Справа № 638/15905/21
Провадження № 2/638/471/25
11 серпня 2025 року Шевченківський районний суд м. Харкова
в складі головуючого судді: Хайкіна В.М.,
за участю секретаря: Веремчук Д.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , яка діє в інтересах ОСОБА_3 , третя особа: Управління ведення реєстру територіальної громади міста Харкова Департаменту реєстрації Харківської міської ради, Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,-
ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Царьова Романа Валерійовича 13.10.2021 року звернувся до Дзержинського районного суду м. Харкова з позовною заявою до ОСОБА_4 , яка діє в інтересах ОСОБА_3 , треті особи: Управління ведення реєстру територіальної громади міста Харкова Департаменту реєстрації Харківської міської ради, Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, а саме позивач просить суд усунути ОСОБА_1 перешкоди у здійснення права власності на квартиру АДРЕСА_1 , шляхом визнання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , такою, що втратила право користування житловим приміщенням. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ОСОБА_1 на праві власності належить квартира АДРЕСА_1 . У вказаній квартирі зареєстрована, але не проживає малолітня дитина ОСОБА_3 , яка постійно проживає із матір'ю ОСОБА_4 , яка не є членом сім'ї позивача (власника квартири), дитина постійно проживає із матір'ю, будь-які угоди з приводу користування квартирою між сторонами не укладались, протягом тривалого часу (із самого народження дитини) матір та дитина в квартирі не проживають, а постійно проживають за іншою адресою, мати оплату комунальних послуг не здійснює, майна, що належить матері та дитині в квартирі не має. Відповідач не бажає добровільно зняти з реєстрації дитину та зазначає, що реєстрація відповідача порушує його права користування та розпорядження майном. У зв'язку з чим, позивач просить визнати малолітню дитину такою, що втратила право користування жилим приміщенням.
Ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова від 03.11.2021 року відкрито провадження по справі, розгляд справи призначено в порядку загального позовного провадження.
Ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова від 15.04.2024 року закрито підготовче провадження у вказаній справі та призначено справу до судового розгляду.
В судове засідання позивач ОСОБА_1 не з'явився. Від його представника - адвоката Царьова Романа Валерійовича до суду надано заяву з проханням розглянути справу за відсутності позивача та його представника, а також не заперечує проти ухвалення заочного рішення, позовні вимоги підтримує та просить задовольнити.
Відповідач ОСОБА_2 в судове засідання не з'явилась, про час, дату та місце судового розгляду повідомлялась своєчасно та належним чином, про що свідчать поштові документи та матеріали справи, причину неявки суду не повідомила, відзиву на позовну заяву, який би відповідав вимогам статті 178 ЦПК України, чи будь-яких письмових та електронних доказів (які можливо доставити до суду), висновків експертів, заяв свідків, що підтверджують заперечення проти позову, до суду не надала.
Треті особи в судове засідання не з'явились, причину неявки не повідомили, письмових пояснень по суті справи надано не було.
Неявка осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час та місце судового розгляду справи являється їх волевиявленням, яке свідчить про відмову від реалізації свого права на безпосередню участь у судовому розгляді справи та інших процесуальних прав, причини неявки визнані судом неповажними, і тому неявка відповідача не може бути перешкодою для заочного розгляду судом справи, що відповідає положенням частини 1 статті 280 ЦПК України.
Відповідно до статті 280 ЦПК України, якщо відповідач не з'явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин, суд ухвалює рішення при заочному розгляді справи, що відповідає положенням вказаної статті.
Суд, дослідивши доводи позивача, викладені у позові, та оцінивши докази, представлені в матеріалах справи, встановив наступні обставини та відповідні їм правовідносини.
У відповідності до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Частиною 1 статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту об'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Відповідно до частини 1 статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
З цією метою суд повинен з'ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.
Матеріалами справи встановлено, що згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна, ОСОБА_1 на праві власності належить квартира АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Широковою В.А. за реєстровим №1554 від 29.05.2012 року.
Згідно свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 , виданого 15.10.2020 року Броварським міськрайонним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), батьками ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є: батько - ОСОБА_1 та мати - ОСОБА_4 .
Згідно довідки про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб №5e24b76e-a1d7-4fc9-8be4-3b7b5dbb55d4 від 29.08.2019 року, за адресою: АДРЕСА_2 , значаться зареєстрованими: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Згідно відповіді з Єдиного державного демографічного реєстру, ОСОБА_6 значиться зареєстрованою за адресою: АДРЕСА_3 .
Допитаний в судовому засіданні позивач ОСОБА_1 , як свідок повідомив, що квартира АДРЕСА_1 на праві особистої власності належить останньому та була придбана ще до укладення шлюбу з відповідачем. Шлюб згодом було розірвано. У зазначеній квартирі зареєстрованою є тільки неповнолітня дитина. Донька народилась в м. Житомирі, жодного разу не була у спірній квартирі, речі дитини або колишньої дружини у квартирі відсутні. На теперішній час донька проживає разом із відповідачем у м. Києві. За комунальні послуги сплачує ОСОБА_1 , після розмови із відповідачем, остання відмовилась сплачувати та надавати будь-які кошти за спірне житло.
Відповідно до частин 1, 2 статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Згідно із частиною 1 статті 321 ЦК України право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
За положеннями частини 1 статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
При цьому згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
У статті 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
«Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме існування достатнього та тривалого зв'язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, № 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року).
Нормою статті 9 ЖК України визначено, що ніхто не може бути обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.
Статтею 72 ЖК України встановлено, що визнання особи такою, що втратила право на користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Згідно статті 71 ЖК України при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору судом.
Аналіз статтей 71, 72 ЖК України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин такого не проживання. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення. Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв'язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи і правил ЦПК України щодо оцінки доказів. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.
У справах про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, на позивача покладається обов'язок із доведення відсутності відповідача у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов'язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім наймачем (користувачем), а на відповідача, відповідно, покладається обов'язок із доведення поважності причин відсутності у спірному приміщенні понад встановлений законом строк.
Вимога про визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням, у разі її задоволення має фактичним наслідком позбавлення відповідача права на житло та, відповідно, виселення його. Проте таке позбавлення права має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, але й бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та співмірним із тим тягарем, який у зв'язку із втратою житла покладається на сторону відповідача, оскільки позбавлення житла будь-якої особи є крайнім заходом втручання у права на житло.
Наведені вище правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 31 березня 2021 року по справі №753/72/17, від 19 травня 2021 року по справі №759/19579/17, від 27 серпня 2021 року по справі №521/5887/17, від 11 жовтня 2021 року по справі №203/1665/19-ц, від 31 серпня 2022 року по справі №344/19735/19.
При розгляді справи суд зобов'язаний установити: чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача; у чому полягає таке порушення прав; якими доказами воно підтверджується. Залежно від установленого суд повинен вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові. Порушенням вважається такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову. Аналогічні правові висновки містять у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року по справі №925/642/19, а також у постановах Верховного Суду від 12 червня 2018 року по справі №826/4406/16, від 08 грудня 2021 року по справі №372/1712/19.
Верховний Суд у своїх правових висновках наголошує на необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначає, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно він не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року по справі №910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року по справі №917/1307/18, від 18 листопада 2019 року по справі №902/761/18, від 04 грудня 2019 року по справі №917/2101/17, постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року по справі №129/1033/13-ц).
Частиною 2, 3 статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.
Частиною 1 статті 29 ЦК України визначено, що місцем проживання фізичної особи є житло. В якому вона проживає постійно або тимчасово.
Положенням частини 4 статті 29 ЦК України встановлено, що місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, а також особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу, чи закладу охорони здоров'я, в якому вона перебуває.
В силу статті 160 СК України місце проживання дитини визначається місцем проживання батьків. Неповнолітня дитина не має права вільно та самостійно обирати місце свого проживання, і набуває право користування житлом за місцем проживання батьків, або одного з батьків, з ким вона проживає. Права неповнолітньої дитини є похідним від права батьків (або одного з них). Причини не проживання неповнолітньої дитини за місцем реєстрації не залежить від волі дитини, а тому неможливо встановити їх характер (поважні або неповажні) окремо для неповнолітньої дитини, незалежно від причин відсутності батьків. Неповнолітня дитина не є самостійним суб'єктом житлових правовідносин, а набуття або втрата права користування житлом дитиною залежить від набуття або втрати такого права її батьками.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 є батьком малолітньої ОСОБА_5 . Вказане твердження під час розгляду справи не заперечувалось.
Підстава, відповідно до якої місце проживання малолітньої ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєструвалося в спірній квартирі, у судовому порядку не оспорювалася, тому вважається, що вона набули права користування цим житлом на законних підставах.
Відповідно до частини 1 статті 3 Конвенції про права дитини від 20.11.1989 року в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Жодна дитина не може бути об'єктом самовільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання (стаття 16 вказаної Конвенції).
Малолітня ОСОБА_5 не може самостійно визначати своє місце проживання, а тому сам по собі факт його не проживання в спірній квартирі, не може бути безумовною підставою для визнання її такою, що втратила право користування зазначеним житлом. Належних та допустимих доказів на підтвердження того, що малолітня набула право власності або право постійного користування іншим житлом, позивачем не надано, хоча це є його процесуальним обов'язком. Несплата дитиною коштів за користування житлово-комунальними послугами також не може бути підставою для визнання її такою, що втратила право користування спірним жилим приміщенням, оскільки заявники (за доведеності понесення ними таких витрат одноособово) не позбавлені можливості ставити питання про їх відшкодування до законних представників (батьків) неповнолітньої дитини.
Дані висновки суду узгоджуються з правовою позицією, викладеною в постанові Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 листопада 2019 року по справі № 368/750/16-ц, що не можна вважати не поважною причину не проживання дитини у спірному житлі, її проживання в іншому місці, з одним із батьків, відповідно до рішення суду про визначення місця проживання дитини, оскільки малолітня дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку.
Статтею 19 СК України визнано обов'язковість участі органу опіки та піклування у захисті сімейних прав та інтересів.
Так, відповідно до частини 4 статті 19 СК України, при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов'язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.
Частиною 5 статті 19 СК України встановлено, що орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
Тобто, позбавлення малолітньої дитини права користування житловим приміщенням може відбуватися лише при наявності попереднього дозволу органу опіки та піклування, якого в матеріалах справи немає.
Жодних доказів наявності того, що ОСОБА_2 , як мати дитини, забезпечує житлом малолітню дитину, має у власності право на нерухоме житлове майно, у матеріалах справи відсутні.
З огляду на викладене, суд дійшов до висновку про відсутність правових підстав для визнання малолітньої ОСОБА_5 такою, що втратила право користування спірною квартирою.
Статтями 12, 81 ЦПК України передбачено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності, згідно з якими кожна сторона повинна довести ті обставини, на які посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, а суд розглядає справу в межах заявлених вимог і вирішує справу на підставі наданих доказів.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин даної справи. Сторони зобов'язані визначити коло фактів, на які вони посилаються, як на підставу своїх вимог та заперечень, і довести обставини, якими вони обґрунтовують ці вимоги й заперечення, крім випадків, встановлених ст.82 ЦПК України.
При цьому суд наголошує, що судове доказування - це діяльність учасників процесу при визначальній ролі суду по наданню, збиранню, дослідженню і оцінці доказів з метою встановлення з їх допомогою обставин цивільної справи. При цьому, збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених ЦПК України.
Доказування є єдиним шляхом судового встановлення фактичних обставин справи і передує акту застосування в судовому рішенні норм матеріального права, висновку суду про наявність прав і обов'язків у сторін.
У відповідності до частини 1 статті 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі письмових, речових, електронних доказів, висновків експертів, показань свідків.
Згідно статті 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Відповідно до статті 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до статті 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Таким чином, оскільки позивач на виконання свого процесуального обов'язку не надав належні і неспростовні докази на підтвердження своєї позиції, а також оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, враховуючи те, що обставини, на які посилається позивач як на підставу позовних вимог не знайшли своє підтвердження в судовому засіданні, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.
Питання щодо розподілу витрат по сплаті судового збору суд вирішує на підставі статті 141 ЦПК України.
На підставі викладеного, керуючись ст.71 Житлового кодексу України, керуючись ст.ст. 4, 10, 76-82, 133, 141, 259, 263-265, 268, 273, 352, 354 ЦПК України, суд, -
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , яка діє в інтересах ОСОБА_3 , третя особа: Управління ведення реєстру територіальної громади міста Харкова Департаменту реєстрації Харківської міської ради, Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням - відмовити.
Витрати по сплаті судового збору залишити за позивачем.
Заочне рішення може бути переглянуто судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.
Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано відповідачем протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Шевченківського районного суду м. Харкова. Учасник справи, якому повне заочне рішення не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду. У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня проголошення ухвали до Харківського апеляційного суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
Головуючий суддя: