нп 2/490/605/2025 Справа № 490/7015/24
Центральний районний суд м. Миколаєва
11 серпня 2025 року Центральний районний суд міста Миколаєва у складі:
головуючого - судді Черенкової Н.П.,
при секретарі - Романової К.Т.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Миколаєві цивільну справу за позовом Приватного акціонерного товариства «Миколаївська теплоелектроцентраль» до ОСОБА_1 про стягнення боргу за спожиту теплову енергію, -
ПрАТ «Миколаївська теплоелектроцентраль» звернулося до суду з позовом про стягнення з відповідача боргу за спожиту теплову енергію у сумі 12 953,93 грн, а також судовий збір у розмірі 3028,00 грн, мотивуючи свої вимоги тим, що в опалюваних сезонах 2018-2020 позивач здійснював постачання теплової енергії, зокрема, до будинку за адресою АДРЕСА_1 . На ім'я боржника, відповідального квартиронаймача, було відкрито особовий рахунок № НОМЕР_1 для розрахунків за надані послуги теплопостачання. Нарахування відповідачу сум оплати за спожиту теплову енергію здійснювалося за тарифами зазначеними у постановах Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг. Позивач зазначає, що надав теплову енергію за період з 01.12.2018 по 30.11.2020 на суму 11813,94 грн, за яку відповідач не сплатив, чим завдав товариству матеріальну шкоду. Крім того, позивач, керуючись ч.2 ст. 625 ЦК України, за період з 01.12.2018 по 30.11.2020 нарахував відповідачу 699,15 грн - суму, на яку підлягає збільшенню борг з урахуванням індексу інфляції та 440,84 грн - три відсотки річних.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12.08.2024 дану справу передано на розгляд судді Черенковій Н.П.
Після виконання приписів ст.187 ЦПК України, ухвалою судді від 15.08.2024 року відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
22.10.2024 року від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому висловив свою незгоду з позовними вимогами з наступних підстав.
Відповідач стверджує, що жодних договорів зі стягувачем щодо споживання його послуг він не укладав. Крім того, звертає увагу суду, що позивачем вже було здійснено заходи стягнення начебто боргу за спожиту теплову енергію, так 26.01.2021 позивачем було подано заяву про видачу судового наказу про стягнення боргу з тими ж самими сумами та розрахунками, за результатами розгляду заяви, 05.02.2021 Центральним районним судом видано судовий наказ. В свою чергу, ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 18.03.2021 у справі №490/602/21 судовий наказ було скасовано. Тобто, з моменту отримання ухвали про скасування судового наказу про стягнення боргу за період 2018-2020 року минуло більше 3 років. Отже як наслідок, є необхідність у застосуванні положень ст. 257 ЦК України, відповідно до якої загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Також, відповідач вказує, що позивачем при поданні позовної заяви було порушено норми процесуального права, оскільки позовна заява подана в паперовому вигляді, при наявності Електронного кабінету у системі "Електронний суд". Відповідно до ч.2 ст.14 Позовні та інші заяви, скарги та інші передбачені законом процесуальні документи, що подаються до суду і можуть бути предметом судового розгляду, в порядку їх надходження підлягають обов'язковій реєстрації в Єдиній судовій інформаційнокомунікаційній системі в день надходження документів.
За такого, враховуючи вищевказане, відповідач просить відмовити у задоволенні позовних вимог з підстав вказаних у відзиві.
06.05.2025 року від представника ПрАТ «Миколаївська ТЕЦ» - Якименко Т.М. надійшла відповідь на відзив, в якій вказала, що твердження відповідача, викладені у відзиві є такими, що не заслуговують на увагу та є безпідставними, оскільки по особовому рахунку № НОМЕР_1 , з 2020 року відповідачем частково сплачувалась заборгованість за теплову енергію, а отже відповідачем неодноразово вчинялися дії, якими фактично визнавався борг за теплову енергію перед позивачем та сплачував його. На підставі вищевикладеного, позовна давність переривалася. Крім того, обгрунтовуючи заперечення на пропуск позовної давності, представник позивача посилався на Постанову КМУ від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (із змінами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України), на Закон України від 30 березня 2020 року № 540-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)», яким доповнено розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України пунктом 12 та на пункт 19 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, яким передбачено, що у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року№ 64/2022, затвердженим Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року№ 2102-ІХ, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану.
За такого, враховуючи вищевказане, сторона позивача вважає, що строк позовної давності не пропущений, а тому позовні вимоги підлягають задоволенню у повному обсязі.
06.05.2025 року від відповідача ОСОБА_1 надійшли додаткові пояснення, в яких підтримав свою позицію, викладену у відзиві та вважав строк позовної давності пропущеним.
Сторони до судового засідання не з'явилися, про час та місце слухання справи повідомлені належним чином, клопотання та заяви по суті спору чи про відкладення розгляду справи не надали.
Оскільки розгляд справи призначено в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін, розгляд проводиться по матеріалах справи.
Відповідно до ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Згідно ч. 8 ст. 279 ЦПК України при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи - також заслуховує їх усні пояснення та показання свідків. Судові дебати не проводяться.
Статтею 174 ЦПК України визначено, що при розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву. Подання заяв по суті справи є правом учасників справи.
Враховуючи вищенаведене, суд вирішує справу за наявними матеріалами, що передбачено ч. 8 ст. 178 ЦПК України.
Якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з'явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні (Постанова ВС від 24.10.2024 у справі №752/8103/13-ц).
За такого, суд вважає, що підстав для відкладення розгляду справи немає, оскільки наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення рішення, адже основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні учасників справи, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. За таких обставин, суд вважає за можливе розглянути справу за відсутності сторін на підставі наявних у справі письмових доказів, що відповідає приписам ст. 223 ЦПК України.
Згідно ч.2 ст.247 ЦПК України, фіксування судового засідання технічним засобом здійснює секретар судового засідання. У разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Суд, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, встановив наступні обставини та дійшов до наступних висновків.
Забезпечення кожному права на справедливий суд та реалізація права особи на судовий захист мають здійснюватися з урахуванням норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також практики Європейського суду з прав людини, які відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року за №3477-IV застосовуються судами при розгляді справ як джерело права.
За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Відповідно до ст.ст. 1, 3 ЦК України, ст. ст. 2, 4-5, 12-13, 19 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.
При цьому, в порядку цивільного судочинства, виходячи із його загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, перш за все регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.
Кожна особа, а у випадках, встановлених законом, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.
Частина 1 ст.15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч.2 ст.15 ЦК України).
Так, за ст.11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Судом встановлено, що ПрАТ «Миколаївська теплоелектроцентраль», є суб'єктом господарської діяльності з постачання теплової енергії споживачам м. Миколаєва, в тому числі до будинку АДРЕСА_1 , що підтверджується нарядами на підключення будинку до теплових мереж на початку опалюваного сезону.
На ім'я ОСОБА_1 , відповідального квартиронаймача, відкрито особовий рахунок № НОМЕР_1 для розрахунків за надані послуги теплопостачання та було видано розрахунковий документ, по якій боржник повинен виконувати оплату.
Позивач здійснював постачання теплової енергії до вищевказаної квартири в період з 10.11.2018 р. по 01.11.2020 р., що підтверджується копіями нарядів на підключення будинку до теплових мереж на початку опалювального сезону.
Як вбачається з розрахунку заборгованості по особовому рахунку № НОМЕР_1 , відповідачем оплата послуг за надану теплову енергію не здійснювалась, в зв'язку з чим утворилась заборгованість, яка становить 11813,94 грн. Крім того, відповідно до ст. 625 ЦК України, позивачем нараховано відповідачу три відсотки річних у сумі 440,84 грн та інфляційні втрати у сумі 699,15 грн.
11.11.2020 року позивачем на адресу відповідача за вих. № 679-ф46 надіслано попередження (в порядку досудового урегулювання сплати боргу), який утворився станом на 11.11.2020 р., що підтверджується списком згрупованих поштових відправлень рекомендовних листів АТ «Укрпошта».
Відповідачем борг не погашено, спір не урегульовано.
Відповідно до ст. 3 ЦК України однією із засад цивільного законодавства є свобода договору.
Частиною 2 ст.6 ЦК України передбачено, що сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами.
Відповідно до ч.3 ст.118 ЦПК України позовна заява щодо вимог, визначених у частині першій статті 96 цього Кодексу (якщо заявлено вимогу про стягнення заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг, телекомунікаційних послуг, послуг телебачення та радіомовлення з урахуванням індексу інфляції та трьох відсотків річних, нарахованих заявником на суму заборгованості), може бути подана тільки в разі відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу або скасування його судом.
Ухвалою Центрального районного суду м.Миколаєва від 18.03.2021 року у справі №490/602/21 скасовано судовий наказ № 490/602/21 від 05.02.2021 року, виданий Центральним районним судом м. Миколаєва за заявою ПрАТ "Миколаївська теплоелектроцентраль", яким стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПрАТ "Миколаївська теплоелектроцентраль" заборгованість за спожиту теплову енергію з урахуванням інфляції та 3% річних у розмірі 12953,93 грн, з яких: 11813,94 грн - сума основного боргу, 699,15 грн - збитки від інфляції, 440,84 грн - 3% річних, а також судовий збір у сумі 227,00 грн.
Відповідно до ст. 322 ЦК України власник зобов'язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом.
Статями 68, 162 ЖК України визначено, що наймач зобов'язаний своєчасно вносити плату за комунальні послуги.
Згідно ч.1 ст.1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» споживач - фізична чи юридична особа, яка отримує або має намір отримати житлово-комунальну послугу
Відповідно до частини першої та другої статті 14 ЦК України цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї.
Тлумачення частини другої статті 14 ЦК України свідчить, що критерії правомірності примусу суб'єкта цивільного права до певних дій (бездіяльності), пов'язується з тим, що відповідні дії (бездіяльність) мають бути обов'язковими для такого суб'єкта.
Відповідно до частини першої статті 714 ЦК України за договором постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу одна сторона (постачальник) зобов'язується надавати другій стороні (споживачеві, абонентові) енергетичні та інші ресурси, передбачені договором, а споживач (абонент) зобов'язується оплачувати вартість прийнятих ресурсів та дотримуватись передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного та іншого обладнання.
Тлумачення як положень частини першої статті 714, так і інших норм глави 54 ЦК дозволяє стверджувати, що по своїй суті договір, на підставі якого відбувається постачання теплової енергії споживачу, є видом договору купівлі-продажу. Такий же висновок можливо зробити й при тлумаченні норм, закріплених в Законі України «Про теплопостачання» (в редакції, чинній на час виникнення боргу).
У тексті Закону України «Про теплопостачання» (в редакції, чинній на час виникнення боргу) неодноразово вживається словосполучення «договір купівлі-продажу» (зокрема: стаття 1, частина четверта статті 19, частина перша статті 25, пункти 6, 7, 8 частини першої статті 31).
Відповідно до ч.1 ст.19 вказаного Закону відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах.
Відповідно до частин першої, другої шостої статті 19 Законом України «Про житлово-комунальні послуги» від 24 червня 2004 року № 1875-IV, зараз і надалі - у редакції, яка була чинна на момент виникнення спірних правовідносин, відносини між учасниками у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах. Учасниками відносин у сфері житлово-комунальних послуг є власник, споживач, виконавець, виробник.
Положення щодо договірного характеру спірних правовідносин закріплені також у частині перші статті 12 Законом України «Про житлово-комунальні послуги» від 09 листопада 2017 року № 2189-VIII, а також частині першій статті 11 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» від 14 травня 2015 року № 417-VIII.
За договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором (частина перша статті 901 ЦК України).
Згідно з частинами першою, третьою, четвертою статті 29 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» від 24 червня 2004 року № 1875-IV договір на надання житлово-комунальних послуг (крім послуг з централізованого опалення, послуг з централізованого постачання холодної води, послуг з централізованого постачання гарячої води, послуг з водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем) у багатоквартирному будинку укладається між власником квартири, орендарем чи квартиронаймачем та балансоутримувачем або уповноваженою ним особою.
В той же час, згідно з ч. 3 ст.20 Закону України «Про теплопостачання» споживач зобов'язаний укласти договір на надання житлово-комунальних послуг, підготовлений виконавцем на основі типового договору та оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.
Статтею 19 Закону України «Про теплопостачання» передбачено, що споживач повинен щомісячно здійснювати оплату теплопостачальній організації за фактично отриману теплову енергію.
Отже, незважаючи на укладення чи не укладення споживачем договору на теплопостачання за умови отримання ним відповідних послуг він несе обов'язок щодо оплати отриманої теплової енергії.
Обов'язок сплатити за надані й спожиті послуги випливає також з частини першої статті 11 ЦК України про те, що цивільні права та обов'язки випливають з дій осіб, що передбачені актом цивільного законодавства.
Відсутність між сторонами договору не може слугувати підставою для звільнення споживача від оплати отриманих послуг.
Аналогічний висновок викладений у Постанові ВС від 20 листопада 2024 року, справа № 463/6799/18 (провадження № 61-4628св24).
Відповідно до ч.ч.1-3 статті 20 Закону України «Про теплопостачання» споживач здійснює оплату за спожиті житлово-комунальні послуги щомісяця, якщо інший порядок та строки не визначені відповідним договором. Споживач не звільняється від оплати житлово-комунальних послуг, отриманих ним до укладення відповідного договору. За бажанням споживача оплата житлово-комунальних послуг може здійснюватися шляхом внесення авансових платежів згідно з умовами договору про надання відповідних житлово-комунальних послуг. Дієздатні особи, які проживають та/або зареєстровані у житлі споживача, користуються нарівні зі споживачем усіма житлово-комунальними послугами та несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями з оплати житлово-комунальних послуг.
Правовідношення, в якому замовник зобов'язаний оплатити надану послугу в грошах, а виконавець має право вимагати від замовника відповідної оплати, тобто в якому передбачено передачу грошей як предмета договору або сплату їх як ціни договору, є грошовим зобов'язанням.
З огляду на викладене правовідносини, що склалися між сторонами, є грошовим зобов'язанням, в якому, серед інших прав і обов'язків сторін, на боржників покладено виключно певний цивільно-правовий обов'язок з оплати отриманих житлово-комунальних послуг, якому кореспондує право вимоги кредитора (частина перша статті 509 ЦК України) - вимагати сплату грошей за надані послуги.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у своїі постанові від 22.12.2020 року у справі № 311/3489/18, провадження № 61-22793 св 19.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Відповідно до п.18 Правил розрахунковим періодом для оплати послуг є календарний місяць. Плата за послуги вноситься не пізніше 20 числа місяця, що настає за розрахунковим, якщо договором не встановлено інший строк.
Відповідно до ст.11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є договори, правочини, інші юридичні факти. Відповідно до п.3 ст.11 ЦК України цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.
За змістом статей 526, 530 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином відповідно до умов договору і в установлений строк.
Положеннями статей 610, 611 ЦК України передбачено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Згідно ст. 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Відповідно до ст.ст. 525, 526 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином у встановлений строк. Одностороння відмова від виконання зобов'язань і одностороння зміна умов договору не допускається.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, яка висловлена в постанові від 20 червня 2012 року по справі № 6-68цс12, правовідносини, які склалися на підставі договору про надання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води, є грошовим зобов'язанням, у якому, серед інших прав і обов'язків сторін на боржника покладено виключно певний цивільно-правовий обов'язок по оплаті отриманих житлово-комунальних послуг, якому кореспондує право вимоги кредитора (ч. 1 ст. 509 ЦК України) вимагати сплату грошей за надані послуги.
Відповідно до ч. 3 ст. 24 Закону України «Про теплопостачання» та п. 4 Правил користування тепловою енергією, затверджених Постановою КМУ від 03.10.2007 року N 1198, споживач зобов'язаний вчасно проводити розрахунки за спожиту теплову енергію та здійснювати інші платежі відповідно до умов договору та цих Правил.
Згідно з статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (належне виконання). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки (стаття 611 ЦК України).
Згідно частини 2 статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
З огляду на юридичну природу правовідносин сторін як грошових зобов'язань на них поширюється дія частини другої статті 625 ЦК України як спеціального виду цивільно-правової відповідальності за прострочення виконання зобов'язання.
Інфляційне нарахування на суму боргу за порушення боржником грошового зобов'язання, вираженого в національній валюті, та 3 % річних від простроченої суми полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за неправомірне користування утриманими грошовими коштами, що підлягають сплаті кредиторові (постанова Верховного Суду від 18 березня 2019 року у справі № 210/5796/16-ц).
З урахуванням встановленого у судовому порядку факту невиконання відповідачем взятих на себе зобов'язань, несплати коштів за надані житлово-комунальні послуги за період з 10.11.2018 по 01.11.2020 року, що не спростовується відповідачем на підставі належних, достатніх та допустимих доказів, суд дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача 3 % річних від простроченої суми та індексу інфляції.
Згідно розрахунків, наданих позивачем, сума індексу інфляції становить 699,15 грн, а 3% річних складає 440,84 грн.
Отже з огляду на зміст принципу диспозитивності цивільного процесу, вищевказані розрахунки суд покладає в обґрунтування рішення, оскільки вони виконані за вірними формулами, з урахуванням статистичних даних про індекси інфляції за період прострочення
Щодо твердження відповідача про пропуск позивачем строку позовної давності суд зазначає наступне.
Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).
Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги.
За статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) (пункт 1 частини другої статті 258 ЦК України).
Звертаючись до суду з даним позовом 12.08.2024 року, позивач просив стягнути з відповідача заборгованість яка утворилася за період з 01.11.2018 по 01.11.2020 року.
Разом з тим, відповідач заперечуючи право позивача на стягнення боргу за цей період, посилався на те, що з моменту скасування судового наказу про стягнення боргу за період 2018-2020 року минуло більше 3 років, строк звернення до суду сплинув 29.11.2023 року, тому позовна заява подана поза межами законодавчо встановлених строків, а за такого, просив застосувати приписи ст. 267 ЦК України.
Загальновідомим є той факт, що з Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (із змінами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України) встановлено з 12 березня 2020 року на всій території України карантин.
Законом України від 30 березня 2020 року № 540-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено, зокрема, пунктом 12 наступного змісту: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину».
Указом Президента України від 24.02.2022 «Про введення воєнного стану в Україні» введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який продовжувався на підставі указів Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні», в цілому включно до 05 листопада 2025 року.
У відповідності до пункту 19 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року№ 64/2022, затвердженим Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року№ 2102-ІХ, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану.
За такого, враховуючи вищевказані норми Закону, позивачем подано позов в строки передбачені законом, а тому твердження відповідача про пропуск строку позовної давності є такими, що не заслуговують на увагу суду.
Крім того, не заслуговують на увагу суду і твердження відповідача щодо порушення позивачем норм процесуального права, шляхом подання позовної заяви в паперовому вигляді при наявності електронного кабунету в системі «Електронний суд», оскільки ч.8 ст.14 ЦПК України передбачено, що реєстрація в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, не позбавляє права на подання документів до суду в паперовій формі.
Обґрунтування наявності обставин повинно здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції то захист драв людини і основоположних, свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Сторони у процесі користуються своїми правами на власний розсуд, обирають спосіб захисту порушених прав, надають суду докази на підтвердження своєї правової позиції та спростування заперечень іншої сторони, при цьому тягар доказування повністю покладається на сторони.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (Постанова ВП ВС від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц)
Крім того, відповідно до ч.6 ст.81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно з ч.1 ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до п.6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 №14 «Про судове рішення у цивільній справі», враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в судовому засіданні.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини в справі «Ващенко проти України» (Заява № 26864/03) від 26 червня 2008 року зазначено, що принцип змагальності полягає в тому, що суд уважно досліджує зауваження заявника, виходячи з сукупності наявних матеріалів в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги. Отже, у суду відсутні повноваження на вихід за межі принципу диспозитивності і змагальності та збирання доказів на користь однієї із зацікавлених сторін.
Згідно зі ст.263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Таким чином, оцінюючи докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, виходячи з принципів розумності, пропорційності, виваженості, справедливості, з урахуванням балансу інтересів сторін, меж дозволеного втручання, вирішуючи позов у межах заявлених вимог, приймаючи до уваги те, що відповідач є споживачем послуг з постачання теплової енергії, та враховуючи неналежне виконання ним зобов'язань, суд дійшов висновку, що позов підлягає задоволенню та стягнення з ОСОБА_1 заборгованість у сумі 12953,93 грн, яка складається з: основного боргу за надані послуги - 11813,94 грн, а також, відповідно до ст. 625 ЦК України, трьох відсотків річних - 227,00 грн та інфляційних втрат - 440,84 грн.
Суд враховує усталену практику Європейського Суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів, де мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статей 1 та17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейськоїкомісії з прав людини.
При вирішенні даного спору, суд також враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Зазначений Висновок також акцентує увагу й на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Згідно позиції Європейського суду з прав людини, сформованої, зокрема у справах "Салов проти України", "Проніна проти України" та "Серявін та інші проти України": принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії").
Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у справі, суд дійшов висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи сторін, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для ухвалення судового рішення.
Згідно з п. 2 ст. 164 ЦПК України, у разі відмови у видачі судового наказу або в разі скасування судового наказу внесена сума судового збору стягувачу не повертається. У разі пред'явлення стягувачем позову до боржника у порядку позовного провадження сума судового збору, сплаченого за подання заяви про видачу судового наказу, зараховується до суми судового збору, встановленої за подання позовної заяви.
Згідно із ч. 1 ст. 141 Цивільного процесуального кодексу України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, а тому з відповідача на користь позивача підлягає стягненню судовий збір у розмірі 3028,00 грн.
Керуючись ст. ст. 4, 12, 89, 141, 259, 263-265 Цивільного процесуального кодексу України, суд, Законом України «Про теплопостачання», Законом України «Про житлово-комунальні послуги»,-
Позов Приватного акціонерного товариства «Миколаївська теплоелектроцентраль» до ОСОБА_1 про стягнення боргу за спожиту теплову енергію - задовольнити.
Стягнути з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 , на користь Приватного акціонерного товариства «Миколаївська теплоелектроцентраль» борг за спожиту теплову енергію у сумі 11 813,94 грн (одинадцять тисяч вісімсот тринадцять гривень 94 копійок) на р/р НОМЕР_3 в ПАТ «Укргазбанк», МФО 320478, ОКПО 30083966.
Стягнути з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 , на користь Приватного акціонерного товариства «Миколаївська теплоелектроцентраль» три проценти річних у розмірі 440,84 грн (чотириста сорок гривень 84 копійки), інфляційні втрати у розмірі 699,15 грн (шістсот дев'яносто дев'ять гривень 15 копійок) та судовий збір у розмірі 3028,00 грн (три тисячі двадцять вісім гривень 00 копійок) на р/р НОМЕР_4 в ПАТ «Укргазбанк», МФО 320478, ОКПО 30083966.
Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду повністю або частково.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту безпосередньо до Миколаївського апеляційного суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
З інформацією щодо тексту судового рішення учасники справи можуть ознайомитися за веб-адресою Єдиного державного реєстру судових рішень: http://www.reyestr.court.gov.ua.
Повний текст рішення виготовлено: 11 серпня 2025 року.
Суддя Н.П. Черенкова