому житлі після укладення договору дарування самі по собі - без доведення наявності такої вади волі у дарувальника як помилки під час укладення оспорюваного договору - не можуть бути самодостатніми підставами для визнання такого договору дарування недійсним. Наведені обставини можуть бути лише опосередкованими доказами наявності такої помилки. В іншому випадку усі правочини, укладені особами відповідного віку, стан здоров'я яких є поганим та які продовжили проживати у подарованому житлі, підлягали б визнанню недійсними, що призвело б до обмеження правочиноздатності такої категорії осіб, що, у свою чергу, порушувало б гарантії, проголошені в статті 21 Конституції України щодо рівності осіб у їх правах.
Суд першої інстанції дійшов обґрунтованих висновків, що під час розгляду справи не встановлено обставин, які б вказували, що під час укладення оскаржуваного договору дарування позивачка не була ознайомлена з умовами правочину та не розуміла його значення, а також, що укладення такого правочину суперечило внутрішньому волевиявленню ОСОБА_1 . Сам по собі факт похилого віку позивачки не свідчить про укладення договору дарування під впливом помилки.
ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , що надає їй право користування квартирою. Вказана обставина сама по собі не може вказувати на помилку під час укладення спірного договору.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Позивачка не довела, що на момент укладення оспорюваного договору дарування вона помилялася стосовно правової природи укладеного нею правочину та існували обставини, які зумовлюють визнання договору дарування недійсним, оскільки, укладаючи цей договір, вона усвідомлювала істотні умови і правові наслідки його укладення. Наступна зміна свого рішення або ставлення до його наслідків в результаті переусвідомлення його значення для себе, що настали у майбутньому, тобто після укладення такого правочину, не повинні створювати уявлення про наявність такої помилки станом на момент укладення оспорюваного правочину. Суд виходив з того, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність, а можуть слугувати виключно підставами для його розірвання, якщо це передбачено законом для такої правової ситуації.
Отже, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсним договору дарування, з підстав вчинення під впливом помилки.
Доводи апеляційної скарги, щодо необґрунтованості висновків суду першої інстанції та порушення норм процесуального права (зокрема, відхилення клопотання про виклик свідків) є безпідставними, оскільки судом першої інстанції повно з'ясовані обставини справи, а відхилення клопотання мотивоване відсутністю релевантності запропонованих свідчень для доведення помилки при укладенні договору дарування, що узгоджується зі ст. 90, 91 ЦПК України. Апелянт необґрунтовано посилається на процедуру вчинення заповіту від 13 березня 2015 року, намагаючись провести аналогію з оспорюваним договором дарування від 12 грудня 2015 року, хоча ці правочини суттєво відрізняються: договір дарування укладено за участю обох батьків як законних представників малолітнього ОСОБА_3 , що забезпечує додатковий контроль і захист інтересів дитини відповідно до ст. 32, 177 СК України, на відміну від заповіту, який є одностороннім волевиявленням і не вимагає участі представників; така відмінність у процедурі виключає можливість схожості, а отже, не спростовує висновків суду про відсутність помилки (ст. 229 ЦК України) та відповідність правочину внутрішній волі позивачки.
Таким чином, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують та містяться на формальних міркуваннях.
Відповідно до ч.1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 375, 381, 382 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 19 грудня 2024 року - залишити без задоволення.
Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 19 грудня 2024 року - залишити без змін.
Постанову суду апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення.
Головуючий: Судді: