вул. Володимира Винниченка 1, м. Дніпро, 49505
E-mail: inbox@dp.arbitr.gov.ua, тел. (056) 377-18-49, fax (056) 377-38-63
11.08.2025м. Дніпро Справа № 904/2246/25
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Аграрна справа», с. Федоро-Шулічине Кіровоградської області
До Квартирно-експлуатаційного відділу міста Дніпро, м. Дніпро
Про визнання права власності
Суддя Васильєв О.Ю.
Без участі представників сторін
ТОВ «Аграрна справа» (позивач) звернулось до господарського суду Дніпропетровської області з позовом до КЕВ м. Дніпро (відповідач) про визнання права власності на врожай озимої пшениці 2025р., який засіяний за земельній ділянці загальною площею 298га, яка є власністю Держави та знаходиться в постійному користуванні КЕВ м. Дніпро на підставі державного акту на право користування землею серія Б №009798 від 1980р., зареєстрована в Державному реєстрі речових прав за реєстраційним номером об?єкта нерухомого майна 946389912258 від 07.06.2016р.
Позовні вимоги обгрунтовані посиланням на наступні обставини : 16.07.18 року між КЕВ м. Дніпро та ТОВ «Аграрна Справа» було укладено договір № 7/2018/КЕВ щодо спільної обробки земельної ділянки загальною площею 547,5000 га, яка є власністю Держави та знаходиться в постійному користуванні КЕВ м. Дніпро на підставі державного акту на право користування землею серія Б №009798 від 1980 р.
31.12.24р. строк дії цього договору закінчився. 04.12.24р. року КЕВ м. Дніпро повідомив ТОВ «Аграрна справа», що подальша пролонгація договору та засів земельної ділянки озимими культурами є неможлива. В березні 2025 р. позивач повідомив відповідача, що вищезазначена земельна ділянка у вересні 2024 року була частково оброблена та засіяна ТОВ «Аграрна справа» озимою пшеницею, загальна площа обробленої ділянки складає 298 га. З огляду на те, що озима пшениця є власністю ТОВ «Аграрна справа», останній повідомив КЕВ м. Дніпро, що фактичне повернення вищевказаної земельної ділянки та підписання актів наданих послуг, може бути здійснено після збору врожаю. В свою чергу, ТОВ «Аграрна Справа» гарантувала КЕВ м. Дніпро, що за час фактичного використання земельної ділянки площею 298 га буде виконана оплата послуг згідно наданих розрахунків . Але 30.04.25р. на електронну адресу товариства надійшла відповідь від КЕВ м. Дніпро .в якій відповідач зазначив, що відсутні підстави для надання ТОВ «Аграрна справа» доступу до спірної земельної ділянки, в тому числі для обробки та збирання посіву вражаю. Тому позивач звернувся до суду з цим позовом до КЕВ м. Дніпро про визнання права власності на врожай озимої пшениці за 2025 рік, яка засіяна ним на земельній ділянці загальною площею 298 га.
Одночасно з позовною заявою ТОВ «Аграрна справа» (позивач) звернулось до суду із заявою про забезпечення позову, в якій просило заборонити КЕВ м. Дніпро вчиняти будь-які дії щодо вражаю озимої пшениці 2025р., який засіяний за земельній ділянці загальною площею 298 га, яка є власністю Держави та знаходиться в постійному користуванні КЕВ у м. Дніпро на підставі державного акту на право користування землею серія Б №009798 від 1980р., зареєстрована в Державному реєстрі речових прав за реєстраційним номером об'єкта нерухомого майна 946389912258 від 07.06.2016р., до набрання рішенням по справі законної сили.
Ухвалою суду від 12.05.25 р. у задоволенні заяви ТОВ «Аграрна справа» про забезпечення позову відмовлено. Ухвалою суду від 12.05.25 р. позовну заяву ТОВ «Аграрна справа» залишено без руху .
Після усунення позивачем недоліків позовної заяви ( уточнення суми витрат , які понесені позивачем на посів озимої пшениці врожаю 2025 р. - в розмірі 797968,84 грн. ; списку витрат , які поніс позивач по засіву земельної ділянки загальної площею 298 га. : оплата праці, що складає 57687,72 грн. ( на підтвердження яких надано витяги з бухгалтерських довідок про нарахування заробітної плати) ; податки по заробітній платі (ECB 22%), що складає 12691,29 грн. ( на підтвердження надано витяги з бухгалтерських довідок про нарахування заробітної плати) ; на насіння та посадковий матеріал (з ПДВ 14%), що складає 409655,96 грн. ( на підтвердження надано акти списання товарів № 117 від 31.10.24р. та № 120 від 31.10.24р.) , на пальне і мастильні матеріали (дизельне паливо (з ПДВ 20%), що складає 253780,13 грн.( на підтвердження надано акти списання товарів № 127 від 30.09.24р., № 128 від 30.09.24р., № 129 від 31.09.24р.; видаткова накладна №1090 від 03.09.24р.; товарно-транспортна накладна № 1090 від 03.09.24р.; платіжна інструкція № 365 від 02.09.24р.); на засоби захисту рослин (протравники для посівмату) з ПДВ 20%, що складає 64153,74 грн. ( на підтвердження надано бухгалтерську довідку, договір поставки № 171/24/64, видаткова накладна № 86891 від 20.09.24р., товарно-транспортна накладна № ТЕ-918112/1 від 20.09.24р., платіжна інструкцій №414 від 07.10.24р.; договір № 420924/16 від 20.09.24р.; видаткова накладна № 15548 від 20.09.24р.; платіжна інструкція № 39 від 20.09.24р.; сертифікат № 11800 від 20.09.24р.) ухвалою суду від 26.05.25 р. уточнену позовну заяву прийнято до розгляду , відкрите провадження у справі, яку вирішено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників за наявними в ній документами .
Постановою ЦАГС від 10.07.25 р. апеляційну скаргу ТОВ «Аграрна справа» задоволено, ухвалу господарського суду Дніпропетровської 12.05.25р. у справі № 904/2246/25 скасовано, ухвалено нове рішення, заяву позивача про забезпечення позову задоволено частково. Вжиті заходи забезпечення позову шляхом заборони Квартирному - експлуатаційному відділу м. Дніпро вчиняти дії щодо розпорядження врожаєм озимої пшениці 2025 року, який засіяний за земельній ділянці загальною площею 298 га., яка є власністю Держави та знаходиться в постійному користуванні Квартирно-експлуатаційного відділу м. Дніпро на підставі державного акту на право користування землею серія Б №009798 від 1980 року та зареєстрована в Державному реєстрі речових прав за реєстраційним номером об'єкта нерухомого майна 946389912258 від 07.06.2016 р. В іншій частині заяви відмовлено.
КЕВ м.Дніпро ( відповідач ) проти задоволення позовних вимог заперечував з наступних підстав : договір про спільну обробку земельної ділянки від 16 липня 2018 №7/2018/КЕВ закінчив свою дію 31.12.24р. Крім цього, 03.12.24р. відповідачем на адресу позивача було направлено лист №525/6107 , яким повідомлено про неможливість подальшої пролонгації договору про спільну обробку земельної ділянки від 16 липня 2018 №7/2018/КЕВ. Вказаний лист було направлено з офіційної електронної адреси відповідача на офіційну електронну адресу позивача agro_sprav@ukr.net . Будь-яких повідомлень з боку відповідача про намір продовжити строк дії цього договору на наступний календарний 2025 рік або укладання нового договору про спільну обробку земельної ділянки на адресу позивача не надсилалось. Таким чином, позивачу було достеменно відомо про неможливість подальшої пролонгації договору про спільну обробку земельної ділянки від 16 липня 2018 №7/2018/КЕВ ; тощо.
ТОВ «Аграрна справа» ( позивач ) у відповіді на відзив наполягав на задоволенні позовних вимог ,вказуючи про те , що осіння посівна компанія на земельній ділянці, яка є предметом договору, була проведена з вересня по жовтень 2024 року. Вказана ділянка оброблялася позивачем у межах чинного договору, дія якого, як вказано вище тривала до 31.12.24р. Таким чином, усі дії щодо засіву були здійсненні в межах строку дії договору, на законних підставах, та у відповідності до погодженого між сторонами режиму обробки земельної ділянки. В свою чергу, звернення відповідача із листом про неможливість пролонгації договору, датоване 03.12.24р., надійшло позивачу вже після завершення посівної компанії, коли витрати були понесені, земля - засіяна, а культура - висаджена. Тобто, на момент виконання осінньої посівної позивач не мав об'єктивних підстав вважати, що договір не буде продовжено або що відповідач заперечуватиме проти його господарської діяльності. Цей факт повністю спростовує твердження відповідача, що позивачу, начебто, достеменного було відомо про неможливість пролонгації договору на момент здійснення посівної компанії.
Розглянувши матеріали справи, дослідивши подані докази, господарський суд, -
Між ТОВ «Аграрна справа» (сторона-2) та Квартирно-експлуатаційним відділом м. Дніпро (сторона-1) 16.07.18р. укладено договір № 7/2018/КЕВ , за умовами якого з метою залучення додаткових джерел фінансування для підтримання на належному рівні бойової та мобілізаційної готовності і життєдіяльності військових частин та підрозділів ЗСУ, що перебувають на квартирно-експлуатаційному забезпеченні в Квартирно-експлуатаційному відділі м. Дніпро, наповнення спеціального фонду Міністерства оборони України, сторони дійшли згоди про те, що цей договір є змішаним у розумінні статей 626, 627, 628 Цивільного кодексу України.
Сторона-1 зобов'язується за умови сприяння та підтримки сторони-2 протягом визначеного в договорі строку, надавати за плату послуги з вирощування сільськогосподарської продукції (визначеної згідно з Переліком видів сільськогосподарської діяльності, здійснення якої дозволяється військовим частинам, установам Збройних Сил України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25-07.2000 № 1171 (зі змінами) на земельній ділянці, що є власністю Держави та знаходиться в користуванні Квартирно-експлуатаційного відділу м. Дніпро на підставі державного акта на право користування землею серія Б № 009798 від 1980 року стороні-1, а сторона-2 зобов'язується вчасно оплачувати надані послуги згідно з умовами цього договору стороні-1 (далі за текстом - послуги).
Загальна площа, на якій буде здійснюватися надання послуг , становить 547,5000 га. Про готовність земельної ділянки до використання за цим договором складаються акти обстеження земельної ділянки, які є невід'ємною частиною договору, та є підставою для початку відліку періоду надання послуг і здійснення розрахунків за них за цим договором (пункт 1.1 Договору).
Відповідно до пункту 1.2. сторони погодились з тим, що вони мають такі цілі, які сформовані виключно на їх волевиявленні:
а) обробіток землі для вирощування сільськогосподарської продукції, розподіл праці та спеціалізація виробництва при вирощуванні сільськогосподарської продукції;
б) підвищення обсягів виробництва та досягнення економічного ефекту від раціонального використання землі;
в) забезпечення ефективності виробництва шляхом оптимізації витрат на матеріальні ресурси;
г) збільшення гнучкості виробництва та збуту у відповідності до вимог ринку;
д) швидке освоєння нової продукції, яка користуються попитом на ринку.
Послуги передаються стороною-1 стороні-2 на підставі акту приймання-передачі послуг. Акт приймання-передачі послуг складається після фактичного отримання послуг, а помісячна оплата за послуги здійснюється відповідно до розділу 2 даного договору, в тому числі, до складання акта прийому-передачі наданих послуг (пункт 1.5 ).
Строки та способи передачі стороною-1 послуг стороні-2 визначаються за домовленістю сторін (пункт 1.6 ).
Сторони дійшли згоди, що право власності на сільськогосподарську продукцію, отриману в результаті надання послуг стороною-1, належить стороні-2 (пункт 1.7 ).
Згідно з пунктом 2.1 договору для цілей, зазначених у пункті 1 цього договору, сторони домовилися про наступне:
- відносини сторін за цим договором спрямовані на надання послуг з взаємної підтримки та допомоги в щоденній діяльності (підпункт 2.1.1 );
- враховуючи вимоги частини четвертої статті 632 Цивільного кодексу України, ціна послуг з урахуванням вимог цього договору, кон'юнктури ринку та сплати встановлених законодавством податків, інших обов'язкових платежів і зборів та є звичайною ціною в розумінні Податкового кодексу України (підпункт 2.1.2 ;
- грошова сума, яку сторона-2 перераховує стороні-1 за надані послуги складає 1 587050,00 грн на рік, в т.ч. ПДВ 264 508,33 грн., із розрахунку 2 900 ,00 грн. за 1 га площі земель, на яких надаються послуги. Грошова сума, яка підлягає оплаті , не залежить від розміру отриманого доходу сторони-2 за рахунок реалізації сільськогосподарської продукції, отриманого за результатами послуг, наданих за цим договором (підпункт 2.1.3);
- обчислення розміру плати за послугу здійснюється з урахуванням індексації. Розмір плати послуги визначається шляхом коригування розміру плати послуги за базовий рік (перший рік) на сумарний індекс інфляції за період з першого числа фактичного року за договором до останнього числа фактичного кожного року за договором. Плата за послуги за кожен наступний фактичний рік за договором визначається шляхом коригування плати за послугу за попередній фактичний рік за договором на індекс інфляції на минулий рік за наступний фактичний рік (підпункт 2.1.4 ).
Відповідно до пункту 2.1.5 Договору нарахування та оплата за послуги проводиться наступним чином:
- у серпні 2018 р. - 15 161,29 грн. 39 коп (в тому числі: 5 161,29грн. - сума оплати за липень 2018р. пропорційно кількості днів дії договору; 10 000 ,00 грн. - сума оплати за серпень 2018 р.);
- з вересня 2018 р. по вересень 2019 р. - по 10 000,00 грн. щомісячно ;
Крім того , з січня 2020 р. здійснюється щомісячна плата (до 10 числа місяця, що передує розрахунковому) рівними частинами (із розрахунку 1/12 від суми договору), що складає 132 312,50 грн. на рахунок сторони-1 з коригуванням сум згідно з підпунктом 2.1.4 даного договору.
Сторона - 2 сплачує (компенсує) земельний податок шляхом щомісячного (до 10 числа поточного місяця) перерахування грошових коштів у розмірі, що зазначений у звітній декларації про сплату земельного податку та уточнюючій декларації (у разі її подання) у поточному році. Компенсація земельного податку не є базою для нарахування ПДВ. У разі несвоєчасної сплати (компенсації) земельного податку з вини сторони-2, сторона-2 сплачує (компенсує) стороні-1 усі пов'язані із несвоєчасною сплатою (компенсацією) земельного податку штрафні санкції, інші обов'язкові платежі, передбачені законодавством України (підпункт 2.1.6 ).
Цей договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту підписання уповноваженими особами та скріплення печатками сторін (пункт 7.1 ). Договір укладений строком до 31.12.24р. з обов'язковим підписанням сторонами актів наданих послуг, що підтверджують виконання зобов'язань за цим договором (пункт 7.2).
02.02.19р. сторони уклали додаткову угоду №1 до договору № 7/2018/КЕВ від 16.07.18 р. , якою внесли зміни до п.п.2.1.3. , пп.2.1.5. розділу 2 договору та до п.7.8 , п.п.7.8.1,7.8.3. розділу 7 договору , виклавши їх в новій редакції.
В матеріалах справи наявний акт обстеження частин земельної ділянки без дати його складання та підписання , згідно до змісту якого ТОВ «Аграрна справа » та КЕВ м.Дніпро проведено обстеження частин земельної ділянки ,яка знаходиться на території Зеленобалківської сільської ради , Широківського району,Дніпропетровської області . Загальна площа земельної ділянки 5 137,3879га .Загальна площа частин земельної ділянки , на якій проводилося обстеження - 547,5000 га , з них перша частина - площею 59,7000 га, друга частина - 66,3000 га , і третя частина - 100,0000га, четверта частина - 78,0000га, п'ята частина - 72,0000га, шоста частина - 92,8000га, сьома частина - 19,7000га,восьма частина - 59 , 0000га. На частинах земельної ділянки на час обстеження забудованих або встановлених об'єктів чи споруд, плодово-ягідних та інших багаторічних насаджень не виявлено. Частина земельної ділянки використовується для вирощування с/г культур. Складовою частиною цього акту обстеження є план-схеми частин земельної ділянки .Цей акт скріплений підписами від імені директора ТОВ «Аграрна справа » та начальника КЕВ м.Дніпро та відтисками печаток.
Позивач стверджує , що 04.12.24р. року КЕВ м. Дніпро ( відповідач ) повідомив ТОВ «Аграрна справа», що подальша пролонгація договору та засів земельної ділянки озимими культурами є неможлива.
В свою чергу, в березні 2025 р. позивач повідомив відповідача, що земельна ділянка, яка є предметом договору, у вересні 2024 р. була частково оброблена та засіяна орендарем озимою пшеницею, загальна площа обробленої ділянки складає 298 га. З огляду на те, що озима пшениця згідно чинного законодавства та умов п. 1.7 договору, який був чинним на момент здійснення посіву, є власністю ТОВ «Аграрна справа», позивач повідомив КЕВ м. Дніпро, що фактичне повернення вищевказаної земельної ділянки відповідачеві, як і підписання актів наданих послуг, може бути здійснено після збору врожаю. В свою чергу, ТОВ «Аграрна Справа» гарантувала КЕВ м. Дніпро, що за час фактичного використання земельної ділянки площею 298 га нами буде виконана оплата послуг згідно наданих відповідачем розрахунків (повідомлення додається).
30.04.25р. на електронну адресу ТОВ «Аграрна справа» надійшла відповідь від Квартирно - експлуатаційного відділу м. Дніпро за № 525/936 від 14.04.25 р. , відповідно до якої відповідач зазначив, що відсутні підстави для надання ТОВ «Аграрна справа» доступу до спірної земельної ділянки, в тому числі для обробки та збирання посіву вражаю.
Отже, станом на цей час існує спір між ТОВ «Аграрна справа» та КЕВ м. Дніпро щодо права власності на врожай озимої пшениці 2025р., який засіяний за земельній ділянці загальною площею 298га, яка є власністю Держави та знаходиться в постійному користуванні КЕВ м. Дніпро на підставі державного акту на право користування землею серія Б №009798 від 1980р., зареєстрована в Державному реєстрі речових прав за реєстраційним номером об?єкта нерухомого майна 946389912258 від 07.06.2016р.
Розглядаючи спір, господарський суд перш за все має встановити правову природу договору, з урахуванням якої визначити зміст спірних правовідносин, їх нормативне регулювання з наступним встановленням обсягу прав та обов'язків, моменту виникнення зобов'язання тощо.
Одним із загальних принципів цивільного законодавства є принцип свободи договору, який закріплений статтями 3 та 627 Цивільного кодексу України. Свобода договору включає й вільне визначення сторонами його умов, де фіксуються взаємні права та обов'язки учасників. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами (частина третя статті 6 Цивільного кодексу України).
Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 Цивільного кодексу України). Згідно зі статтею 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї з сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 Цивільного кодексу України).
Принцип свободи договору відповідно до статей 6, 627 Цивільного кодексу України полягає у наданні сторонам права на власний розсуд реалізувати: 1) можливість укласти договір або утриматися від укладення договору; 2) можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.
Втім, сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини, лише у випадках якщо: 1) існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; 2) заборона випливає із змісту акта законодавства; 3) така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.
Під вимогами положень актів цивільного законодавства, від яких сторони в договорі не можуть відступити, слід розуміти імперативні приватно-правові вимоги.
Разом з цим законодавець у статті 628 Цивільного кодексу України не пропонує чіткого визначення змішаного договору, а лише передбачає можливість укладення сторонами договору, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір) та вказав, що до відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.
Слід відзначити, що у цивілістичній доктрині визначається, що «елементи різних договорів» можна звести до таких: 1) елементи різних договорів - це не окремі ізольовані обов'язки у змісті договору, а певна їх сукупність, характерна для відповідного договору; 2) системні ознаки, які обумовлюють виокремлення того чи іншого договору; 3) всі імперативні правила, які стосуються договору (істотні умови та умови, які відображають специфіку договору); 4) поєднання змісту різних договорів.
Специфіка змішаних договорів полягає в тому, що вони включають в договірну конструкцію елементи саме різних договорів (наприклад, договір поставки обладнання з елементами надання послуг щодо встановлення відповідного обладнання), адже до відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.
З посиланням на умови вищезазначеного договору позивач зазначає про те, що відповідач зобов'язався за умови сприяння та підтримки позивача протягом визначеного у договорі строку надавати за плату позивачу послуги з вирощування сільськогосподарської продукції на земельній ділянці, що є власністю Держави та знаходиться в користуванні відповідача на підставі державного акта на право користування землею, а позивач зобов'язався вчасно оплачувати надані послуги згідно з умовами цього договору.
Як вказано у постанові Верховного Суду від 09 травня 2024 року у справі № 904/1664/19 у зазначеному аспекті Верховний Суд звертається до правової позиції, яка викладена у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 15.03.2024 зі справи № 910/1248/23, згідно з якою об'єднана палата виснувала таке.
Відповідно до статті 177 Цивільного кодексу України послуги розглядаються як окремий вид об'єктів цивільних прав, які відрізняються від інших об'єктів (речей, майнових прав, результатів робіт тощо).
Договір надання послуг передбачає, що одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором (частина перша статті 901 Цивільного кодексу України).
За змістом статті 901 Цивільного кодексу України договір про надання послуг передбачає наявність завдання від замовника, за яким виконавець надає замовнику послугу, що споживається в процесі вчинення дії чи здійснення певної діяльності. Предметом такого договору є послуга, результат якої є завжди немайновим, хоча може мати речову форму. Послуга невіддільна від джерела, тісно пов'язана з особою виконавця та процесом її надання.
Відтак для кваліфікації послуги головним є предметний критерій: предметом договору про надання послуг є процес надання послуги, що не передбачає досягнення матеріалізованого результату, але не виключає можливість його наявності. Близька за змістом правова позиція міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.01.2022 у справі № 761/16124/15-ц.
На відміну від послуги, чітко визначеною метою договору оренди є набуття орендарем права користування майном, яке є похідним від права власності та носить матеріальний характер, проявляється у споживанні корисних властивостей речі.
Аналіз наведених положень закону, які визначають суть оренди та послуги, свідчить про те, що договір оренди відрізняється від договору про надання послуг своїм предметом. Зокрема, послуга існує як окреме явище - певне нематеріальне благо, споживається в процесі вчинення певної діяльності або здійснення певної діяльності, не набуваючи матеріального вигляду. В свою чергу, предметом оренди є майно, тобто об'єкт матеріального світу, що визначений індивідуальними ознаками і є неспоживною річчю, або майнові права, як особливий вид майна.
Суд зазначає, що правова природа договору визначається з огляду на його зміст (а не назву договору). З'ясовуючи зміст правовідносин сторін договору, суди мають виходити з умов договору, його буквального та логічного змісту, з намірів сторін саме того договору, з приводу якого виник спір, а також із того, що сторони правовідносин мають діяти добросовісно. Близька за змістом правова позиція висловлена Верховним Судом, зокрема, у постановах від 17.01.2019 у справі № 923/241/18, від 21.05.2019 у справі № 925/550/18, від 19.06.2019 у справі № 923/496/18, від 12.08.2021 у справі № 910/7914/20, від 21.10.2021 у справі № 908/3027/20.
Для з'ясування правової природи як господарської операції (поставки товарів, виконання робіт, надання послуг тощо), так і договору (укладенням якого опосередковувалося виконання цієї операції) необхідно вичерпно дослідити права та обов'язки сторін у процесі виконання операції, фактичний результат, до якого прагнули учасники такої операції, та оцінити зміни майнового стану, які відбулися у сторін у результаті цієї операції (близька за змістом правова позиція викладена, зокрема, у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 29.03.2018 № 910/6986/17, від 30.01.2019 № 911/5358/14).
При цьому з огляду на специфіку послуги як об'єкта господарської операції, судам слід з'ясовувати технічну можливість її надання з урахуванням наявного персоналу, кваліфікації, часу та місця її здійснення, обладнання, сировини та матеріалів, необхідних для виконання такої операції.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги позивача не підлягають задоволенню з таких підстав.
В постанові Верховного Суду від 29 вересня 2022 року у справі № 918/351/21(918/672/21) викладено наступний правовий висновок:
" … 46.При цьому зміст договору як дво- чи багатостороннього правочину становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору (ст. 628 Цивільного кодексу України).
47. Тобто правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст, тому при оцінці відповідності волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов'язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків.
48. Водночас, якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. Правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, є удаваним (ст. 235 Цивільного кодексу України).
49. Верховний Суд неодноразово зазначав (зокрема у постановах Верховного Суду від 02.02.2022 у справі №927/1099/20, від 03.11.2021 у справі №918/1226/20 та інших, на які посилається прокурор у касаційній скарзі), що за удаваним правочином сторони умисно оформлюють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. У такій ситуації існують два правочини: один - удаваний, а інший - той, який сторони дійсно мали на увазі. Отже, удаваний правочин своєю формою прикриває реальний правочин.
50. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинений з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин…".
Відповідно до ч.1 ст.13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
Відповідно до положень ст.14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
За приписами ч.1 ст.1 Земельного кодексу України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.
Відповідно до ч.1 ст.3 Земельного кодексу України земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
Як зазначалося вище, за змістом статті 901 Цивільного кодексу України договір про надання послуг передбачає наявність завдання від замовника, за яким виконавець надає замовнику послугу, що споживається в процесі вчинення дії чи здійснення певної діяльності. Предметом такого договору є послуга, результат якої є завжди немайновим, хоча може мати речову форму. Послуга невіддільна від джерела, тісно пов'язана з особою виконавця та процесом її надання.
Виконавець повинен надати послугу особисто. У випадках, встановлених договором, виконавець має право покласти виконання договору про надання послуг на іншу особу, залишаючись відповідальним в повному обсязі перед замовником за порушення договору (ч. 1, 2 ст. 902 ЦК України).
Якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором (ч. 1 ст. 903 ЦК України).
Відтак , для кваліфікації послуги головним є предметний критерій: предметом договору про надання послуг є процес надання послуги, що не передбачає досягнення матеріалізованого результату, але не виключає можливість його наявності. Близька за змістом правова позиція міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.01.2022 у справі № 761/16124/15-ц.
У свою чергу відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Законом України «Про оренду землі» та іншими нормативно-правовими актами.
Частиною 1 статті 93 і статтею 125 ЗК України передбачено, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цього права.
Землекористувачі та зобов'язані своєчасно сплачувати орендну плату (п. "в" ч. 1 ст. 96 ЗК України).
Принцип платного використання землі також передбачено статтею 206 ЗК України, за змістом якої використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.
Плата за землю - обов'язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності (підпункт 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України (далі - ПК України), тут і далі - у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин).
В свою чергу, оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності (стаття 1 Закону України "Про оренду землі").
Згідно зі статтею 13 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
Відповідно до частини 1, 2 статті 15 Закону України «Про оренду землі» істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); дата укладення та строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату. За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови.
Згідно з частинами 1, 2 статті 21 Закону України «Про оренду землі» орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України).
За змістом статті 22 Закону України «Про оренду землі» орендна плата справляється у грошовій формі.
Отже, на відміну від послуги, чітко визначеною метою договору оренди є набуття орендарем права користування майном, яке є похідним від права власності та носить матеріальний характер, проявляється у споживанні корисних властивостей речі.
Аналіз наведених положень закону, які визначають суть оренди та послуги, свідчить про те, що договір оренди відрізняється від договору про надання послуг своїм предметом. Зокрема, послуга існує як окреме явище - певне нематеріальне благо, споживається в процесі вчинення певної діяльності або здійснення певної діяльності, не набуваючи матеріального вигляду. В свою чергу, предметом оренди є майно, тобто об'єкт матеріального світу, що визначений індивідуальними ознаками і є неспоживною річчю, або майнові права, як особливий вид майна.
Таким чином, на відміну від договору послуг, договір оренди землі укладається саме для отримання можливості користуватися земельною ділянкою з використанням її корисних властивостей. При цьому правовими наслідками договору оренди землі є для однієї сторони (орендодавця) отримання плати за надане у користування майно (земельну ділянку), а для іншої (орендаря) - використання майна (земельної ділянки) у визначений строк та отримання продукції/доходів від такої діяльності.
Цей договір також не можна віднести до договору про спільну діяльність з наступних підстав.
Статтею 1130 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об'єднання вкладів учасників.
Відповідно до положень статті 1131 цього Кодексу умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови, визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності.
А відповідно до ч. 4 ст. 176 ГКУ суб'єкти господарювання мають право разом здійснювати господарську діяльність для досягнення спільної мети, без утворення єдиного суб'єкта господарювання, на умовах, визначених договором про спільну діяльність.
Однією із таких умов є мета спільної діяльності, яка для володільця земельної ділянки не повинна бути спрямована на передачу земельної ділянки в користування за плату, а максимально має відповідати основній чи пріоритетній в даний момент часу меті його діяльності.
Окрім того, характерною особливістю договору про спільну діяльність, яка відрізняє його від договору оренди, є те, що мета сторін договору про спільну діяльність спрямована в одному напрямку, у той час як за договором оренди сторони діють з протилежними цілями: орендодавець має намір передати землю у володіння і користування та отримати кошти, а орендар - самостійно володіти та користуватись землею, сплативши за це кошти.
Отже, суд зазначає про відсутність у сторін спільної мети обробітку земельної ділянки. Виробничий процес обробітку ділянки повністю здійснює ТОВ «Аграрна справа» і йому ж належить зібраний врожай. Водночас, ТОВ «Аграрна справа» за використання земельної ділянки згідно умов договору зобов'язане сплачувати позивачу плату, що в свою чергу свідчить про те, що кожна сторона договору є власником визначеного результату своїх дій. Так, метою укладеного договору для ТОВ «Аграрна справа» виступає обробіток земельної ділянки та отримання врожаю, а для відповідача - отримання плати за використання переданою земельною ділянкою.
Дослідивши умови договору від 16.07.18р. № 7/2018/КЕВ та враховуючи вищевикладене, суд доходить висновку, що договором фактично передбачено надання КЕВ м. Дніпро на користь ТОВ «Аграрна справа» в користування земельної ділянки, зазначеної в п. 1.1. договору, яка належить на праві постійного користування відповідачу.
Суд, вважає, що аналіз тексту та умови спірного договору дає змогу дійти висновку, що цей договір фактично приховує орендні відносини земельної ділянки між сторонами договору.
Також слід зазначити, що незважаючи на те, що положення цього договору не містять всіх істотних умов, визначених статтею 15 Закону України «Про оренду землі», згідно висновків Верховного Суду, неодноразово викладених ним у постановах КГС ВС від 28.03.2018 у справі № 915/166/17, від 21.05.2019 у справі № 925/550/18, від 17.01.2019 у справі № 923/241/18, від 05.04.2018 у справі № 916/695/17, від 28.03.2018 у справі № 915/166/17, від 29.09.2022 у справі №918/351/21 відсутність істотних умов договору оренди землі та підписаного між сторонами акту приймання-передачі земельної ділянки в оренду є тим способом, завдяки якому досягається прихована мета передачі в користування земельної ділянки.
Тобто, відсутність у спірному правочині викладення усіх істотних умов, необхідних для договору оренди, не є достатньою підставою для висновку про відсутність між сторонами фактичних орендних правовідносин, адже неналежне оформлення відповідних відносин саме є тим способом, завдяки якому досягається прихована мета передачі земельних ділянок в користування.
Водночас право постійного користування земельною ділянкою це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку (ч.1 ст.92 ЗК України).
У відповідності до вимог ст.13 ЗК України, ст.ст.9, 14 Закону України Про Збройні Сили України землі, закріплені за військовими частинами та установами Збройних Сил України, є державною власністю та належать їм на праві оперативного управління, а вирішення питань щодо порядку надання Збройним Силам України в управління об'єктів державної власності, зокрема земельних ділянок, відносяться до повноважень Кабінету Miністрів України.
У відповідності до ч.ч.1, 4 ст.77 Земельного кодексу України землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України. Порядок використання земель оборони встановлюється законом.
На розвиток наведеної норми Земельного кодексу України прийнято Закон України Про використання земель оборони, ст.2 якого встановлено, що військові частини та установи зобов'язані використовувати надані їм земельні ділянки відповідно до вимог земельного законодавства.
Відповідно до ч.1 ст.4 Закону України Про використання земель оборони визначено, що військові частини можуть дозволяти фізичним і юридичним особам вирощувати сільськогосподарські культури, випасати худобу та заготовляти сіно на землях, наданих їм у постійне користування, за погодженням з органами місцевого самоврядування або місцевими органами виконавчої влади і в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Статтею 117 Конституції України та статтею 49 Закону №794 встановлено, що Уряд в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання; акти Кабінету Міністрів України підписує Прем'єр-міністр України.
Таким чином, прийняття актів Кабінету Міністрів України, внесення до них змін, відновлення їх дії тощо відноситься до виключної компетенції уряду.
Отже, порядок надання військовими частинами дозволів фізичним і юридичним особам на вирощування сільськогосподарських культур, випасання худоби та заготівлі сіна на землях оборони, наданих військовим частинам у постійне користування стосується обов'язків Кабінету Міністрів України.
На час укладання спірного договору, Кабінетом Міністрів України не визначений порядок використання земель оборони в господарських цілях.
У Рішенні від 12.02.2002 №3 рп/2002 Конституційний Суд України зазначив, що для реалізації закріпленого в Конституції України права власності потрібні галузеві закони, які встановлюють конкретні норми використання власником належного йому майна з урахуванням інтересів усіх суб'єктів правовідносин (абз.4 пп.3.1 п.3 мотивувальної частини рішення).
Окрім того, в Рішенні Конституційного Суду України від 11.11.2008 №25-рп/2008 (абз.3 пп.3.2 п.3 мотивувальної частини) зазначено, що правовий режим власності, порядок і умови набуття та припинення права власності, а також права володіння, користування та розпорядження майном (землею) визначаються законом.
Збройні Сили України перебувають у підпорядкуванні Міністерства оборони України, яке згідно ст.10 Закону України Про Збройні Сили України забезпечує їх життєдіяльність, функціонування, бойову та мобілізаційну готовність, боєздатність, підготовку до виконання покладених на них завдань, застосування, комплектування особовим складом та його підготовку, постачання озброєння та військової техніки, підтримання справності, технічної придатності та модернізації зазначеного озброєння і техніки, матеріальних, фінансових, інших ресурсів та майна згідно з потребами, визначеними Генеральним штабом Збройних Сил України в межах коштів, передбачених Державним бюджетом України, і здійснює контроль за їх ефективним використанням, організовує виконання робіт і надання послуг в інтересах Збройних Сил України.
Згідно п.п.1, 2 Положення про Міністерство оборони України, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України №671 від 26.11.2014 (надалі - Положення), Міністерство оборони України (Міноборони) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.
Міноборони є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику з питань національної безпеки у воєнній сфері, сфері оборони і військового будівництва.
Міноборони є органом військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили.
Міноборони у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, іншими актами законодавства.
Відповідно до п.п.3)-5) п.5 Положення, Міноборони з метою організації своєї діяльності, зокрема: організовує планово-фінансову роботу в апараті Міноборони, на підприємствах, в установах і організаціях, які належать до сфери його управління, здійснює контроль за використанням фінансових і матеріальних ресурсів, забезпечує організацію та вдосконалення бухгалтерського обліку; забезпечує ефективне і цільове використання бюджетних коштів, державних фінансових і матеріальних ресурсів, усунення недоліків і порушень, виявлених органами державного фінансового контролю та правоохоронними органами; здійснює в межах повноважень, передбачених законом, контроль за цільовим використанням державних коштів, які передбачено для реалізації проектів, виконання програм, зокрема міжнародних.
Враховуючи, що відповідно до ст.4 Закону України «Про використання земель оборони» порядок надання військовими частинами дозволів фізичним і юридичним особам на вирощування сільськогосподарських культур, випасання худоби та заготівлі сіна на землях, наданих їм у постійне користування, має бути визначений Кабінетом Міністрів України, суд вважає, що саме на Кабінет Міністрів України , як на вищий орган виконавчої влади Конституцією та законами України покладено повноваження, зокрема, стосовно підзаконного регулювання порядку використання земель оборони, тому заміна такого порядку нормативними документами Міністерства оборони України не може вважати належним врегулюванням даних правовідносин.
Вказаний висновок суду ґрунтується, у тому числі, на правовій позиції Верховного Суду, сформульованій у постанові від 21.07.2020 у справі №815/1784/18, відповідно до якої "для цілей одержання додаткових джерел фінансування життєдіяльності військ (сил) для підтримання на належному рівні їх бойової та мобілізаційної готовності військові частини вправі здійснювати господарську діяльність, у тому числі шляхом укладення з фізичними та юридичними особами відповідних договорів з вирощування сільськогосподарських культур на земельних ділянках, наданих військовим частинам у постійне користування. При цьому порядок укладення таких договорів і надання дозволів фізичним та юридичним особам на використання земель оборони у сільськогосподарських цілях має визначатися Кабінетом Міністрів України. Отже, залучення уряду до розгляду справи зумовлено тим, що на Кабінет Міністрів України як на вищий орган виконавчої влади Конституцією та законами України покладено повноваження, зокрема, стосовно підзаконного регулювання порядку використання земель оборони, тож, відповідно, рішення у цій справі стосується обов'язків уряду щодо здійснення такого регулювання".
Отже, чинним на момент укладення спірного договору законодавством було передбачено, що військові частини мають, за наявності погодження відповідного органу, уповноваженого від імені держави на розпорядження цією землею, право надавати дозвіл фізичним та юридичним особам на вирощування сільськогосподарських культур на земельних ділянках, що належать до категорії земель оборони. Між тим відсутність порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України, унеможливлювала реалізацію такого права.
Водночас право постійного користування земельною ділянкою це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку (ч.1 ст.92 ЗК України).
Однак положення земельного законодавства не надають постійному землекористувачу права розпоряджатися відповідною земельною ділянкою, в тому числі шляхом надання її в оплатне користування (оренду), оскільки цим правом наділений саме відповідний орган, уповноважений державною на здійснення таких функцій. Подібного за змістом висновку дійшов Верховний Суд, зокрема, у постановах від 28.03.2018 у справі №915/166/17, від 17.01.2019 у справі №923/241/18 та від 19.06.2019 у справі № 920/22/18.
На цьому наголошував і Конституційний Суд України у рішенні від 22.09.2005 № 5-рп/2005 у справі про постійне користування земельними ділянками (№ 1-17/2005): "власники землі та орендарі поряд із повноваженнями щодо володіння та користування наділяються і повноваженнями щодо розпорядження земельними ділянками (орендарі - в частині передачі земель у суборенду за згодою власника). Натомість постійні користувачі такої можливості позбавлені".
Це свідчить про те, що постійні землекористувачі не можуть на власний розсуд передати іншій особі отриману ними земельну ділянку (наприклад, в оренду, на умовах емфітевзису, суперфіцію тощо). Такий висновок випливає, зокрема, з ч.1 ст.1021 ЗКУ, згідно з якою право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) та для забудови (суперфіцій) виникає на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб. Подібну норму містить і стаття 4 Закону про оренду землі, відповідно до якої орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у комунальній власності, є сільські, селищні, міські ради, а орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у державній власності, - органи виконавчої влади, які згідно із законом передають земельні ділянки у власність або користування.
Відповідно до правових позицій, сформованих Верховним Судом у постановах від 28.03.2018 у справі № 915/166/17, від 17.01.2019 у справі № 923/241/18, від 21.05.2019 у справі № 925/550/18, від 06.11.2019 у справі № 916/1424/18 державний акт на право постійного користування не є тим документом, який надає право користувачу земельної ділянки надавати третім особам земельну ділянку, тобто, розпоряджатися нею, у тому числі шляхом надання в оренду чи в спільну діяльність, оскільки цим правом наділений відповідний орган, уповноважений державою на здійснення даних функцій.
Отже, оскільки КЕВ м. Дніпро, як постійний користувач земельної ділянки державної власності не наділений правом передавати її іншим особам, зокрема в оплатне користування (оренду), укладення спірного договору, який фактично є договором оренди землі, суперечить наведеним вимогам земельного законодавства.
Відповідно до ч.ч. 1 - 5 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
У відповідності до постанови пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009р.
"Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.
Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.
Згідно статті 235 Цивільного кодексу України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який вони насправді вчинили.
Встановлення обставин, передбачених ст. 235 Цивільного кодексу України не є підставою для визнання недійсним укладеного правочину, а кваліфікує дійсний зміст спірного правочину, тобто не передбачає в якості правових наслідків удаваного правочину визнання останнього недійсним, а відзначає, що якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили, при цьому законність дійсно укладеного правочину розглядається відповідно до підстав, вказаних у статтях 203, 215 Цивільного кодексу України.
Верховний Суд у своїх постановах від 02.02.2022 у справі №927/1099/20 та від 03.11.2021 у справі №918/1226/20 зазначав, що за удаваним правочином сторони умисно оформлюють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. У такій ситуації існують два правочини: один удаваний, а інший той, який сторони дійсно мали на увазі. Отже, удаваний правочин своєю формою прикриває реальний правочин.
Така ж правова позиція неодноразово висловлена Верховним Судом, зокрема Касаційним господарським судом у постанові від 04.07.2018 у справі № 916/935/17 та Верховним Судом у складі колегії суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 15.06.2018 у справі №916/933/17, від 07.06.2022 у справі № 904/6385/20, від 05.06.2024 у справі № 917/1550/21, від 17.01.2019 у справі №923/241/18, Центральним апеляційним господарським судом в постановах від 20.06.2024 у справі № 904/653/24, від 14.09.2023 у справі № 904/3473/22, , від 30.11.2021 у справі № 904/6385/20.
Проте, як встановлено відповідно до оспорюваного договору відповідач фактично передав позивачу земельну ділянку, що відноситься до земель оборони, без рішення (погодження) відповідних посадових осіб Міністерства оборони України та органів місцевого самоврядування або органів виконавчої влади.
Як вже зазначалось вище, зміст договору та його правова природа, що не залежить від його назви, відповідає саме змісту договору оренди, визначеному статтею 12 Закону України "Про оренду землі", згідно якої договір оренди землі визначений як угода сторін про взаємні зобов'язання, відповідно до яких орендодавець за плату передає орендареві у володіння і користування земельну ділянку для господарського використання на обумовлений договором строк, та відповідає фактичним правовідносинам сторін, отже назва договору не змінює суті останніх, тому положення спірного договору повинні відповідати законодавству, що регулює правовідносин у сфері оренди землі.
Суд зазначає, що відсутність ознак удаваності правочину не перешкоджає суду дослідити договір, що був предметом позову на предмет його дійсності, виходячи з наведених позивачем підстав.
Такий висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постановах ОП КЦС ВС від 19.02.2024 у справі № 567/3/22, від 13.03.2023 у справі № 398/1796/20 від 9.12.2019 у справі № 524/5152/15-ц, від 13.03.2023 у справі № 398/1796/20 в частині твердження: "Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає".
З урахуванням викладеного, суд приходить до висновку, що станом на дату укладання спірного договору законодавство не надавало КЕВ м. Дніпро право передавати землю в оренду (суборенду), при цьому будь-якого рішення щодо земельної ділянки, розташованої на території військової частини, оренда якої фактично була предметом спірного договору, не приймалось, спірний договір був укладений з порушеннями встановленого законодавством порядку, тобто положення укладеного сторонами Договору не відповідають положенням законодавства про оренду земельної ділянки та порядку розпорядження землями оборони, що свідчить про те, що сторонами укладено удаваний правочин (змішаний договір про надання послуг з вирощування сільськогосподарської продукції), який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони вчинили насправді - договору оренди земельної ділянки.
Отже зі змісту частин 1 та 2 статті 228, статі 761 ЦК України у контексті спірних правовідносин можна дійти висновку, що у разі розпорядження майном шляхом передання його в оренду з порушенням публічного порядку настають наслідки, передбачені частиною 2 статті 228 ЦК України.
Як вбачається з матеріалів справи , повноважний орган не приймав рішення про передачу в оренду земельної ділянки, а тому законні підстави для укладення спірного договору у позивача були відсутні.
Враховуючи відсутність рішення органу, уповноваженого на укладення договорів оренди земельних ділянок, прийнятого у порядку, передбаченому ЗК України, господарський суд дійшов висновку про те, що вищезазначений договір порушує публічний порядок, оскільки вони укладений всупереч інтересам територіальної громади, отже, був спрямований на незаконне заволодіння майном цієї територіальної громади , а тому такі договір є нікчемним.
При цьому нікчемний договір не породжує жодних правових наслідків, зокрема, не надає майнових прав на земельні ділянки, а від підписання нікчемного договору жодних прав у їх сторін не виникло.
З огляду на те, що спірний договір не є договором про надання послуг, а є прихованим договором оренди земельної ділянки, проте позивачем не було дотримано істотних умов та порядку укладення договору оренди землі, визначених Цивільним та Земельним кодексами України, Законом України «Про оренду землі», суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог про визнання права власності на врожай на підставі умов нікчемного договору .
На підставі вищевикладеного, керуючись ст. ст. 73, 74, 76, 77-79, 86, 91, 129, 233, 238, 240, 241 ГПК України, господарський суд, -
В задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі. Судові витрати покласти на позивача.
Відповідно до ч. 4 ст. 240 ГПК України рішення складено та підписано без його проголошення 11.08.25р.
Відповідно до вимог ст. 241 ГПК України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Згідно до вимог ст. 256 ГПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Відповідно до вимог ст. 257 ГПК України апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Суддя Васильєв О.Ю.