Справа № 165/894/25 Головуючий у 1 інстанції: Ушаков М. М.
Провадження № 22-ц/802/1027/25 Доповідач: Шевчук Л. Я.
12 серпня 2025 року місто Луцьк
Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Шевчук Л. Я.,
суддів Данилюк В. А., Киці С. І.,
секретар с/з - Черняк О. В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа - Голосіївський відділ державної реєстрації актів цивільного стану у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), про встановлення факту смерті, за апеляційною скаргою заявника ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , на рішення Нововолинського міського суду Волинської області від 04 липня 2025 року,
У березні 2025 року ОСОБА_1 звернулась в суд із заявою про встановлення факту смерті, яку обґрунтувала тим, що вона є дочкою ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про народження ОСОБА_1 серії НОМЕР_1 . Її батько ОСОБА_3 був зареєстрований та проживав за адресою: АДРЕСА_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_2 її батько ОСОБА_3 помер на території російської федерації у м. шатура московської області. Вона не змогла отримати свідоцтво про смерть батька, оскільки з 24 лютого 2022 року російська федерація розпочала широкомасштабну війну проти України, у зв?язку з чим будь-яке співробітництво між установами юстиції України та країни - агресора було припинено. Голосіївський відділ державної реєстрації актів цивільного стану у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) відмовив їй у здійсненні державної реєстрації смерті її батька ОСОБА_3 . Встановлення факту смерті ОСОБА_3 необхідно їй для подальшої реалізації спадкових прав.
Покликаючись на зазначені обставини, заявниця просила суд встановити факт смерті її батька - ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. осінники кемеровської області російської федерації, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 у місті шатура московської області російської федерації.
Рішенням Нововолинського міського суду Волинської області від 04 липня 2025 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 про встановлення факту смерті ОСОБА_3 відмовлено.
Не погоджуючись із ухваленим судовим рішенням, заявник ОСОБА_1 через свого представника ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій, покликаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права, невідповідність висновків суду встановленим обставинам справи, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове про задоволення заяви про встановлення факту смерті.
Відзив на апеляційну скаргу не подавався.
Представник заявника ОСОБА_2 та представник заінтересованої особи Голосіївського відділу державної реєстрації актів цивільного стану у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) подали суду заяви про розгляд справи за їх відсутності.
Заявник ОСОБА_1 у судове засідання не з?явилася, хоча у встановленому законом порядку була повідомлена про час та місце розгляду справи, а тому суд апеляційної інстанції розглянув справу у її відсутності.
Дослідивши матеріали справи та вивчивши доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції без змін з таких підстав.
Відмовляючи у задоволенні заяви ОСОБА_1 про встановлення факту смерті, суд першої інстанції дійшов висновку, що підстави для встановлення факту смерті батька заявниці ОСОБА_1 - ОСОБА_3 відсутні.
Такі висновки суду відповідають встановленим обставинам справи і зроблені з дотриманням вимог закону.
Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
Право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення основних прав, наданих конституцією або законом, а також право на доступ до правосуддя та справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом є одними із невід'ємних прав людини, які закріплені в Загальній декларації прав людини, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року.
Ця норма кореспондує зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року.
Статтею 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно з частинами 1, 2, 7 статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Цивільне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку наказного провадження; позовного провадження (загального або спрощеного); окремого провадження. Окреме провадження призначене для розгляду справ про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов для здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Відповідно до частини 1 статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Суд розглядає в порядку окремого провадження, серед іншого, справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Згідно з частинами 1, 2 статті 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім'ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.
Перелік юридичних фактів, що підлягають встановленню в судовому порядку, зазначений у статті 315 ЦПК України, не є вичерпним.
Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за умов, якщо згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право.
При вирішенні питання про прийняття заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, суддя, окрім перевірки відповідності поданої заяви вимогам закону щодо форми та змісту, зобов'язаний з'ясувати питання про підсудність та юрисдикційність. Оскільки чинним законодавством передбачено позасудове встановлення певних фактів, що мають юридичне значення, тому суддя, приймаючи заяву, повинен перевірити, чи може взагалі ця заява розглядатися в судовому порядку і чи не віднесено її розгляд до повноважень іншого органу.
У частинах 3, 4 статті 49 ЦК України передбачено, що державній реєстрації підлягають народження фізичної особи та її походження, громадянство, шлюб, розірвання шлюбу у випадках, передбачених законом, зміна імені, смерть. Реєстрація актів цивільного стану провадиться відповідно до закону. Народження фізичної особи та її походження, усиновлення, позбавлення та поновлення батьківських прав, шлюб, розірвання шлюбу, зміна імені, смерть підлягають обов'язковому внесенню до Державного реєстру актів цивільного стану громадян в органах юстиції в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Згідно зі статтею 17 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» державна реєстрація смерті здійснюється на підставі документа встановленої форми про смерть, виданого закладом охорони здоров'я або судово-медичною установою.
Форма та порядок видачі документа про смерть, на підставі якого здійснюється державна реєстрація смерті, встановлені Інструкцією про порядок заповнення та видачі лікарського свідоцтва про смерть, затвердженою наказом Міністерством охорони здоров'я України від 08 серпня 2006 року № 545.
Відповідно до вказаної Інструкції лікарське свідоцтво про смерть видається лікарем медичного закладу, що лікував померлого, на підставі спостережень за хворим і запису в медичній документації, які відображали стан хворого до його смерті, або патологоанатомом на підставі вивчення медичної документації і результатів розтину.
Пунктом 1 розділу 5 Правил державної реєстрації актів цивільного стану в Україні, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 18 жовтня 2000 року № 52/5, зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 18 жовтня 2000 року за № 719/4940, встановлено, що підставою для державної реєстрації смерті є: а) лікарське свідоцтво про смерть (форма № 106/о) установленої форми; б) фельдшерська довідка про смерть (форма № 106-1/о) установленої форми; в) лікарське свідоцтво про перинатальну смерть; г) рішення суду про оголошення особи померлою; ґ) рішення суду про встановлення факту смерті особи в певний час; д) повідомлення державного архіву або органів Служби безпеки України у разі реєстрації смерті осіб, репресованих за рішенням несудових та судових органів; е) повідомлення установи виконання покарань або слідчого ізолятора, надіслане разом з лікарським свідоцтвом про смерть.
ЦПК України передбачає чотири процедури, наслідком яких є ухвалення судового рішення, на підставі якого органи ДРАЦСу можуть видати свідоцтво про смерть: встановлення факту смерті особи в певний час в разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті (пункт 8 частини 1 статті 315 ЦПК України); встановлення факту смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою внаслідок нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру (пункт 9 частини 1 статті 315 ЦПК України); встановлення факту смерті особи на тимчасово окупованій території України або на території, на якій введено воєнний чи надзвичайний стан (стаття 317 ЦПК України); визнання фізичної особи померлою (статті 305-309 ЦПК України).
Відмовляючи у задоволенні заяви про встановлення факту смерті, суд першої інстанції покликався на те, що факт смерті батька заявниці ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на території російської федерації зафіксовано відповідним державним органом іноземної держави. Оскільки свідоцтво про смерть ОСОБА_3 видане на підставі законодавства іноземної держави, на території якої помер батько заявниці, місцевий суд вважав, що підстав для встановлення факту смерті ОСОБА_3 в порядку окремого провадження та повторної видачі свідоцтва про смерть відсутні.
Відповідно до статті 22 Закону України від 23 червня 2005 року № 2709-IV «Про міжнародне приватне право» (далі - Закон про міжнародне приватне право) до особистих немайнових прав застосовується право держави, у якій мала місце дія чи інша обставина, що стала підставою для вимоги про захист таких прав, якщо інше не передбачено законом.
Згідно із частиною 1 статті 13 Закону про міжнародне приватне право документи, що видані уповноваженими органами іноземних держав у встановленій формі, визнаються дійсними в Україні в разі їх легалізації, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України.
Аналогічно регламентовано зазначене питання у пункті 7 глави 1 розділу II Правил державної реєстрації актів цивільного стану в Україні, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 18 жовтня 2000 року № 52/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 18 жовтня 2000 року за № 719/4940 (далі - Правила реєстрації актів цивільного стану), відповідно до якого документи, видані компетентними органами іноземних держав на посвідчення актів цивільного стану, здійснених поза межами України за законами відповідних держав щодо громадян України, іноземців і осіб без громадянства, визнаються дійсними в Україні за наявності легалізації, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 04 лютого 2023 року № 107 «Про деякі питання прийняття на території України під час воєнного стану документів, виданих уповноваженими органами іноземних держав» під час воєнного стану та протягом шести місяців після його припинення або скасування документи, виготовлені або засвідчені на території іноземних держав установою або спеціально на те уповноваженою особою в межах їх компетенції за установленою формою і скріплені гербовою печаткою, приймаються на території України без спеціального посвідчення (консульської легалізації, проставлення апостиля тощо) у разі, коли станом на 24 лютого 2022 року такі документи приймалися на території України без спеціального посвідчення.
Однак зазначені норми незастосовні у правовідносинах за участю російської федерації.
У зв'язку з військовою агресією рф проти України та повномасштабним вторгненням 24 лютого 2022 року російських військ на територію України задля знищення Української держави, захоплення силою української території та встановлення окупаційного контролю Президент України підписав Указ № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні».
У відповідь на акт збройної агресії рф проти України Президент України підтримав пропозицію Міністерства закордонних справ України про розрив дипломатичних відносин України з рф, про що 24 лютого 2022 року оголошено на офіційному веб-сайті Міністерства закордонних справ України.
На доручення Президента України Міністерство закордонних справ України розпочало процедуру розриву дипломатичних відносин відповідно до норм міжнародного права.
01 грудня 2022 року прийнято Закон України № 2783-IX «Про вихід з Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 року та Протоколу до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року» (далі - Закон № 2783-IX).
Закон № 2783-IX передбачає зупинення дії Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, вчиненої від імені України у м. Мінську 22 січня 1993 року і ратифікованої Законом України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР, та Протоколу до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року (далі - Мінська конвенція та Протокол), вчиненого від імені України у м. Москві 28 березня 1997 року і ратифікованого Законом України від 03 березня 1998 року № 140/98-ВР, у відносинах з рф та Республікою Білорусь (стаття 1); вихід з Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, вчиненої від імені України у м. Мінську 22 січня 1993 року і ратифікованої Законом України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР, та Протоколу до неї, вчиненого від імені України у м. Москві 28 березня 1997 року і ратифікованого Законом України від 03 березня 1998 року № 140/98-ВР (стаття 2).
Відповідно до статті 72 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, якщо договором не передбачається інше або якщо учасники не погодились про інше, зупинення дії договору відповідно до його положень або відповідно до цієї Конвенції звільняє учасників, у взаємовідносинах яких зупиняється дія договору, від зобов'язання виконувати договір у своїх взаємовідносинах протягом періоду зупинення.
Стаття 25 Закону України «Про міжнародні договори України» містить аналогічну норму, відповідно до якої зупинення дії міжнародного договору України за умов, якщо договір не передбачає іншого, чи за відсутності іншої домовленості з іншими його сторонами, звільняє Україну від зобов'язання виконувати його протягом періоду зупинення дії договору з тими його сторонами, з якими зупинено дію договору, і не впливає стосовно іншого на встановлені договором правові відносини України з іншими його сторонами.
За повідомленням Міністерства закордонних справ України дію Мінської конвенції у відносинах з рф та Республікою Білорусь зупинено з 27 грудня 2022 року.
З дати зупинення дії Мінської конвенції, зокрема, до документів, виданих на території рф і Білорусі, при їх пред'явленні на території України застосовується вимога засвідчення апостилем згідно з Конвенцією, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів, від 05 жовтня 1961 року, яка є чинною у відносинах України з рф і Білоруссю.
Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що свідоцтво про смерть ОСОБА_3 на території країни агресора може підтверджувати смерть цієї особи лише у випадку засвідчення його оригіналу (дублікату) апостилем.
Натомість ОСОБА_1 , звертаючись в суд із заявою про встановлення факту смерті, не надала суду засвідченого апостилем дублікату свідоцтва про смерть її батька.
Крім того справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за умов, якщо такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміни або припинення особистих чи немайнових прав громадян.
У своїй заяві ОСОБА_1 зазначала, що встановлення факту, що має юридичне значення, необхідно для подальшої реалізації її спадкових прав.
Проте ОСОБА_1 у заяві не зазначила, які саме юридичні наслідки, від яких залежить виникнення, зміни або припинення її особистих чи немайнових прав, можуть настати внаслідок встановлення факту смерті її батька.
Тобто заявниця ОСОБА_1 не зазначила, які саме спадкові права їй необхідно реалізувати.
У випадку, якщо заявниця має намір реалізовувати свої спадкові права, їй у своїй заяві про встановлення факту, що має юридичне значення, необхідно вказати інших заінтересованих осіб у справі про встановлення факту смерті (інших спадкоємців).
За таких обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні заяви про встановлення факту, що має юридичне значення.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суд та не впливають на правильність судового рішення.
На підставі наведеного суд апеляційної інстанції доходить висновку, що рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, підстав для скасування судового рішення колегія суддів не вбачає.
Керуючись статтями 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу заявника ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , залишити без задоволення.
Рішення Нововолинського міського суду Волинської області від 04 липня 2025 року у в цій справі залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий
Судді