Справа № 620/10051/24 Суддя (судді) першої інстанції: Василь НЕПОЧАТИХ
11 серпня 2025 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Судді-доповідача: Ключковича В.Ю.
Суддів: Вівдиченко Т.Р., Кузьмишиної О.М.,
розглянувши у письмовому провадженні апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 (військової частини НОМЕР_1 ) на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 18 квітня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військової частини НОМЕР_1 ) про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії,-
18.07.2024 ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Чернігівського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) (далі - відповідач, апелянт), в якому просить суд:
- визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) щодо не здійснення нарахування та виплати ОСОБА_1 його середнього заробітку (середнього грошового забезпечення) за несвоєчасний розрахунок при звільненні за весь період затримки в 376 календарних днів (але не більш як за 6 місяців);
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) за несвоєчасний розрахунок при звільненні - нарахувати та виплатити ОСОБА_1 його середній заробіток (середнє грошове забезпечення) за 6 місяців.
В обґрунтування своїх вимог позивачем зазначено, що остаточний розрахунок при звільненні був проведений з ним лише 08.07.2024, що є підставою для відповідальності відповідача, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 18 квітня 2025 року адміністративний позов задоволено повністю.
Визнано протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_2 (військова частина НОМЕР_1 ) щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час неповного розрахунку при звільненні, з дня звільнення 17.03.2023 по день фактичного розрахунку 08.07.2024.
Зобов'язано ІНФОРМАЦІЯ_3 (військова частина НОМЕР_1 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 17.03.2023 по 08.07.2024, але не більш як за шість місяців.
Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, представником Військової частини НОМЕР_2 подано апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та відмовити у задоволенні позовних вимог.
Апеляційна скарга мотивована тим, що положення Кодексу Законів про працю України на військовослужбовців Державної прикордонної служби України не поширюються. Відповідач вжив всіх невідкладних заходів для проведення необхідних розрахунків з позивачем, та останній отримав передбачену законодавством грошову виплату, належна йому на момент звільнення з військової служби. Тому вказує, що у цих правовідносинах відсутні правові підстави для застосування до відповідача відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, щодо нарахування і виплати позивачу середнього заробітку.
Керуючись частинами 1 та 2 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 проходив військову службу у ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Наказом Голови Державної прикордонної служби України від 10.03.2023 № 327-0 позивача звільнено з військової служби; наказом ІНФОРМАЦІЯ_1 від 17.03.2023 № 181-ОС ОСОБА_1 був виключений зі списків особового складу та всіх видів забезпечення з 17.03.2023.
Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 14.03.2024 по справі № 620/7527/23 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/117696145), яке набрало законної сили 19.06.2024, позов ОСОБА_1 було задоволено частково: визнано протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ), які полягають у застосуванні із 29.01.2020 розрахункової величини - прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року, при нарахуванні ОСОБА_1 у період з 29.01.2021 по 17.03.2023 грошового забезпечення, підйомної допомоги одноразової грошової допомоги при звільненні, допомоги на оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та компенсації за невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки; зобов'язано ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) здійснити ОСОБА_1 перерахунок з 29.01.2021 по 17.03.2023 сум грошового забезпечення, підйомної допомоги, грошової допомоги на оздоровлення за 2020, 2021 та 2022 роки; матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2020, 2021 та 2022 роки; компенсації за дні невикористаної основної відпустки; компенсація за дні невикористаної додаткової відпустки, обчисливши їх із розмірів посадового окладу, визначених з урахуванням пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» (в редакції чинній з 29.01.2020) шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, а саме: встановленого Законом України від 14.11.2019 №294-ІХ «Про Державний бюджет України на 2020 рік» на 01.01.2020 та Законом України від 15.12.2020 №1082-ІХ «Про Державний бюджет України на 2021 рік» на 01.01.2021, Законом України «Про державний бюджет України на 2022 рік» на 01.01.2022 та Законом України «Про державний бюджет України на 2023 рік» на 01.01.2023 на відповідні тарифні коефіцієнти та провести їх виплату з урахуванням раніше виплачених сум; визнано протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) щодо не проведення нарахування та виплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період проходження військової служби з 01.01.2009 по 28.02.2018 із застосуванням базового місяця (як місяця, з якого починається обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації грошового забезпечення) січень 2008 року; зобов'язано ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період проходження військової служби з 01.01.2009 по 28.02.2018 із застосуванням базового місяця (як місяця, з якого починається обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації грошового забезпечення) січень 2008 року, з урахуванням виплачених сум; визнано протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) стосовно не виплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги при звільненні; зобов'язано ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу при звільненні. В решті позовних вимог відмовлено.
Відповідно до копії платіжної інструкції № 3577 від 05.07.2024 відповідачем було здійснено виплату позивачу заборгованості за рішенням суду 08.07.2024 в сумі 590 353,04 грн (а.с.32).
Позивачем зазначає, що наведене є підставою для відповідальності відповідача, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, відтак звернувся до суду з відповідними вимогами.
Переглядаючи справу в межах доводів апеляційної скарги на предмет законності та обґрунтованості оскаржуваного рішення, колегія суддів виходить з наступного.
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Цією ж статтею передбачено, що право особи на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці від 01.07.1949 № 95 «Про захист заробітної плати», ратифікованої Україною 30.06.1961, термін «заробітна плата» означає незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.
Статтею 12 Конвенції установлено, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли немає такого законодавства, угоди чи рішення - в розумний термін з урахуванням умов контракту.
Так, відповідно до частини 1 статті 47 Кодексом законів про працю України (далі - КЗпП України) роботодавець зобов'язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.
Згідно зі статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.
У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідно до статті 117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Аналіз зазначених законодавчих норм дає підстави дійти висновку про те, що умовами застосування частини 1 статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При цьому, за правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17 під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Як наголошувалось вище, статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать.
У разі невиконання такого обов'язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.
Суд зазначає, що метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
За змістом частини 1 статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина 1 статті 117 КЗпП України стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору умисно або з необережності не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина 2 статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Надаючи оцінку доводам апелянта щодо непоширення дії норм КЗпП України на військовослужбовців, колегія суддів зазначає наступне.
За загальним правилом, норми спеціального законодавства є пріоритетними. Тобто, норми КЗпП України підлягають застосуванню у разі, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про можливість застосування норм статтей 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення з військової служби.
Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців викладено в постановах Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 807/3664/14, від 26.06.2019 у справі № 826/15235/16.
У рішенні Конституційного Суду України від 07.05.2002 № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) зазначено, що при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.
Отже, судом першої інстанцій обґрунтовано застосовано до спірних правовідносин положення Кодексу законів про працю України.
Згідно правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 30.01.2019 у справі № 910/4518/16, за змістом приписів статей 94, 116, 117 КЗпП України і статей 1, 2 Закону України «Про оплату праці» від 24.03.1995 № 108/95-ВР середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.
Всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, індексація, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. В разі невиконання такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена ст. 117 Кодексу законів про працю України відповідальність.
Як вбачається з матеріалів справи, наказом Голови Державної прикордонної служби України від 10.03.2023 № 327-0 позивача звільнено з військової служби; наказом ІНФОРМАЦІЯ_1 від 17.03.2023 № 181-ОС ОСОБА_1 був виключений зі списків особового складу та всіх видів забезпечення з 17.03.2023.
Остаточний розрахунок з позивачем здійснено 08.07.2024 відповідно до копії платіжної інструкції № 3577 від 05.07.2024 (а.с.32).
Таким чином, термін затримки виплати належних позивачу сум становить з 17.03.2023 по 08.07.2024.
За наведених вище мотивів, доводи апелянта про те, що у цих правовідносинах відсутні правові підстави для застосування до відповідача відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, щодо нарахування і виплати позивачу середнього заробітку є безпідставними.
За таких обставин, колегія суддів не знаходить підстав для скасування судового рішення з мотивів наведених в апеляційній скарзі.
Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.
Згідно з положеннями статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
За правилами статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись статтями 241, 242, 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 (військової частини НОМЕР_1 ) - залишити без задоволення.
Рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 18 квітня 2025 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту ухвалення та може бути оскаржена протягом 30 днів, з урахуванням положень статті 329 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Суддя доповідач: В.Ю. Ключкович
Судді: Т.Р. Вівдиченко
О.М. Кузьмишина