Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
місто Харків
11.08.2025 р. справа №520/10946/25 Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді - Сліденка А.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без призначення судового засідання з повідомленням (викликом) сторін справу за позовом
ОСОБА_1 (далі за текстом - позивач, заявник)
до НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) (далі за текстом - відповідач, владний суб'єкт, орган публічної адміністрації)
проскасування наказу, спонукання суб"єкта владних повноважень до вчинення конкретних управлінських волевиявлень,
встановив:
Позивач у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги про: 1) визнання протиправними дій (бездіяльності) начальника НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України при винесенні наказу № 307-ОС від 05 квітня 2025 року про виключення зі списків військової частини та всіх видів забезпечення, в частині що стосується ОСОБА_1 , без розрахунку за всіма видами належного йому на день звільнення матеріального та грошового забезпечення, а також визначення вислуги років (календарну, пільгову, загальну); 2) скасування наказу №307-ОС від 05 квітня 2025 року начальника НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України, в частині що стосується ОСОБА_1 ; 3) зобов'язати НОМЕР_1 прикордонний загін Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) провести розрахунки за всіма видами належного ОСОБА_1 на день виключення зі списків військової частини та всіх видів забезпечення, матеріального та грошового забезпечення, після чого видати наказ, яким виключити зі списків військової частини та всіх видів забезпечення ОСОБА_1 ; 4) зобов'язати НОМЕР_1 прикордонний загін Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) визначити ОСОБА_1 вислугу років, враховуючи період з 04.04.2022 року по 11.12.2024 року до строку військової служби, вислуги років для виплати надбавки за вислугу років і призначення пенсії, а також до строку вислуги років для присвоєння чергового військового звання (календарну, пільгову, загальну); 5) зобов'язання НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 грошового забезпечення та всіх передбачених нормативними актами надбавок до нього, здійснення продовольчого, речового, інших видів забезпечення, за період з 04.04.2022 року по 11.12.2024 року; 6) зобов'язання НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію замість речового майна, враховуючи період з 04.04.2022 року по 11.12.2024 року, виходячи із закупівельної вартості такого майна, розрахованої Адміністрацією Держприкордонслужби станом на 1 січня 2025 року та надати довідку про вартість речового майна, що належить до видачі майстер-сержанту ОСОБА_1 , з розрахунку кількості предметів, вартості за одиницю, суми грошової компенсації окремо по кожному предмету та загальної суми грошової компенсації за всі предмети речового майна; 7) зобов'язання НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу в розмірі 50% місячного грошового забезпечення на день звільнення, враховуючи період з 04.04.2022 року по 11.12.2024 року, з урахуванням раніше виплачених сум; 8) зобов'язання НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані щорічні основні відпустки за 2022 рік, 2023 рік, 2024 рік, враховуючи період з 04.04.2022 року по 11.12.2024 року, з урахуванням раніше виплачених сум.
Аргументуючи ці вимоги, зазначив, що проходив військову службу в лавах Державної прикордонної служби України; наказом начальника НОМЕР_1 прикордонного загону від 05.04.2025р. №307-ос був виключений із списків особового складу військової частини, але період 04.04.2022р.-11.12.2024р. не зарахований до строку військової служби та не врахований під час обчислення усіх видів грошового забезпечення при звільненні. Наголошував на протиправності наказу начальника НОМЕР_1 прикордонного загону від 05.04.2025р. №307-ос.
Відповідач із поданим позовом не погодився.
Аргументуючи заперечення проти позову, зазначив, що рішення про поновлення військової служби заявника ґрунтується на п.п.1 п.72 Глави 12 ІІ Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ «Про військовий обов'язок та військову службу» і ця обставина виключає правомірність включення періоду фактичної відсутності заявника на військовій службі (а саме: 04.04.2022р.-11.12.2024р.) до вислуги років ту урахуванні цього проміжку часу під час обчислення усіх видів грошового забезпечення при звільненні. Наголошував на правильності розрахунків при звільненні.
Оскільки одержані судом докази із достатньою повнотою та всебічністю висвітлюють обставини спірних правовідносин; незмінне завдання адміністративного судочинства згідно з ч.1 ст.2 та ч.4 ст.242 КАС України полягає саме у захисті прав приватної особи від незаконних управлінських волевиявлень суб»єкта владних повноважень, то спір підлягає вирішенню на підставі наявних у справі доказів.
Тож суд, повно виконавши процесуальний обов'язок зі збору доказів, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності та взаємозв»язку, проаналізувавши зміст належних норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, перевіривши обґрунтованість доводів наявних у справі процесуальних документів приєднаними до справи доказами, виходить з таких підстав та мотивів.
Установлені судом обставини спору полягають у наступному.
З приєднаних до матеріалів справи доказів судом з»ясовано, що заявник у межах спірних правовідносин проходив військову службу у лавах Державної прикордонної служби України, обіймав штатну військову посаду в організаційній структурі НОМЕР_1 прикордонного закону Державної прикордонної служби України.
Згідно з наказом начальника НОМЕР_1 прикордонного загону від 05.04.2022р. №37-ос відносно заявника було призупинено військову службу з 04.04.2022р., заявника було звільнено з посади з 04.04.2022р.
Підставою для видання наказу начальника НОМЕР_1 прикордонного загону від 05.04.2022р. №37-ос послугував факт існування кримінального провадження від 05.04.2022р. №42022221750000132.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 24.11.2023р. у справі №520/4883/23 було визнано протиправним п.1.25 наказу від 05.04.2022 № 37-ОС «Про особовий склад» Військової частини НОМЕР_2 (начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 ) щодо призупинення військової служби, дії контракту, звільнення з посади та виключення з усіх видів забезпечення ОСОБА_1 ; Зобов'язано Військову частину НОМЕР_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) (ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) вчинити дії щодо поновлення на військовій служби та у посаді ОСОБА_1 .
Суд зважає, що рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 24.11.2023р. у справі №520/4883/23 не визначено конкретної календарної дати, з якої суб»єкт владних повноважень повинен поновити заявника на військовій службі.
При цьому, у рішенні Харківського окружного адміністративного суду від 24.11.2023р. у справі №520/4883/23 відображені ті обставини, що: 1) позивач проходив військову службу за контрактом майстер-сержантом в/ч НОМЕР_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ); 2) Відповідно до рапорту начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 20.03.2022, позивач не виконував військовий обов'язок в складі відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 »; 3) У Висновку службового розслідування від 11.05.2022, призначеного наказом начальника НОМЕР_4 прикордонного загону від 12.03.2022 №1-аг та продовженого до 09.05.2022, щодо самовільного залишення військової частини в умовах воєнного стану військовослужбовцями НОМЕР_4 прикордонного загону зазначено, що 24.02.2022 після надання оперативної команди всьому особовому складу прибути до управління НОМЕР_4 прикордонного загону, 26 військовослужбовців вказівку не виконали. Зокрема, майстер-сержант ОСОБА_1 перебував за місцем проживання у с. Ветеринарне та підтримував зв'язок з керівництвом. Позивач доповідав, що не має змоги покинути населений пункт, оскільки останній вже перебував під контролем окупаційних військ. У подальшому зв'язок було втрачено. Комісія дійшла висновку, що факт самовільного залишення місця несення служби, або неприбуття до підрозділу військовослужбовців НОМЕР_4 прикордонного загону - встановлено. Відтак, у діяннях, зокрема позивача, суб»єктом владних повноважень було встановлено склад правопорушення, що полягає у припиненні виконання службових обов'язків у період воєнного стану - порушення військової присяги та, відповідно, умов контракту. Комісія запропонувала накласти дисциплінарне стягнення у вигляді суворої догани; довести до особового складу кримінальну відповідальність за ст.ст. 402, 403, 407 та 408 КК України; направити до Харківської спеціалізованої прокуратури та ДБР матеріали для долучення до відповідних кримінальних проваджень; 4) За фактом вчинення кримінального правопорушення передбаченого статтею 408 КК України, щодо позивача 05.04.2022 зареєстровано кримінальне провадження №42022221750000132.
Позов у межах справи №520/4883/23 був поданий - 06.03.2023р.
У тексті цього позову заявник згадує про обставини подання рапорту про поновлення на військовій службі - 14.12.2022р.
Наказом начальника НОМЕР_1 прикордонного загону від 11.12.2024р. №949-ос заявнику була поновлена військова служба з 11.12.2024р. на підставі заяви позивача від 09.12.2024р. №08/46973/24-Вн та рапорту позивача від 11.12.2024р. №08/47192/24-Вн.
Доказів оскарження цього наказу начальника НОМЕР_1 прикордонного загону від 11.12.2024р. №949-ос і втрати цим рішенням суб»єкта владних повноважень юридичної сили через скасування в адміністративному або судовому порядку матеріали справи не містять.
При цьому, наказ начальника НОМЕР_1 прикордонного загону від 11.12.2024р. №949-ос містить чітку вказівку про те, що період 04.04.2022р.-11.12.2024р. не зараховується до строку військової служби, вислуги років для виплати надбавки за вислугу років і призначення пенсії, а також до строку вислуги років для присвоєння чергового військового звання.
Наказом начальника НОМЕР_1 прикордонного загону від 11.12.2024р. №949-ос заявник за власним бажанням був призначений на нижчу посаду - інспектор прикордонної служби 2 категорії - кулеметника 1 відділення інспекторів прикордонної служби 2 прикордонної застави 2 відділу прикордонної служби (тип С) прикордонної комендатури швидкого реагування.
Наказом начальника НОМЕР_1 прикордонного загону від 20.03.2025р. №247-ос заявника було звільнено з військової служби на підставі п.п. «г» п.3 ч.5 ст.26 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ «Про військовий обов'язок та військову службу»
Наказом начальника НОМЕР_1 прикордонного загону від 05.04.2025р. №307-ос заявник був виключений із списків військової частини з 05.04.2025р. із обчисленим показником вислуги років - 15р. 08м. 26дн.
Згідно з наказом начальника НОМЕР_1 прикордонного загону від 05.04.2025р. №303-ос заявнику було виплачено грошову компенсацію вартості неотриманого речового майна у розмірі - 79.994,45грн.
Стверджуючи про протиправність управлінського волевиявлення суб'єкта владних повноважень у формі саме наказу про виключення із списків військової частини та про протиправність управлінського волевиявлення суб»єкта владних повноважень з приводу невключення періоду 04.04.2022р.-11.12.2024р. до строку військової служби та не врахуванні цього періоду під час обчислення усіх видів грошового забезпечення при звільненні, заявник ініціював даний спір.
Надаючи оцінку обставинам спірних правовідносин та відповідності реально вчиненого управлінського волевиявлення суб»єкта владних повноважень вимогам ч.2 ст.2 КАС України, суд вважає, що до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.
У розумінні п.7 ч.1 ст.4 КАС України відповідач є суб»єктом владних повноважень.
Тому на відносини з реалізації відповідачем наданих законом повноважень поширюється дія ч.2 ст.19 Конституції України, де указано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Також на відносини з реалізації відповідачем наданих законом повноважень поширюється і дія ч.2 ст.2 КАС України, згідно з якою у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Вирішуючи спір по суті, суд вважає, що в Україні як у правовій державі, де проголошена дія верховенства права та найвищою соціальною цінністю є людина, згідно з ст.ст. 1, 3, 8, ч.2 ст.19, ч.1 ст.68 Конституції України усі без виключення суб'єкти права (учасники суспільних відносин) зобов'язані дотримуватись існуючого правового порядку, утримуючись від використання права на "зло"/зловживання правом, а суб'єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов'язком виконувати покладені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом.
Наведене тлумачення змісту перелічених норм права є цілком релевантним правовому висновку постанови Верховного Суду від 09.05.2024р. у справі №580/3690/23, де указано, що з метою гарантування правового порядку в Україні кожен суб'єкт приватного права зобов'язаний добросовісно виконувати свої обов'язки, передбачені законодавством, а у випадку невиконання відповідних приписів - зазнавати встановлених законодавством негативних наслідків.
Суспільні відносини з приводу проходження військової служби у лавах Державної прикордонної служби України додатково до приписів ст.ст.17, 43, 65 Конституції України, регламентовані приписами, зокрема, Закону України від 25.03.1992р. №2232-XII "Про військовий обов'язок і військову службу" (далі за текстом - Закон №2232-XII), Закону України від 20.12.1991р. №2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (далі за текстом - Закон України №2011-ХІІ), Закону України від 03.04.2003р. №661-IV "Про Державну прикордонну службу України", Положення про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України (затверджене Указом Президента України від 29.12.2009р. №1115/2009), Закону України від 09.04.1992р. №2262-ХІІ "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби та деяких інших осіб", Порядку обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам, які мають право на пенсію відповідно до Закону України “Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», крім військовослужбовців строкової служби і членів їх сімей та прирівняних до них осіб (затверджений постановою КМУ від 17.07.1992р. №393; далі за текстом - Порядок №393), постанови КМУ від 07.11.2007р. №1294 (до 28.12.2018р.) постанови КМУ від 30.08.2017р. №704 (з 01.03.2018р.), Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Державної прикордонної служби України та деяким іншим особам (затверджена наказом МВС України від 25.06.2018р. №558, зареєстрована в Міністерстві юстиції України 23.07.2018р. за №854/32306; далі за текстом - Інструкція №558).
Прогалини у нормативному регулюванні цих відносин можуть усуватись приписами Закону України "Про державну службу", Кодексу законів про працю України, Закону України "Про оплату праці", Закону України "Про відпустки" тощо, але виключно в частині, котра не суперечить самій природі та суті військової служби у органах Державної прикордонної служби України.
Так, згідно з ч.1 ст.14 Закону України від 03.04.2003р. №661-IV "Про Державну прикордонну службу України" до особового складу Державної прикордонної служби України входять військовослужбовці та працівники Державної прикордонної служби України.
Відповідно до ч.6 ст.14 Закону України від 03.04.2003р. №661-IV "Про Державну прикордонну службу України" комплектування Державної прикордонної служби України військовослужбовцями і проходження ними військової служби здійснюються на підставі Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу".
Розв»язуючи спір, суд зауважує, що за визначенням ч.1 ст.2 Закону України від 25.03.1992р. №2232-XII "Про військовий обов'язок і військову службу" військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Аналогічне за суттю визначення включено законодавцем до ч.1 ст.1 Закону України від 10.12.2015р. №889-VIII "Про державну службу", де указано, що державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави, зокрема щодо: 1) аналізу державної політики на загальнодержавному, галузевому і регіональному рівнях та підготовки пропозицій стосовно її формування, у тому числі розроблення та проведення експертизи проектів програм, концепцій, стратегій, проектів законів та інших нормативно-правових актів, проектів міжнародних договорів; 2) забезпечення реалізації державної політики, виконання загальнодержавних, галузевих і регіональних програм, виконання законів та інших нормативно-правових актів; 3) забезпечення надання доступних і якісних адміністративних послуг; 4) здійснення державного нагляду та контролю за дотриманням законодавства; 5) управління державними фінансовими ресурсами, майном та контролю за їх використанням; 6) управління персоналом державних органів; 7) реалізації інших повноважень державного органу, визначених законодавством.
Тож на військовослужбовців повною мірою мають поширюватись принципи державної служби, сформульовані законодавцем у положеннях ч.1 ст.4 Закону України від 10.12.2015р. №889-VIII "Про державну службу", відповідно до якої державна служба здійснюється з дотриманням таких принципів: 1) верховенства права - забезпечення пріоритету прав і свобод людини і громадянина відповідно до Конституції України, що визначають зміст та спрямованість діяльності державного службовця під час виконання завдань і функцій держави; 2) законності - обов'язок державного службовця діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 3) професіоналізму - компетентне, об'єктивне і неупереджене виконання посадових обов'язків, постійне підвищення державним службовцем рівня своєї професійної компетентності, вільне володіння державною мовою і, за потреби, англійською мовою, а також мовою корінних народів або мовою національних меншин, визначеною відповідно до закону; 4) патріотизму - відданість та вірне служіння Українському народові; 5) доброчесності - спрямованість дій державного службовця на захист публічних інтересів та відмова державного службовця від превалювання приватного інтересу під час здійснення наданих йому повноважень; 6) ефективності - раціональне і результативне використання ресурсів для досягнення цілей державної політики; 7) забезпечення рівного доступу до державної служби - заборона всіх форм та проявів дискримінації, відсутність необґрунтованих обмежень або надання необґрунтованих переваг певним категоріям громадян під час вступу на державну службу та її проходження; 8) політичної неупередженості - недопущення впливу політичних поглядів на дії та рішення державного службовця, а також утримання від демонстрації свого ставлення до політичних партій, демонстрації власних політичних поглядів під час виконання посадових обов'язків; 9) прозорості - відкритість інформації про діяльність державного службовця, крім випадків, визначених Конституцією та законами України; 10) стабільності - призначення державних службовців безстроково, крім випадків, визначених законом, незалежність персонального складу державної служби від змін політичного керівництва держави та державних органів.
Окрім того, суд зважає, що у розумінні ст.1 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України (затверджений Законом України від 24.03.1999р. № 551-XIV) військова дисципліна - це бездоганне і неухильне додержання всіма військовослужбовцями порядку і правил, встановлених статутами Збройних Сил України та іншим законодавством України.
Розглядаючи справу, суд зауважує, що у силу спеціального застереження ч.5 ст.1 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов»язок і військову службу" від виконання військового обов'язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом.
До згаданих підстав можуть бути віднесені, зокрема, положення ст.26 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов»язок і військову службу" (коли громадяни звільняються від виконання військового обов»язку у спосіб припинення проходження військової служби); положення ст.17 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов»язок і військову службу" (коли громадяни отримують відстрочку від направлення на проходження базової військової служби); положення ст.18 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов»язок і військову службу" (коли громадянам надається звільнення від проходження базової військової служби); ст.23 Закону України від 21.10.1993р. №3543-ХІІ "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" (коли громадяни отримують відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації), положення ч.6 ст.37 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов»язок і військову службу" (виключення з військового обліку громадян України, які: 1) померли або визнані в установленому законом порядку безвісно відсутніми або оголошені померлими; 2) припинили громадянство України; 3) визнані непридатними до військової служби; 4) досягли граничного віку перебування в запасі).
Суд відзначає, що згідно з ч.2 ст.24 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов»язок і військову службу" (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) військова служба призупиняється для військовослужбовців, які самовільно залишили військові частини або місця служби, дезертирували із Збройних Сил України та інших військових формувань або добровільно здалися в полон, якщо інше не визначено законодавством.
Початком призупинення військової служби є день внесення відповідних відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань на підставі заяви, повідомлення командира (начальника) військової частини про вчинене кримінальне правопорушення, поданих відповідно до частини четвертої статті 85 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України.
Військовослужбовці, військову службу яких призупинено, звільняються з посад та вважаються такими, що не виконують (не несуть) обов'язків військової служби. Контракт про проходження військової служби, а також виплата грошового та здійснення продовольчого, речового, інших видів забезпечення таким військовослужбовцям призупиняються.
Час призупинення військової служби військовослужбовцям не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому званні та до вислуги років для виплати надбавки за вислугу років і призначення пенсії. На них не поширюються пільги та соціальні гарантії, встановлені законодавством для військовослужбовців.
Військовослужбовці, військову службу яким призупинено, не входять до чисельності Збройних Сил України та інших військових формувань.
Військовослужбовці, військову службу яким призупинено та стосовно яких обвинувальні вироки суду набрали законної сили, підлягають звільненню з військової служби відповідно до пункту "г" частини другої, пункту "г" частини третьої, підпункту "д" пункту 1, підпункту "в" пункту 2 частини четвертої, підпунктів "е" пунктів 1 і 2, підпункту "в" пункту 3 частини п'ятої та підпункту "е" пункту 1, підпункту "д" пункту 2, підпункту "в" пункту 3 частини шостої статті 26 цього Закону, крім військовослужбовців, яким вироком суду визначено міру покарання у виді службового обмеження, арешту з відбуттям на гауптвахті або триманням у дисциплінарному батальйоні.
Військовослужбовці, яким призначено кримінальне покарання у вигляді штрафу, яких звільнено від кримінальної відповідальності на підставах, передбачених статтями 47, 48, 49 Кримінального кодексу України, а також яких звільнено від відбування покарання на підставі амністії, підлягають звільненню з військової служби відповідно до підпункту "ґ" пункту 1 частини четвертої, підпунктів "д" пунктів 1 та 2 частини п'ятої та підпункту "д" пункту 1, підпункту "ґ" пункту 2 частини шостої статті 26 цього Закону.
Для військовослужбовців, стосовно яких судом винесено виправдувальний вирок, що набрав законної сили, або стосовно яких закрито кримінальне провадження відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини першої статті 284 Кримінального процесуального кодексу України, військова служба та дія контракту продовжується. У такому разі строк призупинення військової служби зараховується до вислуги років для виплати надбавки за вислугу років і призначення пенсії, а також до строку вислуги років для присвоєння чергового військового звання, та поновлюються пільги та соціальні гарантії, встановлені законодавством для військовослужбовців.
За весь час необґрунтованого призупинення військової служби таким військовослужбовцям виплачується недоотримане грошове та здійснюються недоотримане продовольче, речове та інші види забезпечення.
Порядок призупинення та продовження військової служби визначається положеннями про проходження військової служби.
Зі змісту положень абз.1 ч.2 ст.24 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов»язок і військову службу" слідує, що військова служба призупиняється для: військовослужбовців, які самовільно залишили військові частини; військовослужбовців, які дезертирували із Збройних Сил України та інших військових формувань; військовослужбовців, які добровільно здалися в полон.
У силу спеціального застереження абз.3 ч.2 ст.24 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов»язок і військову службу" військовослужбовці, військову службу яких призупинено, звільняються з посад та вважаються такими, що не виконують (не несуть) обов'язків військової служби. Контракт про проходження військової служби, а також виплата грошового та здійснення продовольчого, речового, інших видів забезпечення таким військовослужбовцям призупиняються.
Також у силу спеціального застереження абз.4 ч.2 ст.24 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов»язок і військову службу" час призупинення військової служби військовослужбовцям не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому званні та до вислуги років для виплати надбавки за вислугу років і призначення пенсії. На них не поширюються пільги та соціальні гарантії, встановлені законодавством для військовослужбовців.
Правові наслідки результатів подальшого перебігу подій в окреслених а абз.1 ч.2 ст.24 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов»язок і військову службу" випадках сформульовані законодавцем у абзацах 6-9 ч.2 ст.24 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов»язок і військову службу".
Так, згідно з абз.6 ч.2 ст.24 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов»язок і військову службу" військовослужбовці, військову службу яким призупинено та стосовно яких обвинувальні вироки суду набрали законної сили, підлягають звільненню з військової служби відповідно до пункту "г" частини другої, пункту "г" частини третьої, підпункту "д" пункту 1, підпункту "в" пункту 2 частини четвертої, підпунктів "е" пунктів 1 і 2, підпункту "в" пункту 3 частини п'ятої та підпункту "е" пункту 1, підпункту "д" пункту 2, підпункту "в" пункту 3 частини шостої статті 26 цього Закону, крім військовослужбовців, яким вироком суду визначено міру покарання у виді службового обмеження, арешту з відбуттям на гауптвахті або триманням у дисциплінарному батальйоні.
Згідно з абз.7 ч.2 ст.24 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов»язок і військову службу" військовослужбовці, яким призначено кримінальне покарання у вигляді штрафу, яких звільнено від кримінальної відповідальності на підставах, передбачених статтями 47, 48, 49 Кримінального кодексу України, а також яких звільнено від відбування покарання на підставі амністії, підлягають звільненню з військової служби відповідно до підпункту "ґ" пункту 1 частини четвертої, підпунктів "д" пунктів 1 та 2 частини п'ятої та підпункту "д" пункту 1, підпункту "ґ" пункту 2 частини шостої статті 26 цього Закону.
Згідно з абз.8 ч.2 ст.24 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов»язок і військову службу" для військовослужбовців, стосовно яких судом винесено виправдувальний вирок, що набрав законної сили, або стосовно яких закрито кримінальне провадження відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини першої статті 284 Кримінального процесуального кодексу України, військова служба та дія контракту продовжується. У такому разі строк призупинення військової служби зараховується до вислуги років для виплати надбавки за вислугу років і призначення пенсії, а також до строку вислуги років для присвоєння чергового військового звання, та поновлюються пільги та соціальні гарантії, встановлені законодавством для військовослужбовців.
Як то указано в абз.9 ч.2 ст.24 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов»язок і військову службу", за весь час необґрунтованого призупинення військової служби таким військовослужбовцям виплачується недоотримане грошове та здійснюються недоотримане продовольче, речове та інші види забезпечення.
З положень наведених норм права чітко та однозначно випливає, що строк призупинення військової служби зараховується до вислуги років для виплати надбавки за вислугу років і призначення пенсії, а також до строку вислуги років для присвоєння чергового військового звання, а за строк призупинення військової служби виплачується недоотримане грошове та здійснюються недоотримане продовольче, речове та інші види забезпечення виключно у випадку, коли: 1) відносно військовослужбовця винесено виправдувальний вирок, що набрав законної сили; 2) відносно військовослужбовця закрито кримінальне провадження відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини першої статті 284 Кримінального процесуального кодексу України.
Застосовуючи положення наведених норм права до установлених на підставі приєднаних до матеріалів справи доказів обставин спору, суд доходить до переконання про те, що у межах спірних правовідносин відносно заявника не було ані винесено виправдувальний вирок, що набрав законної сили, ані закрито кримінальне провадження відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини першої статті 284 Кримінального процесуального кодексу України.
Тож, зважаючи на ч.1 ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", рішення Європейського суду з прав людини від 14.10.2010р. по справі «Щокін проти України» (Shchokin v. Ukraine, заяви № 23759/03 та 37943/06) та рішення Європейського суду з прав людини від 07.07.2011р. по справі «Серков проти України» (Serkov v. Ukraine, заява № 39766/05), суд вважає, що у даному конкретному випадку у межах спірних правовідносин заявник об»єктивно не міг набути ані легітимних очікувань, ані законних сподівань на включення періоду фізичної відсутності за місцем служби (а саме: 04.04.2022р.-11.12.2024р.) до вислуги років.
Відсутність факту порушення права заявника за цим епізодом доводиться існуванням діючого наказу начальника НОМЕР_1 прикордонного загону від 11.12.2024р. №949-ос про поновлення військової служби заявника лише з 11.12.2024р. на підставі заяви позивача від 09.12.2024р. №08/46973/24-Вн та рапорту позивача від 11.12.2024р. №08/47192/24-Вн та про те, що період 04.04.2022р.-11.12.2024р. не зараховується до строку військової служби, вислуги років для виплати надбавки за вислугу років і призначення пенсії, а також до строку вислуги років для присвоєння чергового військового звання.
Положення ст.ст.17, 171 Закону України від 09.04.1992р. №2262-ХІІ "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби та деяких інших осіб" та Порядку №393 не створюють підстав для іншого висновку стосовно обчислення вислуги років заявника.
До того ж, суд зважає, що усупереч ч.5 ст.44, ч.2 ст.79, ч.4 ст.161 КАС України заявник у ході розгляду справи не подав до суду жодних належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів доброчесності та нездоланної вимушеності власної поведінки у межах спірних правовідносин, коли після звільнення від тимчасової окупації ворога частини території України, де знаходилось житло та місце мешкання заявника - заявник негайно та невідкладно не прибув до загальновідомого місця дислокації Адміністрації Державної прикордонної служби України з метою продовження виконання військового обов»язку, а натомість - вдався до непередбаченої законом комунікації та подав до суду позов лише - 06.03.2023р.
Суд відмічає, що у силу спеціального правила ч.6 ст.9 Закону України від 20.12.1991р. №2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" за військовослужбовцями, захопленими в полон або заручниками, а також інтернованими в нейтральних державах або зниклими безвісти, зберігається виплата грошового забезпечення.
Однак, матеріали справи не містять об»єктивних даних, котрі б засвідчували існування правових підстав для поширення на спірні правовідносини за участі заявника дії ч.6 ст.9 Закону України від 20.12.1991р. №2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" і відповідно збереження права на включення означеного у цій нормі закону проміжку часу до арифметичного показника вислуги років.
Тому суд повторно наголошує, що на суспільні відносини з приводу реалізації відповідачем функцій суб"єкта владних повноважень повною мірою поширюється дія приписів ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст. КАС України.
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Тлумачення змісту ч.2 ст.19 Конституції України міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 12.12.2023р. у справі №160/7116/19, де указано, що "52. Водночас судова палата наголошує на тому, що одним із конституційних принципів, на якому повинна базуватися діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування, є принцип, відповідно до якого ці органи, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19 Конституції України).
53. Аналіз цієї норми дає змогу дійти висновку, що діяльність органів державної влади здійснюється відповідно до спеціально-дозвільного типу правового регулювання, яке побудовано на основі принципу “заборонено все, крім дозволеного законом; дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Застосування такого принципу суттєво обмежує цих суб'єктів у виборі варіантів чи моделі своєї поведінки, а також забезпечує використання ними владних повноважень виключно в межах закону і тим самим істотно обмежує можливі зловживання з боку держави та її органів.
54. Вчинення ж державним органом чи його посадовою особою дій у межах компетенції, але непередбаченим способом, у не передбаченій законом формі або з виходом за межі компетенції є підставою для визнання таких дій та правових актів, прийнятих у процесі їх здійснення, неправомірними.".
Чинний національний закон України не створював для суб»єкта владних повноважень жодних легальних приводів для включення періоду фізичної відсутності за місцем служби (а саме: 04.04.2022р.-11.12.2024р.) до вислуги років.
Натомість суд зважає, що за висловленою суб»єктом владних повноважень правовою позицією наказ начальника НОМЕР_1 прикордонного загону від 11.12.2024р. №949-ос (про поновлення військової служби заявника лише з 11.12.2024р. на підставі заяви позивача від 09.12.2024р. №08/46973/24-Вн та рапорту позивача від 11.12.2024р. №08/47192/24-Вн та про те, що період 04.04.2022р.-11.12.2024р. не зараховується до строку військової служби, вислуги років для виплати надбавки за вислугу років і призначення пенсії, а також до строку вислуги років для присвоєння чергового військового звання) був винесений на підставі п.п.1 п.72 Глави 12 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов»язок і військову службу" у редакції Закону України від 21.11.2024р. №4087-ІХ, де передбачено установити, що військовослужбовцям, які самовільно залишили військові частини чи місця проходження служби або дезертирували до набрання чинності Законом України "Про внесення зміни до глави XII "Прикінцеві положення" Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" щодо умов продовження військової служби під час дії воєнного стану окремим категоріям військовослужбовців" від 21 листопада 2024 року № 4087-IX і військову службу яких призупинено та які добровільно прибули не пізніше 1 січня 2025 року до відповідних військових частин (місць проходження військової служби), визначених центральними органами виконавчої влади, які відповідно до закону здійснюють керівництво Збройними Силами України та іншими військовими формуваннями, і висловили готовність продовжити військову службу, командир (начальник) військової частини не пізніше 72 годин з дня їх прибуття до військової частини чи місця проходження служби продовжує відповідно військову службу, дію контракту, а також поновлює виплату грошового і здійснення продовольчого, речового, інших видів забезпечення. З моменту продовження військової служби таким військовослужбовцям поновлюються пільги та соціальні гарантії, встановлені законодавством України.
Позивачем у ході розгляду справи цього аргументу суб»єкта владних повноважень не спростовано.
Між тим, ці обставини (тобто застосування суб»єктом владних повноважень у межах спірних правовідносин п.п.1 п.72 Глави 12 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов»язок і військову службу" у редакції Закону України від 21.11.2024р. №4087-ІХ) підтверджуються змістом заяви позивача від 09.12.2024р. №08/46973/24-Вн та рапорту позивача від 11.12.2024р. №08/47192/24-Вн.
Тож, застосовуючи положення наведених норм права до установлених на підставі приєднаних до матеріалів справи доказів обставин спору, суд доходить до переконання про відсутність підстав для скасування наказу начальника НОМЕР_1 прикордонного загону від 05.04.2025р. №307-ос у зв»язку із невтратою на момент вирішення спору юридичної сили наказом начальника НОМЕР_1 прикордонного загону від 11.12.2024р. №949-ос (про поновлення військової служби з 11.12.2024р.) та наказом начальника НОМЕР_1 прикордонного загону від 20.03.2025р. №247-ос (про звільнення заявника з військової служби за власним бажанням на підставі п.п. «г» п.3 ч.5 ст.26 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ «Про військовий обов'язок та військову службу»).
Навпаки - чинність наказу начальника НОМЕР_1 прикордонного загону від 11.12.2024р. №949-ос (про поновлення військової служби з 11.12.2024р.), відсутність факту постановлення відносно заявника виправдовувального вироку (що набрав законної сили), відсутність факту постановлення відносно заявника постанови про закриття кримінального провадження відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини першої статті 284 Кримінального процесуального кодексу України унеможливлює задоволення усіх вимог заявника, пов»язаних із виплатою грошового забезпечення у спірних правовідносинах.
Доводи заявника з приводу існування правових підстав для включення періоду фізичної відсутності за місцем служби (а саме: 04.04.2022р.-11.12.2024р.) до вислуги років суперечать дійсному змісту ч.4 ст.24 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов»язок і військову службу" та п.п.1 п.72 Глави 12 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов»язок і військову службу" у редакції Закону України від 21.11.2024р. №4087-ІХ, а тому підлягають кваліфікації у якості юридично неспроможних.
Стосовно тверджень заявника про відсутність у Єдиному реєстрі досудових розслідувань відомостей щодо кримінальних проваджень відносно ОСОБА_1 суд зазначає, що відповідачем до матеріалів справи подано Витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань (номер кримінального провадження 42020001750000132 від 05.04.2022р.) про реєстрацію повідомлення про вчинення кримінального правопорушення стосовно, зокрема, майстер-сержанта ОСОБА_1 .
Крім того, рішення суду у справі № 520/4883/23 про поновлення заявника на посаді не перебуває у правовому зв'язку зі спірними у цій справі обставинами, пов'язаними зі звільненням заявника з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 3 частини п'ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
Відтак, позов за цим епізодом належить залишити без задоволення.
Вирішуючи спір за епізодом виплати заявнику одноразової грошової допомоги при звільненні, суд зазначає, що згідно з п.1 ч.2 ст.15 Закону України від 20.12.1991р. №2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби та військової служби за призовом осіб офіцерського складу, виплачується одноразова грошова допомога в таких розмірах: 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби - які звільняються з військової служби: за станом здоров'я; за власним бажанням під час дії воєнного стану (для військовослужбовців із числа іноземців та осіб без громадянства, які проходять військову службу за контрактом у Збройних Силах України, розвідувальному органі Міністерства оборони України, Державній спеціальній службі транспорту та Національній гвардії України); які уклали контракт на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію та вислужили не менше 24 місяців військової служби за контрактом, не висловили бажання продовжувати військову службу під час особливого періоду; які проходять військову службу за контрактом, дію якого продовжено понад встановлені строки на період до закінчення особливого періоду або до оголошення демобілізації, та які вислужили не менше 18 місяців з дати продовження дії контракту, не висловили бажання продовжувати військову службу під час особливого періоду; у зв'язку із закінченням особливого періоду або оголошенням демобілізації та небажанням продовжувати військову службу за новим контрактом військовослужбовцями, які проходили військову службу за контрактом, укладеним на умовах, передбачених абзацом другим частини третьої статті 23 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу"; у зв'язку із звільненням з полону.
Відповідно до п.2 ч.2 ст.15 Закону України від 20.12.1991р. №2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби та військової служби за призовом осіб офіцерського складу, виплачується одноразова грошова допомога в таких розмірах: 2) 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби за наявності вислуги 10 календарних років і більше - які звільняються з військової служби: у зв'язку із закінченням строку контракту; за віком; у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів; у зв'язку із систематичним невиконанням умов контракту командуванням (за бажанням військовослужбовця); у зв'язку із виявленням однієї з підстав, зазначених у пунктах 1 і 9 частини другої статті 31 Закону України "Про розвідку"; з підстав, визначених пунктом 1 частини другої статті 36 Закону України "Про розвідку"; у зв'язку з неможливістю призначення на іншу посаду в разі прямого підпорядкування близькій особі; у зв'язку з відкликанням мандата на право здійснення військової капеланської діяльності; через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначено частиною дванадцятою статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу", під час дії особливого періоду та воєнного стану; за угодою сторін - у разі набуття військовослужбовцем права на пенсію за вислугу років; у зв'язку з обранням народним депутатом України, депутатом Верховної Ради Автономної Республіки Крим; у зв'язку з призначенням (обранням) на посаду судді, судді Конституційного Суду України, члена Вищої ради правосуддя, члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, керівника служби дисциплінарних інспекторів Вищої ради правосуддя, його заступника, дисциплінарного інспектора Вищої ради правосуддя;
Як то указано у п.3 ч.2 ст.15 Закону України від 20.12.1991р. №2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби та військової служби за призовом осіб офіцерського складу, виплачується одноразова грошова допомога в таких розмірах: 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби за наявності вислуги 10 календарних років і більше - які звільняються з військової служби за власним бажанням, через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається частиною дванадцятою статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу", у мирний час.
Аналогічні за суттю норм права включені законодавцем до положень ст.9 Закону України від 09.04.1992р. №2262-ХІІ "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби та деяких інших осіб".
З приписів наведених норм права слідує, що в алгоритмі обчислення такого виду грошового забезпечення як одноразова грошова допомога беруть участь такі арифметичні величини як: показник місячного грошового забезпечення за останній повний календарний місяць служби перед настанням події звільнення та показник вислуги років.
У позові та під час розгляду справи заявник не висловлював жодних претензій до застосованого суб»єктом владних повноважень у межах спірних правовідносин показника місячного грошового забезпечення.
При цьому, з огляду на суть та зміст правових висновків постанови Верховного Суду від 09.07.2025р. у справі №420/18853/24 (зокрема: 1) з дня набрання законної сили рішенням Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020р.у у справі № 826/6453/18 виникли підстави для визначення на підставі первинної редакції постанови КМУ від 30.08.2017р. №704 розмірів посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14; 2) положення п.3 розділу ІІ Закону України від 06.12.2016р. №1774-VІІІ виключають правомірність обчислення грошового забезпечення у порядку постанови КМУ від 30.08.2017р. №704 із використанням величини мінімальної заробітної плати замість прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року; 3) постановою КМУ від 12.05.2023р. №481 (набрала чинності - 20.05.2023р.) запроваджено правило обчислення грошового забезпечення у порядку постанови КМУ від 30.08.2017р. №704 із використанням арифметичного значення прожиткового мінімуму для працездатних осіб - "1.762,00грн."; 4) за період 20.05.2023р.-31.12.2023р. грошове забезпечення у порядку постанови КМУ від 30.08.2017р. №704 підлягає обчисленню із використанням арифметичного значення прожиткового мінімуму для працездатних осіб - "1.762,00грн."; 5) правовий підхід відносно того, що внесені постановою КМУ від 12.05.2023р. №481 зміни до п.4 постанови КМУ від 30.08.2017р. №704 не дозволяють застосовувати попередню редакцію п.4 постанови КМУ від 30.08.20147р. №704 узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 26.06.2025р. у справі № 480/7154/24) суд вважає, що у межах спірних правовідносин показник місячного грошового забезпечення заявника у порядку постанови КМУ від 30.08.2017р. №704 повинен обчислюватись із використанням показника прожиткового мінімуму для працездатних осіб - "1.762,00грн.".
Доводи заявника з приводу існування правових підстав для включення періоду фізичної відсутності за місцем служби (а саме: 04.04.2022р.-11.12.2024р.) до вислуги років суперечать дійсному змісту ч.4 ст.24 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов»язок і військову службу" та п.п.1 п.72 Глави 12 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов»язок і військову службу" у редакції Закону України від 21.11.2024р. №4087-ІХ, а тому підлягають кваліфікації у якості юридично неспроможних.
Відтак, позов за цим епізодом належить залишити без задоволення.
Вирішуючи спір за епізодом виплати грошової компенсації за неодержане речове майно, суд зазначає, що згідно з ч.1 ст.91 Закону України від 20.12.1991р. №2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) речове забезпечення військовослужбовців здійснюється за нормами і в терміни, що визначаються відповідно Міністерством оборони України, у тому числі для Державної спеціальної служби транспорту, іншими центральними органами виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні військові формування, Головою Служби безпеки України, начальником Управління державної охорони України, Головою Служби зовнішньої розвідки України, Головою Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, а порядок грошової компенсації вартості за неотримане речове майно визначається Кабінетом Міністрів України.
Порядок виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації і Управління державної охорони грошової компенсації вартості за неотримане речове майно затверджений постановою КМУ від 16.03.2016р. №178 (далі за текстом - Порядок №178).
Згідно з п.3 Порядку №178 грошова компенсація виплачується військовослужбовцям з моменту виникнення права на отримання предметів речового майна відповідно до норм забезпечення, зокрема, у разі звільнення з військової служби.
Відповідно до п.4 Порядку №178 грошова компенсація виплачується військовослужбовцям за місцем військової служби за їх заявою (рапортом) на підставі наказу командира (начальника) військової частини, територіального органу, територіального підрозділу, закладу, установи, організації (далі - військова частина), а командирам (начальникам) військової частини - наказу старшого командира (начальника), у якому зазначається розмір грошової компенсації на підставі довідки про вартість речового майна, що належить до видачі, оригінал якої додається до відомості щодо виплати грошової компенсації.
Інструкція про організацію речового забезпечення в Державній прикордонній службі України в мирний час та особливий період затверджена наказом МВС України від 16.05.2024р. №310 (зареєстрована в Міністерстві юстиції України 30.05.2024р. за №797/42142; далі за текстом - Інструкція №310).
До набрання чинності наказом МВС України від 16.05.2024р. №310 діяла Інструкція про порядок речового забезпечення військовослужбовців та працівників Державної прикордонної служби України в мирний час та особливий період, яка була затверджена наказом МВС від 31.10.2016р. №1132 (зареєстрована в Міністерстві юстиції України 28.11.2016р. за №1536/29666; далі за текстом - Інструкція №1132), норми якої підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
Позов не мстить аргументів заявника з приводу неправильних розрахунків суб»єкта владних повноважень, а доводи заявника з приводу існування правових підстав для включення періоду фізичної відсутності за місцем служби (а саме: 04.04.2022р.-11.12.2024р.) до вислуги років суперечать як чинному наказу начальника НОМЕР_1 прикордонного загону від 11.12.2024р. №949-ос, так і дійсному змісту ч.4 ст.24 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов»язок і військову службу" та п.п.1 п.72 Глави 12 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов»язок і військову службу" у редакції Закону України від 21.11.2024р. №4087-ІХ, а тому підлягають кваліфікації у якості юридично неспроможних.
Відтак, позов за цим епізодом належить залишити без задоволення.
Вирішуючи спір за епізодом виплати грошової компенсації невикористаних відпусток, суд зазначає, що згідно з ч.1 ст.101 Закону України від 20.12.1991р. №2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" військовослужбовцям, крім військовослужбовців, які проходять базову військову службу, надаються щорічні основні відпустки із збереженням грошового, матеріального забезпечення та наданням грошової допомоги на оздоровлення у розмірі місячного грошового забезпечення. Тривалість щорічної основної відпустки для військовослужбовців, які мають вислугу в календарному обчисленні до 10 років, становить 30 календарних днів; від 10 до 15 років - 35 календарних днів; від 15 до 20 років - 40 календарних днів; понад 20 календарних років - 45 календарних днів, без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець. Святкові та неробочі дні при визначенні тривалості щорічних основних відпусток не враховуються.
При цьому, за змістом ст.82 Кодексу законів про працю України та ст.9 Закону України від 15.11.1996р. №504/96-ВР "Про відпустки" право на отримання щорічної відпустки за загальним правилом набувається особою за час фактичної роботи.
Окрім того, суд відмічає, що відповідно до ст.162 Закону України від 15.11.1996р. №504/96-ВР "Про відпустки" учасникам бойових дій надається додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
Суд також відзначає, що у силу спеціального застереження ч.14 ст. ст.101 Закону України від 20.12.1991р. №2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі не використані за час проходження військової служби дні щорічних основної та додаткової відпусток, а також додаткової відпустки військовослужбовцям, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, та додаткової відпустки, передбаченої статтею 162 Закону України "Про відпустки".
Згідно з ч.1 ст.24 Закону України від 15.11.1996р. №504/96-ВР "Про відпустки" та ч.1 ст.83 Кодексу законів про працю України у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.
До того ж, як то указано у ч.22 ст.101 Закону України від 20.12.1991р. №2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", у разі загибелі (смерті) військовослужбовців грошова компенсація за всі не використані ними за час проходження військової служби дні щорічних основної та додаткової відпусток, а також додаткової відпустки військовослужбовцям, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, та додаткової відпустки, передбаченої статтею 162 Закону України "Про відпустки", виплачується членам сімей загиблих (померлих) військовослужбовців, зазначеним в абзаці четвертому пункту 6 статті 9 цього Закону, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, а у разі їх відсутності - входить до складу спадщини.
Аналогічне положення включено законодавцем до положень ч.6 ст.24 Закону України від 15.11.1996р. №504/96-ВР "Про відпустки" та ч.6 ст.83 Кодексу законів про працю України.
Застосовуючи положення наведених норм права до обставин спірних правовідносин і зважаючи на ч.1 ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", рішення Європейського суду з прав людини від 14.10.2010р. по справі «Щокін проти України» (Shchokin v. Ukraine, заяви № 23759/03 та 37943/06) та рішення Європейського суду з прав людини від 07.07.2011р. по справі «Серков проти України» (Serkov v. Ukraine, заява № 39766/05), суд доходить до переконання про те, що найбільш сприятливим для заявника як учасника суспільних відносин є підхід, коли публічний службовець у момент настання події припинення публічної служби набуває право на отримання грошової компенсації за усі невикористані під час проходження публічної служби у зносинах із конкретним публічним роботодавцем щорічні та додаткові відпустки, відносно яких публічний роботодавець не мав повноважень на прийняття правомірного рішення про відмову у наданні відпустки.
Водночас із цим, суд зауважує, що позов не мстить аргументів заявника з приводу неправильних розрахунків суб»єкта владних повноважень в частині грошової компенсації за невикористані дні відпусток, а доводи заявника з приводу існування правових підстав для включення періоду фізичної відсутності за місцем служби (а саме: 04.04.2022р.-11.12.2024р.) до вислуги років суперечать як чинному наказу начальника НОМЕР_1 прикордонного загону від 11.12.2024р. №949-ос, так і дійсному змісту ч.4 ст.24 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов»язок і військову службу" та п.п.1 п.72 Глави 12 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов»язок і військову службу" у редакції Закону України від 21.11.2024р. №4087-ІХ, а тому підлягають кваліфікації у якості юридично неспроможних.
Відтак, позов за цим епізодом належить залишити без задоволення.
Продовжуючи вирішення спору, суд зважає, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб'єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а у силу ч.2 ст.77 КАС України обов'язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб'єкта шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи.
Тому відповідність закону рішення чи діяння (управлінського волевиявлення) суб'єкта владних повноважень як у спорі про набуття приватною особою додаткового блага чи активу, так і у спорі про спростування приватною особою новоствореного обов»язку, зокрема, за критеріями дотримання компетенції, меж повноважень, способу дій, приводу реалізації функції контролю, обґрунтованості, безсторонності (неупередженості), добросовісності, розсудливості, рівності перед законом, унеможливлення дискримінації, пропорційності, своєчасності, права особи на участь у процесі прийняття рішення, має доводитись, насамперед, відповідачем - суб'єктом владних повноважень.
При цьому, із положень частин 1 і 2 ст.77 КАС України у поєднанні з приписами ч.4 ст.9, абз.2 ч.2 ст.77, частин 3 і 4 ст.242 КАС України слідує, що владний суб'єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності у спорі за стандартом доказування - "поза будь-яким розумним сумнівом" (тобто запропоноване сприйняття ситуації повинно виключати реальну ймовірність існування у дійсності будь-якого іншого варіанту), у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування - "баланс вірогідностей" (тобто запропоноване сприйняття ситуації не повинно суперечити умовам реальної дійсності і бути можливим до настання).
Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб'єктом задекларованого, але не доведеного документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не спричиняє виникнення безумовних та беззаперечних підстав для висновку про реальне існування такої обставини у дійсності.
І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб'єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з'ясування об'єктивної істини у справі.
Правильність саме такого тлумачення змісту ч.1 ст.77 та ч.2 ст.77 КАС України підтверджується правовим висновком постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2020р. по справі №520/2261/19, де указано, що визначений ст. 77 КАС України обов'язок відповідача - суб'єкта владних повноважень довести правомірність рішення, дії чи бездіяльності не виключає визначеного частиною першою цієї ж статті обов'язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.
Окрім того, саме таке тлумачення стандартів доказування є цілком релевантним правовому висновку постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21.
Викладені вище міркування окружного адміністративного суду також є цілком релевантними правовій позиції постанови Верховного Суду від 19.01.2023р. у справі №520/6006/21, де указано, що: 1) у праві існують три основні стандарти доказування: "баланс імовірностей" (balance of probabilities) або "перевага доказів" (preponderance of the evidence); "наявність чітких та переконливих доказів" (clear and convincing evidence); "поза розумним сумнівом" (beyond reasonable doubt) та у справах, де суб'єкт владних повноважень доводить правомірність своїх рішень, що передбачають втручання у власність або діяльність суб'єкта приватного права (зокрема, притягнення його до відповідальності), подані таким суб'єктом владних повноважень докази, за загальним правилом, повинні відповідати критерію "поза розумним сумнівом"; 3) Цей висновок сформульований Верховним Судом, зокрема у постановах від 14.11.2019р. у справі №822/863/16, від 21.11.2019р. у справі №826/5857/16, від 11.02.2020р. у справі №816/502/16, від 16.06.2020р. у справі №756/6984/16-а та від 18.11.2022р. у справі №560/3734/22.
Кваліфікуючи реально вчинене у спірних правовідносинах управлінське волевиявлення суб'єкта владних повноважень, суд виходить із того, що за загальним правилом під рішенням суб'єкта владних повноважень слід розуміти письмовий акт, під дією суб'єкта владних повноважень слід розуміти вчинок посадової/службової особи, під бездіяльністю суб'єкта владних повноважень слід розуміти невиконання обов'язків, під відмовою суб'єкта владних повноважень слід розуміти письмово зафіксоване діяння з приводу незадоволення звернення приватної особи.
За змістом правових позицій постанови Верховного Суду від 03.06.2020р. у справі №464/5990/16-а та постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2022р. у справі №9901/276/19 протиправною бездіяльністю суб'єкта владних повноважень є зовнішня форма поведінки (діяння) органу/посадової особи у вигляді неприйняття рішення (нездійснення юридично значимих дій) у межах компетенції за наявності фізичної змоги реалізувати управлінську функцію.
У межах спірних правовідносин суб»єктом владних повноважень було вчинене управлінське волевиявлення у формі відмови у включенні періоду фізичної відсутності за місцем служби (а саме: 04.04.2022р.-11.12.2024р.) до вислуги років, оформленої наказом начальника НОМЕР_1 прикордонного загону від 11.12.2024р. №949-ос (про поновлення військової служби з 11.12.2024р.).
Саме означене управлінське волевиявлення суб»єкта владних повноважень є причиною виникнення даного спору.
Чинність наказу начальника НОМЕР_1 прикордонного загону від 11.12.2024р. №949-ос (про поновлення військової служби з 11.12.2024р.) є окремою і самостійною неспростовною та нездоланною юридичною перешкодою для задоволення усіх вимог заявника.
Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Тлумачення змісту цієї норми процесуального закону було викладено Верховним Судом у постанові від 07.11.2019р. по справі №826/1647/16 (адміністративне провадження № К/9901/16112/18), де указано, що обов'язковою умовою визнання протиправним волевиявлення суб'єкта владних повноважень є доведеність приватною особою факту порушення власних прав та інтересів та доведеність факту невідповідності закону оскарженого управлінського волевиявлення.
Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-77, 90, 211 КАС України, суд доходить до переконання про те, що у спірних правовідносинах суб'єктом владних повноважень було забезпечено дотримання вимог ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України, позаяк обставини спірних правовідносин були з'ясовані із достатньою повнотою, зміст належної норми права був витлумачений вірно, реально вчинене управлінське волевиявлення не призвело до погіршення правового становища приватної особи як учасника суспільних відносин, бо за обставин чинності наказу начальника НОМЕР_1 прикордонного загону від 11.12.2024р. №949-ос (про поновлення військової служби з 11.12.2024р.), відсутності факту постановлення відносно заявника виправдовувального вироку (що набрав законної сили), відсутності факту постановлення відносно заявника постанови про закриття кримінального провадження відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини першої статті 284 Кримінального процесуального кодексу України був позбавлений легітимної можливості прийняти рішення про включення періоду фізичної відсутності за місцем служби (а саме: 04.04.2022р.-11.12.2024р.) до вислуги років.
Тож, за наслідками розгляду справи слід визнати доведеним за правилами ч.2 ст.77 КАС України факт відповідності ч.2 ст.2 КАС України реально вчиненого суб»єктом владних повноважень управлінського волевиявлення та навпаки - не доведеним за правилом ч.1 ст.77 КАС України факт існування у заявника порушеного публічного права (інтересу) у межах спірних правовідносин.
Указане є визначеною процесуальним законом підставою для залишення позову без задоволення.
При розв'язанні спору, суд, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22.02.2007р. у справі "Красуля проти Росії", від 05.05.2011р. у справі "Ільяді проти Росії", від 28.10.2010р. у справі "Трофимчук проти України", від 09.12.1994р. у справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 01.07.2003р. у справі "Суомінен проти Фінляндії", від 07.06.2008р. у справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії"), надав оцінку усім юридично значимим доводам, факторам та обставинам, дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення спору аргументів сторін.
Розгорнуті і детальні мотиви та висновки суду з приводу юридично значимих аргументів, доводів учасників справи та обставин справи викладені у тексті судового акту.
Решта доводів сторін окремій оцінці у тексті судового акту не підлягає, позаяк не впливає на правильність розв'язання спору по суті.
Розподіл витрат з оплати судового збору по справі слід здійснити відповідно до ст.139 КАС України та Закону України "Про судовий збір".
Керуючись ст.ст. 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.4-12, 72-77, 90, 211, 241-246, 255, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
вирішив:
Позов - залишити без задоволення.
Роз'яснити, що рішення суду підлягає оскарженню згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення); набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України.
Суддя А.В. Сліденко