08 серпня 2025 року
м. Київ
cправа № 910/2049/25
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Мачульського Г. М. - головуючого, Рогач Л. І., Краснова Є В.,
розглянувши матеріали касаційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю ?Оператор газотранспортної системи України?
на постанову Північного апеляційного господарського суду від 28.07.2025 та рішення Господарського суду міста Києва від 12.05.2025
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю ?Київпромтехсервіс?
до Товариства з обмеженою відповідальністю ?Оператор газотранспортної системи України?
про стягнення 292 743,73 грн,
Товариство з обмеженою відповідальністю ?Київпромтехсервіс? (далі - позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю ?Оператор газотранспортної системи України? (далі - Товариство, відповідач, скаржник) про стягнення 292 743,73 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач, за відсутності для того підстав, отримав 215 940,00 грн за банківською гарантією, якою було забезпечено виконання позивачем зобов'язань за договором №4600009451 про закупівлю товарів (матеріально-технічних ресурсів) від 30.05.2024, а також безпідставно утримав 76 803,73 грн нарахованих штрафних санкцій із суми грошових коштів, які мав сплатити позивачу за умовами вказаного договору.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 03.03.2025 визнано справу малозначною та розгляд справи вирішено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін (без проведення судового засідання).
Рішенням Господарського суду міста Києва від 12.05.2025 позов задоволено в частині стягнення 215 940,00 грн; у решті позову відмовлено.
Рішення мотивовано тим, що з огляду на повне виконання позивачем умов договору в частині поставки товару, відповідач повинен був повернути банківську гарантію, натомість, у порушення умов пункту 7.19 договору, відповідач не тільки не здійснив повернення банківської гарантії, а й направив 04.02.2025 вимогу до гаранта щодо сплати повної суми банківської гарантії, не зважаючи на повне виконання позивачем зобов'язань за договором щодо поставки товару; оскільки зобов'язання за договором були виконані позивачем у повному обсязі, суд першої інстанції дійшов до висновку, що гарантійний випадок не настав, у зв'язку з чим підстав для направлення відповідачем вимоги до банка-гаранта щодо сплати банківської гарантії у розмірі 215 940,00 грн не було; також з огляду на правомірність застосування оперативно-господарської санкції та утримання відповідачем, на підставі підпункту 7.10.1 пункту 7.10 договору, нарахованої пені у розмірі 76 803,73 грн, розрахунок якої перевірено судом, суд визнав необґрунтованою вимогу позивача про стягнення зазначеної суми з відповідача як безпідставно отриманої.
Постановою Північного апеляційного господарського суду від 28.07.2025 апеляційну скаргу Товариства залишено без задоволення; рішення Господарського суду міста Києва від 12.05.2025 залишено без змін.
06.08.2025 (через систему ?Електронний суд?) Товариство звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Північного апеляційного господарського суду від 28.07.2025 та рішення Господарського суду міста Києва від 12.05.2025, в якій просить судові рішення скасувати в частині задоволення позовних вимог про стягнення грошових коштів у розмірі 215 940,00 грн та ухвалити нове рішення, яким у позові відмовити в повному обсязі.
Дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та зміст судового рішення, Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження, виходячи з такого.
Частиною 2 статті 6 та частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України та зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно із пунктом 8 частини 1 статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
За змістом пункту 1 частини 1 статті 293 ГПК України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Відповідно до пункту 2 частини 3 статті 287 ГПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.
Згідно із частиною 5 статті 12 ГПК України для цілей цього Кодексу малозначними справами є: 1) справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Відповідно до частини 7 зазначеної статті для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.
Пунктом 1 частини 1 статті 163 ГПК України передбачено, що у позовах про стягнення грошових коштів ціна позову визначається сумою, яка стягується, або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за якими стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку.
Ураховуючи, що положення статті 12 ГПК України в структурі законодавчого акту розташовані серед Загальних положень цього Кодексу, Суд вправі відносити справу до категорії малозначних на будь-якій стадії її розгляду. При цьому, за змістом частини 5 статті 12 цього Кодексу справи, на які поширюється дія цих положень, є малозначними в силу наведених положень пункту 1 частини п'ятої статті 12 цього Кодексу, виходячи із ціни предмету позову без необхідності ухвалення окремого судового рішення щодо віднесення зазначених справ до відповідної категорії.
Так, предметом позову у даній справі є стягнення 292 743,73 грн, що менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2025 (3 028,00 грн х 100 = 302 800,00 грн), тому у розумінні положень ГПК України ця справа є малозначною.
В якості обґрунтування наявності підстави для відкриття касаційного провадження, передбаченою підпунктом ?а? і ?в? пункту 2 частини 3 статті 287 ГПК України, скаржник у поданій касаційній скарзі зазначає, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики у подібних правовідносинах, оскільки судами першої та апеляційної інстанцій сформовано помилкову практику застосування положення частини 2 статті 27 Закону України ?Про публічні закупівлі?, що призводить до суттєвого порушення прав відповідача як суб'єкта господарювання, який є об'єктом критичної інфраструктури, здійснює фактичне отримання послуг/робіт/товарів саме за результатами проведення публічних закупівель з метою ефективного використання коштів; при цьому Товариство наполягає, що така сформована судами практика призводить до фактичного нехтування контрагентами Відповідача своїх обов'язків стосовно належного виконання договірних зобов'язань та формує у таких надавачів послуг/виконавців робіт/ постачальників товарів хибне сприйняття того, що неналежне виконання ними взятих на себе договірних зобов'язань не призводить до будь-яких негативних для них наслідків, оскільки в судовому порядку буде надано перевагу саме їх доводам та фактично знехтувано доводами Товариства щодо неналежного виконання договірних зобов'язань, настання гарантійних випадків, наявності в банківських гарантіях застереження стосовно наявності права на її звернення до виконання у випадку саме неналежного виконання договорів; також зазначає, що справа має для нього виняткове значення (оскільки загальна сума стягнутих з відповідача за подібними позовами коштів є істотною, що суттєво перешкоджає належному виконанню зобов'язань Товариства перед державою щодо надійної та безпечної експлуатації, підтримання в належному стані та розвиток, включаючи нове будівництво та реконструкцію, газотранспортної системи України).
Відповідно до частини 4 статті 17 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" єдність системи судоустрою забезпечується, зокрема, єдністю судової практики (пункт 4).
Єдність судової практики є фундаментальною засадою здійснення судочинства і визначається тим, що має гарантувати стабільність правопорядку, об'єктивність і прогнозованість правосуддя. Застосування ж судами різних підходів до тлумачення законодавства, навпаки, призводить до невизначеності закону, його суперечливого та довільного застосування. Також єдність судової практики є складовою принципу правової визначеності.
При цьому фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі ставить на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом впливатиме на широку масу спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми.
Верховний Суд у визначенні правового питання як такого, що має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, виходить з того, що таке правове питання має бути головним або основним питанням правозастосовчої практики на сучасному етапі її розвитку й становлення, воно повинно мати одночасно винятково актуальне значення для її формування. Такі ознаки визначаються предметом спору, значущістю для держави й суспільства у цілому правового питання, що постало перед практикою його застосування.
Водночас, формування єдиної правозастосовчої практики та забезпечення розвитку права є метою вирішення виключної правової проблеми, яка має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів.
Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.
З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються, як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі.
Такі критерії, серед іншого, можливого використовувати для визначення чи має справа фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, адже останнє є оціночним поняттям.
Аргументи та доводи, викладені у касаційній скарзі, не відповідають вказаним вище критеріям, адже вони абстрактні і декларативні і не містять жодних доказів кількісного та якісного виміру щодо наявності питання фундаментального значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
Разом з тим скаржник не наводить обґрунтувань, які дозволяють дійти висновку, що при перегляді оскаржуваних судових рішень у цій справі має бути усунута невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися, що питання має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, або існує необхідність вирішити питання застосування аналогії закону чи права; існує необхідність забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі.
Алгоритм та порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим та залежить в першу чергу від позиції сторін спору, а також доводів і доказів, якими вони обґрунтовують свою позицію. Всі юридично значущі факти, які складають предмет доказування, визначають фактичний склад у справі, що формується, виходячи з підстав вимог і заперечень сторін та норм матеріального права. Підстави вимог і заперечення осіб, які беруть участь у справі, конкретизують предмет доказування, який може змінюватися в процесі її розгляду.
Суд зазначає, що наведені у касаційній скарзі доводи щодо оскарження судових рішень фактично зводяться до незгоди скаржника з висновками господарських судів стосовно оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, при цьому, доводи скарги спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів та встановленні інших обставин у тому контексті, який, на думку скаржника, свідчить про наявність підстав для їх скасування.
З огляду на викладене Суд, оцінивши доводи Товариства щодо застосування зазначених ним норм права, дійшов висновку, що аргументи та мотиви, викладені у касаційній скарзі, не є переконливими, доречними і достатніми щодо того, що дана справа містить правове питання щодо застосування норми права і її розгляд Верховним Судом є необхідною для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Щодо "виняткового значення" справи, то в цьому випадку оцінка судом такої "винятковості" може бути зроблена виключно на підставі дослідження мотивів, відповідно до яких сам учасник справи вважає її такою, що має для нього виняткове значення. Винятковість значення справи для учасника справи можна оцінити тільки з урахуванням особистої оцінки справи таким учасником. Отже, особа, яка подає касаційну скаргу, має обґрунтувати наявність відповідних обставин у касаційній скарзі.
Водночас, саме власне твердження скаржника про те, що справа має виняткове значення для скаржника не може бути визнано судом автоматичною підставою, на яку поширюється дія положення підпункту "в" пункту 2 частини статті 287 ГПК України.
За оцінкою Верховного Суду касаційна скарга разом з правовими обґрунтуваннями не містить переконливих аргументів, які б свідчили про її виняткове для скаржника значення, оскільки доводи у їх сукупності зводяться до: (1) заперечення встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи; (2) переоцінки доказів, які були оцінені судом першої та апеляційної інстанцій під час розгляду справи по суті; (3) заперечення результату розгляду справи.
Касаційна скарга фактично зводиться до спроби переконати суд у необхідності переглянути зміст рішень, ухвалених судами попередніх інстанцій, однак Верховний Суд не може ставити під сумнів законність рішень судів тільки через те, що такі рішення скаржник вважає незаконними.
А тому вказані твердження, щодо необхідності відкриття касаційного провадження на підставі підпунктів ?а? і ?в? пункту 2 частини 3 статті 287 ГПК України судом відхиляються, як необґрунтовані.
Переглядаючи справу в касаційному порядку Верховний Суд виконує функцію ?суду права?, що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави, та не є ?судом фактів?.
Учасники судового процесу мають розуміти, що визначені підпунктами ?а?, ?б?, ?в?, ?г? пункту 2 частини 3 статті 287 ГПК України випадки є виключенням із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, як від заінтересованих осіб, так і від Суду, оскільки в іншому випадку принцип "правової визначеності" буде порушено.
Розглянувши наведені підстави, що викладені в касаційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність обставин для відкриття касаційного провадження у справі, оскільки незгода з судовими рішеннями суду не свідчить про їх незаконність, як і не може вказувати на таку обставину, як негативні наслідки для скаржника внаслідок прийняття цих рішень, оскільки настання таких наслідків у випадку прийняття судових рішень не на користь відповідача є звичайним передбачуваним процесом. Подана касаційна скарга фактично зводиться до спроби переконати Суд у необхідності переглянути зміст рішень, ухвалених господарськими судами, однак Суд не може ставити під сумнів законність судових рішень тільки через те, що такі рішення скаржник вважає незаконними.
Судочинство у господарських судах відповідно до статті 13 ГПК України здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Колегія суддів вважає за необхідне зазначити про те, що не перевіряє викладені доводи скаржника у касаційній скарзі по суті щодо ухвалення судами попередніх інстанцій судових рішень, адже скаржник не довів наявність виключних випадків, за наявності яких судові рішення у малозначній справі можуть бути предметом перегляду Верховним Судом відповідно до пункту 2 частини 3 статті 287 ГПК України.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.05.2021 (справа №914/1570/20, провадження №2-90гс20) зазначила, що тенденції нормативно-правового регулювання національної моделі касаційного оскарження свідчать про перехід на конституційному рівні до моделі обмеженої касації, що реалізується, зокрема, за допомогою введення переліку випадків, коли рішення підлягає касаційному оскарженню, а також низки процесуальних фільтрів. Встановлення в процесуальному кодексі виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, має слугувати формуванню дієвої судової системи, що гарантуватиме особі право на остаточне та обов'язкове судове рішення. Введення процесуальних фільтрів не порушує права на доступ до суду, оскільки таке право вже реалізоване при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій, та можна стверджувати, що введення процесуальних фільтрів допуску до перегляду судових рішень касаційним судом не порушує права доступу до правосуддя.
Враховуючи викладене, з огляду на принципи господарського судочинства, Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Товариства на підставі пункту 1 частини 1 статті 293 ГПК України.
Керуючись статтями 234, 235, 287, 293 ГПК України,
1. Відмовити у відкритті касаційного провадження у справі № 910/2049/25 за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю ?Оператор газотранспортної системи України? на постанову Північного апеляційного господарського суду від 28.07.2025 та рішення Господарського суду міста Києва від 12.05.2025.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та не підлягає оскарженню.
Головуючий Г. М. Мачульський
Судді Л. І. Рогач
Є. В. Краснов