Справа № 175/3000/24
Провадження № 2/175/454/24
09 липня 2025 року с. Слобожанське
Дніпровський районний суд Дніпропетровської області
в складі: головуючого судді - Бойко О.М.
із секретарем судового засідання - Кальченко Ю.О.
представника позивача - Пилипенка С.В.,
представника відповідача - Міняєва А.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовною заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «КЕЙ-КОЛЕКТ» до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , про стягнення суми 3% річних та інфляційних витрат,-
В провадженні Дніпровського районного суду Дніпропетровської області знаходиться цивільна справа за позовною заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «КЕЙ-КОЛЕКТ» до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , про стягнення суми 3% річних та інфляційних витрат.
У лютому 2024 року до суду надійшла вищевказана позовна заява.
Ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 13 березня 2024 року дану справу прийнято до розгляду судді Бойка О.М.
В позовних вимогах просять суд стягнути солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «КЕЙ-КОЛЕКТ» суму 3 % річних в розмірі 79 546,51 гри. та суму нарахованих інфляційних втрат в розмірі 262 481,66 грн., а також судові витрати.
В обґрунтування своїх вимог позивач вказав на те, що 23.12.2005 р. між АКІБ «УкрСиббанк» (найменування якого змінено на ПАТ «УкрСиббанк») та ОСОБА_3 був укладений кредитний договір №1229ДИ215К (10401113000), відповідно до якого банк зобов'язався надати та надав позичальнику грошові кошти в іноземній валюті в розмірі 75000,00 дол. США в порядку та на умовах визначених у кредитному договорі.
Відповідно до п.п. 1.2.1, 1.2.2. 4.1 кредитного договору позичальник зобов'язався належним чином прийняти, використовувати і повернути Банку отримані кошти, а також здійснювати плату за кредит (встановлені проценти та комісії) у терміни встановлені договором.
Також, 23.12.2005 р. між банком, позичальником та ОСОБА_2 (надалі поручитель) був укладений договір поруки №1229ДИ215К, відповідно до умов якого поручитель зобов'язався перед банком відповідати за виконання позичальником усіх зобов'язань, що виникли з кредитного договору, як існуючих в теперішній час, так і тих, що можуть виникнути в майбутньому.
Проте, попри взяті на себе зобов'язання позичальник та поручитель не виконували умови кредитного договору стосовно своєчасного повернення сум отриманого кредиту, своєчасної сплати нарахованих за встановлені кредитним договором терміни та користування кредитними коштами відсотків, що призвело до утворення заборгованості.
06.10.2010 р. рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області по справі №2-2099/10р. стягнуто солідарно з відповідачів на користь Публічного акціонерного товариства УкрСиббанк заборгованість за кредитним договором №10401113000 від 23.12.2005 р. в розмірі 541284,13 грн.
13 лютого 2012 року між Публічним акціонерним товариством «УкрСиббанк» та товариством з обмеженою відповідальністю «КЕЙ-КОЛЕКТ» було укладено договір факторингу №2. За вказаним договором новий кредитор одержав право (замість первісного кредитора) вимагати від боржників належного виконання всіх зобов'язань в тому числі і за кредитним договором №10401113000 від 23.12.2005 р. та договором поруки № 1229ДИ215К від 23.12.2005р. До нового кредитора перейшли права первісного кредитора у зобов'язаннях в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав.
Ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 26.04.2013 р. по справі №6-410/1897/13 замінено стягувана Публічне акціонерне товариство УкрСиббанк на Товариство з обмеженою відповідальністю «Кей- Колект» у виконавчих листах Дніпропетровського районного суду ф №2-2099/10р. виданих для примусового виконання рішення суду від 06.10.2010 р. по справі №2-2099/10р.
На сьогоднішній день відповідачами рішення суду по справі №2-2099/10р. не виконано.
Відповідач ОСОБА_4 ознайомившись із позовною заявою надала до суду заперечення, в яких позовні вимоги заперечує у повному обсязі та просить суд відмовити в їх задоволенні.
Обґрунтувала свою позицію тим, що, на її думку, позивачем не надано до суду належних доказів того, що відповідачі не виконують зобов'язання за рішенням суду, а тому вважає, що позов є передчасним.
У судовому засіданні представник позивача просив повністю задовольнити позовні вимоги.
Представник відповідача - адвокат Міняєв А.О. у судовому засіданні просив суд відмовити в задоволенні позовних вимог через необґрунтованість та передчасність.
Дослідивши матеріали справи та оцінивши наявні докази у їх сукупності, судом встановлені наступні фактичні обставини справи та відповідні їм правовідносини.
23.12.2005 р. між АКІБ «УкрСиббанк» (найменування якого змінено на ПАТ «УкрСиббанк») та ОСОБА_3 був укладений кредитний договір №1229ДИ215К (10401113000), відповідно до якого банк зобов'язався надати та надав позичальнику грошові кошти в іноземній валюті в розмірі 75000,00 дол. США в порядку та на умовах визначених у кредитному договорі.
Відповідно до п.п. 1.2.1, 1.2.2. 4.1 кредитного договору позичальник зобов'язався належним чином прийняти, використовувати і повернути Банку отримані кошти, а також здійснювати плату за кредит (встановлені проценти та комісії) у терміни встановлені договором.
Також, 23.12.2005 р. між банком, позичальником та ОСОБА_2 (надалі поручитель) був укладений договір поруки №1229ДИ215К, відповідно до умов якого поручитель зобов'язався перед банком відповідати за виконання позичальником усіх зобов'язань, що виникли з кредитного договору, як існуючих в теперішній час, так і тих, що можуть виникнути в майбутньому.
Проте, попри взяті на себе зобов'язання позичальник та поручитель не виконували умови кредитного договору стосовно своєчасного повернення сум отриманого кредиту, своєчасної сплати нарахованих за встановлені кредитним договором терміни та користування кредитними коштами відсотків, що призвело до утворення заборгованості.
06.10.2010 р. рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області по справі №2-2099/10р. стягнуто солідарно з відповідачів на користь Публічного акціонерного товариства УкрСиббанк заборгованість за кредитним договором №10401113000 від 23.12.2005 р. в розмірі 541284,13 грн.
13 лютого 2012 року між Публічним акціонерним товариством «УкрСиббанк» та товариством з обмеженою відповідальністю «КЕЙ-КОЛЕКТ» було укладено договір факторингу №2. За вказаним договором новий кредитор одержав право (замість первісного кредитора) вимагати від боржників належного виконання всіх зобов'язань в тому числі і за кредитним договором №10401113000 від 23.12.2005 р. та договором поруки № 1229ДИ215К від 23.12.2005р. До нового кредитора перейшли права первісного кредитора у зобов'язаннях в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав.
Ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 26.04.2013 р. по справі №6-410/1897/13 замінено стягувана Публічне акціонерне товариство УкрСиббанк на Товариство з обмеженою відповідальністю «Кей- Колект» у виконавчих листах Дніпропетровського районного суду ф №2-2099/10р. виданих для примусового виконання рішення суду від 06.10.2010 р. по справі №2-2099/10р.
На сьогоднішній день відповідачами рішення суду по справі №2-2099/10р. не виконано.
Розмір заборгованості відповідачів за кредитним договором визначено судом у національній валюті України - гривні і саме на цей розмір заборгованості позивачем здійснено нарахування 3 % річних та інфляційних втрат, що передбачено ст. 625 ЦК України за узгоджується з правовою позицією Верховного Суду викладеною у постанові від 13.01.2021 р. по справі № 127/13406/18.
Згідно ч. 4 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи, або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Відповідно до ст. 514 ЦК України, до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов?язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до частини першої-другої ст. 18 ЦПК України, судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Тобто, обов'язок з виконання рішення суду виникає у боржника не з моменту звернення його до примусового виконання, а з моменту набрання ним законної сили.
Велика Палата Верховного Суду аналізуючи положення статей 526, 599, 611, 625 ЦК України у постановах від 4 липня 2018 року у справі N 310/11534/13-ц (провадження N 14-154цс18), від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12- 302гс18) виснувала, що законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов'язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум за увесь час прострочення. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов'язання та підстав виникнення відповідного боргу.
Дана правова позиція також знайшла своє відображення у постанові Верховного Суду від 09 квітня 2025 року у справі №202/4753/23 (провадження № 61-11893св24), де Касаційний Цивільний Суд зауважив, що законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з наявністю судового рішення чи виконавчого провадження з його примусового виконання, а також закінченням строку пред'явлення його до примусового виконання.
Верховний Суд у постанові від 28.09.2021 р. по справі №759/4755/19 (провадження № 61-14506св20) дійшов висновку, що втрата права на примусове виконання рішення суду через сплив строку пред'явлення виконавчого листа до виконання не перетворює зобов'язання у натуральне, а тому не має правового значення для стягнення сум передбачених статтею 625 ЦК України, оскільки основна вимога кредитора захищена у судовому (примусовому) порядку шляхом ухвалення рішення, що набрало законної сили.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 29 листопада 2023 р. у справі № 753/1527/22 ( провадження № 61-9430св23) зазначивши: апеляційний суд не звернув уваги, що оскільки кредитор вже скористався судовим захистом та рішенням суду з боржника стягнуто суму основного боргу, то таке зобов'язання вже не є натуральним, а кредитор має право на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України (п.55 постанови).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що нарахування інфляційних втрат та трьох процентів річних на суму боргу відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання. Ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми. Подібні правові висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19червня 2019 року у справах № 703/2718/16-ц (провадження № 14-241цс19) та № 646/14523/15-ц (провадження № 14- 591цс18), від 13 листопада 2019 року у справі № 922/3095/18 (провадження № 12- 105гс19), від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19).
Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Згідно з ч. 1, 2 ст. 543 ЦК України, у разі солідарного обов?язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов?язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.
Кредитор, який одержав виконання обов?язку не в повному обсязі від одного із солідарних боржників, має право вимагати недоодержане від решти солідарних боржників. Солідарні боржники залишаються зобов?язаними доти, доки їхній обов?язок не буде виконаний у повному обсязі.
Керуючись ч. 1, 2 ст. 554 ЦК України, у разі порушення боржником зобов?язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.
Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.
В Постанові Верховного суду України від «12» вересня 2011 року (№3-73гcl1), викладено наступну позицію:
«Відповідно до ст. 526 ЦК України, зобов?язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших
вимог, що звичайно ставляться.
Ст. 598 ЦК України передбачено, що зобов?язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
Зокрема, ст. 599 ЦК України передбачає, що зобов?язання припиняється виконанням. проведеним належним чином.
Згідно зі ст. 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов?язання.
Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов?язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов?язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та трьох процентів річних виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за
користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати
кредиторові.
При цьому зазначена норма не обмежує права кредитора звернутися до суду за захистом свого права, якщо грошове зобов?язання не виконується й після вирішення судом питання про стягнення основного боргу.
Оскільки чинне законодавство не пов?язує припинення зобов?язання з постановленням судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов?язань боржника та не виключає його відповідальності за порушення строків розрахунків, тому висновок суду касаційної інстанції про відсутність правових підстав для застосування до спірних правовідносин положень ст. 625 ЦК України є необґрунтованим».
Правова позиція Верховного Суду України, згідно Постанови 23 лютого 2023 року по справі №911/3025/21: «Оскільки вимоги про стягнення грошових коштів, передбачених статтею 625 ЦК України не є додатковими вимогами в розумінні статті 266 ЦК України, а тому закінчення перебігу позовної давності за основною вимогою у будь-якому випадку не впливає на обчислення позовної давності за вимогою про стягнення 3% річних та інфляційних витрат. Стягнення 3% річних та інфляційних витрат можливе до моменту фактичного виконання зобов?язання та обмежується останніми з роками, які передували подачі позову».
Правова позиція Верховного суду України, згідно Постанови від «19» жовтня 2016 р.- №6-2129цс16: «Проценти, передбачені статтею 625 ЦК України, за своєю природою є відшкодуванням кредитору понесених втрат за несвоєчасне повернення грошових коштів, а відтак відрізняються від процентів, які підлягають сплаті за правомірне користування грошовими коштами, що свідчить про відсутність подвійного стягнення при нарахуванні 3 % річних від простроченої суми, включаючи нараховані проценти за користування коштами, встановленими договором.
Враховуючи зазначене, 3 % річних, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України, підлягають застосуванню до порушеного грошового зобов?язання, складовою якого, зокрема, є також нараховані проценти за користування кредитними коштами, строки сплати яких передбачено договором».
Правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, згідно Постанові від «16» травня 2018 р. №14-16цс18: «Відповідно до ч. 1, 2 ст. 509 Цивільного кодексу України (надалі - «ЦК України»), зобов?язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов?язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надити послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов?язку.
Зобов?язання виникають з підстав, установлених ст. 11 ЦК У країни.
Так, у ч. 5 ст. 11 ЦК України, визначено, що у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов?язки можуть виникнути з рішення суду.
За змістом ст. 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов?язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов?язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов?язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов?язку.
Тобто, грошовим є будь-яке зобов?язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов?язок боржника з такої сплати.
Згідно із ч. 2 ст. 625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Ст. 625 ЦК України, розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов?язания» книги 5 «зобов?язальне право» ЦК України. Відтак, приписи розділу І книги 5 ЦК України, поширюються, як на договірні зобов?язання, так і на недоговірні (деліктні) зобов?язання.
Таким чином, у ст. 625 ЦК України, визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов?язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов?язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов?язань».
Верховний суд в складі першої палати Касаційного цивільного суду 10 січня 2019 року в Постанові у справі №718/2081/17 (провадження №61-11113св18) зазначив: «Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт).
Тобто, приписи цієї статті поширюється на всі види грошових зобов?язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов?язань. За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов?язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання,
виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Зазначений висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 01 жовтня 2014 року №6-113цс14, з якою погодилась Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі №686/21962/15-4, провадження №14-16цс18.
Оскільки відповідальність за статтею 625 ЦК України настає, зокрема, за невиконання судового рішення про стягнення грошових коштів у національній валюті, то до такої суми заборгованості підлягає застосуванню індекс інфляції.
Аналогічного висновку Верховний суд в складі першої палати
Касаційного цивільного суду дійшов повертаючи справу до апеляційного суду на новий розгляд у справі №758/7649/16-ц (провадження №61-11953св18).
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 30 травня 2018 року у справі № 750/8676/15-ц (провадження 314-7918) зазначила: «Тобто, «курсова різниця» жодним чином не може бути упущеною вигодою, оскільки кредитор міг і не отримати такі доходи.
Коливання курсу валют, що призвело до курсової різниці, не можна розцінювати як неправомірні дії боржника, що призвели до позбавлення кредитора можливості отримати прибуток. Кредитор, який сам визначив заборгованість у валюті гривні України, погодився із судовим рішенням, яким таку заборгованість стягнуто з боржника, а боржником сплачено таку заборгованість у повному обсязі, не має права на стягнення курсової різниці, оскільки визначив зобов?язання у національній валюті, у якій і прийняв його виконання».
Враховуючи вищенаведене, слід зазначити: нарахування 3 % річних, інфляційних витрат є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов?язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу кредитора.
Стаття 625 ЦК України не обмежує права кредитора звернутися до суду за захистом свого права, якщо грошове зобов?язання не виконується й після вирішення судом питання про стягнення основного боргу, оскільки чинне законодавство не пов?язує припинення зобов?язання з постановленням судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов?язань боржника та не виключає його відповідальності за порушення строків розрахунків.
Статтею 625 ЦК України, визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов?язання незалежно від підстав його виникнення, в тому числі рішення суду.
Вимоги про стягнення грошових коштів, передбачених статтею 625 ЦК України не є додатковими вимогами в розумінні статті 266 ЦК України, а тому закінчення перебігу позовної давності за основною вимогою у будь-якому випадку не впливає на обчислення позовної давності за вимогою про стягнення 3% річних та інфляційних витрат.
Законодавство не визначає конкретний строк в межах якого здійснюється нарахування сум, передбачених ст. 625 ЦК України, але їх стягнення може обмежуватись трьома роками до подачі позову за умови подання відповідачем заяви про застосування позовної давності і відсутності підстав для її продовження.
Тобто, з наведених вище позицій вбачається, що після ухвалення рішення суду про-стягнення заборгованості вираженої в гривні кредитор позбавляється можливості коригувати суму заборгованості відповідно до коливань курсу національної валюти по відношенню до іноземних валют, але не позбавляється права на відшкодування втрат у відповідності до ст. 625 ЦК України, що є належним і допустимим способом захисту майнового права та інтересу кредитора.
Таким чином, оскільки рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 06.10.2010 р. по справі №2-2099/10р. захищено права кредитора, що виникли з кредитного договору шляхом стягнення заборгованості в розмірі 541284,13 грн., права вимоги за яким перейшло до позивача, тому сплив строку для примусового виконання рішення не перетворює зобов'язання відповідача у натуральне, через що дані обставини не мають правового значення для стягнення сум передбачених ч.2 ст. 625 ЦК України.
За змістом постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19 (провадження № 12-95гс20) у процесуальному та матеріальному законодавстві передбачено обов'язок доказування, який слід розуміти як закріплену міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах. Цей склад фактів визначається нормою права, що регулює спірні правовідносини. Відповідно, звертаючись із позовом на захист свого порушеного права, позивач повинен довести належними, допустимими та достовірними доказами підстави виникнення в боржника обов'язку та зміст цього обов'язку згідно з нормами права, що регулюють спірні правовідносини. У свою чергу процесуальні обов'язки відповідача полягають також у здійснені ним активних процесуальних дій, наведенні доводів та наданні доказів, що спростовують існування цивільного права позивача.
Виходячи з принципу змагальності сторін у процесі на позивача за загальним правилом розподілу тягаря доказування не може бути покладено обов'язок доведення обставин, за які відповідає відповідач, зокрема, якщо відповідач нехтує своїми процесуальними обов'язками. У справах про стягнення кредитної заборгованості кредитор повинен довести виконання ним своїх обов'язків за кредитним договором, а саме надання грошових коштів (кредиту) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник - повернення грошових коштів у розмірі та на умовах, визначених договором.
При цьому, як зазначено у постанові Верховного Суду від 08.06.2022 № 913/618/21, у справі про стягнення заборгованості, доказувати факт здійснення відповідачем оплати на рахунок виконання зобов'язання, має саме відповідач, а не позивач.
Відтак, на підставі вищезазначеної норми процесуального закону факт прострочення грошового зобов'язання відповідачами та його розмір не підлягає доказуванню, оскільки встановлений рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 06.10.2010 р. по справі №2-2099/10р., яке набрало законної сили, в підтвердження виконання якого, відповідачами жодного доказу не надано, що є їх процесуальним обов'язком.
У зв?язку з вищезазначеним, загальна сума 3 % річних, інфляційних втрат понесених ТОВ «КЕЙ-КОЛЕКТ» унаслідок прострочення відповідачами виконання зобов?язання зі сплати заборгованості визначеної рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 06.10.2010 р. по справі №2-2099/10р. за період з 02.04.2017 року по 23.02.2022 року складає 342028,17 грн., з яких - 79546,51 грн. - 3 % річних та 262 481,66 грн. - інфляційні втрати.
Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов?язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці. зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 05 квітня 2005 року, заява №38722/02). Ефективний засіб правового захисту розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату.
Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до ст.80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування; питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно ст.82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов'язки сторін. Всі ці складові могли бути з'ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК України, всебічне і повне з'ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов'язків учасників спірних правовідносин.
Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов'язок із доказування, оскільки ст.81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст.43 ЦПК України), так і обов'язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.
Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу. Слід також зазначити, що позивач в разі наявності труднощів щодо витребування доказів по справі, відповідно до статті 84 ЦПК України, могла би скористатися своїм процесуальним правом та звернутися до суду з відповідним клопотанням про витребування доказів. Чого при розгляді цієї цивільної справи здійснено не було.
Відповідно до ст.89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв'язок доказів у їх сукупності.
Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно ч. 1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
За приписами частини 1 статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
За приписами ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» ставка судового збору за подання до суду позовної заяви майнового характеру, яка подана юридичною особою складає 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму, встановлено на 01 січня поточного року.
Отже з урахуванням задоволення позову в повному обсязі з відповідача на користь позивача підлягає відшкодуванню судовий збір в розмірі 5130,42 грн.
Керуючись ст.ст. 526, 634, 1049, 1054 Цивільного кодексу України та керуючись ст.ст. 2, 4, 81, 82, 128, 141, 142, 259, 263-265, 268 ЦПК України, суд, -
Позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «КЕЙ-КОЛЕКТ» до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , про стягнення суми 3% річних та інфляційних витрат - задовольнити.
Стягнути солідарно з ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) та ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_2 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «КЕЙ-КОЛЕКТ» (код ЄДРПОУ 37825968) суму 3 % річних в розмірі 79 546,51 грн. та суму нарахованих інфляційних втрат в розмірі 262 481,66 грн., що загалом складає 342 028,17 грн.
Стягнути пропорційно до задоволених позовних вимог з ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) та ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_2 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «КЕЙ-КОЛЕКТ» (код ЄДРПОУ 37825968) сплачений судовий збір у розмірі 5130,42 грн.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційну скаргу на рішення може бути подано протягом тридцяти днів до Дніпровського апеляційного суду з дня складання повного судового рішення.
Суддя Бойко О.М.