Справа №:755/17068/24
Провадження №: 2/755/423/25
"04" серпня 2025 р. Дніпровський районний суд міста Києва в складі:
головуючого судді - Гаврилової О.В.,
за участю секретарів: Зілінської М.В., Онопрійчук Д.П.,
учасники справи:
представник позивача АТ «Правекс банк» - адвокат Попов Є.В.,
інші учасники справи - не з'явились,
розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду, в приміщенні Дніпровського районного суду міста Києва цивільну справу за позовом Акціонерного товариства «Правекс банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , про визнання недійсним договору дарування, -
Представник Акціонерного товариства «Правекс банк» звернувся до Дніпровського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування.
Згідно заявлених вимог, позивач просить суд визнати недійсним (фіктивним) Договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений 18.06.2018 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гарасютою О.В. за реєстровим номером № 331.
Вимоги позову обґрунтовані тим, що 23.08.2006 між АТ «ПРАВЕКС БАНК» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 496-005/06Р, відповідно до якого остання отримала кошти в розмірі 76 000,00 доларів США для споживчих цілей, а також з метою оплати страхових платежів згідно з договорами страхування нерухомого майна, укладення яких здійснюється на підставі та з урахуванням вимог п. 6.1.14 даного Договору. Відповідно до п. 1.2. кредитного договору, кредит надається позичальнику строком з 23 серпня 2006 до 23 серпня 2027 зі сплатою 13% річних. Згідно п. 2.1. кредитного договору, видача коштів здійснюється шляхом видачі готівки з каси Банку. Відповідно до умов договору, відповідач зобов'язувався погашати заборгованість за кредитом, та відсотки за користування коштами у термін до десятого числа наступного місяця. Банк свої зобов'язання виконав в повному обсязі, проте позивальник порушив взяті на себе зобов'язання, які передбачені умовами кредитного договору. Сума боргу станом на 03.04.2017 року становить 109 579,73 доларів США; з яких: сума боргу за тілом кредиту - 65 532,00 доларів США; сума боргу за відсотками - 44 047,73 доларів США. Так, як ОСОБА_1 неналежно виконувала свої кредитні зобов'язання, АТ «ПРАВЕКС БАНК» звернувся з позовною заявою про стягнення заборгованості до Дніпровського районного суду м. Києва. Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 07.03.2018 по справі №755/6649/17 позов Банку задоволено в повному обсязі та на його користь якого вирішено стягнути з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором № 496-005/06Р від 23.08.2006 року в сумі 109 579,73 доларів США та судовий збір - 44 018,18 грн. Банком було отримано виконавчий лист № 755/6649/17, виданий 01.06.2018, який був пред'явлений на виконання до приватного виконавця виконавчого округу міста Київ Телявського Анатолія Миколайовича. 04.07.2019 було відкрито виконавче провадження№НОМЕР_6. До приватного виконавця надійшла письмова заява стягувача за вхід. №9476/21 від 01.07.2021 про повернення виконавчого документа без подальшого примусового виконання. Стягнення не проводились. 02.07.2021 приватним виконавцем було винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу на підставі п.1 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження». Представник АТ «ПРАВЕКС БАНК» повторно подав заяву про примусове виконання рішення суду до приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Кошарського Олександра Володимировича. 09.09.2021 було відкрито виконавче провадження НОМЕР_4. До приватного виконавця надійшла письмова заява стягувача про повернення виконавчого документа без подальшого примусового виконання. Залишок нестягненої суми за виконавчим документом 2974749.98 грн; сума стягненої винагороди приватного виконавця 0,00 грн. 31.05.2024 приватним виконавцем було винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу на підставі п.1 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження». Представник АТ «ПРАВЕКС БАНК» повторно подав заяву про примусове виконання рішення суду до приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Русецького Павла Сергійовича. 12.06.2024 р. було відкрито виконавче провадження НОМЕР_5, в ході здійснення якого представнику АТ «ПРАВЕКС БАНК» на підставі інформаційної довідки № 388376801 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 25.07.2024 стало відомо що 18.06.2018 ОСОБА_1 відчужила квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_2 на підставі Договору дарування № 331, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гарасютою О.В. Отже, рішення Дніпровського районного суду м. Києва про стягнення заборгованості з ОСОБА_1 ухвалено 07.03.2018, а відчуження квартири відбулось 18.06.2018. Також позивач стверджує що, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебувають в родинних зв'язках, адже обидві особи на момент укладання Договору дарування квартири АДРЕСА_1 були зареєстровані в цій же квартирі, а тому ОСОБА_1 та ОСОБА_2 знали про існування заборгованості за кредитним договором, розуміючи про винесення рішення буде не на їх користь, і буде звернено стягнення Банком заборгованості на все наявне майно, здійснили фіктивний правочин у вигляді Договору дарування квартири, цілком усвідомлюючи, що договір дарування відбувся з метою приховання цього майна від звернення стягнення на майно в рахунок погашення боргу за невиконаним зобов'язанням. В рамках виконавчого провадження НОМЕР_5 приватним виконавцем було отримано Договір дарування вказаної вище квартири від 18.06.2018. За доводами позовної заяви ОСОБА_1 передбачала негативні наслідки після ухвалення рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 07.03.2018 по справі №755/6649/17, тому ОСОБА_1 з метою ухилення від виконання рішення в майбутньому, умисно відчужила належне їй на праві власності нерухоме майно (квартиру) ОСОБА_2 . Позивач вважає, що укладений між відповідачами договір дарування є фіктивним у відповідності до положень статті 234 ЦК України, так як сторони не мали наміру укладати саме договір дарування, а їх наміри були спрямовані на приховування майна від можливого звернення стягнення позивачем на нього в рахунок погашення заборгованості. Сторони правочину не вчинили жодної із дій спрямованих на виконання правочину. Отже, у АТ «ПРАВЕКС БАНК» на сьогоднішній день відсутня будь-яка можливість звернення стягнення на майно боржника, оскільки Відповідач-1 своїми діями призвів до необхідності Позивача звертатися за захистом своїх прав та захистом банківської системи в цілому.
Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 20 листопада 2024 року відкрито провадження в даній цивільній справі та призначено розгляд справи за правилами загального позовного провадження до підготовчого засідання.
Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 12 березня 2025 року задоволено заяву позивача Акціонерного товариства «Правекс банк», постановлено накласти арешт на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) на підставі договору дарування квартири від 18 червня 2018 року, зареєстрованого в реєстрі за №331, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гарасютою О.В.
20 лютого 2025 року до суду надійшов відзив відповідача ОСОБА_1 , поданий представником - адвокатом Осипенком В.Ю., в якому відповідач просить відмовити в задоволенні позовних вимог у повному обсязі. За доводами відзиву, твердження позивача про те, що договір дарування було укладено для створення механізму невиконання рішення суду, є безпідставними, оскілки договір було укладено на реальне виконання, за оспорюваний договором ОСОБА_2 набула у власність квартиру, договір було нотаріально посвідчено та право власності зареєстровано в передбаченому законом порядку. Сторонами спірного договору дарування були вчинені всі необхідні дії, спрямовані на досягнення правових наслідків, які обумовлювались цим правочином, а також про наявність у їх діях наміру щодо фактичного здійснення дарування майна. У відзиві зазначається, що позивачем не надано доказів, які б підтверджували наявність умислу обох сторін спірного договору, щодо не створення правових наслідків, які ним обумовлювались. Крім того, для забезпечення виконання кредитного договору №496-005/06Р, між АТ «ПРАВЕКС БАНК» та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки №496-005/06Р,898у від 29.08.2006, посвідчений ПН КМНО Кравченко Н.П., відповідно до якого ОСОБА_1 передала в іпотеку належну їй на праві приватної власності однокімнатну квартиру АДРЕСА_2 . Також у відзиві зазначається, що на відсутність ознак фіктивності переходу права власності на нерухоме майно вказує та обставина, що оспорюваний договір вчинено 18.06.2018, виконавчий лист видано 01.06.2018, а позивач вперше звертається до приватного виконавця лише 04.07.2019. За доводами відзиву, позивач не довів, що оспорюваний договір дарування квартири, яка не була предметом іпотеки за зобов'язаннями позивальника ОСОБА_1 по кредитному договору №496-005/06Р від 23.08.2006, не відповідач волевиявленню сторін правочину і останній не передбачав настання правових наслідків, обумовлених умовами правочину. Також відзив містить доводи щодо пропуску позивачем позовної давності.
03 березня 2025 року представником позивача АТ «Правекс банк» - адвокатом Поповим Є.В. подано до суду через систему «Електронний суд» відповідь на відзив, в якій позивач просить задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. У відповіді на відзив зазначається, що відповідно до Анкети клієнта для фізичних осіб яку надала ОСОБА_1 14.08.2006 для АТ «Правекс-Банк» вбачається, що ОСОБА_2 є матір'ю ОСОБА_1 . Тобто договір дарування квартири укладений між близькими особами. На думку позивача, з цього випливає що через декілька місяців після ухвалення рішення Дніпровським районним судом м. Києва від 07.03.2018 по справі №755/6649/17, яким позов АТ «Правекс-Банк» задоволено в повному обсязі та на користь якого вирішено стягнути з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором, останньою було укладено фіктивний договір дарування квартири, а саме 18.06.2018 для ухилення виконання рішення суду в майбутньому. Позивач також вважає, що оспорюваний договір дарування квартири є фіктивним, оскільки воля сторін була спрямована не на настання реальних наслідків, характерних для договору дарування, а з метою приховання майна від АТ «Правекс-Банк» та уникнення виконання кредитних зобов'язань перед банком. За доводами позивача, укладений між відповідачами договір дарування квартири має ознаки фраудаторності, адже укладений на шкоду банку як кредитору, оскільки: 1) укладений після пред'явлення банком позову про стягнення заборгованості; 2) майно відчужено безоплатно; 3) договір укладено між близькими родичами; 4) після укладення оспорюваного договору у боржника відсутнє майно, на яке можна звернути стягнення. При цьому, правочин не може вважатись добросовісним і набуває ознак фраудаторного, коли вчинений боржником на шкоду його кредиторам. Разом із тим, у відповіді на відзив підтверджено, що між АТ «ПРАВЕКС БАНК» та ОСОБА_1 було укладено вказаний договір іпотеки. Однак, реалізація предмету іпотеки неможлива через мораторій, встановлений відповідно до Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» а пізніше через Закон України від 15 березня 2022 року № 2120-IX «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану», яким розділ VI «Прикінцеві положення» Закону України «Про іпотеку» доповнено пунктом 5-2, за змістом якого у період дії в Україні воєнного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування щодо нерухомого майна (нерухомості), що належить фізичним особам та перебуває в іпотеці за споживчими кредитами, зупиняється дія статей 41, 47 цього Закону(у частині реалізації предмета іпотеки на електронних торгах), то існують підстави для зупинення виконання рішення суду першої інстанції в частині задоволення первісного позову про звернення стягнення на предмет іпотеки на період дії в Україні воєнного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування. Після спливу вказаного строку правила статей 41, 47 Закону України «Про іпотеку» відновлять свою дію без постановлення окремого рішення суду або прийняття окремого закону. Також позивач зазначає, що майно передане в іпотеку не відноситься до предмету позову в даній справі, а умисне відчуження ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_1 спричинило те, що її майновий стан унеможливлює виконання зобов'язання перед АТ «ПРАВЕКС БАНК», що ще раз підтверджує те, що укладений між відповідачами договір дарування квартири має ознаки фраудаторності, адже укладений на шкоду банку як кредитору, оскільки після укладення оспорюваного договору у боржника відсутнє майно, на яке можна звернути стягнення. Після відчуження ОСОБА_1 спірної квартири у неї залишилось іпотечне майно, однак від моменту ухвалення рішення суду про стягнення заборгованості на даний час існує мораторій на заборону реалізації іпотечного майна. При цьому, відповідно до Закону України «Про виконавче провадження», примусове виконання рішення не обмежується реалізацією лише іпотечного майна. Також у відповіді на відзив наведені заперечення щодо доводів відповідача з приводу пропуску позовної давності. Позивач вважає, що договір дарування квартири, укладений 18.06.2018 є недійсним (фіктивним), оскільки укладений для ухилення від виконання рішення суду про стягнення заборгованості, - укладений через 3 місяці після ухвалення рішення, а також вчинений на користь особи - обдарованої, яка являється матір'ю ОСОБА_1 . Відчуження спірної квартири призвело до того, що після укладення оспорюваного договору у ОСОБА_1 відсутнє майно, на яке можна звернути стягнення. Все вказане вище, на думку позивача, має ознаки фраудаторності правочину, адже відчуження квартири боржником у період настання у нього зобов'язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину.
Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 31 березня 2025 року закрито підготовче провадження в даній справі та призначено справу до судового розгляду по суті.
Представник позивача АТ «Правекс банк» - адвокат Попов Є.В. у судовому засіданні вимоги позовної заяви підтримав у повному обсязі та просила позов задовольнити, надав пояснення аналогічні доводам, викладеним у заявах по суті справи та додатково зазначив, що відповідач у незаконний спосіб відчужила квартиру, завдавши банку збитків. Підтвердив укладання договору іпотеки для забезпечення виконання кредитного договору, пояснивши, що вартість предмета іпотеки йому не відома. Також пояснив, що виконавче провадження з примусового виконання рішення суду відкрито, проте через мораторій відсутня можливість задовольнити вимоги банку шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, як і шляхом звернення стягнення в межах виконавчого провадження на інше нерухоме майно відповідача. Зазначив, що в разі призначення торгів, невідомо, яка саме квартира буде реалізована в межах виконавчого провадження.
Відповідачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 в судове засідання не з'явились, були повідомлені про день, час та місце розгляду справи належним чином.
Суд, вислухавши пояснення представника позивача, дослідивши письмові докази, наявні в матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, встановив наступні обставини та дійшов до наступних висновків.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (ч. 1-3 ст. 13 ЦПК України).
Диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача. Якщо особою заявляється належна позовна вимога, яка може її ефективно захистити, суди не повинні відмовляти у її задоволенні виключно з формальних міркувань. Така відмова призведе до необхідності особи повторно звертатись до суду за захистом своїх прав (які при цьому могли бути ефективно захищені), що невиправдано затягне вирішення справи по суті (див. пункт 118 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року в справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21)).
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ч. 1, 4 ст. 12 ЦПК України).
Згідно з ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1. ст. 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст. 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч. 1 ст. 80 ЦПК України).
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 1, 6 ст. 81 ЦПК України).
Як роз'яснено в п.27 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року за №2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції», виходячи з принципу процесуального рівноправ'я сторін та враховуючи обов'язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, необхідно в судовому засіданні дослідити кожний доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів.
Вирішальним фактором принципу змагальності сторін є обов'язок сторін у доказуванні, які користуються рівними правами щодо надання доказів, їх дослідження та доведення перед судом переконливості цих доказів.
Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, суд робить висновок про її недоведеність.
Обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод принципу справедливості розгляду справи судом.
При цьому, відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Судом установлено та вбачається з матеріалів справи, що заочним рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 07 березня 2018 року у справі №755/6649/17 задоволено позов Публічного акціонерного товариства комерційний банк «Правекс-Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, стягнуто з ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства комерційний банк «Правекс-Банк» заборгованість за кредитним договором №496-005/06Р від 23.08.2006 року в сумі 109 579,73 доларів США та судовий збір - 44 018,18 грн. (а.с. 23-зворот - 25)
Цим рішенням установлено, що 23.08.2006 року між ПАТ КБ «Правекс-Банк» та відповідачем було укладено кредитний договір № 496-005/06Р, відповідно до умов якого відповідачу надано кредит в сумі 76 000,00 доларів США, зі сплатою 13 % річних, строком до 23.08.2027 року. Кредит надавався на споживчі цілі. Відповідно до умов договору, відповідач зобов'язувався погашати заборгованість за кредитом, та відсотки за користування коштами у термін до десятого числа наступного місяця.
На виконання рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 07 березня 2018 року у справі №755/6649/17, 01 червня 2018 року видано виконавчий лист (а.с.25-зворот - 26).
Як убачається з матеріалів справи, 04.07.2019 приватним виконавцем виконавчого округу міста Києва Телявським А.М. було відкрито виконавче провадження НОМЕР_6 з примусового виконання виконавчого листа №755/6649/17 (а.с.27), постановою приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Лановенко Л.О. від 01.07.2021 в межах виконавчого провадження НОМЕР_6 виконавчий лист повернуто стягувачу на підставі п.1 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження», стягнення не проводились (а.с.16-зворот), 09.09.2021 приватним виконавцем виконавчого округу міста Києва Кошарським О.В. було відкрито виконавче провадження НОМЕР_4 з примусового виконання виконавчого листа №755/6649/17 (а.с.27-зворот - 28), постановою приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Кошарського О.В. від 31.05.2024 в межах виконавчого провадження НОМЕР_4 виконавчий лист повернуто стягувачу на підставі п.1 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження», залишок нестягненої суми за виконавчим документом 2 974 749,98 грн, сума стягненої винагороди приватного виконавця 0,00 грн (а.с.15), 12.06.2024 приватним виконавцем виконавчого округу міста Києва Русецьким П.С. було відкрито виконавче провадження НОМЕР_5 з примусового виконання виконавчого листа №755/6649/17 (а.с.8).
Предметом судового спору в даній справі є вимоги щодо визнання недійсним (фіктивним) договору дарування квартири АДРЕСА_1 , укладеного 18.06.2018 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гарасютою О.В., зареєстрованого в реєстрі за № 331, з тих підстав, що укладання цього договору спрямоване на уникнення виконання рішення у справі №755/6649/17 та стягнення кредитної заборгованості, оскільки він укладався з метою приховання майна боржника - відповідача ОСОБА_1 , на яке може бути звернуто стягнення при примусовому виконанні рішення суду, тому позивач вважає цей договір фіктивним.
До позовної заяви долучена копія договору дарування квартири від 18.06.2018, укладеного між ОСОБА_1 (дарувальник) та ОСОБА_2 (обдаровувана), посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гарасютою О.В., зареєстрованого в реєстрі за № 331, відповідно до умов якого дарувальник подарувала, а обдаровувана прийняла в дар квартиру АДРЕСА_1 (п. 1. договору). Сторони за цим договором домовились про те, що право власності на квартиру, що дарується, переходить до обдаровуваної з моменту передачі дарунку, про що буде свідчити одержання обдаровуваною цього договору, після його нотаріального посвідчення. Підставою виникнення права власності відповідно до ч. 4 ст. 334 ЦК України є державна реєстрація права в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (п. 7. договору). (а.с.11)
18.06.2018 здійснено державну реєстрацію права власності на цю квартиру за ОСОБА_2 (а.с.12).
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним (пункт 2 частини другої статті 16 ЦК України).
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення, породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.
Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу /набуття /зміни/ встановлення/ припинення прав взагалі).
У Цивільному кодексі України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.
Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов'язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред'явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).
Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює, встановлює, припиняє, зумовлює переходу чи набуття) цивільних прав та обов'язків.
Тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому.
Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства.
Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах.
Тлумачення статей 215, 216 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці (див. постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 листопада 2022 року у справі № 295/11869/20 (провадження № 61-1204св21).
Відповідно до ст.202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Згідно з ч.1 ст.717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
За змістом ч.5 ст.203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Частиною 1 ст.215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Відповідно до ст.234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п'ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.
При цьому правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції Цивільний кодекс України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як «заінтересовані особи» (статті 215, 216 Цивільного кодексу України).
Згідно з частинами 2, 3 ст.234 ЦК України фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.
Відповідно до змісту вказаної статті фіктивним є правочин, що вчиняється без наміру створити юридичні наслідки, які складають зміст цього правочину. Ознака укладення правочину без наміру створити юридичні наслідки може бути притаманна діям однієї або обох сторін правочину. Однак фіктивним можна визнати правочин тільки за умови, що обидві сторони діяли без наміру створити цивільно-правові наслідки.
Аналогічні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження №6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі №306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі №359/1654/15-ц, де вказано про неправильність застосування судами попередніх інстанцій статей 203, 215, 234 ЦК України у спорах, що виникли із договорів дарування нерухомого майна, укладених сторонами, які є близькими родичами, без перевірки, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.
Велика Палата Верховного Суду, переглядаючи справу №369/11268/16-ц, не вбачала підстав для відступу від цих висновків Верховного Суду України.
Крім того, у постанові від 03 липня 2019 року у справі №369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) Велика Палата Верховного Суду у подібних правовідносинах дійшла висновку про те, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.
За матеріалами справи вбачається, що місце проживання відповідача ОСОБА_1 зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1 - з 16.06.1988 (а.с.34), місце проживання відповідача ОСОБА_2 зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1 - з 05.06.1975 (а.с.33), право власності за останньою на цю квартиру на підставі оспорюваного договору дарування зареєстровано в передбаченому законом порядку (а.с.12).
Пунктом 3.1. кредитного договору № 496-005/06Р від 23.08.2006, заборгованість за яким стягнута заочним рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 07 березня 2018 року у справі №755/6649/17, передбачено, що для забезпечення зобов'язань щодо погашення заборгованості за кредитом, сплати відсотків за користування грошовими коштами, пені за несвоєчасну оплату відсотків, а також відшкодування збитків у зв'язку з порушенням умов даного договору, позичальник протягом 30-ти календарних днів з моменту підписання даного договору передає в іпотеку банку належне йому на праві власності нерухоме майно (а.с.20-22).
Як убачається з Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстрі Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна, 01.09.2006 зареєстровано обтяження - іпотеку на квартиру АДРЕСА_2 на підставі договору іпотеки № 496-005/06Р, 898у від 29.08.2006, цього ж числа зареєстровано обтяження - заборона на нерухоме майно, іпотекодавець - ОСОБА_1 , іпотекодержатель - АКБ «Правекс-Банк» (а.с.94-95).
Позивачем не заперечується, що виконання ОСОБА_1 зобов'язань за кредитним договором № 496-005/06Р від 23.08.2006 забезпечено іпотекою за вказаним вище договором іпотеки.
За визначенням, наведеним у ст. 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном (неподільним об'єктом незавершеного будівництва, майбутнім об'єктом нерухомості), що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами такого боржника у порядку, встановленому цим Законом;
У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. (ч. 1 ст. 33 Закону України «Про іпотеку»)
Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню в разі невиконання їх у добровільному порядку, регламентуються Законом України «Про виконавче провадження».
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Статтею 48 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації.
Згідно з частинами першою, другою статті 61 Закону України «Про виконавче провадження» реалізація арештованого майна (крім майна, вилученого з цивільного обороту, обмежено оборотоздатного майна та майна, зазначеного у частині восьмій статті 56 цього Закону) здійснюється шляхом електронних торгів або за фіксованою ціною. Порядок проведення електронних торгів визначається Міністерством юстиції України.
При цьому позивачем не вказується на те, що вартість предмету іпотеки - квартири АДРЕСА_2 , в разі звернення стягнення на неї в межах виконавчого провадження, є недостатньою для задоволення вимог банку в обсязі, визначеному заочним рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 07 березня 2018 року у справі №755/6649/17, а саме в сумі 109 579,73 доларів США заборгованості за кредитним договором та судового збору - 44 018,18 грн.
Заперечуючи можливість звернення стягнення на предмет іпотеки, позивач посилається лише на неможливість реалізації предмету іпотеки через мораторій, встановлений відповідно до Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» та через Закон України від 15 березня 2022 року № 2120-IX «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану».
Так, відповідно до Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», який набрав чинності 07 червня 2014 року, в редакції, що діяла на час реєстрації за банком права власності на квартиру (далі - Закон № 1304-VII), протягом дії цього Закону не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку (п.1 Закону).
Поняття мораторій у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов'язання (п. 2 ч.1 ст. 263 ЦК України).
Вказаний Закон № 1304-VII встановлює порядок щодо примусового звернення стягнення на предмети застави та іпотеки, а саме: визначає, що за певних умов та протягом певного проміжку часу таке стягнення не проводиться.
Пунктом 4 Закону № 1304-VII передбачено, що протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.
Закон № 1304-VII втратив чинність 23 вересня 2021 року.
При цьому місце проживання відповідача ОСОБА_1 з 16.06.1988 по теперішній час зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.34), тобто не за адресою переданої в іпотеку квартири.
Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-IX «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» розділ VI «Прикінцеві положення» Закону України «Про іпотеку» доповнено пунктом 5-2, за змістом якого у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування щодо нерухомого майна (нерухомості), що належить фізичним особам та перебуває в іпотеці за споживчими кредитами, зупиняється дія статті 37 (у частині реалізації права іпотекодержателя на набуття права власності на предмет іпотеки), статті 38 (у частині реалізації права іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки), статті 40 (у частині виселення мешканців із житлових будинків та приміщень, переданих в іпотеку, щодо яких є судове рішення про звернення стягнення на такі об'єкти), статей 41, 47 (у частині реалізації предмета іпотеки на електронних торгах) цього Закону.
Отже, до набрання чинності Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-IX, в межах виконавчого провадження НОМЕР_4, відкритого 09.09.2021 приватним виконавцем виконавчого округу міста Києва Кошарським О.В., були відсутні перешкоди в примусовій реалізації предмета іпотеки, а на час укладання оспорюваного договору дарування квартири вже діяв Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», згідно п. 2 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) інше майно (майнові права), яке відповідно до законодавства або кредитного договору підлягає стягненню з позичальника, зазначеного у підпункті 1 цього пункту, за недостатності коштів, одержаних стягувачем від реалізації (переоцінки) предмета застави (іпотеки).
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати КЦС від 10.04.2019 року у справі №390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) зроблено висновок щодо доктрини venire contrafactum proprium (заборони суперечливої поведінки), в основі якої - принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.
Тлумачення як ст. 3 ЦК України загалом, так і п. 6 ст. 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.
Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які моглиб порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (ч. 2 ст. 13 ЦК України).
Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (ч. 3 ст. 13 ЦК України).
Рішенням Конституційного Суду України від 28.04.2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що ч. 3 ст. 13, ч. 3 ст. 16 ЦК України не суперечать ч. 2 ст. 58 Конституції України та вказано, що оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису ч. 1 ст. 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов'язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука, а також зловживання правом, в інших формах, що також міститься у ч. 3 ст. 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв'язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв'язку з тим, що ч. 3 ст. 13 та ч. 3 ст. 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною).
Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) "використовувала/використовували право на зло"; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб'єкти, чиї права безпосередньо пов'язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб'єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які "потерпають" від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року в справі №747/306/19 (провадження № 61-1272св20)).
Судом установлено, що на момент укладення оспорюваного договору дарування квартири за адресою: АДРЕСА_1 від 18.06.2018 ОСОБА_1 дійсно була її власником на підставі договору дарування квартири, посвідченого 30.06.2005 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тубольцевою Н.М. за реєстровим № 265, й договір укладено після ухвалення судового рішення у справі № 755/6649/17 від 07.03.2018, однак, вказана квартира не була предметом іпотеки, під обтяженнями не перебувала, відомості про те, що боржник ОСОБА_1 перешкоджала реалізації прав кредитора, як іпотекодержателя суду також не надано.
За змістом оспорюваного договору вбачається, що його сторони підтвердили попереднє ознайомлення із вимогами цивільного законодавства щодо недійсності правочинів, перебувають при здоровому розумі, ясній пам'яті та діють добровільно, без будь-якого примусу, як фізичного так і морального, розуміють значення свої дій та правові наслідки укладеного договору.
Судом установлено, що оспорюваний договір дарування квартири був реальним, оскільки квартира була подарована відповідачем добровільно, обдаровувана прийняла квартиру в дар і зареєструвала за собою право власності. Фактично квартира була передана відповідачу ОСОБА_2 , в якій зареєстровано її місце проживання, що виключає ознаки фіктивності договору. Оскаржуваний договір дарування квартири є реальним, відповідач визнає квартиру своєю власністю.
Позивачем не доведено, що укладаючи договір дарування квартири обидві його сторони, зокрема обдарована, не мали на меті встановлення правових наслідків.
Необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів. Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) "через можливість доступу до майна боржника", навіть і того, що знаходиться в інших осіб.
Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23)).
Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним (частина перша та друга статті 234 ЦК України).
Фіктивний правочин відноситься до оспорюваних правочинів, тобто визнається недійсним на підставі судового рішення про що має бути вказано в резолютивній частині рішення (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 січня 2021 року в справі № 712/7975/17 (провадження №61-42114св18)).
Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) "через можливість доступу до майна боржника", навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину; в практиці касаційного суду допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) чи такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України). Одна й інша підстави для кваліфікації правочину як фраудаторного побудовані законодавцем за моделлю оспорюваного правочину. Тобто, оспорення правочину має відбуватися за ініціативою кредитора як заінтересованої особи шляхом пред'явлення позовної вимоги про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов); кваліфікація правочину як фіктивного виключається, якщо на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав; натомість для кваліфікації фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не має значення, що на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав. Важливим для кваліфікації такого правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення відбувається, зокрема, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна; очевидно, що одночасна кваліфікація оспорюваного фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) і такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не допускається.
Суди не врахували, що: кваліфікація правочину як фіктивного виключається, якщо на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав; натомість для кваліфікації фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не має значення, що на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав. Важливим для кваліфікації такого правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення відбувається, зокрема, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна; очевидно, що одночасна кваліфікація оспорюваного фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) і такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не допускається. Тому, з урахуванням, що оспорюваний договір дарування був виконаний, оскаржені судові рішення належить змінити, виключивши посилання на фіктивність договору дарування, в іншій частині судові рішення слід залишити без змін. (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 січня 2024 року в справі № 761/40240/21 (провадження № 61-13013св23)).
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. (ч. 1 ст. 13 ЦПК України)
Звертаючись з позовом до суду, позивач просив визнати договір дарування квартири недійсним (фіктивним) з підстав, визначених стаття 234 ЦК України.
За матеріалами справи не доведено, що відповідачі уклали оспорюваний правочин без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином, з метою ухилення від виконання зобов'язань за кредитним договором, заборгованість за яким стягнута рішенням суду.
З матеріалів справи вбачається, що обдарованою здійснено державну реєстрацію речових прав на спірне нерухоме майно, а для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину, проте, в ході розгляду справи останнього доказами, в розрізі положень ст. 76-81 ЦПК України, позивачем не доведено, а на виконання оспорюваного правочину було передано майно та відбувся перехід прав, тому дійти висновку про фіктивність оспорюваного правочину у суду підстав немає, через що відсутні підстави для визнання договору дарування недійсним (фіктивним), як про це просить позивач.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Враховуючи викладене вище, суд приходить до висновку про відсутність визначених законом підстав для задоволення позову Акціонерного товариства «Правекс банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , про визнання недійсним (фіктивним) договору дарування.
З приводу наведених у відзиві доводів щодо пропуску позивачем позовної давності, суд зазначає наступне.
Згідно з вимогами ст. 261 ЦК України, позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем.
З огляду на викладене, суд не наводить обґрунтування щодо позовної давності за заявою відповідача.
У відповідності до положень ст. 141 ЦПК України, суд відносить судові витрати по сплаті судового збору за рахунок позивача у сплаченому при зверненні до суду розмірі.
Відповідно до ч. 9 ст. 158 ЦПК України, у випадку залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі або у випадку ухвалення рішення щодо повної відмови у задоволенні позову суд у відповідному судовому рішенні зазначає про скасування заходів забезпечення позову.
З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що заходи забезпечення позову, вжитті ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 12 березня 2025 року підлягають скасуванню.
На підставі викладеного та керуючись статтями 15, 16, 202-204, 215, 234, 717 Цивільного кодексу України, статтями 2-5, 8, 10, 12, 13, 76-81, 89, 141, 209, 258, 259, 263-265, 274, 279, 354 Цивільного процесуального кодексу України, суд -
У задоволенні позову Акціонерного товариства «Правекс банк» (ЄДРПОУ: 14360920, місцезнаходження: м. Київ, проспект Леоніда Каденюка, буд. 23) до ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 ), ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_3 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 ) про визнання недійсним договору дарування - відмовити.
Скасувати заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 12 березня 2025 року, якою накладено арешт на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_2 на підставі договору дарування квартири від 18 червня 2018 року, зареєстрованого в реєстрі за №331, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гарасютою О.В.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.
Повне рішення суду складено 13 серпня 2025 року.
Суддя: