м. Вінниця
13 серпня 2025 р. Справа № 120/5760/24
Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Комара Павла Анатолійовича, розглянувши письмово в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії
До Вінницького окружного адміністративного суду з позовом звернувся ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії.
Позовні вимоги обґрунтовано протиправними діями відповідача щодо не нарахування та не виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку. Так, позивач наголошує, що відповідачем було невчасно здійснено остаточний розрахунок. Відтак, відповідач зобов'язаний нарахувати та виплатити йому середньомісячний заробіток за час затримки розрахунку.
Також позивач просить визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та не виплати компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої додаткової грошової винагородита зобов'язати відповідача здійснити таку компенсацію.
На обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що він у період з 14.03.2022 по 23.07.2023 проходив військову службу у НОМЕР_2 прикордонному загоні (військовій частині НОМЕР_1 ). При цьому, йому не виплачувалась додаткова винагорода, встановлена п.1 Постанови Кабінету Міністрів України №168 ві 28.02.2022 "Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану" під час проходження служби.
Звернувшись до суду із відповідним позовом, рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 22.12.2023 у справі №120/12976/23, залишеним без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 19.02.2024, зокрема:
- визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 додаткової винагороди, встановленої п. 1 постанови Кабінету Міністрів України №168 від 28.02.2022 року «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім?ям під час дії воєнного стану», за прийняття безпосередньої участі у бойових діях або заходах за період з 01.08.2022 року по 30.11.2022 року в розрахунку до 100 000 грн. на місяць пропорційно часу участі у таких діях та заходах;
- зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 додаткової винагороди, встановленої п. 1 постанови Кабінету Міністрів України №168 від 28.02.2022 року «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім?ям під час дії воєнного стану», за прийняття безпосередньої участі у бойових діях або заходах за період з 01.08.2022 року по 30.11.2022 року в розрахунку до 100 000 грн. на місяць пропорційно часу участі у таких діях та заходах з врахуванням проведених виплат за цей період.
На думку позивача, враховуючи те, що судом у справі №120/12976/23 вирішено на користь позивача спір про необхідність виплати додаткової винагороди, встановленої п. 1 постанови Кабінету Міністрів України №168 від 28.02.2022 року «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану», за прийняття безпосередньої участі у бойових діях або заходах за період з 01.08.2022 року по 30.11.2022 року в розрахунку до 100 000 грн. на місяць пропорційно часу участі у таких діях та заходах з врахуванням проведених виплат за цей період, відтак, відповідачем при звільненні не був проведений із позивачем остаточний розрахунок, у зв'язку з чим відповідач має сплатити позивачу його середній заробіток за весь час затримки розрахунку.
Ухвалою суду від 07.05.2024 адміністративний позов залишено без руху із наданням можливості позивачу усунути недоліки такого.
10.05.2024 до суду надійшла заява про усунення недоліків адміністративного позову.
Ухвалою суду від 13.05.2024 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі.
Відповідач скористався своїм правом на подання відзиву, у якому заперечив проти задоволення позовних вимог. Зокрема, наголосив, що позивач не був звільнений із військової служби, а виключення із особового складу військової частини НОМЕР_1 відбулось з підстав переміщення його на інше місце служби. Відтак, норма стосовно того, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням не підлягає застосуванню до спірних правовідносин.
До того ж відповідач зазначає, що оскільки Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини працівників, а у спірному випадку предметом спору є правовідносини щодо проходження військової служби, які регулюються нормами спеціального законодавства та не можуть підмінюватись нормами Кодексу законів про працю України, тому як позивач був військовослужбовцем, а не працівником. Військовослужбовці не мають правового статусу «працівник», проходження ними військової служби врегульовано спеціальним законодавством, тому чинність Кодексу законів про працю України на них не поширюється, через це його норми, зокрема норми статті 116, 117 Кодексу, не можуть поширюватись на військовослужбовців та на правовідносини щодо проходження військової служби.
Дослідивши матеріали справи, судом встановлені такі фактичні обставини.
З матеріалів справи встановлено, що позивач проходив військову службу у період з 14.03.2022 року по 23.07.2023 року у НОМЕР_2 прикордонному загоні (військовій частині НОМЕР_1 ).
Відповідно до Витягу із Наказу начальника НОМЕР_2 прикордонного загону (військової частини НОМЕР_1 ) № 458-ОС від 21.07.2023, позивач був направлений на нове місце служби до НОМЕР_3 прикордонного загону, у зв'язку із чим виключений з 23.07.2023 із особового складу військової частини НОМЕР_1 .
У зв'язку із незгодою позивача із проведеним розрахунком, він звернувся за захистом своїх прав до суду.
Так, за результатами розгляду адміністративної справи № 120/12976/23 зобов'язано військову частину НОМЕР_1 зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 додаткової винагороди, встановленої п. 1 постанови Кабінету Міністрів України №168 від 28.02.2022 року «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану», за прийняття безпосередньої участі у бойових діях або заходах за період з 01.08.2022 року по 30.11.2022 року в розрахунку до 100 000 грн. на місяць пропорційно часу участі у таких діях та заходах з врахуванням проведених виплат за цей період.
На виконання вказаного рішення відповідачем 29.03.2024 року виплачено спірну додаткову винагороду в сумі 275 800 грн.
Вважаючи, що не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником при звільненні у повному обсязі є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, позивач звернувся з позовом до суду.
Як зазначено позивачем в позовній заяві, станом на день подання цього позову позивачу не був виплачений середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, що на думку позивача є порушенням його прав.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд керується таким.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
За змістом статті 17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України від 20.12.1991 року № 2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (далі - Закон № 2011-ХІІ) та Законом України "Про військовий обов'язок і військову службу" від 25.03.1992 № 2232-ХІІ (далі - Закон № 2232-ХІІ).
Згідно ст. 2 Закону № 2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 24 Закону № 2232-XII початком проходження військової служби вважається день зарахування до списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) - для громадян, прийнятих на військову службу за контрактом, у тому числі військовозобов'язаних, які проходять збори, та резервістів під час мобілізації.
Частиною 3 вказаної статті передбачено, що закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Згідно ч. 1 ст. 26 Закону № 2232-XII звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється:
а) у запас, якщо військовослужбовці не досягли граничного віку перебування в запасі і за станом здоров'я придатні до військової служби або під час дії воєнного стану визнані військово-лікарськими комісіями непридатними за станом здоров'я до військової служби з переоглядом через 6-12 місяців;
б) у відставку, якщо військовослужбовці досягли граничного віку перебування в запасі або визнані військово-лікарськими комісіями непридатними за станом здоров'я до військової служби з виключенням з військового обліку.
Військовослужбовці, звільнені із строкової військової служби в запас або у відставку, забезпечуються відповідним обмундируванням за переліком, установленим Міністерством оборони України, проїзними документами до місця проживання, харчуванням на час перебування в дорозі, грошовою допомогою в розмірі, встановленому Кабінетом Міністрів України. Військовослужбовці строкової військової служби за їх бажанням можуть бути звільнені в запас у власному цивільному одязі.
Згідно ч. 7 ст. 26 Закону №№ 2232-XII звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
За приписами статті 1 Закону № 2011-ХІІ соціальний захист військовослужбовців - це діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Згідно з частиною другою статті 1-2 Закону № 2011-ХІІ у зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Абзацом першим частини першої статті 9 Закону № 2011-ХІІ обумовлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Між тим, позивач просить стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку при його звільненні (виключенні зі списків), посилаючись на ст. ст. 116, 117 Кодексу законів про працю України.
В свою чергу, за правилами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.
У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
19.07.2022 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" від 01.07.2022 №2352-IX, яким внесено зміни до статті 117 КЗпП України за змістом яких роботодавець повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
Стаття 116 КЗпП оперує поняттям всі суми, що належать працівнику, а стаття 117 цього Кодексу передбачає санкцію за невиплату відповідних сум при звільненні.
Чинне законодавство передбачає обов'язок виплатити військовослужбовцю, який звільняється зі служби всі належні йому суми на день виключення зі списків особового складу військової частини.
Відтак, грошове забезпечення належить до складу належних звільненому працівникові сум в розумінні статті 116 КЗпП України.
Положеннями статті 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Частиною першою цієї статті встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Вказаний правовий висновок щодо застосування положень ст. ст. 116, 117 КЗпП України викладений, зокрема, у постановах Верховного Суду від 20.10.2022 у справі №280/3370/21, від 29.09.2022 у справі №160/2006/21, від 15.09.2022 у справі №640/25949/19, від 20.05.2020 у справі № 816/1640/17, від 16.07.2020 у справі № 400/2884/18.
Аналіз такого правового врегулювання вказує, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.
Крім того, суд зазначає, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 Кодексу законів про працю України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13.05.2020 у справі № 810/451/17 та у подальшому підтримана у постановах Верховного Суду від 22.07.2022 у справі № 420/428/20, від 26.01.2022 у справі №280/4816/20.
Відтак, залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
З огляду на викладене вище, суд наголошує, що обов'язковою умовою виникнення правових підстав для застосування норм ст. 117 КЗпП України є саме факт звільнення працівника (у спірному випадку військовослужбовця).
Втім, з матеріалів справи вбачається, що позивач є таким, що з 23.07.2023 вибув до нового місця служби.
Суд зазначає, що переміщення військовослужбовця по службі, яке також передбачає виключення його зі списків особового складу однієї військової частини та зарахування до таких списків іншої, все ж не може вважатися звільненням з військової служби, тобто тим юридичним фактом, з яким законодавець пов'язує виникнення у військової частини обов'язку з проведення всіх необхідних розрахунків за правилами п. 293 Положення №1115/2009, недотримання якого має своїм наслідком відповідальність, передбачену ст. 117 КЗпП України.
Пунктами 285, 289, 292, 293 "Про Положення про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України", затвердженого указом Президентом України №1115/2009 від 29.12.2009 року визначено, що військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби за власним бажанням, подають у порядку підпорядкування рапорт начальнику органу Держприкордонслужби, в якому вони проходять службу.
Наказ про звільнення з військової служби з цієї підстави видається у стислі строки, але не пізніше двох місяців після отримання начальником органу Держприкордонслужби рапорту офіцера.
Перед звільненням військовослужбовця з військової служби кадровим підрозділом органу Держприкордонслужби уточнюються відомості про проходження ним військової служби та у разі потреби документально підтверджуються періоди служби, що підлягають зарахуванню до вислуги років у календарному та пільговому обчисленні, і проводиться обчислення вислуги років військової служби.
Наказ про звільнення військовослужбовця з військової служби видається відповідною посадовою особою.
Після надходження до органу Держприкордонслужби витягу з наказу начальника органу Держприкордонслужби вищого рівня або письмового повідомлення зазначеного органу про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу начальника органу Держприкордонслужби, в якому військовослужбовець проходить військову службу, про його звільнення військовослужбовець здає в установлені строки посаду, з ним проводиться розрахунок, військовослужбовець виключається із списків особового складу органу Держприкордонслужби і направляється на військовий облік до районного (об'єднаного районного), міського (районного у місті, об'єднаного міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки за обраним місцем проживання.
Особа, звільнена з військової служби, на день виключення із списків особового складу органу Держприкордонслужби розраховується за всіма видами належного їй на день звільнення матеріального та грошового забезпеченням.
Таким чином, звільнення здійснюється на підставі наказу та на день такого звільнення і виключення зі списків особового складу військової частини військовослужбовець має бути повністю забезпечений грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням.
Разом з тим, пунктом 121 вищевказаного Положення передбачено, що вибуття військовослужбовця до нового місця служби здійснюється після надходження до органу Держприкордонслужби витягу з наказу або письмового повідомлення про його призначення на посаду чи зарахування у розпорядження начальника відповідного органу Держприкордонслужби, в тому числі доведеного технічними засобами передачі інформації. Виключення військовослужбовця зі списків особового складу органу Держприкордонслужби здійснюється після здавання ним посади, але не пізніше ніж через місяць від дня одержання органом витягу з наказу або іншого письмового повідомлення про переміщення військовослужбовця по службі.
Тобто, суд акцентує увагу на тому, що "вибуття до нового місця служби" та "звільнення з військової служби" не є тотожними поняттями, тобто військовослужбовець має право на відшкодування середнього заробітку лише в разі звільнення з військової служби.
Верховний Суд у постанові від 26.06.2025 у справі № 400/8927/23 підкреслив, що виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини саме по собі не свідчить про закінчення проходження ним військової служби. Таке виключення може бути зумовлене переведенням до іншої частини, зміною місця проходження служби або іншим адміністративним переміщенням. Натомість лише виключення зі списків особового складу військової частини у зв'язку із звільненням у запас чи відставку, смертю, визнанням безвісно відсутнім чи оголошенням померлим підтверджує закінчення проходження військової служби.
Відповідно до матеріалів справи, зокрема витягом із наказу від 21.07.2023 року № 458-ОС, 23.02.2023 року наказом командира ІНФОРМАЦІЯ_1 (в/ч НОМЕР_1 ), позивача було виключено зі списків особового складу військової частини у зв'язку з переведенням у ІНФОРМАЦІЯ_2 для подальшого проходження служби в лавах Збройних Сил України.
Таким чином, позивач не був звільнений із військової служби, а виключення із особової складу ІНФОРМАЦІЯ_1 (в/ч НОМЕР_1 ), відбулось з підстав переміщення його на інше місце служби.
Відтак, норма стосовно того, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням не підлягає застосуванню до спірних правовідносин.
Принагідно суд зауважує, що середній заробіток виплачується лише при звільненні та підлягає застосуванню, як міра відповідальності це несвоєчасний розрахунок при звільненні, натомість у ході судового розгляду встановлено, що позивача було переведено у іншу військову частину та він продовжує нести військову службу.
Щодо зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу компенсацію втрат доходів, у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невплаченої додаткової винагороди, передбаченої п.1 Постанови Кабінету Міністрів України №168 від 28.02.2022 "Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану" грошового забезпечення за період з 01.08.2022 по 30.11.2022 по день її фактичної виплати відповідно до Закону України від 19.10.2000 № 2050-ІІІ «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» та Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів, у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 № 159, суд зазначає таке.
Відповідно до статті 1 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" від 19.10.2000 № 2050-III (далі - Закон №2050-ІІІ) підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Стаття 2 Закону № 2050-III визначає, що компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.
У відповідності до статті 3 Закону №2050-ІІІ сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але невиплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).
Згідно зі статтею 4 цього Закону виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.
З метою реалізації Закону №2050-ІІІ Уряд прийняв постанову від 21.02.2001 №159, якою затвердив Порядок проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати (далі - Порядок №159).
Пунктами 2, 3 вказаного Порядку передбачено, що компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати (далі - компенсація) проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з 1 січня 2001 року.
Компенсації підлягають такі грошові доходи разом із сумою індексації, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру:
- пенсії (з урахуванням надбавок, доплат, підвищень до пенсії, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги на прожиття, щомісячної державної грошової допомоги та компенсаційних виплат);
- соціальні виплати (допомога сім'ям з дітьми, державна соціальна допомога інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам, допомога по безробіттю, матеріальна допомога у період професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації безробітного, матеріальна допомога по безробіттю, допомога по тимчасовій непрацездатності (включаючи догляд за хворою дитиною), допомога по вагітності та пологах, щомісячна грошова сума в разі часткової чи повної втрати працездатності, що компенсує відповідну частину втраченого заробітку потерпілого внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання, допомога дитині, яка народилася інвалідом внаслідок травмування на виробництві або професійного захворювання її матері під час вагітності, тощо);
- стипендії;
- заробітна плата (грошове забезпечення).
Згідно з пунктом 4 цього Порядку сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100.
Зміст зазначених норм права дає підстави дійти висновку, що основними умовами для виплати суми компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів (у тому числі пенсії) та виплата нарахованих доходів. Виплата компенсації втрати частини доходів здійснюється в день виплати основної суми доходу.
За змістом ст. 7 Закону № 2050-ІІІ відмова власника або уповноваженого ним органу (особи) від виплати компенсації може бути оскаржена громадянином у судовому порядку.
Разом з тим, суд звертає увагу позивача, що обов'язковою передумовою для звернення до суду з позовом про компенсацію втрати частини доходів через несвоєчасну їх виплату є попереднє звернення особи до підприємства, установи чи організації із заявою про виплату такої компенсації відповідно до Закону № 2050-ІІІ та Порядку № 159. За результатами розгляду цієї заяви власник або уповноважений ним орган (особа) має право або задовольнити заяву та здійснити відповідну виплату, або відмовити у її задоволенні. Відповідно, право на звернення до суду з позовом про примусове стягнення компенсації виникає лише у разі відмови власника або уповноваженого ним органу (особи) у її виплаті.
Подібного висновку дійшов Верховний Суд у справі № 200/10820/19-а, викладеного у Постанові від 11.12.2020.
Таким чином, враховуючи, що у даній справі позивач не звертався до відповідача із заявою про виплату компенсації згідно із Законом № 2050-ІІІ та Порядком № 159, а відповідач, у свою чергу, не відмовляв у її виплаті, підстав вважати, що право позивачабуло порушено суб'єктом владних повноважень, не вбачається. Відтак, звернення до суду з цим позовом є передчасним.
Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно з частиною 1 статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Таким чином, суд дійшов до висновку, що адміністративний позов не підлягає задоволенню.
Враховуючи положення статті 139 КАС України, питання про розподіл судових витрат судом не вирішується.
Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, -
В задоволенні адміністративного позову відмовити.
Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення (ухвалу) суду або якщо розгляд справи здійснювався в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Інформація про учасників справи:
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_4 )
Відповідач: Військова частина НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_5 )
Суддя Комар Павло Анатолійович